- Чому ми запинилися?
- Щось в двигуні.
- Ну так піди подивись!
- А нічого, що дощ ллє, як з відра?
- Йди, Ромо! Нам треба встигнути до мами!
- Знаєш що, Марина?
- Ти мені хочеш щось сказати?
- Ні.
Згадавши всі погані слова, що знав, Роман відкрив двері машини і вийшов під дощ на пусту нічну трасу. Так авжеж він кохає Марину до нестями, бо одружився кілька місяців тому і магія кохання ще не вичерпалася. Але в цей момент він її був готовий залишити на дорозі, а сам піти куди очі дивляться.
Вимокнувши до нитки за декілька секунд, Роман відкрив капот. Нічого візуального, тим паче, що ліхтарик у руці заблимав і згас. Роман матюкнувся, але тихо, щоб Марина не почула, бо відкриє пельку так, що стіни попадають.
- Чому світло згасло?
- Ліхтарику гаплик!
Сплюнувши на двигун, Роман з силою закрив капот старенької «вісімки». Вимоклий сів за руль, захлопнув двері. Марина мовчала і це для Романа було подарунком. Він провернув ключ у замку запалення, але окрім чхання нічого не почув.
- Мабуть свіча…
- Що, любий?
- Ти все одно не зрозумієш…
- Так не розумію! Ти знав куди ми їдемо, що так важко було перевірити машину? Що тепер робити?
- Переспимо в машині…
- Я завжди знала, що у чоловіків лише одно в мозку!
- Я не про це, люба. Дочекаймося ранку, а потім зупинимо попутку, де нас підкинуть до ближчого міста, це лише тридцять кілометрів.
- Добре, але мабуть треба було слухати маму і одружитись з Анатолієм.
- Не починай…
У цю мить небо спалахнуло, машина затряслася від грому.
- Мабуть, ти правий, Рома. Почекаємо, коли дощ закінчиться, а потім щось вигадаємо.
Очі заплющилися, дощ все посилювався. Барабанячи по машині дощ немов співав колискову, сон прийшов швидко.
Пройшла година…
Роман прокинувся від виску шин. Розплющивши очі побачив великий чорний джип, який зупинився зовсім поруч. Звідти вибіг молодий чоловік і впритул наблизившись до машини Романа, вибив чимось у руці бокове скло.
- Вилазь з машини, суко! Швидко! – приставивши пістолет до скроні Романа закричав чоловік.
- Але дружина…
- Забирай бабу з собою, швидко!!!
Дощ йшов з неймовірною силою, небо спалахувало від блискавок. Роман разом з Мариною вийшли на вулицю, піднявши руки.
- Що далі? – безпорадно запитав Роман.
- Біжи до «мерса», швидко!!! – чоловік з пістолетом постійно озирався навколо.
Добігши до чорного мерседеса, чоловік з пістолетом відкрив передні двері.
- Ти як, братело? Тримайся, я благаю тебе, тримайся! Чого стоїш, придурок?
- Що?
- Допоможи дотягнути його у багажник!
Разом вони кинули чоловіка у багажник за заднім сидінням.
- Що далі?
- За кермо! – чоловік знову приставив до лоба Романа пістолет.
- Добре, добре.
Роман сів за кермо, двигун завівся з півоберта.
- Куди їдемо?
- Їдь!!! Швидко! – чоловік сів позаду крісла водія, Марина сиділа разом з ним.
Роман натиснув педаль акселератора.
- Ні, вони догнали нас.
- Що?
- Ти що не бачиш? Менти позаду! – Роман поглянув у бокове дзеркало, позаду дійсно їхали дві «сімки» з увімкненими мигалками. - Без фокусів, або бабі твоїй кінець!
«Автомобіль Mercedes АР 7567 АС, зупиніться на узбіччі, або відкриємо вогонь!» - кричали з рупора міліціонери.
«Живим ви мене не візьмете, воділо, звертай в багнюку! «Сімки» там застрягнуть, а цей монстр повинен проїхати» - сказав чоловік і витягнувши з-під сидіння АК-47, висунувся у вікно і почав стріляти. Точності йому не вистачало, потрапити хоча б в одну не виходило. У цей час з машин почали стріляти також, дві кулі пробили заднє і переднє скло, пройшовши лише в декількох міліметрах від голови Романа.
Треба було щось робити, Роман поглянув у дзеркало заднього виду. Марина відвернулася, неначе намагалася заховати обличчя.
Тим часом світ фар намацав вказівник «Любимівка 3,5км». Скоро повинен з’явитися поворот наліво, навряд там буде асфальт. Пригальмувавши, Роман як міг викрутив кермо вліво. Машину занесло, але ABS, повний привід та інший фарш сучасних машин вирівняли автомобіль. Роман заїхав на ґрунтову дорогу, яка під дощем перетворилася на болото. ВАЗівські «сімки» проїхали далі, та зовсім скоро зникли за стіною дощу.
- Ну ти даєш, воділо! Я майже не випав з вікна!
- Краще б випав…
- Ти щось сказав?
- Ні. Що далі?
- Їдь. Я скажу коли зупинитися.
На першій швидкості, десь двадцять кілометрів на годину «Mercedes» чесно відпрацьовував ім’я позашляховика. Чоловік у кожанці з автоматом у руці, мовчав. Він немов прийшов з буремних дев’яностих, років бандитизму та рекету. Марина продовжувала закривати обличчя рукою. Роману показалася дивним поведінка Марини.
- А ти чому ховаєшся, відкрий личко Зульфія. Та не ламайся ти! – чоловік з автоматом силою відтягнув руки Марини від свого обличчя.
- Агов! – крикнув Роман.
- Заткнися, водило! Я нічого з нею не зроблю.
Потім він довго мовчав вдивляючись в обличчя Марини.
- Так, це я, Худорлявий! – несподівано крикнула Марина¬.
- Маринка! Скільки літ, скільки зим! Це ти? – не скриваючи емоцій радів Худорлявий.
- Ти мені можеш щось пояснити? – нічого не розуміючи запитав Роман.
- Мовчи, тебе це не торкається.
- Так ось куди ти зникла з «общаком». Шеф шукав по всій країні, а ти виявляється почала вести нормальне життя з цим недоумком?
- Я…
- Замовкни, стерво! – Худорлявий приставив до скроні Марини ствол автомату. – Краще кажи де «общак», адже ти його не в сумочці носиш?
Марина мовчала, а Роман не хотів приймати участь в цьому. Він зрозумів, що багато чого не знає про дружину.
- Він не далеко, зараз буде село Любимівка. Там за тридцять п’ятим будинком город, у ньому заритий «общак», під парканом.
- О-па! Ось так просто? Воділо! Їдь в село!
Машина заїхала в село. У вікнах будинків темно, всі давно сплять. Дощ трошки затих, проте ще був сильний.
- Зупинися тут – тихо сказала Марина.
- Авжеж, люба.
Двигун затих, на декілька секунд настала тиша. Погрожуючи автоматом, Худорлявий вивів Романа і Марину на вулицю. З багажника, де лежало бездиханне тіло, він дістав лопату і кинув її Роману.
- Будеш копати, воділо! А ти показуй де «общак»! - автомат тепер постійно був наведений на Марину.
- Ти як завжди нетерплячий.
Копати багнюку під проливним дощем ще те задоволення, але Роман це робив вже двадцять хвилин. Худорлявий тримав Марину на мушці, обережно спостерігаючи за кожним її порухом руки.
- Агов, Худорлявий! Я не можу копати! Вода постійно заливає яму! – знесиливши крикнув Роман.
- Що?
Як тільки Худорлявий відволікся, Марина достала з кишені пістолет і холоднокровно вбила його.
- Вибач, Худорлявий, але ти завжди був ідіотом – звернулася Марина до мерця і ще раз вистрілила тому в голову.
- Марина? Звідки в тебе пістолет? – піднявшись з багнюки запитав Роман.
- Він випав у нього з кишені, коли відстрілювався від ментів.
- Тобі доведеться багато чого мені розповісти! – крикнув розлючений Роман.
- Ні, ти помиляєшся. – Марина підняла пістолет і направила ствол на Романа. – Я не маю нічого нікому поясняти. Це моє минуле, хай воно залишиться зі мною.
- Якщо ти на рахунок «общака», я ні на що не розраховую.
- Ні, гроші тут ні до чого, тим паче вони в іншому місці. Благаю тебе, забудь про мене.
Марина натиснула на спусковий гачок пістолета. Куля потрапила в живіт. Біль повалила Романа на землю. Він, ще пам’ятав, як підійшла Марина. «Пам’ятаєш ми зустрілися під дощем? Під дощем ми і розстанемося, вибач, мабуть дощ – це наша доля» - сказала вона і пішла до тіла Худорлявого. Марина дістала мобільний і останнє, що запам’ятав Роман – це слова: «Алло, швидка?..».
Роман відкрив очі. До нього одразу підбігла медсестра.
- Як ви себе почуваєте?
- Де я?
- В лікарні.
- Я живий…
- Так вам пощастило, той, хто подзвонив врятував вам життя.
- Роман засміявся, хоча йому стало від цього нестерпно боляче.
