…коли діти мирно сопіли у своїх ліжечках, коли листя осипалося на чорну траву, коли зозулька у старому дзиґарі хрипким голосом прокувала північ, коли ні голова, ні тіло не морочилися над питанням “бути чи не бути” – я тихенько відчинила вікно і визирнула… Теплий вересень, забачивши – ні, навіть не забачивши, а швидше відчувши у темряві – так, як відчувають коти і коханці – моє тіло, простягнув руки і усміхнувся: “Стрибай, мала!”
- Ага, вже йду, - кивнула я, сіла на новеньку мітлу – і, як була – у чомусь чорному, атласному і напівпрозорому – шугонула у відчинене вікно… І ніч ловила мене розтуленими долонями… І ніч гойдала мене на хвилях напівнатяків, напівдотиків і напівподихів… І ніч цілувала мене своїми теплими шорсткими вустами…
… облетівши будинок – аби відновити навички – я зорієнтувалася за зорями – і вирахувала приблизний напрямок…
…якби ти знав…якби ти лишень знав…
…моє місто спить дуже непевно, воно здригається уві сні, так наче увечері перед тим довго і гірко плакало – і глибоко зітхає, і метається на своїй бетонній подушці…Йому сняться чорні підземні води, що нуртують десь там, під глибоким шаром асфальтів, кісток і каменю. І ті води роз’їдають коріння старих будинків, і чорними вужами лізуть через запилені комини у душі людей…
…у поодиноких освітлених вікнах – скулені постаті Загублених – вони колись давно, ще вчора, позавчора, рік, сто років тому пройшли по тоненьких, туго напнутих павутинках вселенської сітки – і вже не можуть знайти дороги назад, і висять туго згорнутими коконами, і балакають через сон із собою, вигадуючи щоразу нові ніки…
…далекобійники прокручують дорогу, як стару кіноплівку, марно намагаючись пригадати ім’я чергової повії на об’їзній…
…подружжя, що втомились сваритися – і тривожно заснули, забувши зняти шоломи…
…смішний кирпатий хлопчисько, який пише перші вірші про кохання…
…втомлена від густого безсоння бабуся, яка прочитала ті вірші сімдесят років тому…
…якби ти знав…якби ти лишень знав…
злітаю вище – понад тим містом, понад важкими хмарами – і тепер я бачу спини перелітних літаків і птахів, а Бог бачить мою голу спину…
І голос – твій голос - він кличе – тихо-тихо, напівпошепки, одним видихом: “Прийди…”
…а тоді вперіщив дощ…
…і чорний атлас пеньюару змок – і стік по білих ногах…
…і я повернулася додому…
P.S. Постав тигрові лілії у воду – щоби не зів’яли.
І чекай після півночі…
