Я хочу зливи. Якомога більше води. Дощ робить темнішими все навколо. По асфальту наче хтось провів чорною фарбою.
Всі кольори зливаються в один — сірий. Дахи будинків, куртки, світ.
Моє волосся мокрішає, темне стає чорним, що мені зовсім не личить.
Маю від природи неприродну блідість — складається враження, ніби я хворію. Постійно. Невиліковно.
Синці під очима ховаю за темним склом окулярів та цим брешу тільки собі. Тепер я намагаюся якомога менше читати — раніше за ніч могла прочитати триста сторінок. Раніше пила багато кави. Раніше не боялася себе.
Тепер моторошно від самої думки, що настане ніч, темрява — я залишусь наодинці з собою. У кімнаті, в якій нема нічого, окрім книжок, чужих думок та гіркої кави.
Я не маю власних думок. Загубила їх у снах, які бачила колись.
Мене переслідує темрява. Навіть вдень, коли світить сонце. Я не наважуюсь заплющувати надовго очі — боюсь — роблю звичні рухи повіками лиш на долі секунди. Через це очі часто сльозяться. Хустинкою обережно витираю краплі (воду!!!), відсуваючи на кінчик носа окуляри.
Я стала так багато пити. здається, моє тіло — суцільна вода, а з кісток лиш хребет, щоб зберігати форму звичайної людини.
Я хочу зливи! Хочу-зливи. Хо-чу-зли-ви. Я мушу дочекатися цієї води з неба. Вона розчинить мою шкіру. Я розіллюся по асфальту і тільки хребет залишиться лежати темною гілкою дерева. Я розтечуся.
Я розчинюся в дощовій воді, мене питимуть тварини, я дам рослинам сили рости. На деревах з’являться бруньки, а згодом і листя. А це означатиме прихід весни.
Повітря буде вологе. Я стану парою, полечу нагору, створю власну хмару і знову проллюся водою.
Я змішаю кольори. Існуватиме тільки один. Власник всього живого, творець інших. Сірий. Колір снів.
