Світлана Поваляєва. Замість крові. – Харків: Фоліо, 2007. – 255 с.
На обкладинці свіжої книги зображено кількадесять фігур у протигазах, а також кількох людей на задньому плані без протигазів, котрі лише на перший погляд псують загальну картину ; проте сама наявність у композиції переднього і заднього плану делікатно натякає нам, що у книзі буде розповідатися не про що інше, як про план. Також уважний читач може помітити на фото один піонерський барабан, одну антикварно-радянську вантажну автомашину типу „полуторка” і дев”ять чорних прапорів. Кількість прапорів , а саме - „дев”ять” , вибране не випадково, у Поваляєвої – це сакральне число, недарма ж і кота, що прибився до головного героя у Симеізі , назвали Дев”ятим. „Полуторка” ж на обкладинці книги символізує не що інше, як коноплю, оскільки в реалі „полуторка” також зеленого кольору. Авторка вже самою обкладинкою нам натякає, про що саме буде йтися у книжці, ніби попереджає нас: якщо ти не „свій” – то вхід сюди заборонено ! Так само про це говорять і вже згадані піонерський барабан та прапори із комуністичними наконечниками: все це символи радянської епохи, часів, коли навіть сама економіка була плановою !
Отже – запитаєте ви тепер – а про що ця книга ? Важко сказати, відповім я . Якщо відсіяти з роману весь текст, котрий так чи інакше пов”язаний із планом та іншою наркотою, то залишиться суміш із : матюччя; бородатих анекдотів; антимоскальських випадів; назв здебільшого зарубіжних рок-виконавців ( в т.ч. не-рок, але вітчизняних І.Білик та О.Тищенка) ; рясних цитат відомих-і-не-дуже культурних діячів світової цивілізації, а інколи й просто мимолітного , невідомо навіщо згадування їхніх шляхетних імен у контексті якої-небудь купи лайна ; та, власне, кільканадцяти самостійних повчальних-і-не-дуже історій, заради котрих, власне, і варто було читати цю всю вищезазначену муру.
Якось у великого Мікеланджело запитали : як це у вас, маестро, виходить створювати такі геніально-довершені скульптурні шедеври ? На що він геніально коротко відповів: я просто беру шматок мармуру – і відсікаю усе зайве і негеніальне. Якби ж тепер ми запитали не у Мікеланджело, а у Поваляєвої, як це їй вдається писати такі геніальні романи, як от „Замість крові”, то вона б , напевне, відповіла наступним чином : я просто беру кілька повчальних-і-не-дуже історій та перемішую їх із зайвим лайном.
То про що ж все-таки ця книга ? Щоб ви нарешті вгамувалися, я вам відповім – про любов. Про ту любов, яка лежить десь посередині між „любофь, камсамол і вєсна” та „секс, драп енд рок-н-рол”. Коротше, Дред любить Джанніс, майже так само, як Ромео любив Джульєтту. Але по ходу діла вони труяться не якимось нормальним швидкодіючим ядом, а смачними українськими конопельками, тому роман у Поваляєвої вийшов трохи більший за обсягом, аніж коротенька трагедія у Шекспіра. Процес читання роману „Замість крові” нагадує вишпортування із купи гною бісеру, розкиданого перед нами Поваляєвою. Роман не хороший і не поганий – він просто... важкий, проте за деяких умов він може бути рекомендованим для прочитання усім наркозалежним, ненаркозалежним, а також жителям Бердянська і персональному психоаналітикові Світлани Поваляєвої.
