Який мій улюблений день тижня? Точно не знаю, але мені здається що п’ятниця. А ще й така як сьогодні…точно п’ятниця. Я йду з університету, знаючи, що сьогодні можна десь зависнути, а завтра спати до обіду, і ніхто (я маю на увазі батьків) не скаже, що я розгільдяй. Точніше скажуть, але не голосно. Наді мною розстелилося безкрайнє блакитне небо. З нього сонце кидає на мене безжалісний пекучий погляд, та його на льоту перехоплює прохолодний весняний вітерець, і несе десь геть, натомість даруючи мені аромат квітучої вишні, щоб я міг сповна насолодитись п’ятницею, своїм улюбленим днем тижня. Я кинув погляд на плодові дерева, що ростуть під будинком. Не раз замислювався над цією гармонією бездоганних дерев, створених матінкою-природою, на яких ми колись влітку проводили цілі дні, і кострубатих залізобетонних велетнів-дев’ятиповерхівок, створених людиною, у яких ми проводимо цілі ночі. Хто їх такими побудував? То мабуть була людина, збіднена душевної гармонії. Таких не беруть в архітектори.
Я заходжу у під’їзд та автоматично зазираю у поштову скриньку. Дістаю звідти щотижневу газету з програмою телепередач та всякою всячиною. Головне для мене у цій газеті – оголошення. Поки чекаю на ліфт розгортаю, знаходжу заголовок «ПРОДАЮ», і підзаголовок «АВТО». Так, ВАЗ 2101, 1973 року, у доброму стані. Ви вірно зрозуміли, я шукаю машину. Де я, бідний студент, взяв гроші? – зараз є безліч можливостей підзаробити. Звичайно, не так багато, як хотілося б, тому я і звертаю увагу на старі авто. Батьки пропонували докласти і купити мені щось новіше, та я відмовився – вони і так багато на мене витратили, до того ж, приємно користуватись чимось, коли придбав це за власні кошти.
Вирішив не гаяти часу. Дзвоню:
- Алло!
- Добрий день! Ви машину продаєте?
- Ну, я.
- А скільки хочете?
- 500 доларів. – в мені зародилась підозра.
- Вона що, бита? – питаю.
- Нє, не бита. Хороша машина, на ходу. Приїжджайте, подивитесь.
А що мені, думаю, сьогодні ж п’ятниця.
- А куди їхати?
Ось я знову на вулиці, сповнений енергії та натхнення. У моїй кишені шматок листка із адресою і «як добратись», бо це десь у селі, 10км від міста. А у моїй голові повно хвилювання і зацікавленості. Шкода лишень, що доводиться їхати самому. Десь усі друзі вмить зникли: той з дівчиною, іншому нема чого соромитись – йому просто впадло. Навіть Ванька, поїхав допомогти дідові з господарством…хоча, його ще можна зрозуміти.
Я зазвичай люблю їздити приміськими маршрутками, там можна багато цікавого почути, народну мудрість, так би мовити. Але сьогодні я не слухаю. Душно у маршрутці. Хотів було відчинити люк, то довелось вислухати крики десятка бабусь про те що «сквозить». І що найстрашніше, такі бабусі заводяться з півоберту, голосно кричать і не здатні спинитися. «Чому усі такі знервовані? Чому не можна сказати тихо?» Чую відповідь: «А бо до вас тихо не доходить!» «А ви спробували?» - мовчанка. Але бабусь багато, зараз одна щось скаже: «Да щоб я в твойому возрасті так до старших…» - то певно вихлопні гази так на них впливають. Стою і далі собі не слухаю.
Виходжу біля сільпо, повертаю на вуличку, що йде вглиб села, шоста хата cправа. То виявилась досить велика хата, принаймні більша, ніж я сподівався побачити. Огорожа стара, проте акуратно пофарбована. Одразу біля воріт – криниця. Пес, що ніжився на сонечку, чемно почав робити те, за що його годують – кликати господарів. Я проходжу у двір. Трохи далі стоїть хлів. А точно між хлівом і хатою росте величезний горіх, під яким з однієї сторони стіл із двома лавками, а з другої – машина, накрита шматком брезенту. З-під тканини видно частина білого крила. Люкс! Білий колір багато хто вважає непрактичним, проте він не вигоряє. Вийшла старша жіночка.
- Добрий день, - кажу. – Я прийшов на машину дивитись.
- Добрий день. Зараз, зачекайте хвильку, зараз. Петро!!!
У дверях показався згорблений дідусь. Він пересувається маленькими кроками. Видно, що ходити йму нелегко, проте ступає він впевнено, здається що по ожеледиці він йшов би впевненіше від мене.
- Тут до тебе за машину. – сказала жіночка.
- Добридень, юначе! Називайте мене Петро Миколайович. – Він протягнув мені руку.
- Доброго дня, називайте мене Андрієм, - підхопив я.
- То чудова машина, юначе. Вона в Італії зроблена. То вам зовсім не те, що совєтска. Тут, мєжду прочім, п’ятиступінчаста коробка і півторалітровий двигун. Я її тоді через главу райкома доставав. А сам я бивший глава колгоспу. – Усе це Петро Миколайович розповідає із неабияким натхненням, здавалось, ніби він уже давно не спілкувався ні з ким, окрім дружини, сусідів та листоноші. Мені ще давно мати казала, що таких людей треба уважно вислуховувати, і не заважати розповідати.
Тим часом ми розв’язуємо вузли і скидаємо брезент. Я одразу бачу, що машина в руках хазяїна. Щоправда пороги трохи поіржавіли, але то ніби зморшки на старому обличчі. Нічого, зробимо пластичну операцію.
- А чим ви займаєтесь? – запитав мене дідусь.
- Я студент, навчаюсь в політехнічному університеті.
- А-а. І на кого вчитесь?
- На архітектора.
- До нас в колхоз приїжджали колись студенти з політехнічного. Регулярно приїжджали, на буряки, на яблука. – Петро Миколайович відкрив капот. – Ось, подивіться. Я ж вам кажу, машина чудова, я її дуже люблю. Зараз я її заведу. Ось, працює як годинник. Але я вже два з половиною года ніде не їздив. Очі вже не ті, та й руки теж не слухаються. А тут ще й тиждень тому якісь два пройдисвіти, п’яні, хотіли серед ночі в неї залізти. А я хоч і старий, але мене так просто не візьмеш. Я німця не злякався, то що, з двома сосунками не справлюсь? Взяв гвинтівку, та й нагнав їх. Але зрозумів, що пора нам з нею прощатись.
- А вам не здається, що ви дешевите? – Я розумію, що такі слова не в моїх інтересах, але дуже мені сподобався цей дідусь.
- А навіщо мені гроші? У мене їх ніколи багато не було, і сподіваюсь, що вже і не буде. В часи моєї молодості все було не так. Люди радувались, що лишилися живі після війни. В нас нічого не було, та нам і нічого не було потрібно. Жили собі по тихеньку, і не дивились, що де не так. Я ходив у батьковій шинелі, і всі так ходили. А що де в кого краще – то ніхто не заздрив. А зараз – перестройка, капіталізм, демократія бодай її чорт. Кожен хоче собі чим побільше нагребти, і ніхто ні за що не відповідає. І все хочуть зробити як небудь, аби не так, як було. Даже те «Советское шампанское» вже перейменовують на «Светское шампанское». А тоді ж таки було краще, тоді було з чого вибирати. От наприклад була сільодка дорожча, по руб десять, і дешевша, по сімдесят копійок. А зараз вся дорога.
- А діти у вас є? – я хочу змінити тему, бо про таке наслухався від рідних бабусь і дідусів.
- Є, дочка, але вона вийшла заміж і живе далеко, в сусідній області. Маємо двох внуків, возрастом як ти. – Я помітив, що Петро Миколайович почув себе розкутіше, адже перейшов на «ти». – Вони приїжджали восени. Отак – шість років ні слуху ні духу, навіть з Днем народження забували привітали, а тут приїхали. І так і крутяться біля тої машини. А я ж то розумію, що вони хочуть. Не провідували старих, я вже не кажу про те, щоб допомогли по хазяйству, от і матимете дулю.
За тією розмовою я мав достатньо часу, щоб роздивитися жигуля.
- Було б непогано трохи прокататись, перевірити як вона бігає, - кажу я. – І на яму б ще якось потрапити, подивитись, яка вона знизу.
- Обов’язково, то обов’язково! У нас зразу за селом і яма є. Чого ж, хе-хе, потрібно ж перевірити товар на ділі. Сідай, Андрію. – і Петро Миколайович плавно рушив. – Давно я вже не їздив на ній. Та ти не хвилюйся, я регулярно прогрівав двигун, щоб не висохав.
Дідусь кинув погляд на радіоприймач:
- А що вже зараз включають по радіо, то це просто жах! Вчора включили якусь пісню: „Хочешь, я убью соседей, что мешают спать ”. Ну хто це взагалі випустив в ефір, га? – я кивнув, та промовчав. Мені ця пісня подобається.
Петро Миколайович ще повозив мене трохи по селу. Тим часом я дізнався про ставлення дідуся до теперішньої влади, про те, як невиправдано паплюжать сьогодні радянську владу і ще деякі речі, що турбували його. Із свого ж боку я пояснив що таке SMS-ка, що в Інтернету не питають, а в ньому шукають та ще дещо із життя сучасної молоді. Потім ми домовились, що завтра зранку я приїду по машину, поїдемо оформимо усі папери (що ж, не зможу я поспати до обіду).
Їду я зараз у маршрутці і не знаю про що думати: чи то про війну, чи про радянську владу і те, що від неї лишилось, чи про безвідповідальних дітей… А навіщо мені взагалі про щось думати? Завтра в мене буде машина. В першу чергу поварю пороги, затоную вікна, поставлю музичку, і що ще мені потрібно для щастя? А думати буду пізніше, тоді коли інші радощі життя або стануть недосяжними, або просто перестануть втішати…
