| © Asja Perfetska, 16-09-2007
|
Не відкрию вам секрет, якщо скажу, що Львів- звучить гордо, а львів'янином бути достойно. Доля дала мені шанс жити у Львові і носити звання "львів'янка". Так, саме звання, ви нічого не перплутали, любі мої. ТУТ я народилась, виросла, зараз навчаюсь. ТУТ відбувається становлення мене як особистості, формування думки, смаків, світогляду, принципів та моральних засад. Саме ТУТ, а не де-інде, я вперше відчула крах та кайф, злети та паління, те, що зветься щастям, і те, що зветься кризою. І знову ж таки, тільки ТУТ кожного дня мені хочеться померти і кожного дня хочеться жити.
Власне, по закінченні школи мені прийшло розуміння того, чим для мене є Львів. Саме тоді я написала свого першого вірша- вірша, присвяченого Львову. Тоді, певно, і з'явилось моє прагнення писати. ВІН мене надихнув. ВІН звалився на мою тендітну шию зі всіма своїми "прєлєстями":
історією, атмосферою, запахами, смаками, дотиками, людьми, транспортом, архітектурою, біг-бордами, макдональдсами, біо-туалетами, неграми, японцями-китайцями, повіями, бізнесменами, обісцяними брамами, вишуканими каварнями, готами-гопами, пластиковими вікнами, іржавими трубами, добитими дорогами, чорними котами, пор'ядними пані, поважними панове, голодними голубами, престижними вузами, гей та гейм клубами, щасливою молодістю і менш щасливою старістю, вічними трамваями і не вічною бруківкою, націоналістами та пофігістами, пресою, зламаними підборами, рваними джинсами, листям, недопалками, алкоголіками, культурологами, поетами, дешевими пиріжками, елітними винами, гандонами в кущах та квітами на клумбах, базарами, супер (чи не супер??) маркетами, бездомними собаками та не менш бездомними дітьми, совєцькими забігайлівками та італійськими піцеріями, вуличними музикантами, ліхтарями, ненаситними в підворітнях, дощем, снігом, сонцем, дощем, снігом, сонцем...
А чи не забагато, скурвий сину, ти на себе береш? Чи тобі, о ідеале мого життя, не шкода мене, грішну? Львове, а в тебе є серце? А де? Покажеш? А воно тебе болить? Ти п'єш корвалол? ...Ти вже доволі старий. А який у тебе тиск? Не боїшся мати інфаркт?
Напоюєш мене дешевим портвейном, накурюєш цигарками, ходиш за мною темними підворітнями, присилаєш мені листи, підглядаєш за мною у ванній, дивишся на мене голодними очима мужика; думаєш, якщо ти ТАКИЙ- тобі все можна? Можна...
Чого заливаєш мене слізьми своїми, знаючи, що не ношу з собою парасолі? Тобі, певно, болить від коліс, кроків, підборів... Ось чому ти такий поморщений... Я люблю чоловіків, які плачуть, то найбожественніше, що я колись бачила... Ти п'єш антидепресанти? А моїм антидепресантом є ти... Де б я не була, ти завжди поряд- в думках, а речах, в людях. Шкода лишень, що доводиться тобою з іншими... А знаєш, що я зроблю?
Я прийду до тебе вночі
і завалю тебе твоїм же камінням,
а потім зберу по частинам, в катронну коробку спакую.
Коли десь поїду далеко за твої межі
візьму ту коробку й покладу у сумку,
щоб мати твої з собою кавалки на згадку.
А потім, коли я повернусь з далекого краю,
відкрию коробку й частини твої поскладаю
й мозайкою склею. Живи собі далі
допоки я знов не візьму ту коробку,
допоки тебе не завалю твоїм же камінням,
щоб мати хоч деколи твої кавалки на згадку...
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
