Тоді так палило сонце і не було чим дихати, але все одно нас викинули на той острів. Я знав, що мене врятує Бог від тих усіх знущань, про які повзли плітки. Нас було коло трьохсот чоловік, всі мовчали, берегли дорогоцінні сили. Я часом оглядався назад, охоплював оком Жовту Змію з людської плоті, яка кровожадно затягувала цю ледачу плоть до своєї пастки, з якої дуже тяжко повернутися живим. Вона ловко обминула всі прибережні перешкоди, проповзла навколо скель, обхватила своїм черевом кочугари і пробороздила піщаний берег річки і на кінець холоднокровно поповзла у пустелю. Спека її не турбувала, вона наказала їй не турбувати. А сторожем наказу вона призначила стогнаючу плоть.
Туди я прийшов вчасно, як було зазначено – об одинадцятій. Я запригнув у натовп, нафарширований з різного роду біди: неонацистів, гопів і гавнопанків. Я зовсім нічого не боявся, бо знав, що у військовому комісаріаті мого міста людей не люблять, не тому що тут військові злі, а тому що вони між собою розігрують стару та захоплюючу гру «Де Кава?» (Реальний мужик природно має мати здоровенного черева-кавуна, це дає йому змогу користуватися авторитетом серед своїх і ворогів, хто інший, той – кава. Каву, як жінку, як слабшу, можна щемити). А мені як колекціонеру нестандартного й потворного було навіть цікаво це зацінити. Мене приємно зустріли, жбурнувши в мою сторону шматок чийогось бутерброду. Так що ковбаса намастила мої модні туфлі. А я і сам подумав що тут не місце буцімто їсти. Це було діло рук здорового, майже буцифального Сержанта, він, зустрівши, ще раз мені нагадав, що в державі усе йде не так йому хотілося. І наголосив, що він особливо невдоволений поведінкою молодих людей, щоб це якось підтвердити він дав підзатильника гавнопанку. Потім люб’язно запросив мене встати у чергу, трясся.
Тоді наді мною познущались двічі, вперше коли мене прирівняли до всіх, і всіх – до мене, змили мій шарм, зруйнували індивідуальність, а вдруге коли мене призначили, звичайно навмання, старшим над шести прирівняними. Чи повезло мені тоді? Мене змушували віддавати безглузді накази, дотримуватись скучних правил і карати за те. Мені це завжди нагадувало механізм із трьох коліщаток, які обертаються. От середнє коліщатко, то я. Воно ніби й незначне, але працює в найбільш екстремальних умовах: його насильницько обертає перше більше й інертно поглинає третє, яке не тільки потрібно обертати, але й зазвичай зупиняти в протилежному напрямку. А вся казка в тому що невідомо, скільки коліщаток тисне на перше, і хто з них таки знає ціль безглуздо скалаченого механізму. Тупо командувати, коли не знаєш мети і винагороди! Момент, і мій занепокоєний мозок все зрозумів; стало моторошно і виступив холодний піт, серце хтось продовжував істерично чавити каблуком – бідні люди, вони вбивають, бо самі вже давно мертві.
Мені дуже шкода, що я тоді не відмовився від тих погонів, які – штука дуже страшна, жахливіша за вбивство, за будь-яке лукавство і обман. Знакова авантюра яка тисне на людську природу, іноді калічачи до не впізнання. Вони мені не потрібні, вони мені не допомагають допомагати людям, мені казали, що потрібні, тіпа, учися, синку і будеш таким перцем як я, несправжнім. Я таке розкушував одразу, але я себе обманював більше ніж всі інші мене. Я би плакав, плакав усім всупереч, всупереч їхнім привичкам. Нехай ніби посміються… І «ніби» – це їхнє кредо!
Дерево над річкою. Його нависають червоно сині тмяні хмари, вони жорсткі і жорстокі, так сильно привертають до себе увагу навіть невибагливого спостерігача, який зовсім не розбирається у хмарах. Закрив очі. Я через повіки бачив як вони рухають і дихають, живі. Змінюють свій колір і іноді дають відповідь на клопоти. А може й не дають, просто тебе змушують забути те усе. А дерево може навпаки усе нагадати, от дерево! Невиховане і кістляве. На дерево можна накричати, себе відчути вищим за нього, порівняти з масштабом його нікчемності. Воно не буде сповнене зла на себе, що воно так вчинило, чи може зла на мене, що я це помітив, і це почуття не змусить його передати цю в’їдливу естафетну паличку, як це роблять люди.
Сержант увійшов в зону комфорту так, що система його непогано годувала, за це йому прийшлось заплатити дорогу ціну, вартість якої він ще не зрозумів, наразі його життя до армії залишається загадкою для кожного із нас. Він просто віддавав накази, які нам потрібно було слухняно виконувати. Розставити намети, доглядати та охороняти зброю, нести вартову службу, прибирати територію, захищати харчі від звірів та налагоджувати контакти з місцевим населенням. Всі ці побутові справи дуже сильно нависали, але все змушувало їх виконувати. Всі готувались до стрілянини. Це гуртувало. Має панувати військова ввічливість і єдність – такий був вже устав, і по уставу так мало бути.
До речі система не подобалась нікому, бо вона заставляла працювати, бути у своєму смислі ввічливим і порядним, вчила відповідати за свої дії. Це було тяжко і всім це не подобалось. Але мені система не подобалась по іншому, я відчував, що те, що вона пропонувала, я вже колись набув, все що вона хотіла – поламати мене, змусити спуститися назад, мене перевчити на свій лад, і потім отримати орден за хороші успіхи. Але все, що могла, то це зробити лінивим, грубим і безвідповідальним.
В дитинстві я любив побути на одинці це мені давало силу спілкуватися з людьми, спостерігати за їхнім життям. Тоді я зустрів Карла. Він лежав на центральній площі міста. Люди навколо обминали його масне п’яне тіло. Вони дивилися з огидою, посилаючись на власну бездоганність. Вони продовжували свій життєвий цикл, а він зовсім не був п’яний – в нього був вроджений порок серця і він переживав наступний приступ. Ми з ним швидко знайшли спільну мову: він мені показав свої схованки, а я йому свої. Ми гуляли по місту, забирались на височенні будівлі і багато говорили, а потім як хлопаки чіплялися до дівчат. Пусте, це нікому не зашкодило. На третій тиждень нашого знайомства Карл помер. В сорок сім.
