Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2685
Творів: 51017
Рецензій: 95762

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 6192, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '44.212.99.208')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Оповідання

Міміно-2

© Галина Михайловська, 06-09-2007
1. Прелюдія

Маю молочного брата.
Наразі живе в Ізраїлі й зветься Вірунчик.
Власне, це не брат, а сестра, але, мабуть, коли були ще голопуцьками, нас так допекли наші матусі (ми зростали в суто жіночих колективах), торочачи, що ми - молочні сестри, то ж маємо не битися, не сваритися, і взагалі бути слухняними дівчатками, що стали називати одна одну молочним братом - хай гірше, аби інше.
Мій молочний брат майже на дві місяці старше від мене. Зараз це не дуже помітна розбіжність - на тлі довгої вервечки вже не місяців, а років – але на першому році життя це була суттєва різниця, яка й призвела до того, що ми породичалися.
  Вірунчика за поважним віком уже припинила годувати груддю її мама, а моя за моїм, ніжним, мене ще годувала.  А Вірунчик зненацька захворіла... А в її мами молока вже не було... Пішла шукати по людях, і знайшла, завернувши за ріг провулочку, де мешкала, і завітавши до триповерхового будинку, повнісінького мешканців, наче бляшанка -  сардинок, що височів на вулиці трохи ширшій, але такій же окраїнній, дрімотній,  як і провулки навколо.
У моїй мами молока було багато, то ж, звісно, поділилася з незнайомою доти жінкою й малесенькою дівчинкою, якій судилося стати молочною сестрою, чи братом, одне слово, молочною ріднею її першій і єдиній дочці. Тобто, мені.
Власне кажучи, мама моя й гадки не мала, які це буде мати наслідки. Городянка вже не в першому поколінні, не тільки за народженням, а й за переконанням, вона не дуже зналася на традиціях та звичаях і свого народу, не кажучи вже про народ зовсім інший, хоча й сусідній. Тому, мабуть, була дещо здивована, коли, закінчивши, так би мовити, курс годування, мала сплатити родині вигодуваної, чи, може краще сказати, трошки догодованої, дівчинки три карбованці.  Може, і сказала собі подумки: – Ну вже й мудрагелі ж ці євреї...
Але три карбованці сплатила, як платіж за молочну доньку, яка відтепер з’явилася в її родині.

... Мешкали в двох хвилинах одна від одної.  Вірунчик пам’ятає (волію думати, що не тому, що розумніша, а тому що старша від мене!), як мене привели до її оселі, і як їй було сказано: - Це твоя молочна сестра, Галка. Їй нема з ким бавитися. То ж бавтеся разом.
Я цього не пам’ятаю, та не дуже й вірю – у моєму дворі, дійсно, не було дівчаток мого віку, зате була юрба хлопчаків, з якими я ганяла в м’яча, видряпувалася на дерева, та жбурлялася камінням, ще й досить влучно...
Вірунчик каже, що я їй відразу не сподобалася. Була, дійсно, чорна, мов галка.
... Скидалися одна на одну, хоча, звісно, лише мастю, а не рисами обличчя. Вірунчик, коли вже трохи підросла, нагадувала водночас Софі Лорен і Софіко Чіаурелі  - смагляве обличчя, носасте та ротасте, високі вилиці та великі, широко розкриті очі - зовнішність, що цілком відповідає національним стандартам. Мені, з моїм повновидим слов’янським обличчям, та ще й носом-бараболькою, цей тип зовнішності дуже імпонував, щоб не зізнатися, що викликав заздрість. Схожі ми були тільки тим, що мали довге, нижче пояса, волосся, чорне та блискуче, тільки у Вірунчика воно було хвилясте, і навіть, коли вона зачісувала його гладенько назад і заплітала в косу, над скронями завжди залишалися неслухняні кільця. А в мене волосся було важке, войовничо-пряме, і я контрабандою випускала на лоба підрізаного аж до брів чубчика. І ще очі в обох були зелені, хоча геть різного кольору. У Вірунчика прозорі очі мали мінливий колір морських хвиль, як тих, середземноморських, біля яких вона нарешті й осіла. А у мене в очах, мабуть, з дідів-прадідів відбилися кольори зеленотрав’я нашого степу.
Нам часто дорікали нашою схожістю – проте мали на увазі схожість не зовнішню, а схожість характерів.
- Ні, ви тільки на них подивіться! – сплескуючи руками, вигукувала Вірунчикова мати. – Шмигляли калюжами, як ті мандрьохи! В обох ноги мокрі, пальтечка забрьохані! Ось уже видно, що годувалися молоком однієї матері!
Так само виявлялося, що молоко моєї матері винне й в тому, що руки в нас були в чорнильних плямах, панчохи роздерті, ми коверзували з їжі, нас було не догукатися із сусідніх подвір’їв та садів, ми гасали вулицями як навіжені, реготали як скажені, не розуміли людської мови, а коли задівувалися, то поводилися не як годиться дівчатам, а як шибайголови, запізно швендялися  темними скверами, не зважаючи на те, що матері очі продивилися, нас виглядаючи,  вранці ж нас не можна було добудитися, і взагалі - зростали безрукими та безголовими, тощо.
Треба зізнатися, що цей, далеко не вичерпний, перелік наших вад і злочинів цілком відповідав дійсності.  Але чомусь виходило так, що все це ми всмоктали з молоком саме моєї матері...
  А проте в нас були ще деякі спільні риси – так, ми були мрійницями й фантазерками, запійними читачками, що вирізняло нас із кола нашого не вельми презентабельного окраїнного товариства. Ми ходили до однієї школи, але до паралельних класів, «А» і «Б», тому не суперничали одна з одною, а просто були серед перших, кожна у своєму класі.

У дуже ранньому віці, зненацька,  мене спіткало кохання. Спочатку воно протікало приховано, непомітно для сторонніх очей, як струмінь води під ззовні ще нерушеною кригою; про нього знали тільки мої найближчі подруги, і серед них, небагатьох, звісно, мій молочний брат.  Коли ж буремна вода, як це неминуче стається одного дня, розірвала крижані окови, і потік стрімко понісся, зносячи на своєму шляху всі загати, це цілком природне явище було сприйняте всіма навколо, як стихійне лихо, що загрожує катастрофою чи не планетарного масштабу. Усі як один стали на боротьбу з новоявленими Ромео та Джульєттою.
Мабуть, що в цій ролі борця зі всім світом, яка випала мені на долю всупереч моєму бажанню, я поводилася далеко не найкращим чином. Епатаж, постійна готовність дати відсіч, наїжачені голки та випущені пазурі стали моєю зброєю й способом спілкування зі світом,  за винятком його.  
Мабуть, п’ятнадцятирічна-шістнадцятирічна дівчинка, яку загнали в глухий кут,  і раз у раз тичуть вилами, а вона, як дике тигреня, вишкіряється і кидається на своїх катів, дійсно виглядає неестетично.
Для того, щоб зрозуміти її поведінку, треба зрозуміти й те всепоглинаюче почуття кохання, яке заволоділо нею, не питаючись у неї згоди; почуття, небажання і неможливість відмовитись від якого заради  громадського спокою, штовхають її, може, і на антигромадські вчинки.
Мій молочний брат не була серед тих, хто кидав у мене камінням. Але не тому, що теж була не без гріха, чи вважала безгріховною мене – ні, виключно з почуття дружби. Усе, що коїлось зі мною, було абсолютно неприйнятним для мого молочного брата. Мріяти - то одне, а впізнати свою мрію, коли зненацька зіткнешся з нею ніс до носу, та ще й ухопити обома руками, і не відпускати, хай там що - це вже зовсім інша річ.
Я відчувала мовчазний осуд, і ми потроху почали віддалятися одна від одної. А далі закрутилося - іспити, випускні і вступні, нове студентське життя, в якому мені вдалося не розлучитися з ним, тоді переїзд до іншого району нашого величезного міста, тоді весілля, народження сина... Десь там ішла паралельним, але своїм шляхом, і мій молочний брат Вірунчик. Її родина теж невдовзі переїхала до віддаленого району, тоді теж весілля, теж материнство. Наші шляхи розійшлися й не перетиналися багато років.
Ну, ду-у-уже багато.

2. Nostalgie

Маю молочного брата.
Власне, це молочна сестра, яка зветься Вірунчик, і мешкає наразі на самому узбережжі Середземного моря.
Купалася вона в ньому востаннє багато років тому. Каже, - гігантські медузи, приголомшливі хвилі й хибкі піски на дні.
Уже два роки ми знову спілкуємося – у віртуальному світі. Обмінялися листами на папері лише один раз, тоді налагодили жваве листування через електронні скриньки.
Домовилися розповісти одна одній усе своє життя – що було  з нами за ці роки. Налаштувались на писання безлічі безкінечних листів – вклалися в декілька меседжів середньої  довжини.
Але листування на цьому не припинилося – навпаки. Пишемо тепер без будь якого ладу, що спаде на думку.
- Як це може бути, щоб не можна було купатися в морі? – запитую я. – Що, ніхто не купається?
У відповідь Вірунчик надсилає мені численні цифрові фото  чудово впорядкованих піщаних пляжів із безліччю народу, що загоряє й хлюпочеться в смарагдовому морі з білосніжними баранцями...
Але Вірунчик не хоче цього моря. Її тягне до себе зовсім інша водичка, та, у якій так втішно було рибкою плескатися в далекому тепер уже дитинстві.
І це зовсім не Крим, як вам спало на думку. Навіть не Євпаторія, навіть не Бердянськ або Генічеськ,  омріяні в нашому окраїнному минулому.
Це  - ставок, що розкинувся під крутосхилом, яким збігає до нього вузька звивиста стежина. З одного боку ставок обіймають зелені пагорби, іншим своїм боком він сягає високого листвяного лісу. Вода в ставку чиста-чиста, тепла біля берега, на мілководді. А далі можна заплисти туди, де з-під низу б’є крижаний джерельний струмінь.  Біля ставка є і крихітний піщаний пляжик, і зелені моріжки із шовковою травицею, деінде порослі невисоким рокитником, що дає напівпрозорий, але все ж таки жаданий у літню спеку затінок...
Цей ставок знаходиться недалеко від нашого міста, три зупинки електричкою - у дитинстві це була справжня мандрівка. Тепер можна було б доїхати туди автом десь хвилин за п’ятнадцять... Можна було б...
Але...
Але цей ставок існує таким тільки в спогадах мого молочного брата Вірунчика. Я бувала там уже дорослою жінкою, але ще за Союзу. Ось уже, дійсно, не можна вдруге зайти до тієї ж води... Я й не стала заходити. Скаламучена напівбагнюка мертво погойдувала біля захаращених прибережних кущів пластикові пакети, якісь гумові вироби та обгортки від морозива. Залишки піску загрозливо виблискували під сліпучим сонцем скляними скалками.
       Відтоді пройшли ще роки, часи змінилися, і цілком імовірно, що ставок знову вичистили, навезли пісочку, встановили парасольки й роздягальні, серед кущів влаштували пару-трійку кафешок, стилізованих під піратську шхуну або гавайську хатинку – дика суміш бамбука та пластика... Під’їзди до ставка перекрили шлагбаумами, і  бритоголові хлопці з голим торсом і в шльопанцях стягують платню з усіх, хто хоче занурити свої тілеса в це оновлене водоймище...
Я третьої спроби увійти до цього ставка не робила, то ж напевно того не знаю.
Та мені і не до того – коли вже дуже жарко, я стаю під струмінь води із садового шлангу в себе на дачі.
.
  Ще Вірунчик хоче:
а) Побачити сніг, бажано впасти на нього, розкинувши руки, і лежати довго-довго;
б) Скуштувати аґрусу, чорної смородини й порічок, але не морожених, не сушених, не консервованих, - ні, зірвавши ягоди просто з куща;
в) Дивитися, як спускаються стрімчастою вулицею, що тепер зветься Полтавський Шлях, а назву її за часів нашого дитинства не хочу й згадувати, трамваї. Дійсно, вулиця таки крутенька, трамваї повзуть донизу, увесь час гальмуючи, і знизу ця, видна здалеку, вервечка кольорових вагончиків, що повільно рухаються, як намистинки ниткою,  являє собою мальовниче видовисько. Були випадки, хоч уже і давно, коли трамвай обривався і стрімголов мчав донизу, ще й сходив із рейок. Мабуть, це додає особливого шарму цій картині ...

З нашого листування ще виявилося, що ми обидві не дуже-то задоволені тим, як обійшлися зі своїм життям.
Я б хотіла, щоб я була зіграла свою роль геть по-іншому, не змінюючи, проте, ані декорацій, ані дійових осіб. Але боюся, що ніц для того, щоб хоча ті акти, картини,  і таке інше, що залишились у п’єсі, грати в іншому ключі, я не роблю...
Вірунчик до себе претензій не має, але воліла б змінити у своєму житті увесь антураж. Хіба що окрім партнера у виставі під назвою життя, але це тому, що на її думку, протягом відбутих разом років їхній дует зігрався, і став майже ідеальним. Ну чому б моїй молочній сестричці не сказати, як людині, що вона у свого майбутнього чоловіка вклепалася, як тільки його побачила?! Ні, уперто продовжує стояти на своєму – мовляв, мої уявлення багаторічної давності про те, що в житті кохання з першого погляду – над усе, і жодне інше міркування тут ні до чого, вона вважає глупством, як вважала і тоді. Вона не змінилася за ці роки. Я теж.
Підхід Вірунчика до життя більш конструктивний. Виходячи з нього, вона  докорінно змінила побут свій і своєї родини, переїхавши на історичну батьківщину, змінила не тільки декорації, а й сюжет у виставі. Але задоволення це їй не принесло.
Як і мій, абсолютно протилежний, підхід  - мені.
Але ж загальновідомо, що щастя, і абсолютна гармонія, і спокій – це категорії не з цього, а з іншого, кращого світу. І два життя двох молочних братів, чи то пак, сестер, тільки ілюструють цю банальну істину. Як і будь-яке інше життя на нашій планеті...

3. Нарешті -  «Міміно-2»

Маю молочного брата.
Власне, це молочна сестра, яка зветься Вірунчик, мешкає наразі на берегу теплого моря, в якому не купається, і має більш конструктивний підхід до життя, ніж її молочний брат, чи сестра, що мешкає в Україні – себто, я.

Коли ми обмінялися листами поштою, а потому виявилося, що маємо вдома комп’ютери, електронні скриньки і все таке інше, ми були страшенно задоволенні. Я – довгий час, Вірунчик  -  тиждень чи два.
- Чому в тебе немає Месенджера? – запитала майже відразу, геть мене спантеличивши. Я ж бо гадала, що вже знаходжусь на передовому рубежі прогресу, і ось тобі маєш...
- І Скайпі, - додала невгамовна Вірунчик, вирішивши, вочевидь, добити мене відразу. Щоб не мучилася.
Тоді виявилося, що в нас із чоловіком немає сканера,  і взагалі – маємо повільний Інтернет, що ускладнює обмін тими ж цифровими фото.
... Вірунчик нічого не відкладає на безрік;  і ось вже, приїхавши погостювати до своїх рідних, якась  жіночка з Ізраїлю передає нам важкий пакунок, у якому повнісінько всіляких комп’ютерних причандалів. Звісно, їх можна купити і в нас, у найближчому магазині електроніки, за рогом; часи ж бо змінилися, але Вірунчик цьому віри не йме. Вона ж бо бачить, що я на краще аж ніяк не змінилася...
Тепер відмовлятися тим, що якоїсь техніки нам бракує, вже не маємо змоги, і тому мій чоловік, який подумки так само, як і я, вважає, що всі зміни бувають тільки на гірше, міняє провайдера на нового, здатного забезпечити сучасний обмін інформацією, а я насідаю на нашого сина. Син у нас програміст.
– Хіба це діло, - торочу я  в телефонну трубку щовечора (під’юджувана все тим же молочним братиком), -  коли батьки шевця ходять без чобіт? Себто, батьки програміста не мають Месенджера, Скайпі і що там у біса ще треба мати ненормальній, чи то цур йому, навпаки, нормальній людині?
Виявляється, що рознімання та гнізда новітньої іноземної й стародавньої, але теж, мабуть, не вітчизняної техніки не хочуть з’єднуватися,  а поїздка до батьків довжиною в декілька зупинок тролейбусу потребує ретельної підготовки, узгодження із сімейним та робочим розкладом, із прогнозом погоди, з душевним настроєм і чи не з розташуванням зірок... Мені все це дуже навіть зрозуміло – сама така, - а Вірунчик від обурення кипить, аж підскакує. - У вас лише відписки! Це вже навіть не смішно! – бомбардує вона мене нищівними повідомленнями.  Нарешті, не минуло й півтора року, як усі проблеми розв’язано, Месенджер успішно запущено, а на Старий Новий Рік, чи на Щедрий Вечір, призначено перший спробний сеанс голосового зв’язку за допомогою Скайпі.

***
- Благословіть щедрувати! – чується ще з-за замкнених дверей, і сміх, і перешіптування, і якась метушня. Відчиняємо. Четверо – тут тобі і Коза, і Кіт, і Маланка. А найменша – трохи з іншого образного ряду, чи то фея, чи то королівна, з чарівною зіркою в руці... Це наші друзі прийшли до нас гуляти на Щедрий Вечір.  
... Сію, вію, посіваю, з Новим роком поздоровляю! – виспівують вони.
А чоловік уже із чарками налитими, повнісінькими, аж через вінця ллється...
І пішло. І загуло.
Син тим часом щось там шалено вистукує по клавішах – якісь паролі, коди, адреси. Треба ж і йому до стола не запізнитися – а тут сеанс цей. Хоча всім цікаво. Усі чекають.
Усе зроблено, підключено, налаштовано.  Телефонний апаратик на екрані. Син передає мені мікрофона.
- Вірунчику, агов! – гукаю. У відповідь – мовчання, тільки щось потріскує, шурхоче. Чи не віхола, що кружляє за вікном, чи не відгук хвиль у тих морях, що пролягли між нами, чи не піщана буря десь там у твоїй сторонці, братику?
Кожний висловлює свої міркування. Спочатку про техніку, тоді про зв’язок, тоді вже й про очікуваного співрозмовника, який, мабуть, спить собі, чи оглух, чи гуля десь, а в нас гаряче холоне... Добре, що хоч до гострих слівець не дійшло, зайвого не брякнули, не белькнули, не зморозили...
Бо на моніторі у віконці з’являється рядок:  - Я все чую.
- Вірунчику, чого ти мовчиш? – запитую. – Щось у нас тут знову не працює!
А у відповідь: - Галю, у вас усе працює... Це в мене, виявляється,  мікрофон не працює... А може щось зі звуковою картою... Чи із програмою... Але я вас усіх чудово чую!
Отакої! А хто ж мені голову проточив, що сором не мати голосового зв’язку, що вже геть усе прогресивне населення Землі спілкується через Скайпі, навіть бедуїни у своїх наметах? Я зрозуміла так, що я одна така залишилась поза прогресом, а виявляється ще є... Мій молочний братик Вірунчик, наприклад, щоб недалеко шукати.
Але в цьому є й позитив – коли б ще наше Українське Зімбабве обійшло на півголови цивілізований Ізраїль? Проте, ось, будь ласка – у нас усе працює, усе чікі-пікі, а у Вірунчика – мікрофон мовчить!
Підбадьорені цією обставиною, починаємо спілкуватися в оригінальний спосіб: - ми кажемо вголос, а  Вірунчик відповідає рядком на екрані.
Мабуть, ця позаштатна ситуація нас десь гіпнотизує, як мікрофон того Кролика, тому ми слухняно виконуємо всі забаганки Вірунчика – по черзі підходимо до мікрофона, кажемо щось дурнувате, бо Вірунчик, бач, хоче чути голоси всіх присутніх, знайомих позаочно чи очно, щоб скласти власну думку про нас усіх...
А далі... Далі Вірунчик висловлює нам своє найзаповітніше бажання.
Вона хоче почути пісню «Ой, у вишневому садку...».
Взагалі-то, це мене не дивує, бо за її замовленням уже обнишпорила всі торгівельні точки нашого міста, аби придбати диск із цією піснею у виконанні Ніни Матвієнко.  Безрезультатно.
...Тут треба сказати, що, проживши велику частину свого життя досить віддалено одна від одної, іноді дивуємося незбагненній схожості думок, відчуттів, а часом і незрозумілому збігу обставин та подій.
Так, можна ще якось зрозуміти, чому нам часто сняться схожі, щоб не сказати однакові, сни, але як пояснити, що ми одного і того ж дня, тільки на різних континентах, прямуємо до магазину, щоб метким помахом руки цокнути о підлогу щойно придбану пляшку пива?

... Я дуже, дуже люблю Матвієнківські пісні, а цю, мабуть,  над усі.
Тому те, що Вірунчик частенько співає її зі своєю невісткою в далекому Ізраїлі, ось тільки біда – стала забувати деякі слова та мелодію, мене не дивує, як і її бажання заспівати цю пісню зараз із нами.
Точніше кажучи, з моїм чоловіком та Оленою, молодшою сестрою моєї однокласниці Наталки. Усі інші присутні  не співають: Наталка, тому що з дитинства терпіти не може Вірунчика (навзаєм!) і обожнює свого чоловіка, який терпіти не може народних пісень,  я - тому що (нечуваний для нашого народу випадок) співати просто не вмію, хоч і дуже люблю, Наталчин чоловік з уже вказаної причини, мій син - тому що він  саме в тому віці, коли співати разом із папіками для нього вже і ще сором, його молода дружина - тому, що не співає її чоловік.
Дует мого чоловіка й Олени  -  сталий і відпрацьований. Оленина донечка, Стася, зростала під цей дует, ще й слухаючи його завше за певних обставин.
Тому, коли її  перший гімназичний клас разом із батьками та вчителями поїхав до лісу на прогулянку, і там, посідавши коло багаття, ця громада намагалася щось заспівати, а не складалося, Стася виступила зі слушною пропозицією:
- Треба налити моїй мамі чарку, то вона вам зараз так заспіває....

Ось і зараз – не складається. Ну як так зненацька – взяти та заспівати... Ще й у мікрофон...
Щоб врятувати становище, Олена вдається до безпрограшного варіанту:
- Щось у горлі деренчить, деренчить..., - вступає вона своїм непідробне народним, полтавським, успадкованим від мами, якої вона не пам’ятає,  і запозиченим у сільських тіток, що її зростили,  голосом.
- ... Треба ж його промочить, промочить, - радо підхоплюють усі присутні. Наснаги і майстерності на цю пісню вистачає у всіх.
І ось уже налито по чарці – усім задурно, а дуетові нашому, щоб краще співалося.
Проте починаємо – дует уголос, а я позаду, мугикаючи собі під ніс, щоб не заважати – з того, що полегше. Ось уже і «Ой, на горі та й женці жнуть» проспівали, а за нею і « Несе Галя воду», ще щось, і ще...
Вірунчик реагує жваво, рядки так і біжать віконцем: - Молодці!, – Співаю разом з вами! , -  Нумо ще!, - тощо.
Ось дійшли і до матвієнківської.
Перший куплет, другий. Мій чоловік не так уже й любить цю пісню, надто жіноча, і для нього, підозрюю, не зовсім сприйнятлива, проте не йде проти товариства, виводить за Оленою. А та всю душу вкладає в слова, зрозумілі кожній із нас, хто кохав:
- Ой у вишневому садку
Там соловейко щебетав
Додому я просилася
А він мене все не пускав...
Ось уже й чоловіка забрало, увійшов у роль, згадав себе молодим, уявив чорновусим, та й розливається не гірше від того соловейка:
- ...Весна іде, красу несе
І тій красі радіє все...
Уже  і я не витримую, замість курникання чи не в повний голос, щоправда, на задньому плані, виводжу, як мені ввижається, другим голосом – перший це вже точно не моє:
- ...Коса розплетена моя
Її подруга розплела...
Чую, і Наталка забула, що народні пісні – це некультурно, і десь там, не обертаючись на чоловіка, підхоплює з надсадою фінальні рядки:
- ... Я жити хочу, я люблю
Мамо, не лай дочку свою...

Співаючи, забули все. Забули дивитися на екран, забули хвилюватися, як там звучить наш спів у Інтернеті. Але ось збудження спало, хвилювання вляглося. Чекаємо наступної порції овацій від нашого співрозмовника. Але рядки на екрані зникли. Пусто на екрані. Переглядаємось. Знизуємо плечима. Може, знову якісь проблеми зі зв’язком? Чи - не сподобалось? А ми ж так старалися...
- Вірунчику, агов! – гукаю, знову перебравши на себе мікрофон.
Мовчання. Пусте віконце.
- Вірунчику, ти де? – знову питаюся. – Куди ти поділася?!
І тоді на екрані нарешті з’являється рядок: - Я тут. Я нікуди не поділася.
- А чого мовчиш? – допитуюся.
А у відповідь :
- Я плачу.

Ось так.

4. Фінал

Маю молочного брата.
Власне, це молочна сестра, яка зветься Вірунчик, мешкає далеко, за морями,  і це, може, єдина особа на світі, крім мене, у серці якої живе вже зниклий ставок нашого дитинства, а, може, і мій старий триповерховий будинок, теж вже неіснуючий, що височів на вершечку пагорба, що зветься в нашому місті Холодною горою, і з дерев’яних веранд якого так цікаво було розглядати величезне і ще загадкове для нас місто, що лежало просто перед нашими очима, як на долоні...
Як лежало тоді перед нами  й усе наше життя.

А ще мені кортить ще раз подивитися «Міміно», тепер – іншими очима...
Я ж бо, подивившись цю культову стрічку безліч разів, знаючи напам’ять кожну  репліку і кожен кадр, все ж таки дотепер не вірила епізодові зі співом по міжнародному телефону.
І співав Буба прегарно, і я заслуховувалася його, як та телефоністочка, але була в мене підозра, що це хочуть мене навантажити, хочуть дати мені додаткову ін’єкцію радянського патріотизму – а  в мене  ж на нього алергія.
Тому я радо вірила корові під черевом гелікоптера, а відповіді «Я плачу» позакадрового Ісака не вірила, пропускала повз вуха, як безплатний брехливий додаток до в цілому правдивої,  і насправді шедевральної стрічки...
Вірунчик мене присоромила, і показала мені, що життя настільки складна, делікатна і премудра субстанція, що навіть епізод, вигаданий спеціально для того, щоб дурити людям голову фальшивим совєцьким патріотизмом, у цьому безкінечно різноманітному житті  дійсно десь таки може існувати як щира і свята правда.

... А Скайпі ми більш не користуємось – надто дорого ці співи виходять...



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Tamara Shevchenko, 27-09-2007

Плакав :)

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Антон Санченко Статус: *Експерт*, 07-09-2007

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© , 07-09-2007

Не дуже вдала назва,

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© Камаєв Юрій, 06-09-2007
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.90610504150391 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …