– Вони ненавидять нас, розумієте, ненавидять!!! – кричала загіпнотизована Дороті Стаут. – Ми потрібні їм лише для того, щоб вони мали змогу створити расу гібридів для колонізації нашої планети!
Богдан скривився і пограв пультом, зменшуючи звук телевізора. Відразу ж стало чутно, як за вікном підвиває, зголоднілий без листя, злий зимовий вітер. Колючий, хоча й безсніжний. Снігу на цей Новий рік Україна так і не дочекалася. Напевно, хтось десь якийсь вентиль на півночі Росії перекрив. З метою геополітичного виховання південніше лежачих, проте теж сніголюбних, сусідів.
Крізь здурілі завивання північного вітру ледве чутно пробивався з екрану, такий же параноїдальний, голос.
– Коли декілька років тому, – з придихуванням віщав бородатий ведучий науково-розважальної (це треба ж таке вигадати!) телепрограми «Проект НЛО», – коли зовсім нещодавно науковий тижневик «Колорадо Обсервер» опублікував сенсаційні результати обстеження під гіпнозом тридцятирічної службовки банку Дороті Саут, то вчені США лише посміялися. Мовляв, знаємо ми ці викрадання людей зеленими чоловічками. Набридло! Проте сьогодні те, що ще зовсім недавно здавалося звичайною маячнею, стає звичайною реальністю, дякуючи все зростаючій кількості свідоцтв саме таких подій.
Рука з пультом роздратовано сіпнулася, і екран телевізора згас. Шизофренія космічна. І подобається ж комусь таке!.. «У-у-у-у», – нервово вив за вікном вітер. «У-у-у-у-ди. Ди-и-и. Лу-у-у-уди.»
Богдан мимоволі прислухався. Здалося йому, чи що?
«Допоможі-і-і-і... лю-ю-юд...», – ледь-ледь, на межі чутності, донеслося до нього і він, ще повністю не вірячи в те, що йому це все ж таки не почулося, вже схоплювався з продавленої канапки, накидаючи на плечі стареньку куфайку. Всі дії його були геть автоматичними. Професія зобов'язувала. Думати потім будемо.
Вулична атмосфера, втім, цьому процесу не сприяла. Вулична атмосфера сприяла мерзлякуватому пересмикуванню плечима й тупцюванню на місці величезних, не за розміром, холодних чобіт, натягнутих просто на босі ноги. Вітер якось відразу стихнув і на нічній вулиці Меланівки-2, ще „совкового” дачного селища, розташованого в п'ятнадцяти кілометрах від Гременця, стало, дійсно по-інопланетному, порожньо й безжиттєво. Всі нормальні люди приїжджали сюди лише влітку, а декілька ненормальних, типу Богдана, виїхали до міста на новорічні свята. Це тільки самому Богдану було все одне, де святкувати наодинці: що тут, на дачі, що в міській квартирі. Що там Снігуроньок більше ніколи не передбачається, що тут.
Втім, Снігуронька була. Така, що стрімко перетворювалась на відьму по мірі того, як Богдан, бухаючи чобітьми біг до неї, на самий кінець вузенької вулички, що впиралася в берег дніпровської затоки, до якої скочувалися у вогкій темряві дачні хатинки.
Сухувата розпатлана жінка з чорними проваллями очей на синюшному обличчі, з непокритою головою і в якійсь немислимій білій шубці старовинного фасону – саме вона здавалася здалеку святковим убранням Снігуроньки – поволі осідала просто на змерзлу землю, протягуючи руки до Богдана, що вже наближався до неї. Перед тим, як остаточно знепритомніти, вона встигла ще раз слабко видихнути зірваним голосом: «Допомож-ж-ж....» І завмерла на березі затоки, що пахнув чимось невловимо знайомим і був виметений вітром до самого, що не є, мертвого вимороженого піску.
Чортихнувшись, Богдан підхопив її на руки і помчав назад, до свого маленького й непоказного, але такого надійного зараз, будиночка. І звідки вона узялася, бабця ця?!?
Бабця так і не оговталась, не дивлячись на всі старання Богдана й запас горілки, виплеснутий на її легеньке холодне тіло. Змерзла вона ґрунтовно. А саме тіло, до речі, пахло порохом. Саме його запах відчув Богдан ще на березі річки, і саме він ставав все відчутнішім по мірі того, як нагрівалася брудно-біла шубка, кинута прямо на підлогу дачного будиночка.
Цей запах ще довго стояв у кімнаті й після того, як знетямлене тіло забрала бригада «швидкої допомоги», викликана Богданом по мобільнику. Цей запах потім довго не давав йому заснути, примушуючи вовтузитись з боку на бік на не застеленій канапці. Цей запах, врешті-решт, переконував його в тому, що потрібно забувати про хандру, припиняти користуватися жалістю друзів-товаришів, брати себе в руки й виходити на роботу.
Звідки ж вона узялася, бідолаха ця?
На роботі, в маленькому прокуреному кабінетику, в який Богдан бочком протиснувся наступного дня, сидів знудьгований Максим Дейко і з непередаваною огидою тикав пальцем в клавіатуру старенького комп'ютера, що стояв перед ним. Він, тобто – опер, був увесь заглиблений у виробничий процес і нічого не помічав навколо.
– Привіт, Максе, – прагнучи виглядати бадьоро й безтурботно, кинув Богдан і той здригнувся всім тілом, повертаючи до нього своє, приголомшене від несподіванки, обличчя.
У Богдана, треба зауважити, воно було таким самим: з екрану монітора на нього дивилася дуже знайома, трохи сумна зараз, жінка.
– Товаришу лейтенанте, твою в дідька... – розпочав було Макс, але товариш лейтенант лише відмахнувся від нього.
– Це що таке? – тицьнув він пальцем у дисплей.
– Це? – не повертаючись до обридлого комп'ютера, перепитав Максим. – Це, пане Кременчук, орієнтировочку я штампую на зниклу перед Новим роком, Кордун Анастасію Іванівну, тисяча дев'ятсот сорокового року народження, пенсіонерку і т.д., і т.п. А так само на чоловіка її, Кордуна Юрія Тарасовича, зниклого за заявою їх доньки, Кордун Алли Юріївни, водночас з дружиною. Пішли, розумієш, до магазину ввечері і... Слухай-но, – зненацька обурився Макс, – ти, пане Богдане, якого це дідька отого до контори приперся? Тобі що шеф сказав? Щоб до кінця січня й духу твого тут не було.
Відчувалося, що Дейко ретельно підшукує слова, аби яким-небудь з них, абсолютно випадковим, не поранити, і без того обідрану в кров, душу Кременчука. «Ех, хлоп'ята!» – миттєво, але дуже боляче, стиснулося серце Богдана, проте він тут же взяв себе в руки. Вони хочуть, щоб він відсторонився від минулого, щоб розвіявся?.. Так він же не проти! Тим паче, що й предмет для «відсторонення» в полі зору з'явився. А тому...
– Та почекай ти! – відмахнувся Богдан від товариша. – У відпустці я, у відпустці. А у вас тут так, проїздом. – Він зробив коротку паузу й закінчив: – Розумієш, адже я ще вчора з цією подругою зустрічався. Більш того, я її особисто до лікарні здав. Загалом, телефонуй до Шурка Кошеля – його бригада вчора чергувала, а собі премію виписуй за оперативне, так би мовити, завершення.
Оперативного, втім, не вийшло. З лікарні, куди Шурка переадресував Макса, повідомили, що невідома жінка, доставлена в нуль годин тридцять сім хвилин, була виведена з коматозного стану й направлена до Грюкова, до психіатричної лікарні, через повне своє знетямлення й втрату пам'яті. У психіатричній сказали, що з доставленою пацієнткою проводяться певні процедури, але пам'ять до неї не повернулася, і тому візити до неї працівників правоохоронних органів поки що небажані. Донька ж, Алла Юріївна, коротко скрикнула в телефонну трубку і, вочевидь, вирубилася на нетривалий час, тому що зв'язок урвався. Втім, незабаром він був відновлений і донька, діловитим голосом з'ясувавши місцезнаходження матері, довідалася про таке ж і свого батька. Не отримавши зрозумілої відповіді, Алла Юріївна крижаним тоном подякувала органам за виконану роботу і знову перервала зв'язок. Тепер уже на тривалий, вочевидь, час.
Дейко збентежено повертів в руках телефонну трубку. Кременчук же повертів головою і запропонував:
– Слухай-но, Максе, ти поки що склади акт з моїх слів, а я тим часом мотнуся до Меланівки, огляну місце, де цю дивачку знайшов. Може, і чоловіка її які-небудь сліди знайдуться.
– Але... – розпочав було Дейко, проте Богдан перебив його.
– Але це ж не робота! Просто хобі у вільний час. Все одне вдома робити нема чого, а на Канари змотатися – ані бажання немає, ані бабок.
Максим зміряв його довгим і якимсь тягучим поглядом. Немов боявся чогось. На відміну від Богдана, який після деяких нещодавніх подій робити це геть відмовлявся. Боятися, тобто.
Ну, хіба що, страшнувато було йому до психлікарні потрапити. Але оскільки до Меланівки все одне треба було їхати через Грюків, правобережну частину Гременця, то в цю саму лікарню Кременчук вирішив таки заскочити. Може стати в нагоді. Тим паче, що і Алла Юріївна мала туди під'їхати.
Виявилася та довгоногою дівчиною («Вертуха!» – відразу охрестив її про себе Кременчук), що розмовляла з лікарем за низеньким журнальним столиком, втиснутим для чогось в самий кінець вузького похмурого коридору.
– Тимур Олександрович, – назвався лікар. – Ось вирішуємо з Аллою Юріївною те, чи варто застосовувати до її матінки метод гіпнозу. Вагається Алла Юріївна. А я вважаю, що для з'ясування обставин усього, що трапилося з Анастасією Іванівною, ця процедура просто необхідна.
– Для обставин – так, – плаксиво видихнула вертуха, дивним чином залишаючи спокійним вираз нафарбованого обличчя, немов макіяж боялася порушити, – а для здоров'я?..
– Але ж і для покращання фізичного стану пацієнтки потрібно скоріше встановити причини його погіршення, – дещо витіювато вимовив Тимур Олександрович і мимохіть доторкнувся до коліна малознайомої жінки.
Малознайома жінка аж ніяк не відреагувала на цей дотик. Стурбованою, напевно, був малознайома жінка.
– Але ж, – кахикнув собі й Богдан, – воно й дійсно непогано було б. Може, і про Юрія Тарасовича що-небудь дізнаємося.
Кордун кинула швидкий погляд на Кременчука, а потім дуже уважно й дещо запитально подивилася на лікаря.
Той ледь помітно мотнув головою, немов наказував їй погодитися.
– Ну, якщо про тата, – невпевнено протягнула Алла Юріївна.
– Тимуре Олександровичу, я хотів би бути присутнім при проведенні сеансу, – обернувся Богдан до сидячого лікаря. Йому самому, до речі, сісти так і не запропонували. Та й взагалі, з родичами хворих в кабінеті розмовляти треба, а не по коридорах никатись.
– Ну, не знаю. – розвів було Тимур Олександрович руками і, вже в свою чергу, кинув швидкий погляд на вертуху. А та, теж в свою чергу, зробила невловимий рух головою, немов передражнюючи недавній жест доктора і вже наказуючи йому погодитися. – Ну, якщо Алла Юріївна не заперечує.
І якось глузливо поглянув на Богдана. Чи ввижалось йому це? Погано, якщо всяке таке ввижається. Особливо в дурдомі. В руки себе брати треба. Лихо, воно само його знайшло. До чого тут сторонні люди?
– Ви себе знаходите, знаходите, Анастасіє Іванівно, – казала стороння людина Тимур Олександрович, роблячи якісь хитромудрі паси над головою сплячої Кордун-старшої. Кордун-молодша сиділа поряд з Кременчуком і мовчки спостерігала за тим, що відбувається. – Ви знаходитесь там, куди потрапили, пішовши з дому разом з Юрієм Тарасовичем. Він поряд з вами. Поряд. Ваша кохана, надійна людина. Адже надійна, Анастасіє Іванівно?..
– Так, – ледве чутно прошелестіло з лежака, але Богдан здригнувся, неначе від несподіваного гучного вигуку. Вертуха залишалася нерухомою. – Так, Юрчику, так. Юрко, Юрко, захисти мене від них! Не чіпайте, не чіпайте його!.. Краще мене! Мене краще!..
Кременчук напружився всім тілом. Доктор схилився над сплячою.
– Що трапилося?.. Що з вами відбувається Анастасіє Іва...
– Які шланги, Анастасіє Іванівно, які шланги? Я допоможу вам їх прибрати, допоможу. Я – ваш друг. Розкажіть мені про них.
– Невисокі. Сріблясті. Шкіра срібляста. Голови великі. Лисі. Очі величезні. Чорні. В них Юрко відображається. І я. Ми висимо. Прямо в повітрі висимо. До нас підводять якісь шланги. Ні-і-і-і!!! Не треба!..
Кременчук відчув, як у нього по шкірі пробігли дрижаки. Вертуха залишалася нерухомою.
– Де ви знаходитеся? Як ви сюди потрапили?
– Юрцю, давай за хлібом сходимо. Прогуляємося заразом, а то ти скоро зовсім опухнеш від свого телевізора. Прохолодно на вулиці. Новий рік скоро, а снігу немає. Ой, дивися, яка зірка велика, немов кулька ялинкова! Ні. Не зірка. Дивися, дивися, вона... воно більшає, Юрцю, більшає! Дійсно, неначе кулька, що зірвалася з ялинки. А за нею слід – немов гірлянда золотиста. Що це таке, Юрко, що?.. До нас, до нас летить. Зависає. І світло навколо, світло. Ой, різнобарвні змії на гіллі-руках. Я поворушиться не можу, Юро, не можу!!! Це ж... Це ж інопланетяни, Юро, інопланетяни!..
Кременчук обома руками якнайміцніше розтер обличчя. Що за маячня!.. «Вони ненавидять нас, ненавидять!» – кричала Дороті Стаут.
– Вони вивчають нас, вивчають, – кричала на лежаку Анастасія Іванівна Кордун, випинаючись на ньому всім тілом. – Різнобарвні змії на гіллі-руках!.. Різнобарвні змії. Ні-і-і-і!!! Мене заберіть, мене! Не чіпайте Юрка, залиште Юрка!.. Зали-и-и-и...
Здалеку Кременчуку здалося, що на губах Кордун з'явилася піна.
– Вони забрали Юрка, – раптом невідомо кому поскаржилася вона. – Різнобарвні змії на гіллі-руках. А мене викинули назад, на Землю. Холодно. Боже, як холодно! І порожньо. Лю-ю-юди!!! Допоможі-і-і-ть, лю-ю-юди!..
Кременчук знову напружився всім тілом, намагаючись поставити один-єдине запитання. Але лікар випередив його.
– Де?.. Де вас викинули на Землю, Анастасіє Іванівно?
– Тут, тут... Не знаю.. Лише... лише... різнобарвні змії на гіллі-руках... різ... з... з-з-з...
Кордун затрусилася всім тілом і тепер на її губах ясно була видно біляста піна.
– Заспокойтеся, заспокойтеся, Анастасіє Іванівно. Ви засинаєте, Анастасіє Іванівно, ви засинаєте.
Богдан встав. Рвучко й роздратовано.
– Так, що? – запитав. – Марсіани її викрали? І чоловіка її?.. Саме це наука стверджує? – кинув зло й глузливо.
Погляд, кинутий на Кременчука лікарем, був не злим. Швидше, теж трохи глузливим. Знову... Ні, він в цьому дурдомі остаточно збожеволіє.
– Якщо громадянка Кордун прийде до тями і зможе повідомити що-небудь по суті питання, прошу вас негайно сповістити нас, – вичавив сухо і вийшов з кабінету.
Маячня! Інопланетяни! Різнобарвні змії на гіллях-руках, розумієш.
– Ну й лікарі тут у вас! – спробував поскаржитися старенькому вахтерові при виході з лікарні.
Той згідно закивав головою:
– Гарні у нас лікарі, гарні, особливо Лагута Тимур Олександрович. Він, товаришу, не лише психіатр, а й гіпнотизер – від Бога. Його методу гіпнотичну навіть в Києві вивчають.
Тьху, ти!.. До речі, що це за змії такі різнобарвні?.. Втім, що ми знаємо про метаморфози невисоких, сріблястих та лисих інопланетян?
Але, знаємо – не знаємо, а ці рептилії якимись ворушливими занозами дуже міцно застрягли в підсвідомості Богдана, іноді випірнаючи звідти увесь той час, поки він діставався до новорічної Меланівки.
І саме село з цією назвою, і дачне селище під номером «два», були зовсім не святковими. А зовсім навіть навпаки. Природно, що такий стан справ спостерігався щорічно, розпочинаючи з осіннього сезону. Але Богдан чомусь особливо гостро відчув це саме зараз, стоячи на безлюдному березі дніпровської затоки, вкритої міцною і чорною, якоюсь ебонітовою від безсніжжя, кригою. Саме на ній зникав, до кінця не зализаний нічним вітром, ледь помітний ланцюжок слідів. Було тихо й морозно. На протилежному березі, незрозуміло від чого, в повному безвітрі розгойдувалася «тарзанка», ще влітку прив'язана дачною дітворою до величезної тополиної гілляки, навислої над затокою.
Сніжанка любила розгойдуватися на ній і, відірвавшись, із захопленим виском летіти в зеленкувату воду, що розліталася усебіч колючими бризками. А ще вона любила, ухопивши своєю маленькою долонькою величезну руку Богдана, тягнути його крізь чагарники вербняку до молодого, але вже величезного дубу, верхівка якого була ледь помітна з дачного берега.
Дуб цей мав власне ім'я, а ще мав славу визначної місцевої пам'ятки. Казали, що той, хто зможе видертися по шорсткій корі «дубу фортуни» і прив'язати яку-небудь стрічку до його гілок, обов'язково буде любимий і щасливий доти, допоки вона бовтається на дереві. Тому до нього постійно тягнулися і закохані з навколишніх сіл, і просто відпочивальники з прибережних дачних селищ.
Але. Не вірте в забобони!
Минулого року й Сніжанка, що витягнулася за літо, зуміла таки пов'язати свою помаранчеву стрічку на одну з найвищих гілок дуба. Зуміла. А Богдан тоді метушливо підстрибував внизу і переймався тим, щоб вона не зірвалася, і покрикував на неї нетерпляче, і був гордий її спритністю та сміливістю. Спадковими, розумієш.
Кременчук навіть зубами зарипів від цих спогадів, зримо представивши гнучке дівчаче тіло на високому дубовому гіллі, що колихалося різнокольоровими стрічками. Різнобарвні змії на гіллі-руках. Що-о-о?!?
Навіть в сутінках, які згущалися навкруги, було видно, що на галявині біля могутнього дерева, до якого Богдан дістався за півгодини, перебігши затоку по кризі, відносно недавно щось відбувалося. Неначе хтось бігав відносно недавно по цій галявині. Або борюкався на ній. А на дальньому її боці, майже у самих чагарників низькорослих акацій...
– Максиме, Максе, – важко дихав Богдан, щільно притиснувши мобільник плечем до вуха, – давай терміново групу висилай на Меланівку. З паталагоанатомом. Тут, брате, таке!..
Труп, викопаний ще з остаточно не замерзлого ґрунту, належав, як було записано в протоколі, «чоловіку похилого віку з вогнепальною раною в потиличній частині черепу». Чоловіка, як і думав Богдан, звали Кордуном Юрієм Тарасовичем. Такі ось у нас інопланетяни з гарматами завелися.
Поки Дейко возив дочку Кордуна на упізнання, Кременчук здзвонився з Лагутою і сухо – але з прихованою насмішкою – змалював тому ситуацію. Добре сміється той, хто дзвонить останній. Тимур Олександрович, здається, це зрозумів, оскільки був явно збентежений. І навіть, як здалося Богдану, чимось стурбований.
– Розумієте, Богдане Григоровичу, – казав він, – я із стовідсотковою впевненістю можу стверджувати, що наша пацієнтка була просто не в змозі, як ви кажете, розіграти нас. Це вам будь-який консиліум підтвердить. Повторний сеанс?.. Ні, ні! Я на це піти не можу. Порушення в психіці можуть стати необоротними. В столиці?.. Взяти на себе таку відповідальність я теж не можу.
Богдан міг. Богдан багато чого міг опісля смерті доньки. Навіть з начальством вщент розлаятись, вимагаючи свого негайного й офіційного виходу на роботу. Але на роботу його, природно, не випустили, справу повісили на Макса, який хоч і недавно працював у відділі, але показав себе тямущим хлопцем. На те, що за Максом, немов тінь, слідував Кременчук, очі заплющили. Тим паче, що й сам Дейко був радий такій підмозі: йому хотілося швидше справу закрити – Різдво на носі.
На носі було й привезення з Києва світила психіатричної науки – це вже сам Богдан розстарався, завдяки своїм старим зв'язкам. Якби не вони, то навряд чи хто погодився б відриватися від святкових пригощань заради обстеження рядової пацієнтки. Тимур Олександрович точно не погодився б. Хоча... Он, як він рвався на сеансі побувати. Але світило дало йому «від гвинта». Так само, втім, як і Богданові.
– Нема чого стороннім на сеансі робити. У нас нова метода – ноу-хау наше. Крім того, це може зашкодити хворій.
– Але, – заперечив Кременчук, – минулого разу за гіпнозом і я спостерігав, і донька Анастасії Іванівни.
– Ну, не знаю, – кривилося світило, – як це прийнято в провінції. Проте за всіма канонами... Та й ноу-хау до того ж.
Богдан був розгублений. Лагута оскаженілий. І Кременчук чудово його розумів: кому сподобається, якщо тебе за провінційного лоха тримати розпочнуть.
Коли Лагута вискочив з кабінету, двері хряснули так, що ледь з отвору не вилетіли. Вся респектабельність доктора злиняла якось миттєво. Кременчук запитально подивився на світило.
– Дарма колега так ображається, – примирливо вимовило воно. – Відеозапис сеансу з необхідними коментарями буде і йому, і вам наданий, Богдане Григоровичу.
Хоч за це спасибі.
Чекаючи на закінчення сеансу, Богдан нетерпляче постукував пальцями по потрісканій поверхні, знайомого йому вже, низенького журнального столика, засунутого для чогось у самий кінець похмурого коридору.
«Коридоры кончаются стенкой, а тоннели выводят на свет», – чомусь згадалася йому стара пісня Висоцького.
Кременчук заплющив очі. Не правий ти, Володимире Семеновичу. Тунелі, вони теж, того... І знову, в незліченний раз, уявилося йому тьмяне, якесь неприродно близьке, похмуре небо, в яке вперлася його машина, вигулькнувши з довгого тунелю. І таке ж неприродно близьке обрубане рило вантажівки, що вистрибнула зі всієї своєї багатотонної дурі на стрічну смугу. І крик Сніжани, яка сиділа поряд із ним, і глухий, якийсь липкий, удар, і малинова кров на сріблястих бризках осколків лобового скла.
«Чому не загинув ти? – спокійно, дуже спокійно, запитала потім Олена перед тим, як піти з дому. Назавжди піти. – Чому?..» І цей, наповнений невідбутним болем, спокій був страшніший за будь-який крик. Або мільйонів криків. Або мільйон мільйонів криків. Дійсно – «чому???»
Защеміло серце. І задзеленчав мобільник.
– Тут така справа, – частив у ньому невидимий Макс, – я із сусідами Кордунів поспілкувався. В них у родині, виявляється, нелади були. Особливо, кажуть, останнім часом. Алла, виявляється, загалом кажучи, безбаштовою дивачкою була. Є, тобто. А останнім часом її взагалі понесло. З матір'ю ще нічого, а з батьком, кажуть, страшні скандали були. Мати, нібито, завжди її бік займала. Мати, нібито, завжди батькові казала, що, мовляв, я тебе порішу, якщо Аллочку кривдити будеш, мати її в коромисло...
– Спасибі, Максе, – буркнув Богдан. – Зараз з цією матір'ю специ дуже великого масштабу розбираються. Більше нічого?..
По тому, як Дейко зам'явся, Кременчук зрозумів, що було ще щось.
– Ну? – запитав нетерпляче.
– Кажуть, останнім часом мачо якійсь в молодшої Кордун завівся. З батьком теж не ладнав, нібито. Але, головне... У Юрія Тарасовича «макаров» був зареєстрований – він офіцером Афган пройшов.
– Ч-чорт! – вичавив Богдана. – Але ж його з «макарова» і завалили!
– З нього, рідного. Якого так і не знайшли.
Якось невпевнено зарипіли двері кабінету.
– Я тобі передзвоню, – кинув Кременчук в електронні безодні, спостерігаючи за тим, як світило наближається до його столика. Вигляд у світила був якийсь полинялий.
– Богдане Григоровичу, – сказало воно, – вам би краще самому на це подивитися.
Подивитися, дійсно, було на що. Відеомагнітофон показував, як важко труситься всім тілом Анастасія Іванівна Кордун, а обличчя її спотворюють страшні звірині гримаси. Екзорцизм якійсь!
– Ні, ні, ні, – хрипіла жінка, – не треба, не треба!.. Аллочко, скажи йому! Давайте по-доброму все вирішимо, по-доброму. Хіба ж можна з-за якогось спадку, з-за грошей клятих, таке влаштовувати? Хіба ж можна, Аллочко?!? Забирайте, виїжджайте, ми вам все віддамо!.. Юро, погоджуйся! По-го-джу-у-у...
Крик Анастасії Іванівни Кордун був страшний. Страшнішим був лише крик Сніжани, що бився в низьке дощове небо. Богдан натиснув «паузу» відака і обличчя на екрані, майже розірване навпіл чорним проваллям роту, завмерло.
– Про що це вона? Про яке такий спадок?
Світило прагнуло не дивитися на Кременчука.
– Якщо ви уважно продивитесь увесь запис, Богдане Григоровичу, то вам стане зрозумілим, що ця розмова відбувалася під час якихось драматичних подій, які розігралися через те, що їхні учасники не змогли поділити спадку, отриманого, вочевидь, чоловіком пацієнтки.
В кишені Кременчука знову задзеленчав мобільник.
– Вибачте, – буркнув Богдан. – Що там ще, Максе?
– Пане Богдане, тут взагалі цирк на дроті! Виявляється, у Кордуна родич якийсь в Канаді з‘явився. Вірніше, заповіт його. Декілька сотень тисяч баксів і ферму він в спадок Юрію Тарасовичу залишив. Такі, брате, справи!
– Ну, про спадок я вже дещо знаю.
– Так? – розчаровано запитав Макс. – Ну, ти ж профі! А про те, що скандали страшні в родині пішли саме з-за нього, знаєш? Що Алла хотіла, щоб їй з мачо всі віддали і виїхала б вона разом із ним на ПМЖ до Канади? Ну, а батькам, які благополучно в Гременці залишилися, допомагала б. По мірі сил, так би мовити, і можливостей. Але Кордун мача її не злюбив за щось і роз'яснив дочці, що поки вона з ним шури-мури крутить, то дулю вона що отримає...
– Так хто брав участь в останній розмові? – знову обернувся Богдан до світила. – Які такі інопланетяни?
– Інопланетяни, так, – розгублено постукав той по величезному книжковому тому, що лежав на столі. «Віктор Кандиба. Гіпноз і хвороби. Основи гіпнотерапії», прочитав Богдан на обкладинці. – В останній розмові, наскільки я зрозумів, брало участь четверо: чоловік Кордун, їхня дочка і хтось четвертий. Стріляв, до речі, саме він.
– Хто – «він»?
Доктор мовчки й знічено знизав плечима.
– Так дізнайтеся! Загіпнотизуйте її знову! А то в одного лише якісь марсіани лисі, а в другого...
– Марсіани, так, – знову постукало світило по книзі. – Це, Богдане Григоровичу, був блок помилкової пам'яті, вставлений у підсвідомість пацієнтки. Дуже могутній, треба сказати, блок.
– Та біс з ним, із блоком цим! Ви ж зняли його!..
– Зняв, так. Але той, хто його поставив, запрограмував організм на зупинку серця у разі його зняття.
– Що-о-о-о?!?
– Так, Богдане Григоровичу, ви правильно зрозуміли. – Пальці доктора нарешті заспокоїлися на обкладинці книги. – Анастасія Іванівна Кордун померла. – І мимоволі кинув швидкий погляд на другий вихід з кабінету, що вів у надра психіатричної лікарні.
– Так... тик... – Богдан навіть затинатися розпочав. – Ех, ви, коновале!.. Та в нас специ на порядок кращі за ваших, столичних! Тільки жерете там за наш рахунок...
І кинувся в ці самі надра на пошуки Лагути. За його спиною згасле світило з поглядом, що зупинився, неуважно перегортало листи величезної книги.
Тимура Олександровича Богдан не знайшов. Його бачили і тут, і там, і ніде певно. Тільки знайомий старенький вахтер на виході з лікарні незадоволено скривив обличчя і буркнув у відповідь на запитання Кременчука:
– Так з цією своєю... З вертухою кудись подався. Заїхала вона за ним.
– Якою такою вертухою? – скам'янів Кременчук.
– Так цією, – розгублено зиркнув на нього вахтер. – Що охмуряє його останнім часом. Тимур Олександрович людина поважна, але зв'язався ж на свою голову. А я думав, що ви знаєте її. Що познайомилися. Адже ви вже зустрічалися з нею. Якраз, коли вперше до Тимура Олександровича приїжджали, а вона тут була.
З лікарні Богдан вилетів зі швидкістю збожеволілого НЛО.
– Нічого собі, святвечір, – крякнув в мобільнику Максим Дейко, якому Богдан на швидку руку обмалював ситуацію. Сам він про те, що сьогодні переддень Різдва, забув абсолютно. – А до мене має хрещеник прийти, вечерю принести. Та й що ми зробити зараз можемо? Прямих доказів немає, головний свідок того...
– І доказів немає, і свідок «того», але діяти швидко треба. На переляк брати. А там – за обставинами. А з мене узяти нічого – я у відпустці. За власною ініціативою дію. У порядку хобі. А ти поки що відпочивай. Я сам поки що справлюся. Головне, щоб ти в курсах був.
– Я тобі відпочину! Я тобі дам «в курсах»! – зненацька гаркнув Максим. Богдан навіть припустити не міг, що в нього такий голос значний може місце мати. – Без мене нікуди не сунься. Я зараз теж до будинку Кордунів під'їду.
Вже незрозуміло з якою швидкістю пересувався Дейко на старенькому міліційному «уазику», але до дев‘ятиповерховки на набережній Капітана Дніпрова він примчався майже водночас із Богданом. Над набережною загоралися перші різдвяні зірки.
– Ти біля під'їзду стій, – нашвидкуруч роз'яснив Максим молоденькому круглощокому сержанту-водію, зиркаючи на яскраво-освітлені вікна квартири Кордунів, – і якщо хто-небудь вибігатиме, затримуй без жодних сентиментів. Усік?
І рвонув до будинку слідом за Кременчуком.
Біля дверей на третьому поверсі напарники затрималися.
– Як ввалюватися будемо? – запитав Дейко. – За згодою або з боєм?
В обох варіантів були свої плюси й мінуси. Але Богдан обрав третій. З наближенням до другого. Лякати, так лякати.
– Люди, поколядувати дозвольте, – волав він поганим п'яним голосом опісля четвертого дзвінка, горблячись і низько нахиляючи голову: Кордун його бачила мигцем, але Лагута... А потім заспівав: – А вдома-дома пан Дурула, а на йому шуба люба, а на шубочці – поясочок, а на поясі – калиточка, а калиточці – сім пиріжечків...
Не дивлячись на певну напруженість ситуації, Максим, що стояв з боку від дверей із зброєю напоготів, давився безгучним реготом. Богдан кидав на нього розлючені погляди. За дверима зашурхотіло.
– Йди, йди звідси, пьяндалюга! Рано ще. Поки що нехай Бог тобі подасть.
– Чи дома, дома, старший братику, – не заспокоювався Богдан, – ой, ми видимо, що братик дома, дай Боже...
Максим розпочав стікати по стінці.
Замок дверей клацнув і вони прочинилися. Богдану веселитися було ніколи. Богдану треба було плечем вибивати двері і вриватися до квартири, збиваючи з ніг переляканого чоловіка, в якому через силу можна було впізнати респектабельного психіатра. Бліда Алла Юріївна виникла в отворі, що вів до кімнати.
Втім, колір обличчя не завжди відповідає прояву переляку. Обуренню, наприклад, він теж відповідає. Богдан навіть позаздрив такій холоднокровності молодшої Кордун. Хоча, чому заздрити?.. Було в цій холоднокровності щось від холоднокровності рептилій. Ось вже дійсно, різнобарвні змії на гіллі-руках.
Руки в Тимура Олександровича спочатку тремтіли, але, придивившись до поведінки своєї бойової подруги, він все більше й більше розпочав проникатися її льодовиковим спокоєм.
– Бездоказово, – казав він, – все абсолютно бездоказово. Я просто вражений вашою буйною уявою. Менше треба на ніч бульварну пресу читати. А то і зомбі тут, і спадкова принцеса, і таємниче вбивство. Повний букет. Ви хоч самі розумієте, що городите?
– Розумію, – важко зітхнув Богдан. До цього моменту він вже залишився один. Максим, розчарований тим, що цю парочку на переляк узяти не вдалося, спустився до машини. – Все розумію. І те, що життя пістрявого вам хочеться, і що старики іноді по життю заважають. Але це ж ваші старики, Алло Юріївно! – поглянув він на Кордун, яка задумливо дивилася у вікно, цілком віддавши ініціативу розмови Лагуті.
– Ось тільки одного я не зметикую, Тимуре Олександровичу. А чого це ви їх обох не загіпнотизували? Ну, ходили б собі божі кульбаби, слину пускали та розповідали б, як їх розумні мухомори з Альдебарану викрадали. Ляпота! Ви б над ними опікунство оформили. І всім, нібито, добре було б.
– Було б, – луною відгукнувся Лагута. – Ось тільки, Богдане Григоровичу, статистика каже про те, що приблизно десять відсотків людей абсолютно несприйнятливі до гіпнозу. Юрій Тарасович, на жаль, відносився саме до них. А ми цього не з'ясували наперед. Теж, на жаль.
– На жаль, – в свою чергу луною відгукнувся Кременчук. – Ви ж відмінний фахівець, Тимуре Олександровичу. Непоганий, кажуть, лікар. Та з вашими здібностями такі гроші можна було б забивати, що – ой!.. Навіщо ж вам все це потрібне було?
– Навіщо?.. Скажіть, а хіба можна навіть надлюдськими здібностями тупо примусити таку ось жінку, – Лагута мотнув головою на нерухому Кордун, – примусити себе покохати?.. Будь-яка жінка, вона перш за все повинна в тобі чоловіка побачити. Заради неї, жінки, на все готового. А вона, Алла, вона – не будь-яка. Вона – кохана, – поперхнувся він раптом якимсь внутрішнім болем.
– Кохання. Любов. Рози-мімози. Сльози-гіпнози, – пробурмотів Богдан і знову зиркнув на Кордун. – Воно, звичайно, баби іноді з мужиків таке роблять, що... – І зненацька вибухнув: – Грошима її треба було, грошима!.. Простіше й безпечніше для оточуючих.
Алла Юріївна на його вибух відреагувала холодно. Лише плечима зневажливо пересмикнула Алла Юріївна.
– Це ви, зазначте – ви, любов до грошей прирівняли, – захвилювався Лагута, – а не я. Це у вас – такі асоціації.
– Звичайно, я. А не ти. Які ж в інструменту заводного можуть бути асоціативні здібності? Навіть до любові. Адже в інструменту, чи не так, громадянко Кордун?
Та слухала його з кам'яним спокоєм.
– Та що ти в любові розумієш, мент? – запитала.
– Що? – визвірився Богдан. – Що, питаєш? А те, що та любов, яка справжня, вона початкам всяким сприяє, а не кінцям. Народженню, а не смерті. Таким ось чином, потвора. Не дано вам, виродки, нічого про любов знати. Не дано! Не можете ви любити. Не можете кохати. Не здатні. Ви тільки трахкатися та хрюкати біля годівниці можете. Ех, не моя ти донька!
– А хоч би й твоя? – зарозуміло кинула Кордун. – Що, під статтю б підвів?.. Убив би?.. А як же любов-то?
Гострий біль пронизав серце Кременчука. Ось воно де – саме, що ні є справжнє «чому». Велике таке. Величезне. Чому деякі, від народження мертві, живуть розкошуючи, а Сніжанка його?..
– До речі, – продовжувала Алла Юріївна, – якщо ви навіть записали всю нашу розмову, то нічого у вас не вийде. Магнітофонні записи доказом в суді не є.
– Не є, – похмуро погодився Богдан, машинально розтираючи ліву половину грудей: серце боліло все більше й більше. – Звичайно, не є. Але я тепер все життя, що мені залишилося, покладу на те, щоб їх, докази ці, відшукати. І відшукаю. Вже повірте.
Боже, як серце ниє!
– Це може бути небезпечно, – повернула Кордун до Лагути своє нафарбоване обличчя, – дуже небезпечно, Тимчику.
– Так, так, – заметушився той і для чогось розпочав гойдати вказівним пальцем зігнутої руки перед своїм носом. – Подивитеся сюди, Богдане Григоровичу, подивіться сюди.
Зненацька світло в кімнаті мигнуло й розпочало меркнути, скручуючись в якийсь бурштиновий потік, що тягнувся до вікна над самою головою Кордун. Та, врешті-решт – перелякано, обернулася. Лагута завмер. Богдан відчув, як боляче вдарилося в ребра його серце. І зупинилося.
Світло скрутилося в спіраль і раптом безшумно змінило свій напрям, розпадаючись на якісь смарагдові іскри, що вилітали з вікна. Тільки зараз Богдан помітив, що воно дивним чином виявилося відчиненим, а за ним...
Сферичне, ледь сплюснуте НЛО, схоже на блискучу ялинкову іграшку, тихо погойдувалося в темно-фіолетовому повітрі. Світлова стежка тягнулася прямо від нього до вже темної квартири. Ось на цій стежині звідкись виникли дві худенькі, якісь дитячі, постаті в сріблястих комбінезонах. На їхніх великих, абсолютно лисих, головах чорніли провали величезних очей.
Постаті ставали все ближчими... ближчими... ближчими...
Богдан раптом зрозумів, що зовсім не відчуває свого тіла, і напружуючись, скосив очі на Лагуту. Той, як підняв, свій вказівний палець, так і скам'янів у цій позі. Кордун завмерла з трохи поверненою головою.
А сріблясті фігурки вже впритул наблизилися до них, плавно змахнули своїми тонкими руками і психіатр з бойовою подругою здійнялися в повітря, сповільнено повертаючись паралельно підлозі. Одна з фігурок виставила руки вперед, неначе відштовхувала щось від себе, і дві людські особини попливли до іграшково-новорічного НЛО. Самі візитери пішли вслід за ними по світловій стежині, що ледь коливалася під ними.
Перша постать аж ніяк не відреагувала на це, а друга раптово завмерла і після миті нерухомості обернулася до Богдана.
– Стой-ат-ти! – продовжував ворочати себе той.
«Заспокойся! – пролунало зненацька в немислимій глибині його мозку. – Нам потрібен матеріал на гібридизацію раси, якій судиться повернутися на цю Землю. Якій призначено повернутися до вас. Навіщо тобі мертва органіка, навіщо? Заспокойся, прошу».
Богдан заспокоїтися не міг. Тому, що такий спокій і був початком тієї не-любови, про існування якої натякнула Кордун. Тому, що органіка принципово не буває мертвою. Тому, що нікому не дано робити щось з людьми всупереч їхній волі. Навіть їхній поганій волі. І тому Кременчук напружився всіма кістками, м'язами та сухожиллями, намагаючись вивернути своє тіло з простору, що враз став неймовірно щільним.
І ніяк не міг цього зробити.
Раптом срібляста фігурка здійняла обидві руки до своєї голови і... Лицьова її частина відкинулася вгору й назад. А до Богдана дійшло, що це – незвичайного вигляду гермошолом, в глибині якого він розрізнив обличчя дів...
Сніжана!.. Донечко!!! Кременчук так рвонув знерухомлене тіло, що йому здалося, ніби увесь Всесвіт затріщав усіма своїми зірками.
«Не треба, тато, не треба! – прошелестіло по звивинах мозку. – Не лай нас. Ми ще діти. Просто діти, які грають кубиками простору та машинками часу. Але ми зустрінемося. Обов'язково зустрінемося. Коли подорослішаємо. Ми любимо вас, татко».
І знову меркнуло світло. І знову спалахувало. І знову надривно билося, пронизане болем, серце. І знову Богдан стояв посеред яскраво освітленої квартири Кордунів. Захаращеної речами, що спішно збиралися для втечі. Абсолютно порожньої квартири.
– Загіпнотизували! Загіпнотизувало таки, гаддя! – виштовхнув Кременчук усю свою злість крізь затерплі губи. – Втечуть! Зірвуться, сволота!!!
І вже вивалювався на сходовий майданчик, і скочувався по темних сходинках, і ногою вибивав під'їзні двері, весь скуйовджений, перекособочений вліво, намагаючись цим положенням вгамувати нестерпний пекучий біль у грудях.
Неподалік від під'їзду, біля міліційної машини з включеними фарами, стояли Макс і молоденький водила, задерши до неба свої приголомшені обличчя. Біля них завмерла невеличка групка, рядженої для колядування, дітвори: дід, баба, коза та циган. Низькорослий «дід» на, задовгій для нього, жердині незграбно тримав величезну різдвяну зірку. А над нею, серед справжніх зірок, зникала маленька світла плямочка, що залишала за собою слід, схожий на золотисту ялинкову гірлянду.
