В четвер Сержант покликав мене до себе поговорити, нагадав, що ми не зовсім знайомі з місцевим населенням. Молока захотів чи що. І ми пішли по наказу. Для нього це не був наказ, бо він знав писаний устав, а для нас – так, бо ми знали – неписаний.
Ми вступили на чужу землю, де люди живуть по іншим законам. Це було село, дуже маленьке село, надибали його аж кілометрів за сорок, дякуючи військовій техніці. Дуже маленьке, мініатюрне, я такого ще ніколи не бачив: чотири картонні хатини в епіцентрі випаленої трави. Його мешканці не знайомі із словом час. Мене здивував той факт, що вони живуть, дають своє потомство в умовах відсутності електрики, водопроводу та каналізації. Їжу вони готували у пічях на дровах. В селі стояв дух незайманості. Мені вистачило 10 хвилин, щоб розпізнати цей дух, мені стало самотньо і дуже боляче, бо цей дух повільно вбивав людей. Його тління смерділо рабством, кружляло над кожною хатиною, кожним амбаром, кожним деревом, наче розлючений чорний крук І цей повелитель ніколи-ніколи не відпустить своїх рабів на волю. Залишалось лише очікувати баталію, битву не на життя, а на смерть між чорним круком та жовтою змією.
Одна картонна коробка своїм дахом аж доставала землі. Для худоби, так сказала Вдова, амбар для корів. Ми вирішили їй допомогти по господарству, тим більше що крім нас цього ніхто зробити не міг: в селі залишились одні вдови і пияки. Принаймні вирівняли амбар. В тому сараї крім худоби простаювало своє життя багато цікавих речей, наприклад, величезна парасоля, бензогазонокосилка на великих колесах, ціла купа старих платтів, набір інструментів хірурга, старий грамофон та купа старих платівок, а також багато всякого, що було поломане і нікому не потрібно було. Але ми грамофону знайшли застосування, рок’н’рол, селянський харч, випивка та молода Вдова. Була вечірка, хоч це було і вдень. Ми понатягували всі ті старі плаття і веселились. Це було подібно скорше на якийсь дуже добрий обряд з шаманом, секретним зіллям і бабаями. Для солдат це було королівське задоволення, ні, я не кажу, що ми були королями, ми були прості та веселі. І ніхто не хотів думати, що ввечері потрібно забиратися назад до табору. На той час ми розбили твердині того села, ми відпугнули чорного крука, Вдова була в захваті… Сержант був радий трофеям, які ми йому принесли, тому наші походеньки до села на казенній техніці все частішали. Ми їм допомагали в одному, а вони нам закидували в техніку домашні харчі. А ми були і не проти.
Одного дня Вдова мені розповіла, як в дитинстві вона любила купатися у Могутній Річці, як вона колись вчилась у великому місті, а потім її маленькі дітки, дні народження, п’ять рочків, ремонт будинку, весілля її подруги, її від’їзд в інше село, як вона за нею скучає, бо не може забути їхню дружбу, їхні секрети, їхні сварки і перемир’я. Потім вона розповіла як вона все воювала з тими порядками на селі, з тою хандрою та пияцтвом, як вона не хотіла здаватися, як вона плакала по вечорам, що її чоловік бухає, а потім він помер. Може десь напився і замерз, і помилився, він загинув як герой, рятуючи дівчаток. Як вона шкодує, що любі залишились у тому палаючому будинку. А потім самотність стільки років. Як вона не хотіла здаватися. А потім приїхали ми. Вона сказала, що це для неї багато значило. А потім вона сказала, як кохалася з одним із солдат…
- От скажи, який з тебе мужик такий? Нащо тобі з ними так, щось постійно в них шукаєш, навіщо тратиш час на ці тлумачення, ти не забувай, що ти командир. Маєш голос – маєш право, от і наказуй! Всі за тобою підуть, от побачиш, бо вони бояться. Ги, як і всі, - Сержант зареготав. Тобі кажу, мають коритися, а як ні – треба показати людині, що вона не права. А у вас в загоні лише: хі-хі, ха-ха. Але не всі тут дурні, ти знай. Ти можеш себе вести як завгодно, мені що до того. Перш за все, я за тебе переживаю, синок, ти ж майбутній командир, еліта внутрішніх військ! А ти їх балуєш, набиваєш їм ціну. Випусти їх до села вони всіх дівок продірявлять, потвори… Сядуть на голову і не взнаєш коли. А ти мені подобаєшся… бо не здаєшся, а я тобі скажу, в армії янголи не живуть, по них стріляють картеччю. Чи є Бог? Хлопці в нього вірять, ну і хай собі, поки приносить їм саме головне – голих дівок і нема проблем. Я взагалі на це філософськи дивлюсь, мене цим не здивуєш. Я так само духовну школу закінчував, вивчав там усіляки догмати, гностику, я шукав Бога, уявляєш, людям допомагав, от бачиш як допомагаю – Сержант зробив ковток із пляшки, так незграбно відкоркованої, - а я ж провів стільки часу з дітьми… так, в інтернаті. Тяжко було тоді, їх всіх відштовхнули, ги, бо були не такі! – Сержант криво посміхнувся, - я пішов туди по власній волі, ніхто мене не примушував, чесно кажучи це мене змінювало, так, хотів знайти цнотливість, - раптом вираз обличчя Сержанта змінився, причому якось так неоднозначно, з приємної підпитої посмішки залишилась жахлива оскалена, в його очах почуття вини перейшло на страх, а потім він знявся і заверещав, - ти собі не уявляєш, сосунок, що значить витирати лайно! – він побіг в мою сторону, зачепився за телефонний дріт і забив собі голову… Мене трясло. Я подійшов до його буцифального тіла. Важкими зусиллями затяг його на ліжко…
Почалися довгоочікувані вогневі дії. А потім пройшли, залишивши за собою кручену землю з випаленою травою. Наді мною нависла важка хмара, подібна до тої, яку я бачив над обривом, але багряна і роздумів. Я знав, що ще один похід до села вже забезпечений.
Чи може на закаті чорного крука й загинути жовта змія? Що до того я не міг відповісти бо моє дихання засипало піском і обпалювало жаром сонця.
Я біг по тій пустелі, задихаючись і падаючи на гарячий пісок. Його з люті розпилював по сторонам і кидав в очі невидимого ворога. Я почував себе маленьким корабликом серед піщаного океану. А величезні хвилі піску погрожували йому смертю. Раптом я відчув прохолоду, бо опинився в тіні. І мене накрило громіздкою масою. Синє небо, порожній простір топить блакиттю любого допитливого, щоб знав собі.. Мені видилось спасіння і кінець душевним мукам. А коли дістався перепаленої трави, то знав спасіння рядом.
- Викликати старшого, організувати спеціальний пошуковий підрозділ, наперед вислати розвід групу. – Підрозділ в повній боєготовності, капітан. Чекаємо подальших розпоряджень.. Роздався неприємний звук заведеного мотору, ліниво посунули гусениці, момент і вони вже безжалісно поглинали тонни піску, роздимлюючи його сіро-теплі хмари по окрузі. Серед тієї хмари можна було впізнати нерухоме обличчя Сержанта, тепер він багато думав, як ніколи, бо тепер його серце билось не по уставу…
Чорний крук сидів на ланці, в селі мене доглянули, я зволів заночувати у будинку Вдови. Це для мене значило свободу. Я нікуди не хотів йти, багато хто скаже що я збожеволів, буцімто промінявши безтурботне життя на в’язницю, але це було не так. Я вірив інше. А інше подавало непогані. Крука я прогнав, а цю змію, гадюку погану, треба було рубати не з хвоста. Початком майбутнього наступних поколінь могло стати те сім’я, яке буде посаджене в цьому крихітному селі.
Тоді я стояв перед Сержантом. Ми не брехали один одному, бо все зрозумів. Він сказав, що сфальсифікував бумаги і направив власний підрозділ до цього села. Тоді він приїхав щоб попрощатися зі мною. Він сказав, що йому дуже шкода, що він не зміг проштовхувати добро в цьому світі, йому шкода що він потрапив у кабалу. Далі я розповів одну історію про римського сотника, який не зважаючи на військову службу і чин робив хороші справи. Все одно залишаючись вірним кесарю. Сержант заплакав. Тоді в його житті розплавився айсберг, зламалась стіна, яка не давала йому свободи, стіна обставин і замовчувань. До побачення, пане сотнику.
Хрускіт сухої трави. Шепіт і кроки. Потім ярке світло. Крики. Я вибіг на вулицю і через темряву розібрав два залізні чорні панцери машин. В моїй голові промайнула безкінечно велика строка бінарного коду, знайшов рішення і направився назад до кімнати. Попрощався з любою, заліз через заднє вікно до гаражу і рушив в сторону з’їзду до Могутньої Річки. Я бачив у дзеркалі ті силуети панцирів. Наперекір дороги я помітив ще одну машину…Я сидів у печері, розраховуючи на захист. Раптом я лбом намацав лоб Сержанта. Він прошептав сиди тихо до ранку. І зник…
Вранці було дуже холодно і я хутко зібрався до села. На березі залишились вчорашні сліди від гусениць та коліс. Я йшов по ньому у напрямі села. Військових ніде не було. Незабаром я ходив до місця табору, але крім піску я там нічого не знайшов. Чому вони поїхали, так мене і не знайшовши? Це на військових не схоже. Що задовольнило їхню жагу крові? Невже Сержанту вдалось їх переконати? Я був вдячний, що те, чому потрібно було статися сталося. Милістю отримане майбутнє, кінець брехні і двозначності. Чи зробив правильний вибір було не відомо лише тоді, а тепер страшне минуле не турбувало, Жовта Змія забралася геть, а Чорний Крик десь зник, і напевно вже здох з голоду. Я піднімаю свої руки до тих хмар, волаючи на всю горлянку - майбутнє! Червоний диск сонця пробиває їх ледачі рухи, і чермно освітлює могутню річку, безмасштабні пагорби. А на них я з піднятою рукою і моя тінь на них, також з рукою, піднятою. Це мізер, це все ще сім’я – початок. А тепер я виростив армію, яка не боїться ні Змій, ні Круків, ні Скорпіонів, ні Корів. Вона пронизує своєю святістю десятки тисяч отих духів, рятуючи від них народи від безвиході.
Я знав, що маю побачитися із Сержантом на терені стількох років, я мав поділитися із ним радістю, новиною, що ця невидима мережа добрих справ працює не зважаючи не на що, що усі його життєвчення працюють, вони не пропали, вони видимі іншим душам, що не варто від них відхрещуватись, не варто їх забувати, вони живуть в серцям інших людей, що залишається так це отримувати праву належане, зароблене, добре, невидиме і вічне. Кого я не питав, Сержанта ніхто не знав. Мені стало дивно, в ті часи моєї служби він був відомою фігурою. Що ж пішов з армії, ну і добре. Аж потім від когось із корифеїв частини я дізнався, що він давно загинув… виконуючи бойове завдання. Якийсь псих вчинив диверсію, викрав сержанта і намагався втекти, у безвиході він всіх підірвав… Кажуть що картина була не найкраща: купи перекрученого залізяччя і шмаття розідраної плоті відпугували навіть бувалих. Я плакав, і казав собі: Сержант, грубий і прагматичний; а ще він в юності доглядав за хворими дітлахами, а потім мені невідома подія і ось армія, статути і устави, писані й не дуже… Раптом розрив будь-якої логіки і він йде на смерть за іншого, інших. Чи дозволила б Жовта Змія щось інакше, навряд чи, бо це їй вибило око, потім пронизило гострим мечем наскрізь і вогняним світлом спепелило тисячі гадюк…
