Він сидів спокійно та розслаблено, відкинувшись назад у своєму чорному шкіряному фотелі, і дивився у вікно навпроти, де потопали у густо-сірих хвилях туману довколишні будинки, високо, мов щогли, здіймалися телеграфні стовпи, ледь-ледь вгадувалися обриси далеких пагорбів за містом. Щойно заходила секретарка, білява засмагла дівчина в чорній блузці наймоднішого крою та чорній спідниці з розпіркою позаду, забрала зі столу чашку і блюдце та випурхнула геть. Навіть крізь зачинені двері було чутно, як вона, тупочучи каблуками та дзенькаючи посудом, мчить коридором.
Попри захмарене небо та мряку – погоду, що так сприяє сонливості й ліні, – він нині був зібраний та енергійний, як ніколи. Сьогодні він планував провести з підлеглими бесіду стосовно напрямків майбутнього розвитку їхньої фірми, прищепити їм думку про подальші «мозкові атаки» для знайдення і впровадження у життя креативних ідей. «Креативні дні» для працівників нашої фірми повинні стати регулярними! «Тьху ти», - зітхнув керівник, вловивши в останній зі своїх думок якусь непристойну двозначність. Так саме про це ми й поговоримо, подумав задоволено, провівши долонею вздовж ідеально вкладеного волосся.
Раптом в приміщенні стало якось парко, мов перед грозою. Здавалося, бічним зором він вловлював якесь ряботіння навколо себе. Тіні згустились у кутках: він знервовано озирнувся, але нікого, ясна річ, не помітивши, коротко відсапнув. Шеф втупився у куток свого офісу, наче очікуючи, що з повітря матеріалізується бліда напівпрозора фізіономія привида.
«Що це зі мною!» - чоловік різко замружився і знову розплющив очі… Що за дурний напад паніки? Він, проте, і далі важко дихав, наче бігун після кросу. Може, це через те, що позавчора перебрав на Максовому дні народження? Та не стільки вже я випив тоді, і вчора добре відіспався… Зранку все ж було добре…
Раптом почувся дивний звук, наче хтось розпорював ножем цупку тканину, і незрозуміле хрипіння, котре долинало бозна-звідки. Навіть чуючи десь під самим вузлом краватки сполошені удари серця, він подумав мимоволі, що все це нагадує трешевий голлівудський «жахівчик». От-от через поріг зачинених дверей лине на світло-сіре килимове покриття темна брудна вода, чи просочуватиметься туман кольору сажі, котрий через нестерпно довгі півхвилини матеріалізується в загримовану під труп азіатської зовнішності дівчину з косматою чорною перукою… Котра його й уб’є.
Менше дивись DVD!
Це просто жарт. Чийсь дурний дотеп, хоча хто б тут насмілився розігрувати його?! Ось зараз я підведуся, - а він здавна звик формулювати кожну майбутню дію за допомогою чарівного займенника «я» та простої форми дієслова: «я підведуся», «я зроблю», без усіляких там «може», «що, коли», «якщо вийде» і т.д. Таким чином вольова людина підкорює світ.
Джерело цього шуму десь поза межами кімнати, очевидно, в коридорі. Я підійду до дверей і відчиню їх. Всьому цьому існує логічне пояснення і я легко його знайду.
Зненацька кімнату вкрили сутінки, наче був уже вечір. Він побачив руку.
Людська рука існувала сама по собі, без решти людського тіла, котре, за всіма законами фізики й логіки, мало б бути тут же. Рука, наче втята біля зап’ястя, висіла в повітрі. Вона РУХАЛАСЯ.
- Боже…
Якимось дивом він не впав на підлогу, а продовжував стояти, втупившись у жахливу руку. Укладене волосся здійнялося догори мов наелектризоване. Рука… почала щось писати на стіні.
Біблійний Валтасар при кінці свого знаменитого бенкету був уже добряче п’яний, тому все побачене у першу мить міг пояснити грою уяви, роздражненої алкоголем. Крім того, він жив у ті первісні блаженні часи, коли дива траплялись мало не щодня, а пророка чи чарівника було легше зустріти на вулиці, ніж тепер – рекламного агента. Отже, цар мав певний імунітет, що не дозволив підохоченому володарю померти зі страху на місці. Сучасний Валтасар, котрий, згідно з дотепними теоріями про повторюваність історії, мусив тепер пережити те саме, такого захисту не мав. Він взагалі не був готовий до смерті.
Рука досить спритно писала щось на світлій стіні. Він був достатньо при тямі, щоб усвідомити навіть, що саме вона пише. «Ти, - таким було перше слово таємничого послання. Далі йшов докладний перелік усіх його хитрощів у стосунках з законодавством, без яких не обійтися жодному підприємцеві у його країні – найкращій із країн, - і докладний опис того, що справді, упередженим людям, не знайомим з усіма обставинами справи, могло видатися серйозним гріхом, що мав би привести його на лаву підсудних. Кримінальним злочином, котрий, якби він раптом став відомим, вщент зруйнував би його репутацію. Персональний кістяк зненацька витягли із шафи.
Ну що, зізнаєшся, - рука дописала це, останнє речення, і зненацька вивела, красивим каліграфічним почерком, видно, спонукувана щирим обуренням, ще одне слово: «Сука»?
Його груди наче прошило гострим кілком, різкий біль, мов крижана рапіра, пронизав руку і щелепу. Він зсунувся на коліна, не зводячи сповнених болю й жаху очей з руки. Обличчя почервоніло, очні яблука налилися кров’ю, самі очі вибалушилися і мов вилізли з орбіт. Боже, Боже, - шарпав чоловік ротом намагаюсь ухопити шорстке повітря і не чуючи його. Легені стисло у видиху, і вдихнути знову він не міг. І останній больовий удар – наче хтось, проламавши ребра, наче сірники, живцем видер у нього з грудей іще живе, пульсуюче, вкрите гарячою кров’ю серце. Тіло сіпалося на підлозі; сильні, розвинені у спортзалі руки змахнули в повітрі; короткі, з ідеально підстрижені нігті дряпнули тканину сорочки, рвонули її, видираючи якісь там ґудзики, нитки, обривки шкіри і плоті під нею. З кутиків рота сочилася піна. Він несамовито роздирав власні груди, намагаючись пустити тобі повітря, і витягти душливий шмат поролону… що вклали замість серця… Мене начинили, мов диван, - і, відкривши рота, мов від здивування з цієї, останньої уже думки, чоловік стих.
Він лежав непорушно на підлозі власного офісу. Труп, 80 кг людського м’яса, що їх делікатність живих привчила йменувати «небіжчиком», м’яса, вкритого коротким жорстким волоссям на грудях, руках, голові, і в паху, і рогівкою на руках та ногах. Він був уже очевидно і навіть непристойно мертвий, - якась жахлива пародія на ту істоту, котра півгодини тому планувала нараду в кабінеті, - тіло, що має з живою людиною так само мало спільного, як і мертва горила. Саме цю жахливу фальшивку ми приречені споряджати, класти у труну і ховати з почестями. Той, хто півгодини тому був у кабінеті, щез безслідно, випарувався, мов тінь. Його ніби ніколи й не було.
Валтасар помер.
І яке вже значення могли мати події, що відбувалися пізніше? Істерика секретарки, вереск співробітників, метушня і загальне безглуздя? Чи це усе бодай якось було із ним пов’язане, із мертвим королем?
Рука – ось що мало якесь значення. І для нього, і, згодом, для них; загадка – єдине, що якось пов’язало цю смерть зі світом живих. Рука та напис на стіні.
***
З цього часу минуло два тижні.
Лідер однієї з політичних партій, котра активно готувалася до участі у дострокових виборах до парламенту, сидів у своєму кабінеті і слухав відвідувача. У того була термінова новина надзвичайної ваги.
На ідеально гладенькому і блискучому, наче затягнуте кригою озеро, столі овальної форми були хаотично розкидані газети. Жирним фломастером були підкреслені повідомлення про випадки смертей відомих впливових людей зі значними статками, людей, «своїх» у заплутаному, недоступному обивателям світі, світі бізнесу, політики та криміналу. Що найдивніше, це були не замовні вбивства. Люди вмирали вночі у ліжках, вдень в офісах, на відпочинку, за кермом авта, один навіть в сидінні літака. Від чогось незрозумілого, схожого на розрив серця. Але це було щось інше.
- Ось воно, ми це знайшли! – Чоловічок захлинався в екстазі, - Це… це… Рука!
- Для чого вона нам?!
- Це дивовижно, просто надзвичайно! Рука справедливості, - вимовив він з побожним трепетом. Непідкупний древній суддя, котрий усього раз з’явився у легендарній Месопотамії, виголосив свій присуд, та щез! На тисячоліття!!! Хоч може, то була й інша рука, - додав він помітивши неприхований скепсис на масивному обличчі партійного лідера, - Яка різниця?
- Ти хочеш сказати… що існує якась… жива мисляча рука… яка, до того, і вбивати може?!
- Я ЦЕ і намагаюся пояснити уже годину! Не може, а вбиває! Він нервово тицьнув рукою у розкидані на столі газети, - Ось… Ось… чим це пояснити… Тотальною епідемією серцевих нападів?!!
- І ми впіймали її!
- ???
- Так, ми впіймали… Під час одного з присудів… Не питай, як ми це робили, бо подумаєш, що я точно схибнувся… Та вона у нас!
- І що ви з нею зробили? – реготнув лідер партії, - Посадили за ґрати? А навіщо це нам взагалі?
- Ми розробили операцію під назвою «Judge”. Ми – це моя служба, до котрої були підключені парапсихологи, представники спецслужб, закордонні спеціалісти з усього… аномального. Це диво, що нам узагалі вдалася її впіймати і тимчасово перевести у пасивний режим; не буду зараз розповідати, яких зусиль нам це коштувало, і до яких саме заходів ми вдавалися. Та найголовніше – те, що рука тепер наша.
- Д… Джадд? – перепитав керівник партії, у котрого успіхи з вивченням іноземних мов були далеко не блискучими. Англійської він, звісно, не знав.
- Суддя. Уяви собі істоту – так, це справді мисляча істота, - всевідаючу і всемогутню, законника абсолютно непідкупного і справедливого, і, водночас, ката. «Указующий перст» справедливості. Ми ще насправді не розібралися, як так сталося, що вона з’явилася у нас. Один з моїх спеціалістів вважає, що це своєрідна кара Божа за те, що наша країна впала в безодню беззаконня та аморальності. Інший каже, що це одна з ознак кінця світу… Ну, та мене мало цікавлять гіпотези, я практик.
Але кара ця переслідує багатих, а не бідних. Якщо людина має чи мала якісь гріхи, ну, наприклад, здійснювала економічні оборудки, - крала в держави, простіше кажучи, - тоді одного прекрасного дня вона бачить на стіні руку. Живу руку, що описує на стіні всі її провини. А потім ця людина помирає. Одразу. І її не захистить ні охорона, ні стіни будинку. Рука її навіть за кордоном дістане. Це як в історії про Валтасарів бенкет.
- Про чий бенкет?!
- Ну, це не має значення. Але те, що ми зараз контролюємо руку, дає нам необмежену владу. Ми можемо нацькувати її на наших політичних опонентів.
В кожній партії повно бізнесменів. А ми суттєво… зменшимо їхні лави. Уяви, собі якщо перша десятка з чийогось виборчого списку сконає за тиждень. Га! – чоловік вишкірився кровожерно.
- Слухай… А вона з-під контролю не вийде?! А якщо вона і наші лави почне очищувати?!
- Ми її контролюємо…
- Та знаю я таких, як ви! Все ви можете, а потім… - і партійний керівник нецензурно вилаявся, - Колись такі самі… розумники казали, що атомні станції безпечні!
- А ще ми можемо розповісти про руку суспільству.
-Ш-шо…? – Тут уже харизматична особа, одна з ікон сучасного політикуму вибухнула тирадою, що заледве уклалася б у регламент виступу депутата у парламенті, - і тирадою, що її жодне ЗМІ не повторило б у ефірі вже з огляду на цензуру. Завершувало емоційний спіч вагоме слово «мать». Ти… поїхав мозгами?!
- Чому? Тоді ти станеш монархом цієї країни і матимеш абсолютну владу, про яку тільки мріяв навіть Сталін. Плюс, і населення тебе підтримуватиме!
Вони, ці барани, так мріють не про доброго, а про справедливого царя, котрий прийде та наведе лад. Вони бачать, добре бачать, що їхні можновладці, всі без винятку, вважають їх за бидло, навіть гірше!
- Так вони ж дійсно…
- Чекай. Ці можновладці жирують, купляють вілли, авта, землі в столиці та крадуть, крадуть, КРАДУТЬ… Вони – все, народ – ніщо. І жоден закон їх не зупинить, бо вони самі закон. Вор-р-р должен сидеть в тюрьме! – пророкотів він з почуттям. – А він не сидить. Ідея кинути злочинців за ґрати уже раз була вдало розіграна в передвиборчих гаслах. А ми дамо не гасла, не ідею, зробимо те, чого ніколи ніхто ще не робив – ВИКОНАЄМО ОБІЦЯНЕ. Рука повбиває скількись там народу, - не всіх, звісно, ми ж не хочемо країну збезлюднити, - лише тих, на кого ми вкажемо. Найбільш шкідливих для нас. А решта, збагнувши, через що померли інші, тремтітимуть, мов осиковий лист, та писнути боятимуться, - що, серед них є хтось, ідеально чесний?! Вона стане твоєю армією, поліцією, всім разом. Уяви – ти на престолі. Ти – Бог для всіх. Він заплющив очі, і цмокнув губами, смакуючи цей образ. Ну?!!...
- Ні.
- Ні?
- Ти чув мене.
Вибори ми і так виграємо. За допомогою старих, добре перевірених способів – маніпуляцій з голосами, старого доброго адмінресурсу. Ну, і тих, хто нам вірить, а таких немало, що б ті казли не гнали на нас. А на такий ризик я не піду… Випустити на волю ЦЕ… Мені і самому хочеться жити.
Ну, а люди… Погано ти знаєш психологію нашої людини, ой погано! Знаєш анекдот про те, що у нашій країні можна посадити будь-яку людину ні за що, без суду і слідства років на 10 і в глибині душі вона знатиме, за що сидить. Ось вона, наша людина! Їй потрібна не справедливість, вона хоче бачити керівника, котрий сам краде, та й іншим дає! Крім хіба останніх злидарів, тих… пенсіонерів, вчителів і те де, - оті всіх би перемочили, бо їм абідно самим з голоду пухнути!
Отак. Ну що, все тобі ясно?
Ти цю руку притримай там в себе, притримай. Раптом хтось борзіти дуже почне, - знадобиться. Але волі їй не давай. І не робити нічого, нічого – без мого відома, пойняв?! Так?
- Так. Ясно, не гарячкуй.
Шеф трохи помовчав і, витримавши паузу, спитав:
- Чо так жарко, га?
Він глибоко відітхнув, витер чоло, підборіддя і шию носовою хустинкою. Температура в кабінеті за останні 10 хвилин явно підвищилася. Політик розщібнув ґудзик сорочки і відчув раптовий біль у грудях. У кімнаті стало темно, наче у хмарну погоду.
У відвідувача раптом озвався мобільний телефон.
- Так? Що? Що-о?!! Як це – зникла? Та ви… Та я вас…
-Що там таке?! – скрикнув партійний лідер. Його руки дрібно затремтіли.
