1.
У кімнаті для відпочинку Всеімперського інституту неврологічних досліджень сиділи двоє. Обидвоє у білих розхристаних халатах з блакитними бейджиками. На бейджику першого, лисого присадкуватого дядька з цапиною борідкою, значилося: „Професор психології Тритій, ВІНД ЦНС”. Другий – широкоплечий білявець в окулярах – був, як значилося на бейджику, молодшим хірургом тієї ж таки ВІНД ЦНС на ім’я Марк.
Було пообіддя, тож у кімнаті вони були самі. Приємно цмулити із келишків жовте пиво і розмовляти подумки про те про се...
Найулюбленішою їх темою у таких розмовах були спільні пацієнти, адже кожен Тритіїв підопічний рано чи пізно потрапляв під ніж Маркові. Саме для таких розмов вони й затримувалися щоразу хвилин на півгодинки після обіду.
– Нудно зараз тут... – недбало подумав Тритій, аби лиш обірвати затяжну мовчанку
– Нудно.
– Пам’ятаєш того столітнього діда, що ви йому робили операцію того місяця? – запитав Тритій, підводячись до автомату за новою порцією напою.
– Отого, що горлав, як різаний два тижні поспіль, аж ми мусили ходити у навушниках? Як же його забути. – Марк посміхнувся подумки: Досі не збагну, як йому вдалося уникнути ревізії, коли запроваджували телепатію...
– Кажуть, він прикинувся німим від народження, а оскільки жив він на біляполярній фермі самітником, то посвідчити супротивне було нікому... Але я не про те. Я натрапив на його прізвище у Імперських новинах.
– Цікаво, нащо він комусь здався?
– Е, брат, ти не повіриш! Він там на своїй фермі вистругав якийсь апарат, що імітував звуки мови, найпростіші, звичайно. Його взяли, коли він накручував барабан своєї диво-машини, примушуючи її по-всякому лаяти Міністерство...
Марк знову послав своєму приятелю посмішку, але навіть не відкрив очей на ту новину. Даремно він це розповідає – з сумом подумав Марк і підвівся з крісла.
– Мені пора. – вибачливо подумав він і попрямував до виходу.
– Ти що, злякався? – запитав Тритій. Марк мовчав, але коли він обернувся, стало помітно, як натягнулася на його грудях сорочка. – Не бійся, мене однаково скоро спишуть, як і всіх психологів після десяти років служби. Такий порядок...
Тритій вибачливо глянув на Марка, але той мовчки позадкував до дверей і за мить уже був у прохолодному коридорі. Його чекав обхід нещодавно прооперованих хворих. Звісно, оперував їх професор, а Марк лише подавав інструменти, допомагав, коли того вимагала операція, але самотужки поки що нікого не оперував. Професор, щоправда, обіцяв скоро надати йому таку нагоду.
Обхід починався як завжди з першої дитячої палати відділу інтенсивної нормалізації діяльності центральної нервової системи (скорочено – ВІНД ЦНС). Тут були зовсім маленькі діти з вродженою патологією центрів мови. Ці діти народилися зі здатністю розмовляти, тобто, спершу просто видавати нерозбірливі звуки, які потім перетворювалися на мовоподібні звукові форми, як пояснював це підручник „Пропедевтика патологій ЦНС”. Як правило, цю патологію виявляли років у три-чотири, тож операції минали швидко і майже безболісно. Виявилось, що редукований нерв центрів мови якимось чином заміняється іншими прилеглими до центрів мови нервами, що іноді можуть повністю заступати його функцію. Хірургічно питання вирішувалося легко, але справжню причину цієї хвороби точно не знав ніхто. Марк потайки мріяв колись розробити власний метод її нехірургічної профілактики, тож завжди уважно приглядався до своїх маленьких пацієнтів. Спочатку вважалося, що це наслідок випадкових мутацій, але коли хвороба набула катастрофічного поширення у третьому поколінні вроджених телепатів, змушені були прийняти гіпотезу генетичної компенсації... Всі дітки тут були бадьорі, весело блискотіли оченятами і зрідка, за звичкою, ворушили губами. Вже за три дні після операції їх повертали батькам.
У другій дитячій палаті все було інакше. Дітей тут було значно менше, але більшість із них були під’єднані до апаратів штучного дихання. На чолі Марка залягла глибока поперечна зморшка. Це були діти мовників. Їхні батьки одразу ж по народженні робили їм операцію, сполучаючи центр мови з відповідним нервом. Операція ця була простенька, доступна навіть медикам-першокурсникам, але позбутися її наслідків було ой як не просто! Марк досі пам’ятав жахливий випадок, коли дитина померла просто на операційному столі Професора, а потім вони гуртом ховали трупик на старому лікарняному цвинтарі, бо нікому було його забрати – батьки дитини вже були в засланні...
Оте перше непрофесійне втручання, будучи задавненим, фактично унеможливлювало проведення другої операції. Довкола вживленого дротика утворювалися спайки, нарости нервової та сполучної тканини; до того ж, починався значний ріст кровоносних капілярів, тож більшість перших мовників, яких намагалися оперувати, просто стікали кров’ю... Саме тому дорослих мовників не було сенсу оперувати – натомість їх відправляли у заслання, де вони трудилися на користь Імперії, не маючи поширювати свої шкідливі ідеї серед населення та контактувати зі шпигунами Альянсу.
Але діти... Їх ще була можливість порятувати, а надто тепер, коли лазерна хірургія досягла захмарних висот. Проте, смертельні випадки все ще траплялися...
Дорослий відділ останні два дні стояв порожній. Лише того дня вранці до нього привезли пацієнтку – молоду дівчину років шістнадцяти, що значилася у картці під дивним ім’ям Марта. Вона мала вроджену патологію центрів мови, тобто, вміла говорити. Народилася вона у цілком поважних батьків, щоправда дивакуватих, але вірних Імперії. Згадуючи цю характеристику, почуту за обідом від головного психолога Тритія, що саме нею займався, Марк роздратувався – Марта! Ви чули таке, та усіх дітей з такими ось іменами в першу чергу треба перевіряти на змовництво! Це ніби побічний вияв хвороби, такі імена... Без сумніву, з батьками тієї дівчини щось не так...
Добре хоч, операція буде неважкою – вроджена патологія, це вам не хірургічне втручання, це нам – раз плюнути – із захватом думав Марк, проходячи повз її ліжко. Можливо навіть, вона буд. Його першою пацієнткою при самостійній операції, хтозна...
2.
За такими думками час пролетів швидко, тож коли Марк врешті отямився, вже був час іти на п’ятничну лекцію до Професора. Зазвичай на цих лекціях проходили жваві диспути, лунали сміливі думки, робилися наукові припущення, але Марк переважно сидів у куточку і лише слухав слова колег і спостерігав за реакцією Професора. Ось і зараз він поспішав, щоб прийти раніше і зайняти своє звичне місце у куточку. За хвилину після нього почали сходитися студенти, лікарі-практиканти та деякі працівники медперсоналу ВІНДу. Всі слухачі віталися одне з одним, обмінювалися думками, тож скоро кімната наповнилася плетивом думок і Маркові здалося, що він пливе у якомусь бурхливому морі, хвилі якого раз по раз заливають його свідомість.
Через десять хвилин після умовленого часу увійшов Професор разом із незнайомим дядечком в окулярах, і всі думки одразу ж стихли і чулася лише концентрована і вольова думка Професора, що привітався з ними своїм звичним „Хай живе імперія!” На ці слова усі звелися з ніг. Потім старший лаборант увімкнув пристрій для нотування думок, чудовий винахід, який дозволяв зберігати мисленнєву інформацію у мікрокристалах силіцію, і лекція розпочалася.
– Дорогі колеги. – думав Професор, утупившись у стелю. – Сьогодні ми знову поговоримо про вроджений дефект центрів мови, що призводить до появи так званих вроджених мовників. Я знаю, що про це вже сказано вдосталь, але мені здається. Що сьогодні я зможу надати вам нові факти, що послугують підтвердженням чи спростуванням, залежно від трактування, наших гіпотез.
Я запросив сьогодні професора Арсенія з інституту фізіології, спільно з яким ми провадили наші досліди останні десять років. В основі наших дослідів було дослідження реакцій організму щурів на генетичні втручання, адекватні таким, що були здійсненні п’ятдесят років тому у рамках телепатичної перебудови. Надамо йому думку.
Шелест прокотився кімнатою – то слухачі з усіх сил витягали шиї і совалися у кріслах, щоб добре роздивитися Арсенія. Раніше Професор ніколи не запрошував сторонніх на ці збори, а отже сталося щось дійсно цікаве. А Арсеній одразу ж, без вступу, почав посилати їм свої думки.
– Оскільки щурі не мають центрів мови, поставити правильний дослід було неможливо. Ми допустили наближення, визначивши центр мови як не життєво важливий центр людського організму. Таким чином, генетична деіннервація будь-якого не життєво важливого центра щура дала б нам адекватну дослідну модель, з певною часткою ймовірності. Згідно з умов досліду, першій групі щурів генетично перекривали іннервацію центру слуху, другій – центру ситості, що є життєво важливим, але не викликає загибелі, третій групі деіннервували центр дихання. Як і слід було чекати, щурі з третьої групи гинули ще в зародку. Щурі першої та другої груп виробляли адаптації, зокрема у глухих щурів спостерігався посилений розвиток вестибулярного апарату, що, як вам відомо, забезпечує орієнтування у просторі, та збільшення чутливості вібрисів – волосків, відповідальних за почуття дотику, які у цих щурів починали вловлювати коливання повітря...
Поки що усе це звучало вкрай нудно. Марк і сам знав, до чого можуть привести такі досліди, все було передбачувано, до того ж Арсеній розповідав усе це вкрай нудно, так що не тільки Маркові захотілося спати.
– Не буду розповідати вам про дивовижні соціальні інстинкти щурів, позбавлених центру насичення. – продовжував тим часом Арсеній. – Перейду одразу до головного. У дванадцяти відсотків щурів восьмого покоління центр насичення повністю відновлювався. Це підтверджено як анатомічним, так і поведінковими дослідженнями. Отже, з проведеної роботи можна зробити висновок, що генетично змінені життєво важливі функції організму здатні поновлюватися. У мене все, дякую.
Деякий час усі мовчали, потім озвався Професор.
– Отже, які будуть запитання чи ідеї? Хто з вас пояснить нам цей феномен? Може ти, Лібіху?
Практикант Лібіх аж смикнувся у своєму кріслі, але опанував себе і поділився із загалом своїми думками:
– Якщо прийняти правильність наведених фактів, що засвідчує професор...
Цей Лібіх міг би скласти з Арсенієм чудову пару, завдяки їхній нудності, подумав Марк.
– ... то єдиним генетичним поясненням цього феномену може служити репарація відповідного гена, при тому, репарація без матриці, тобто SOS-репарація ушкоджених ділянок гену, випадкова і хаотична вставка нуклеотидів...
– Тобто, – заохочував Лібіха Професор, – у двандцяти відсотках випадків SOS-репарація призводить до поновлення цілісної та ще й функціональної структури гена. Чи це можливо?
– Ні... – відповів Лібіх і замовк.
– Але ж послухайте! Не дванадцять відсотків ефективності репарації, а дванадцять відсотків виходу від репарації протягом восьми поколінь! – вставив хтось із слухачів.
– Саме так, але тоді це значить, що SOS-репарація скоординовано відбувалася протягом восьми поколінь. – Професор ковзав поглядами по обличчям своїх учнів, але обличчя його було німе. – До того ж, навіть при такому обрахунку вірогідність відновлення гену вкрай низька. А отже маємо справу з новим видом детермінованої (тобто спрямованої) репарації, що запускається при ушкодженні генів, відповідальних за життєво важливі центри, а отже... Лібіху!
– Отже, центр мови є життєво важливим! – радісно підхопив Лібіх, але в той же час злякано завмер.
Запанувала тиша, а Професор підійшов до нього впритул і взяв за плече.
– А оскільки ми знаємо, що це не так, то...
– То?.. – всі присутні чули як плутаються думки Лібіха, вже не стримувані силою його волі, розсипаючись на безладні друзки.
– То ми маємо справу із зчепленням генів! Марку, що це таке? – несподівано запитав Професор. Марк пополотнів, але відповідь на це питання він знав:
– Так кажуть, коли гени відповідальні за різні функції розташовані поряд і успадковуються разом. – випалив він.
– Цілком правильно! – професорові думки снували так швидко, що не всі встигали їх сприймати. Марк також заплутався у теоретичних викладках, а до того ж відчайдушно боявся, що у нього спитають ще щось, проте загальну суть все ж вловив.
Професор припускав, що виключений при переході до телепатичного спілкування ген був зчеплений з геном, відповідальним за якусь життєво-важливу функцію організму. Тому організм, що поновлює життєво важливий ген за нововиявленим механізмом, поновлює також і ген відповідальний за іннервацію центрів мови. Все це блискуче пояснювало появу спадкових мовників.
– Ну що ж. Друзі, – в самому розпалі дискусії промовив Професор. – На сьогодні досить. Завтра, як вам відомо, буде операція молодої мовниці. Разом з операцією ми перевіримо стан центрів дихання, блювання та інших життєво важливих центрів і спробуємо порівняти їх зі станом центру мови. А допомагатиме мені в операції... Марк, він сьогодні виявив найбільше кмітливості.
Якби в ту мить упала стеля, Марк і то не був би таким здивованим.
– Тритію, мені потрібні матеріали по вашій Марті. – ще підходячи до дверей кабінету головного психолога послав потужну думку Марк. Тритій відчинив йому і посадовивши у крісло, запитав:
– Ну й чого ж ти так нею зацікавився? – запитав він.
– Я її оперуватиму разом із професором і ми проводитимемо деякі дослідження, тож мені необхідна уся можлива інформація, що може стати у пригоді.
– Не думаю, що моя інформація може допомогти вам у дослідженнях. – обірвав його Тритій. Марк деякий час мовчав, а потім зауважив:
– За правилами ви забов’язані надавати мені усю інформацію.
Тритій аж підхопився із крісла:
– Та забов’язаний! Але послухай, ті матеріали не лише непотрібні тобі, але й небезпечні!
– Дарма. Я їх вимагаю, якщо хочете, можу написати офіційний запит...
Тритій мовчки дістав зі своєї картотеки невеличкий блок із кристалами силіцію, які містили записи думок, висловлених Мартою за час бесід із Тритієм. Він мовчки подав записи маркові і той одразу ж побіг до лаборантської, де вже нікого не було через пізню годину, і зачинившись там, увімкнув електронний зчитувач думок. Одразу ж у його свідомості спливли образи з Мартиної пам’яті, він приготував нову касет з силіцієм, щоб нотувати власні зауваження і поринув у думки...
3.
„Я не знаю, коли це почалося. Мабуть, від самого народження. Якби батьки не були так зайняті розлученням, може, вони й зауважили б, що їхні дочки поводяться якось дивно, не знаю. Тоді й клопоту цього б не було...
Але сталося так, як сталося. Перші роки свого життя ми з сестрою проводили удвох. Ми – ідентичні близнюки, тож почування і вподобання у нас були подібні. Нас навчали спілкуватися подумки і ми навчилися цьому дуже швидко, особливо Кларіс. Але тільки-но навчившись думати, ми фактично втратили своїх батьків – вони вважали, що на цьому наш процес виховання завершено і зайнялися власними справами. А ми днями були удвох під опікою електронних годувальників, спілкуючись лише між собою і вбираючи думки з Імперської освітньої мережі, як, зрештою, і переважна більшість трирічних дітей Імперії.
Найулюбленішою нашою грою були звуки. Ми вже тоді вміли говорити, але не знали як. На той час наша мова складалася лише з певних вигуків і сопінь, які нас розважали. Потім Кларіс вперше пов’язала звуки із образами-символами, якими ми спілкувалися. Приміром ось це (запала пауза, мабуть, Марта, промовляла слово) означало добре, а ось це (знову пауза) – погано. І так далі. Кілька десятків звукосполучень. Повторюю, це була чудова гра. А потім нас віддали до молодшої школи, але ми продовжували триматися вдвох. Так було цікавіше. Наша система слів росла з кожним днем і дуже скоро ми могли повноцінно спілкуватися, не вдаючись до думок.
Потім на нас почали жалітися нашим батькам. Мовляв, ми двоє лякаємо інших дітей. Ми запевняли, що це неправда. Тепер мені здається, що просто у запалі якихось ігор чи просто випадково ми вживали слова своєї мови, які погано впливали на психіку дітей, таке могло бути? (Знову запала пауза, Марк вирішив, що Тритій відповідав на питання дівчини, а свої думки він завбачливо не нотував). Я теж так думаю. Уявіть собі, мене смикали за кіску і я говорила напаснику щось на нашій мові, щось образливе, а відомо ж, як мова вражає нормальних людей... не дивно, що нас почали боятися.
Ми стали уважнішими і розмовляли між собою лише коли ніхто не міг нас почути. Нас перестали уникати і до школи ми потрапили зовсім нормальними дітьми, але тут сталося щось жахливе. Кларіс вигадала письмо. Кожне наше вигадане слово вона придумала позначати певним малюнком. Я тоді, соромно зізнатися, теж захопилася цією ідеєю і за півроку ми вигадали досконалу систему символів, які дозволили нам нотувати сказане і почуте. Саме через ці символи ми заприятелювали з Генріхом. Він був у нас вчителем фізичної культури і ми, а нам було тоді по дванадцять років, закохалися в нього до нестями, або придумали собі, що закохалися, як це буває з дівчатами...
Отож Кларіс написала йому записку з освідченням у коханні нашими символами, а він розпізнав у них букви. Тут би й скінчилося наше мовництво, але Генріх, на лихо, й сам виявився мовником і почав потайки навчати нас. Так ми дізналися, що існує мова, спільна для багатьох зовсім різних людей, що раніше вміли розмовляти геть усі люди. Зізнаюсь, тоді мовництво захопило й мене. Видавалося дивовижним, що ще хтось окрім нас із Кларіс, вміє балакати, що існують цілі групи людей, що постійно спілкуються мовою... Але найдивовижнішими є пісні. Коли ми вперше почули музику зі словами, то ридали від щастя і жалю, і захвату, і ще від бозна-чого... Не знаю. (Пауза) Не зовсім так, просто це було зовсім нове почуття...”
Марк вимкнув електронний зчитувач і потягнувся. Поки що нічого цікавого – подумав він. Дивні люди, ті психологи, хіба ж про це треба розпитувати у мовників? Головне – це самопочуття, головні болі та болі в горлі... Було б цікаво зняти енцефалограму... Жаль, що досліди з мовниками заборонені...
Він вийшов у коридор, щоб зайти в буфет і приготувати собі кави. Він планував прослухати думки ще з кількох кристалів, сподіваючись дістати з них бодай якусь інформацію, однак того вечора його уваги відвернули двоє санітарів, що безгучно рухалися коридором ведучи попід руки якусь дівчину. Марк придивився і з подивом упізнав у ній Марту.
– Агов! Їй не можна вставати! – подумав він і санітари спинилися.
– Все в порядку, Марку, це не Марта. Ми самі не змогли розрізнити – це її сестра Кларіс. Її щойно привезли...
– Ясно. – кивнув Марк. – Але ж їй усе одно не в це крило, лікарняні палати в іншому напрямі...
– Камера особливого утримання, Марку. – додав другий санітар. – Вона пропагандистка, її не заслали лише через неповноліття...
– Ясно. – відповів Марк і несподівано сам для себе повернувся у лаборантську, щоб дослухати кристали, не взявши навіть собі кави, забувши, чого взагалі звідти виходив...
Кларіс сиділа на своєму ліжку у нічній сорочці, підібгавши ноги. Її довге волосся неохайними пасмами спадало на плечі, очі були заплющені. З вікна падали довгі ґратовані смуги жовтого штучного світла. Вона похитувалася з боку в бік і дивно ворушила губами. У кімнаті лунала пісня. Сумна і протяжна, вона наповнювала собою увесь простір, розливалася підлогою, пробивалася у шпарки під дверима...
Раптом Кларіс розплющила очі і злякано обернулася до засклених коридорних дверей. Чи то їй здалося, чи й справді від них мить тому шмигнула тінь...
„Коли відбулася спеціалізація, ми із Кларіс потрапили у різні класи – вона у природничий, а я – у освітній. Я хотіла стати вчителькою. Тобто, так визначив комп’ютер-розподільник, а ви ж знаєте, що він ніколи не помиляється...
З того часи ми бачилися лише вдома. Та й то ненадовго. Мовою не користувалися взагалі, бо поруч завжди була мати. Саме тоді у мне у школі почалися негаразди. Вихователі, як вам відомо, повинні володіти досконалою телепатією, щоб читати дитячі думки. Це теоретично нескладно, коли мова йде про зовсім малих дітей, але мені не вдавалося зовсім. Скільки я не намагалася, думки були для мене закриті, якщо тільки людина, що думає, не відкривала їх для мене.
Рештою, моя нездатність читати думки стала відома всім, мене оглядали лікарі і на якомусь етапі виявили той зайвий нерв, я на цьому не розуміюся. Привезли сюди і я з нетерпінням очікую на операцію, що відкриє мені перспективи у обраній професії...
(Пауза) Ні, про Кларіс я нічого не чула останній тиждень.”
4.
У світлому залі тривала операція мозку Марти. Професорові допомагав Марк, а за склом на оглядових майданчиках тулилися цікаві лаборанти. Маркові пригадалося, як він сам щоразу під час операції прикипав поглядом до скла, намагаючись вловити щонайменші рухи лазерного ножа. Тепер він був біля самого операційного столу, дослухаючись до стримуваних думок Професора.
Оте скло, що відділяло операційну від наглядового майданчика мало дивну властивість – воно не пропускало думки. Тому хай би як активно не спілкувалися спостерігачі, до хірургів та пацієнтів (якщо ті були притомні) їхні думки ніколи не досягали. Навіть дивно було не чути мисленнєвого фону, що через скупчення людей, постійно супроводжував кожного працівника ВІНДу.
Зайвий нерв уже давно було видалено, тепер Марта стала нормальною, ще кілька тижнів генетичної терапії, щоб усунути спадкові дефекти, і можна буде її виписувати. Тепер Професор шукав підтвердження своє вчорашньої гіпотези про життєво-важливі центри і, судячи з реакції, не знаходив.
– Асистенте! Нарощуйте тканину, далі шукати нема сенсу. Жодних відхилень, жодних! Окрім центру мови, всі центри мозку у бездоганному стані. Нічого не розумію... – подумав Професор і Марк заходився плавними хвилястими рухами мікроманіпулятора нарощувати ушкоджену кістку та шкіру з судинами... Отже – помилка. Але де? У експерименті інституту фізіології, чи в їх трактуванні?
– Професоре, ви вважаєте, що фізіологи помилились? – наважився на запитання Марк, коли шкіру було вже майже загоєно.
– Що? Ні. Це виключено, експериментальні дані точні. Ми не та їх розуміємо, щось випускаємо з поля зору. Я, шановний колего, тепер не бачу жодних пояснень, окрім незрозумілої вторинної функції центру мови... Чи ролі самого центру мови в житті організму... Ні, це якась маячня...
Професор махнув рукою, скинув рукавички і відійшов від столу. Довкола прооперованої одразу ж заметушилися санітари, що мали відвезти її в палату реабілітаційної терапії. Марк вийшов услід за професором, але не приєднався до гурьби зацікавлених студентів та лаборантів, що очікували на Професорові висновки, а пішов просто у кабінет до Тритія. Хоча, надто багато він не втратив, бо Професор чомусь відмовився давати своїм учням традиційні післяопераційні коментарі, а просто пройшов мимо.
Тритій зустрів Марка дещо прохолодно, пам’ятаючи про учорашню сварку, але Маркові те було байдуже. Його захопила нова ідея і він збираввся просто зараз утілити ї в життя.
– Коли у вас співбесіда з Кларіс? – без передмов запитав він.
– Через десять хвилин. – відповів Тритій.
– Я мушу бути присутній при цьому.
Після цих маркових слів запала довга мовчанка, а потім Тритій узяв Марка за плече і подумав:
– Послухай, друже, не роби цього. Воно тобі ні до чого...
– Я сам знаю, що мені потрібно! – Марк обурено скинув Тритієву руку зі свого плеча.
– Ні, хлопче, не знаєш! – раптом обурився завжди спокійний Тритій. – У тому й річ! Чи ж відомо тобі, чому увесь персонал психологів у мовницькій лікарні міняють щодесять років? Ні? А я тобі скажу – тому, що спілкування із мовниками небезпечне! Навіть мені, підготовленому фахівцю, це буває важко, а як ти на це відреагуєш – страшно й подумати!
– Це вже моя справа. – затято відказав Марк. Тритій знову якийсь час мовчав, а тоді подумав:
– Гаразд, я дозволяю тобі бути присутнім при нашому спілкування з пацієнткою, як лікареві дозволяю. Але питання ставити ти не будеш!
– Ще й як буду!
Решту часу вони, набундючившись, просиділи у кріслах, посилаючи одне до одного обурені думки. Врешті, санітари ввели Кларіс і увага лікарів переключилася на пацієнтку.
Кларіс виглядала стомленою, але її очі, підпухлі від безсонної ночі, дивилися з цікавістю. Вона сіла на запропонований Тритієм стілець і склала на колінах руки, готова слухати і відповідати на запитання. Тритій увімкнув пристрій для нотування думок і розпочав розмову.
– Пані Кларіс, я ваш психолог, моє ім’я Тритій. Цей мій колега – лікар Марк, він, можливо, долучиться до вашої операції і йому важливо почути відповіді на деякі свої запитання.
– А якби я сказала, що ні, чи щось змінилося б? – запитала Кларіс уголос і пирхнула. ЇЇ вуста по-дивному скривилися, випинаючи передні зуби і піджимаючи щоки. Марк знав. Що це зветься усмішкою, саме завдяки цьому симптому й виявляли найчастіше дітей-мовників. Виглядав він моторошно, але і Марк і тритій нічим не виявили свого збентеження. Що ж до мови, то обидвоє вже достатньо звиклися з її звуками, щоб протистояти ї згубному впливові на психіку.
– Скажіть, чи важко вам одночасно посилати телепатичні сигнали і розмовляти? – несподівано спитав Марк. Тритій хотів було послати тому застережного сигнала, але передумав – хай уже розпитує, молокосос, хтозна, коли ще нагода випаде...
– Дурне запитання! – відказала Кларіс. – А чи важко вам, шановний, одночасно сидіти і чухатися?
– Зовсім не важко. – встряв у розмову тритій, випередивши думку обуреного таким зухвальством Марка. – це взаємонезалежні дії, а ось мова і телепатія мають бути пов’язані, хоча б, як спосіб передачі даних... Зрештою, вони можуть бути взаємовиключними, чи ні?
– Ні. – відповіла Кларіс подумки. Спокійний плин думок Тритія дивним чином її заспокоїв, а можливо то спрацював струмінь заспокійливого газу, що непомітно пурхнув хмаркою зі стелі просто над головою Кларіс. – Той мисленнєвий образ. Який ви зчитуєте, лише відображення сказаного мною слова. Приміром, якщо я називаю вас психологом (останнє слово вона знову вимовила уголос), це не значить, що коли я назву вас ПСИХОЛОГОМ, ви відчуєте якусь телепатичну різницю.
Обидвоє лікарів здригнулися. Маркові окуляру чомусь запріли і він заходився їх гарячково протирати. Те, як вона промовила слово „психолог”, нагнало на них якийсь підсвідомий і незрозумілий жах. Щоб відійти від цієї теми і якось притлумити його у собі, Марк задав пацієнтці нове запитання.
– Чи є у вас симптоми якихось неврологічних захворювань, окрім змовництва?
– Ні. Тільки та, що я божевільна. Так ви, здається про мене думаєте? – Кларіс знову вичавила з себе усмішку, але лікарі вже були до цього готові і вчасно відвели погляд.
– Не переживайте, цю патологію ми скоро усунемо, наскільки мені відомо, вас прооперують завтра. – утішив її Тритій. Кларіс мовчала, тому Марк знову запитав:
– Як зміниться ваше життя після позбавлення змовництва, як ви вважаєте?
– Марку, нехай це буде останнє запитання, ти мені нервуєш пацієнтку! – встряв тритій, але кларіс уже відповідала. Уголос.
– Не маю з чим порівнювати, але думаю, воно стане сіре і бліде. Можливо, краще не жити.
– А ваша сестра була рада, що її прооперували!
– То її справа. Ми дуже різні, як виявилося.
– А...
– Досить! – Тритій аж підвівся з крісла від збудження. – Забирайся звідси, Марку, поки я тебе сам не вигнав! Бігом!
І Марк поспіхом вийшов з кабінету, картаючи себе за нестриманість. Скільки ж питань він не встиг поставити, скільки спостережень зробити! А поставлені питання зараз видавалися йому жахливо недолугими.
Вже був час іти на Професорову лекцію і того дня він уперше запізнився. Професор сидів у своєму улюбленому кріслі і слав думки у стелю:
– Наші досліди потрібно продовжувати; тему, яку ми з вами підняли на попередніх засіданнях – розвивати. Результати вкрай цікаві, але потребують експериментальної бази. Мене терміново викликають Центр, де я спробую підняти питання про дозвіл на дослідження мовників, якщо вдасться. Адже досі це були лише поверхові спостереження, а ми мусимо увійти в царину експерименту, мусимо мати контрольну пробу, щоб було з чим порівнювати. Звісно, щоб це не виходило за межі етичних норм... А на сьогодні все.
Марк розчаровано засовався у щойно зайнятому кріслі біля дверей – виходить, він пропустив майже всю цікавенну Професорову лекцію!
– Так, ледь не забув! – несподівано додав Професор. – У зв’язку з моїм несподіваним від’їздом завтрашню операцію самостійно проведе Марк. Давайте побажаємо йому успіху!
Темна пелена застила Маркові очі, він підвівся на непевних ногах і вклонився аудиторії, яка посилала йому подумки побажання успіху.
– Це не складна операція. – продовжував тим часом Професор. – Звичайне вроджене мовництво, а Марк добре вивчив свою справу, це я сьогодні побачив на власні очі. Що ж, мені час в аеропорт, бувайте, колеги!
І Професор вийшов. За ним потягнулися і його учні, кожен з яких дорогою злегка торкався маркового плеча, на знак підтримки. Врешті, кімната спорожніла. Лише самотній Марк досі сидів у кріслі, не вірячи своєму щастю, адже не кожен день випадає така нагода...
5.
Кларіс знову не спала, як і минулої ночі. Проте цього разу не співала, а мовчки горілиць лежала під тонкою лікарняною ковдрою. З усіх сил намагалася заснути, але не могла. Ця ніч була її останньою ніччю. Завтра у неї відберуть мову, і – нащо тоді жити?
Раптом у свідомість Кларіс проникла стороння думка. Вона навіть на ліктях звелася, намагаючись вловити, звідки вона йде. Але чи то джерело думки ретельно ховалось. Чи то й сама думка була лише плодом Кларисиної уяви, але вона нічого не зауважила. А думка все звучала і звучала – „співай”.
Ні, не може бути!
„співай!”
Це якась провокація, абощо...
„будь ласка”
І Кларіс заспівала. Хрипким від сліз голосом вона почала наспівувати мелодію дитячої колискової. Тієї, яку вона мріяла колись заспівати власним дітям, найулюбленішої її пісні...
У скляних дверях з’явилася учорашня постать, але Кларіс не припиняла спів – їй було до всього байдуже, а постать все наближалася і наближалася, аж врешті притислася щокою до скла...
Щось дзенькнуло, постать сахнулася і зникла. Спів обірвався і згодом Кларіс заволодів сон...
Марк увійшов у операційну, відчуваючи трем у колінах. Він знову мав невиспаний вигляд, до того ж, на лівому скельці його окулярів у самому кутику з’явилася блискуча тріщинка. Це мала бути його найперша операція по знемовленню. Та ще й за таких обставин, та ще й з такою пацієнткою. Мабуть, саме тому вона й викликала підвищений ажіотаж серед медперсоналу ВІНДу – оглядовий майданчик був забитий по зав’язку.
Асистентом Марка мала бути лаборантка на ім’я Аполонія, що працювала у клініці більше тридцяти років, але так і не змогла стати повноцінною лікаркою. Її призначили на цю операції, ймовірно через досвід, що мав сповна компенсувати Маркову недосвідченість. Це призначення викликало у Марка хвилю піднесення – значить, буде легше втілити у життя його задум.
Отже, лаборанти привезли Кларіс на пересувному ліжку, думкоізоляційні стіни операційної було зімкнуто. Марк і Аполонія лишилися самі біля операційного столу. Саме час було діяти.
– Аполлоніє! Перш ніж ми почнемо, мушу довести до вашого відома, що вчора ми з Професором внесли зміни у схему операції.
– Мені ніхто нічого не повідомляв! – обурено перебила Аполонія, але Марк застережно підняв руку.
– Це тому, що дослідження, які ми провадимо, є таємницею державної ваги. Ви ні в якому разі не повинні розповідати будь-кому про зміни в схемі операції. Нас цікавить реакція організму на операцію знемовлення. Ці двоє сестер-близнючок – просто чудовий об’єкт для таких досліджень. Як вам відомо. Одній з них ми вже провели відповідну операцію, а сьогодні маємо оперувати цю. Але нерв ми не перетинатимемо, лише проведемо всі необхідні підготовчі роботи – трепанацію, перерозподіл судин... та ви знаєте. А потім загоїмо ранку. Це потрібно для контрольного досліду. Потім ми будемо порівнювати зміни в організмі цих двох пацієнток, зрозуміло?
– Так, але... Чому про це не було повідомлено завчасно? Якщо це так важливо... – Аполонія все ще не до кінця вірила Марковим словам.
– Та я ж кажу! – занервував Марк. – Державна таємниця. А це єдине місце, де нас ніхто не може підслухати... Але починаймо операцію, бо публіка нервується...
Аполонія стенула плечима, але змовчала і заходилася вистригати Кларіс волосся. Вона повірила.
Кларіс очуняла лише під вечір. Вона важко переносила наркоз. Навіть зараз вона заледве ворушила м’язами, а голова розколювалася від болю. Над її ліжком горіла лампа і височіли дві постаті – то були Марк та Тритій.
– Ну що, Марку, вітаю з першою успішною операцією!
– Так, дякую, Тритію! Досі не можу повірити, що все вдалося...
Спогад вогнем обпік Кларисину свідомість – вона ж уже німа! Боже, вони вже скалічили її. Кларіс спробувала щось вимовити, але тільки заворушила губами – м’язи гортані не рухалися, наче заніміли.
– Глянь-но! Все ще намагається говорити! Я досліджував це питання свого часу. Це ніби безумовний рефлекс, коли мовленнєвий апарат ще функціонує, а центр мови вже відключено, цікавий феномен.
– Так, дуже цікаво, – погодився Марк. – Правда, операція була не така вже й вдала. Я перебрав із наркозом, тож у неї зараз деякі м’язи паралізовані. Навіть, якби вона ще могла говорити, їй би це не вдалося.
Тритій посміхнувся. А Кларисині очі раптом завмерли, втупившись просто у Маркове обличчя. Марк узяв Тритія під лікоть і майже силоміць повів його з палати, Кларіс лишилася сама.
„навіть якщо...” – думала вона.
„говорити...”
Кларіс зібрала останні сили і спробувала вимовити це слово...
– Го-во-ри-ти.
Що це? Вона почула свій слабенький, наче крізь подушку, голос. Значить, вона не німа? Як же це?
– Го-во-ри-ти!
Цього разу вийшло голосніше і вона одразу ж злякалася, що її можуть почути і ще раз прооперувати. Тільки б втримати це в секреті, думала вона. Тільки б ніхто не здогадався. Боже, як же їй пощастило!
– Го-во-ри-ти... – повторила вона зовсім тихенько і посміхнулась.
За мить Кларіс уже спала...
