Сьогодні неймовірна спека. Липке повітря обгортає тіло прозорою павутиною, а важке кам’яне проміння ковзає сірими будівлями та зеленими парками.
Зеленість трав поступово блідне, втрачаючись назавжди, змінюється пожовклістю. Дерева засихають та інколи сльозинками впускають листочки, які на землю потрапляють вже мертвими та хрумкими, як свіжовипрані та накрохмалені рушники — тільки запах мають не мильно-порошковий, а безнадійно-самотній. Вони єдині зараз випромінюють прохолоду, але це не дає свіжості, а вселяє пустку, яка чорним корінням неспокою, наче мотузкою, в’яже твою свідомість та позбавляє будь-яких думок.
Дихання гаряче, як і все навкруги; тіло нагадує масло, що топиться в мисочці на плиті. Хочеться якимсь чином опинитися у крижаній печері або накритися льодяною ковдрою, або пірнути в басейн з кришталевою водою. І не вилізати звідти, доки не спаде ця спека.
