Старі люди нагадують старі будівлі, що ховають свій погляд за окулярами кілька років немитих вікон, дивляться скляними очима-шибками прямо на тебе, і від цього погляду не сховатися.
Будинок навпроти дуже старий й нагадує дідуся-казкаря у смішному капелюсі. В його кишенях завжди можна знайти кілька цукерок для дітей, що інколи заходять в гості. Дідусь любить, коли приходять діти. Він дуже самотній, не має навіть собаки. Діти обожнюють його (…смішний якийсь, кумедний… ні, скоріше дивний… в нього немає нікого, окрім своїх історій, які він розповідає нам…). Цей казкар з тих, хто вигадує дуже веселі історії. Але очі ховає за товстими лінзами окулярів — боїться, що хтось побачить наскільки вони сумні. Так дивно — в нього обличчя сміється, а очі плачуть. Ніби очі — окремий організм, що живе окремим життям.
По тілу будинка пролягла тріщина, наче маршрут із пункту А в пункт Б. Така собі своєрідна мапа острову Скарбів, де під місцем, позначеним хрестиком, зберігаються діаманти дитячого сміху та золото теплоти їхніх долонь.
Дідусь-будинок поступово йде під землю. Стає все нижчим, і все важче знайти в кишенях його пальта кілька цукерок. Він скоро зникне, бо повільно, майже непомітно стає меншим. А може, то просто діти, що ходять до нього, ростуть?
