Коли я ше по весілльох халтурив на їйоніці, то було на шо сі надивити: як тіко лєтрику виключали – дівки в таких довгих сьвіткових сарафанах піщали за стодолом, бо знати чо і невіть завкомсомола не бридивсі ставати до них в колєйку. То в ті тіжкі вріміна зачив’ім записувать в такий саморобний синенький зошетик вшілякі трафунки, з котрих міг бим зняти цілий серіял, тілько мати би кінокамиру і впірйод. Значит я получаїцці – сільський літописец і най ми корова вроде пацєтко, як хоть на мізильний палец збрешу.
Чудирнайцітого марця сємдесят першого року. Падає сніг. За п’єть дев’єта. Значит, сиджу си на жилізній путиньці на свому вобісцю, наблюдаю: воробці цьвірінькают ніпанятну милодию, пес підсикає буду, а козунька шукає цицки в бушлаті, шо я вивішав на яблуньку, жеби сі провітрила. Моя Оксаня вобходи худобу, мій малий Ївасьо бавицці в колисці свойом цюньком, а з кольгоспу доносицці перехресний вогень матюків бригадира і трахториста Мілька – шо доводи, жи робота кипит, аж гай шумит. Їдним словом – конструктивна дискусія.
Полуднє. Сніг троха перестав падати. Спанахтав’ім банєчок прошлорічних квашених помідорчиків, бо вчорашна п’єтниця тринайцітого була тіжка як солдацкі вонучі по войні. Мій кум Канарік за півлітра самопалки на куричих гімнячках вимантив від приїжджого ахфіцера медаль «за атваґу». То мусилисьмо юж ї обмити і привести всьо до путтє, як то сі свободному чілавєку в свобідній диржаві належисі. Ахфіцер тіко вернувсі з країв, де гобіти по земли ходили і волочили за собом довгими хоботами.
Голова болит, а тут ше прилітає на ровери хлопчиско з Лапаївки, каже, жи Ґєнко з котельні сі помішав і напивсі каустіку, жи рури ним вичищают від ржавчини. Ай, си думаю, бамбула... тіко єще єнчими словами, і чо то собі таке робити? Хлоп приїхав з Чорткова, його баба з Сатанова, зразу сі полюбили, після першого медляку в честь закупки нового трахторця на ферму. Роботящий був, потім люди переповідали, жи звар’ював через то, жи хтось з обехесу настрашив го тюрмом.
Діло в тому, жи кожний ґосподар, який в нашому селі себе шанує – вивішує на виходок савєцкий прапор, а в середині має остатні номери партійних ґазеток, ну ясно до чого. Ну а обехешник взєвсі з того, жи зипсула му сі Волга, а ліпшого майстра як Ґєнко в селі не було. Хлоп зримонтував, всьо зробив по-людяному, а обехешник тим часом сидів в тувалєті і як зобачив всі ті ґазети разом з прапором – то таке було! І зроби людині добро, пригрієш заразу, а вона тє Соловками страше. А тре було втопити того чорта в кльозеті і юж, Волгу сховати в лісах чи кинути з високого бендера.
Вечір. Всі до їдної машини поглохли. Всі йдут до Ґинкової хати, помолитисі, нагадати хто-кому кіко винен, капку випити, без того не можна... Ну і біда в тім, жи Ґєнка я любив як свого брата – то випив більше як положено всім. Баби плачут, а я си думаю: «чо то перти додому по тому леді, від Ґєнка завтра блище до церкви, возьму си подрімаю в куточку і сховав’ім сі рухом за вінками».
Ніч. Пси сі порозпинали і роблят си вісілє. Сп’ю си і сп’ю, виджу довгий колідор зо світлом, Ґєнко сьмієцці і тішицці, жи не трафив до тюрми, тіко за свою Гельку капку переживає, як вона там дась собі без него раду. Потім він каже: «хусьту, Ладзю, дай ми підкурити, бо г мене сірники чось намокли». І я пробудивсі, виджу, жи він лежит на свому катофельку, спит як дитина. Всі баби сі порозходили кудась по хатах, лишиласі біля Ґєнка тіко його Гелька, а я лежу си за вінками. І тако легенько до неї говору: «Гелю, не бійсі, я зара буду вставав...»
До раня її ледво відкачали, а по обіді Ґєнка вже поховали, біля річки, як він хтів. Але то ше не кінец! За дві неділи, як сніг почив сі топити, річка вийшла з берегів, всьо порозмивала, люди виділи, як ґєнкове трумбло поплило на схід... хтозна, може він так тоже хтів...
