Я швидко починаю йти, але зупиняюсь і обертаюсь з підозрою. Так і є: Дурень поволі надіває бейсболку.
- Ну то йдемо, Дурню?
- Йдемо.
Але ми плентаємося, шкандибаємо, повземо, все що завгодно, але не йдемо. Отак завжди: замість того, щоби якомога скоріше виконати задумане, він затягує час немовбито спеціально, щоб я передумав. Підганяти чи сперечатися немає сенсу: впертий телепень з усім погоджуватиметься, а потім робитиме як сам захоче.
Отже ми йдемо, час іде, а я дивлюсь на вікна школи, що наближається з кожним нашим кроком. Вікна... Одного з них скоро вже не буде. Це помста за розтрощений сьогодні біологом мій мобільник: не треба, мовляв, гратися на уроці. Шок тривав хвилину, потім пролунав дзвінок і біолог першим вискочив з класу. Так звані бойові товариші-однокласники хто байдуже, а хто й зловтішно дивилися на мене та розходилися на перерву. Я мовчки збирав уламки нового, кольорового мобільного, коли Дурень тихо сказав: „Нічого, розберемося по-чоловічому – розб’ємо йому вікно у підсобці, хай тепер чаї на морозі ганяє!”
Після уроків Дурень докладно пояснив мені наш план. По-перше, самовиправдання: ми встановлюємо справедливість, б’ючи не вікна класу, а його особисте вікно. По-друге, чесність: як когось з нас запитають, ми чесно визнаємо провину, але повідомим і про попередню історію з мобільним. Проте Дурень запевняв, що ніхто нас не питатиме, бо біолог злякається здіймати галас щодо вікна, котре, до речі, дешевше мобільного. А ще, наша мета - попіклуватися про наступні покоління учнів. Тепер біолог сто раз подумає перш ніж щось комусь зробити.
Ми вже напроти потрібного вікна. Я знайшов каменюку і підкидаю її в руці. Тепер би й кинути її та чимдуж побігти додому, але ні – Дурень біля вікна щось там визирає. Ага, кличе до себе. „Ну що там ще?” – незадоволено шепочу я, але радо підбігаю до нього, сподіваючись, що нам щось зашкодить. Підтягуюсь на підвіконні і бачу біолога, що лежить під ковдрою на розкладушці. Зістрибуємо. Дурень згадує, що мама розказувала, що жінка біолога знайшла коханця, а чоловіка виставила за двері – благо квартира записана на неї. Тепер він тут і мешкає. Дурень починає говорити басом: „Отже. Врешті-решт. Треба вирішувати по-чоловічому як нам...” „Як, - перебиваю його, - додому, ось як!”
Наступного дня на перерві до мене підходить біолог і протягує мобільник – новий, з фотоапаратом. „Вибач, - каже, - навалилося все на мене, а тут ще ти на уроці граєшся”. Я щось бурмочу, а він плескає мене по плечах і йде. А тут вже і сяючий Дурень: „Ну, бач як все відбулося... по-чоловічому”.
Біологію я тепер вчу так, що в моєму трійочному табелі з’являється перша п’ятірка. Батьки вважають, що в мене нарешті прорізався талант до чогось, окрім ігр на компі, але я так вчуся тільки для того, щоби пошвидше відповісти урок, сісти за парту та поменше спілкуватися з біологом. А хіба й він не розуміє цього? Ні, бо тепер запрошує мене на міську олімпіаду з біології.
