Полоній
- Що ви читаєте, мій принце?
Гамлет
- Слова, слова, слова…
Полоній
- І що ж там пишуть, принце?
Гамлет
- Про кого?
У. Шекспір "Гамлет"
Дивна річ, але незважаючи на безмежні можливості тематичних обріїв, драма характерів залишається чи не найпопулярнішим жанром в літературі усіх часів і народів. Уважний читач може помітити, що герої цієї одвічної драми ніби перекочовують з одного твору до іншого, вільно ширяючи історією літератури від Гюі де Мопассана до Джерома Селінджера. Тому не дивно, що саме до розгляду цієї проблеми – проблеми співіснування (а скоріше, неможливості співіснування) і звертається автор у своєму новому творі. Важко сказати, чи усвідомлював письменник цю спадкоємність, чи просто матеріалізував на папері відомий (а може, й особисто відчутий) алгоритм розвитку людських стосунків, навмисно відсторонившись від будь-якого досвіду попередників. В будь якому випадку, авторові вдалося подати цю історію із притаманною йому пронизливістю, таким чином ще більше наблизивши своїх персонажів до читача.
Проблема героїв проста як світ, а їхні реакції передбачувані. Ну то й що, спитає читач, нащо ж читати те, що вже і так відомо? Але не варто забувати, що саме момент впізнання є найдієвішим рушієм, який в одну мить занурює сторонню людину (тобто читача) у вир подій, окреслених чергуванням трьох десятків чорних літер. Читач знає, чим все скінчиться, і хоче знову і знову верифіквати своє знання.
Можна сказати, що існує певний набір життєвих ситуацій, розвиток кожної з яких є передбачуваним, але саме вони приваблюють поетів та письменників, так само як і читачів. Наприклад, коли на самому початку оповіді головний герой питає свою дружину: «Чому ти так ненавидиш людей?», її відповідь є цілком прогнозованою. Цей діалог - неначе своєрідний код, який з першої ж сторінки окреслює стосунки героїв і запускає механізм розгортання певного алгоритму. Саме тому, що ми знаємо (читай, впізнаємо) цей алгоритм, нам не здається дивним і фінал твору - доля героїв не могла бути іншою, це зрозуміло від самого початку. А тому усі події, навіть доленосна поява у їхньому домі загадкової «людини із Півночі» являють собою частину вже нібито відомого задуму, який невпинно прямує до своєї кульмінації. «Людина з Півночі» виступає своєрідним двійником автора, присутнім на місці подій – з його появою герої опиняються втягнутими у ланцюжок подій, які згодом і призведуть саме до такого фіналу. Ця ж сама людина, як каталізатор, підштовхує кожного з персонажів до певних вчинків. «Говорячи, що ми самі обираємо власну долю, ми не помічаємо, як крокуємо єдиною можливою стежкою», його слова, адресовані головній героїні, мабуть, є визначальними для твору в цілому.
Від’ізд головного героя – ще одна «точка неповернення» в романі. Адже поїхати в даному випадку означає віддатися на поталу долі, погодитися пливти течією, відмовившись від власних бажань. Єдине бажання, що залишилося в героїв – це втекти від відповідальності, переклавши її на сліпу долю. Навіть якщо це призведе повного краху.
Що ж стосується неможливості співіснування, то в даному випадку, вона є очевидною – зерня конфлікту знаходиться в самих героях, їхніх характерах, походженні, моральних принципах. Вибуховий механізм уповільненої дії спрацьовує в кінці твору, коли вже всі (в першу чергу, самі герої) відчувають близькість неминучої трагедії. Рішуча, безкомпромісна вдача героїні кінець кінцем вбиває її, і в цьому випадку «людина з Півночі» є лише приводом, що прискорює хід подій. Її чоловік, навпаки, вбачає прояв мудрості саме у тому, щоб пливти за течією, не втручаючись в хід життя - одвічна драма характерів на тлі одвічної драми життя. Міняються лише декорації, герої - ті ж самі. Цей роман – ще одне блискуче авторське прочитання старої теми, незмінної, як сам світ.
