Сьогодні сніг і дуже холодно. Доведеться весь день просидіти в під’їзді між першим і другим поверхами. Там батарея, там тепліше.
Напевно, сьогодні прийде вона. Дасть трохи супу або навіть кісточку.
Я її люблю. Так, як тільки собака здатний любити свого господаря. Дуже дивна вона. Не боїться мене, гладить, обіймає.
Якби люди виявляли ласку як собаки, було б набагато простіше. Полизала б бочок — і все.
А так ці незрозумілі обійми й поцілунки. Точно було б простіше.
Усі мене бояться — собаки, кішки. Навіть люди — отой вусатий дядько з другого поверху, якого я сам лякаюся (у нього дуже моторошний погляд) обійшов і скоса поглянув, немов на калюжу якусь.
Вигляд у мене не дуже привабливий — після бійки з сусідським Шариком, правий бік тепер у чомусь зеленому, а на голові випадає шерсть. Але ж я навіть не кусаюсь.
Часом здається, що я — маленький, а світ — великий. Дивно, до чого такі думки в моєму віці. Адже вже давно не цуценя. Напевно, це і є справжня-таки собача самотність. У такі моменти я вию. Люди б це назвали плачем. Улітку на місяць, а взимку — на лампочку в цьому брудному під’їзді.
Але потім приходить вона, і все стає добре. Навіть якщо не приносить нічого з їжі. Вона любить мені щось почитати вголос. Уважно слухаю, хоч нічого з почутого не розумію. Просто подобається на неї дивитися: на вираз обличчя, на довге м’яке волосся — коли вона нахиляється до мене, воно приємно лоскоче морду.
Я знаю, значне місце в її житті посідають різноманітні книжки. Власне, через них ми і познайомились. Було літо, я ходив по парку, шукаючи баки зі сміттям (іноді там можна знайти щось смачненьке), аж раптом побачив її. Вона сиділа на лавці, схилившись над книжкою. Підбігши ближче, зрозумів, що її обличчя мокре від сліз. Побачивши мене, затулила очі долонями, промовивши ледь чутно «Будь ласка, не підходь». Я стрибнув на лавку, поклав їй на коліна передні лапи та голову. Дивився на неї, чекаючи реакції на мої дії. Вона відняла долоні від обличчя і якось дивно на мене подивилась. Так тривало декілька хвилин. А потім погладила мене та поцілувала в ніс. У відповідь я облизав їй долоні. Відтоді ми стали друзями.
А зараз холодно, і знову в мене з’явились блохи. Дуже боляче, між іншим. Ну де ж вона? Напружую слух. Чекаю. Скоріше б уже. Прийде, щось почитає. Не так самотньо буде, не так сумно.
Усе-таки цікаві вони, ці люди. Плачуть там, де не варто (Наприклад, через якісь книги. Подумаєш, книжка! Хіба вона варта сліз?), сміються з проблем (Кажуть, легше стає, якщо посміхнутися негараздові). Одним словом, дивні.
Хтось іде, стукотять підбори. Це вона, вона. Кручу облізлим хвостом. Посміхається у відповідь. Наливає в мою мисочку супу. Поки їм, зиркаю на неї — стоїть поряд та шукає потрібну сторінку.
