Якщо вам конче потрібно дізнатися про мене, моє життя та іншу всіляку таку голден-колфілдську лабуду, то я не змушу вас чекати і не пущуся до ухильних відповідей, як це завше робив мій вуйко. На запитання жінки, коли він врешті припинить вертатися додому п*єний мов дяк після Великодня, він відповідав тим, що лупцював її дишлом по мармизі на очах у всієї вулиці. За такої нагоди всі мешканці, включно із недвижимою бабцею Христиною, висипали надвір і реготали, як в оперному теятрі або у зоопарку. Я, із дванадцятьма старшими братами, квапився зайняти найліпші місця на даху, щоб ліпше роздивитися бій, а пізніше ми навіть навчилися робити ставки, сперечаючись, наскільки довго жінка буде верещати, доки не поцілить чоловікові між очі, і той не впаде, мов підстрілена корова.
Але я, здається, таки відволікся.
Звуть мене, отже, Котко Міркуванець, і стою я зара на якійсь площі у Москві і чекаю на своє метро, якого я жодного разу не бачив, але чув про нього кілька захопливих гісторій від свого двоюрідного брата Юшка Друхевича, що був навчався тут у якомусь літературному інституті. Напевно, ви його знаєте, а якщо не знаєте, то вам варто було б із ним познайомитися, бо він дуже кльовий, хоч і троха поляк. Саме він доручив мені приїхати до Москви з повною валізою брошур, які сам видрукував на власній машинці, щоб продати їх по місцевих книжкових крамницях та інститутських бібліотеках. Але, нажаль, не сказав, куди саме треба їхати, мовляв, люди там щирі і гостинні: не тіки підкажуть, що де є, а навіть і довезуть, не взявши ні копійки, бо український гість в них шанується більше за якогось обірваного хранцуза або пихатого німця. Тим більше, грошей мені Юшко дав тільки на дорогу сюди, сказавши, що кошти на зворотній квиток я з легкістю отримаю, коли продам бодай десяту частину примірників, які, за його словами, вириватимуть у мене з руками, тому що вони написані українською мовою - кажуть, це тут зараз дуже цінується. Треба сказати, він людина дуже щедра, особливо коли справа торкається мене, його «улюбленого малого»: він не поскупився мені на м*який вагон, щоб я приїхав бадьорим і охайним. Щоправда, третя полиця, на котрій я пролежав майже чотири дні, обнімаючи торбу, була не дуже-то й м*яка, ба навіть жорсткіша, аніж моя стара бабця, коли ми в дитинстві, жартуючи, підбігали ззаду і дубасили її граблями – але я не скаржуся, бо уявляю, як їхалося тим бідолахам у вагонах нижчої кляси.
Отже, мій день почався з того, що я зійшов з потяга і став чекати на попутну гужову повозку, котра мала б мене підкинути до тутешнього університету, - саме в ньому, як я встиг довідатися у вагоні, є люди, котрі залюбки куплять якщо не всі, то принаймні половину книжок Юшка. Але, як на зло, жодної повозки за півгодини я так і не побачив, тому вирішив іти пішки, маючи змогу як слід роздивитися місто. Весь час питаючи дорогу у перехожих, я встиг помітити, що, всупереч розповідям Юшка, тутешні жителі не дуже то й охочі до будь-яких розмов: з тих людей – а питав я більше, ніж у шістдесяти голів – тільки троє погодилися показати мені дорогу. Всі решта чомусь не розуміли мене – і саме тому, подумав я, Москві конче необхідні юшкові українськомовні брошури. Вже не кажу про те, що, окрім мене, тут і досі ніхто не відав, що то таке носити вишивану сорочку – признаюся, десь у глибині душі я не міг не пишатися тим, що йду по вулицях у вишиванці і нових, ще не заляпаних навозом, калошах – тим більше, що всі захоплено дивилися на мене, привітно усміхаючись і викрикуючи щось, мабуть, якесь особливе місцеве привітання, яке для мене було незнайоме. Взагалі, треба сказати, я в цій російській мові розуміюся не ліпше, ніж дід Охрім у цуценятах: колись він приніс своїй бабі Онисі кишенькового пуделя, аж одного дня той виріс у ведмедя і роздер геть усе: бабу, онуку зі Львова, всю худобу та ще трьох сусідів, що чимчикували до клюбу грати у доміно.
Шлях до університету зайняв багацько часу, тож прийшов я уже доволі втомлений, і єдиною думкою моєю було, як скоріше продати, без ніяких торгів, усі книжки за найвищу, назначену Юшком ціну, і винагородити себе кухлем добрячої браги, котру обов*язково мають продавати десь недалеко від університету (я здавна чув, що всі вчені п*ють запоєм). Де саме – я збирався розпитати в їхнього головного, бо він мав бути людиною поважною і все про ці речі знати. Спочатку мене чомусь не хтіли пускати у приміщення, але врешті все-таки пояснили, що мені потрібні… як же ж то їх… а, згадав: філологи! - і провели до якогось кабінету, де було напхано людей, мов наших хлопців у спальні відомої до самого Тернополя Вальки Лизючихи: вони сиділи за круглим столом і балакали, сьорбаючи чай. Ач, добре: зара ще й чаю нап*юся, - зрадів я і, не довго думаючи, загомонів до повної жінки в квадратних окулярах і з вусами – мовляв, за яким курсом за книжки будете платити. На це вона лише показала мені на стільця і жестом веліла почекати, доки товариство закінчить розмову. Я подумав, що мені щастить як ніколи, адже, окрім отримання грошей, я мав нагоду послухати цікавих і інтелігентних людей – тож, зваливши торбини, я всівся, як у кахве, але не забувши при цьому ввічливо скинути калоші, щоб часом не забруднити килим. З розмови я, чесно кажучи, не зрозумів майже нічого, окрім того, що повна жінка з вусами і в окулярах виявилася чоловіком, причому головним професором. Ось що я почув:
- Чюдная картіна, - читала якась бабця, схожа на нашу колишню поштарку, яка ще до тюрми ненароком передавила геть усіх курчаток нашого дільничного інспектора міліції. Справа в тому, що вона дуже спішила привезти йому телеграму від його дочки з Києва, яка повідомляла, що її вишвирнули з технікуму, і тепер, через нестачу коштів для майбутньої дитини (бо вона, до того ж, завагітніла) була змушена піти працювати у якийсь мотель для далекобійників.
– Как ти мнє родна, - продовжувала бабця, зробивши павзу і сьорбнувши з чашки. - Бєлая равніна, полная луна, свєт нєбєс високіх, і блєстящий снєг, і санєй дальокіх адінокій бєг… Я как аналітік паезіі, абращаю ваше вніманіє, уважаємиє калєгі, на то, што автар сначала смотріт впірьод і відіт равніну, патом паднімаєт глаза квєрху і відіт полную луну. Затєм он замічаєт нєбо, послє чіво снова апускаєт взор вніз, гдє лєжит блістящій снєг. І только патом он сазірцаєт всю картіну полнастью: равніна, луна, свєт, нєбєса, снєг і адінокій бєг дальніх санєй. Замєттє, гаспада: я астанавліваю ваше вніманіє на словє адінокій. Вообщє-то, адіночіства праходіт лєйтматівом в ліріке Афанасія Фєта, прічьом рєчь ідьот, разумєєца, прєждє всіво об асобєнном міраащющєніі в паетікє…
Говорила вона досить довго, я навіть встиг троха подрімати, адже був надзвичайно втомлений після довгого блукання. Коли ж нарешті товариство звернуло увагу на мене і роздивилося юшкову книжку, виявилось, що – тільки уявіть собі! - книжками займається бібліотека, а самі вони книжки не купують, ну хіба що можуть ввічливо прийняти у дарунок один екземпляр, не більше, і те для того щоб передати його в музей. Треба сказати, мене такий хід справи відверто занепокоїв, як колись занепокоїв нашого колишнього голову колгоспу бухгалтер Цапко Щасливий, який в один вечір примудрився пропити у райцентрі шість тракторів, дві віялки, гусеничний бульдозер, а також майбутній врожай соняшників. Права була баба Онися, коли казала, що всі ці інтелігенти та учьоні – геть усі євреї і пройдохи, які тілько те і роблять, що чай з цукром переводять та голови порядним людям різним масонством забивають. Робити нічого – поплівся я до їхньої бібліотеки. Як я встиг побачити, тутешні люди ані на трішки не знають свого міста: тролейбус, в котрий вони мені підказали сісти і проїхати сто одинадцять зупинок, возив мене майже чотири години, аж поки я помітив, що їжджу по колу, яке в них зветься Садовим - а сама бібліотека насправді знаходиться біля самісінького університету.
Коротше, скажу я так: не купили юшкових брошур ані в бібліотеці, ані в численних книжкових магазинах, більше того, не взяли їх і за так – отже, моєму розпачу не було меж. Я брів не знаю куди і не знаю скільки, доки не опинився на березі місцевої річки Яузи. Не знаю чому, але згадалися слова мого старенького вчителя географії, пана Міклухомаклайського, котрий, вертаючись з якогось весілля, переплутав компас із годинником, і пішов не на Південь, а на Захід, до Боржедубовського лісу, де його розідрали і з*їли здичавілі угорські прикордонники. Він казав мені сентенційно: «Книжка, синку – то така річ: або її читаєш, або викидаєш у Яузу». Сам не помітив як, але мене почала душити якась образа, образа на Юшка Друхевича, котрий, напевно, сидів за столом, наминав пиріжки із квасолею і тицяв масними пальцями у свою друковану машинку, мріючи про те, як стане відомим - у той самий час, коли я мотаюся по Москві з його брошурами, в котрих він сам у себе бере інтерв*ю, і не маю жоднісінької копійки навіть на дорогу назад. Поміркувавши востаннє, я заніс над перилами мосту зав*язану торбу з книжками і, чомусь навіть не замислюючись, що саме скажу Юшкові, розжав пальці; торба плюхнулась у брудний потік, пустила бульбашки і щезла під кам*яним мостом. Постоявши кілька хвилин, я подався, як мені здавалося, у бік вокзалу, втомлений і розбитий: це була моя жертва, мої справжні страждання за літературу, літературу самозакоханості і марення, котра не знайшла свого читача, бо йому вона була не потрібна навіть безкоштовно. Я шаркав своїми калошами по московських вулицях, не звертаючи уваги на перехожих, і йшов би так хтозна скільки, забувши, для чого і куди саме, але раптом – майже не пам*ятаю як – міцна рука різко і безцеремонно штовхнула мене, смиренного, як Ісуса, у бетонну заґратовану кімнату, з двома лавками вздовж холодних стін, на яких сиділо кілько таких же точно, як і я, невезучих. У їхньому товаристві я просидів до ранку, поки не приїхав якийсь вусатий чоловік, схожий на бандита, і не визволив мене. Він - до речі, теж українець, і фамілія йому Копальчук – назвав мене синком і дав грошей на квиток додому; отже, як бачите, інтелігенти залишили мене напризволяще, а врятував бандит. Наостанок він навіть сфотографувався з нами і сказав, що фотографії будуть готові дуже скоро, і ми всі їх побачимо. Я тоді й вигадати не міг, що дуже скоро побачу наші страшні у той момент пики на обкладинці книжки, автором якої цей самий Копальчук і виявиться – це все мені, до речі, дуже не сподобається, як не сподобалася колись нашій виховательці дитячого садку газетна стаття, де її помилково звинуватили у крадіжці двох цистерн зі спиртом, угоні львівського трамваю і незаконній вирубці двадцяти гектарів Соплянжського лісу. Пам’ятаю, що для того, щоби зняти нервову напругу, вона перетоптала всі сусідські баклажани, викорчувала із корінням п’ять колгоспних яблунь, а потім взяла за задні ноги козу і наваляла нею завідуючому Будинком культури по самій пиці. Будинок культури після того не працював чотири дні.
Але свою фотографію, поруч із хитрою мармизою того підступника я побачу аж потім – а зараз я стою на тій же площі, на котрій стояв увесь той час, доки ви читали всю цю селінджЕрівську каламуть. Мені боязко навіть шукати метро, адже там, кажуть, близько двохсот станцій, і для того щоб довідатись, біля якої саме знаходиться потрібний мені вокзал, треба, мабуть, не менше двох днів і трьохсот тутешніх рубликів, щоби виходити на кожній станції. Не знаю, як мені бути, бо маю тих рубликів всього шістсот – а треба ж ще й на квиток додому лишити! У м*якому я вже їхати не хочу, бо це надто дорого – мабуть, поїду вагоном подешевше.
Хоча – в останні години у мене з*явилося дивне бажання, настільки дивне, що я навіть спочатку боявся сам собі у ньому признатися. Це бажання… залишитись тут. Залишитись надовго, а може, навіть і назавжди. Уявляю здивування моїх рідних, якби я, Котко Міркуванець, приїхавши ТУДИ, ДО НИХ, замість «привіт» сказав би «прівєтік». До речі, мушу не без задоволення сказати, що мова тут зовсім проста, і у мене вже очєнь харашо палучаєца ґаварить па-здєшнєму. Єщьо савсєм нємножко – і мой акцент аканчатєльна прідьот в норму.
