

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	719
Творів:	10782
Рецензій:	16391

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Оповідання

Іграшковий Янгол (закінчення)

© Anastacia, 03-09-2007
Любов "Навіщо мені крила, як не вмію літати?" - гадаю, поки маленькі м'які рученята підіймають мене, підносять до обличчя. - Хто ти? - запитує Зая. Вона питається словами, рожевими хмаринками якогось нового, от тільки що народженого почуття. "Янгол, - відповідаю. - Загиблий Янгол." - В тебе потилиця розтрощилася, - каже Зая. "Справді?" - дивуюся. Мабуть, янголи не відчувають болі. Чи то загиблі не відчувають? Я спостерігаю, як дівчинка щось шукає у кишені дитячої сумки, а потім наклеює мені на потилицю - обережно, ніби я можу заплакати. - Це пластир, - каже вона. - Я його з собою завше ношу, бо дряпаюся часто. А ти справді янгол? "Так..." - А я вважала, що ти - іграшка. Але ж іграшки не розмовляють. Чому ти тут? "А де мені бути?" - На небі, біля свого Отця. "Мій Отець - не на небі, він у сусідній кімнаті, з твоєю тіткою." Зая вражена. - Він не може бути твоїм отцем, - каже вона. - Він - просто чоловік. "Але Він створив мене. І Він створив увесь цей світ - кімнати, шафу, молочне око, що світиться уночі.. Він був першим, що я побачив.." Та чи першим Він був? Мені здавалося, що я бачив зорі, і місяць, і безмежжя, а може, то була чорна кава з блискучою ложкою усередині? Колись здавалося. Того дня я вивчив три нових слова. Три різних, але близьких одне до одного, ніби сусіди, ніби моя права долоня до лівої, слова: Сварка, Любов, Таємниця. Сварилися мій Отець з тіткою Тамарою. Вони кричали, і слова вилітали з їх перекошених ротів гострі та гіркі, немов отруєні стріли. Сварилися вони на Заю. - Хто дозволив тобі псувати чужі речі?! - кричала тітка Тамара, б'ючи Заю по рукам. - Ти майже зламала мого янгола! - волав Отець. "Вона не винна! Я сам, я впав сам! Вона врятувала мене!" Але хто мене чув? Першого разу Отець не почув мене. Не тому, що не хотів почути, а тому, що не міг почути. Він посадив мене на найвищу полицю, розгорнувши лицем до стіни. Він сказав, що звідти я не впаду. Але я знав також, що звідти я не зможу дивитися на когось іншого, окрім Отця. Він любив мене і хотів володіти тою любов'ю, так само, як володів мною. "Але я теж хочу любити", - казав я йому. - Ні, ти не можеш. Ти обманюєш себе. "Чому? Я ж люблю Заю." - Ти не можеш любити, бо я не дав тобі серця. Отець помилявся. В мене було серце, і тепер воно боліло. Хтось інший подарував його мені, невидиме і палке. Бо я любив Заю, і Димку, і свого Творця. Та для Нього це лишалося таємницею. З того дня я більше не бачив Заю. Тітка Тамара приходила сама, а мій Тато майже не спілкувався зі мною. Я почав забувати, як розмовляють янголи. Мабуть, я дедалі ставав трішечки більш загиблим. Але якось... Якось я почув Заїн голос. Він лунав тихенько і нізвідкілля, у моєму серці. - Як ти, янголе? "Як завжди. Де ти?" - Під вікном. "Ти можеш дотягнутися до мене и повернути лицем до кімнати?" - Ні, я наззовні. "Як це?" - Я на вулиці. "Що таке вулиця?" - Вулиця це... вулиця. Те місце, де ти опиняешся, коли виходиш з дому. "Отець казав, що крім дому нічого не має. Як можна з нього вийти?" - Значить, твій отець поганий - він говорить неправду. Янголе.. чого ти мовчиш? Я так і не сказав тоді. Я не знав, що казати. Але я спам'ятав, як народився. Спам'ятав легкі дотики вітерця, що колисав мене, поки сушилося моє тіло. Спам'ятав пронизливе, яскраве світло, так не схоже на світло від молочного ока на стелі. І небо, безкрає небо, таке ж синє, як мої очі. "Я теж хочу туди, Зая!" - вигукнув я. Але Заї вже не було. Вона не дочекалася відповіді. Життя Життя. У мене його нема, бо я вже загиблий. Я народився загиблим. У людини воно одне. Всього одне, таке, яке не можна стерти і почати знову, або повернути до себе іншим кінцем і прожити іще раз. Так казав мій Отець. У кішки цілих дев'ять життів. Димка каже, що кицькам дають їх, бо не на всіх вистачає янголів-охоронців, і тоді вони, кицьки, виконують їхню роботу. - Ми шукаємо сім'ї, де нема янгола-охоронця, і залишаємося там жити. І от, коли має статися нещастя, ми жертвуємо одним своїм життям на користь родини, у якій оселилися. "А якщо ваші життя закінчуються?" - питаюся я. - Ми помираємо. Або помирає хтось із родини. І Димка відводить від мене очі, і більше не хоче говорити. Дні тягнуться сумно. Тітка Тамара іноді ще навідується до мого Отця, але Заї з нею нема. І вона нічого не розповідає про Заю. Вона каже, що моєму Татові треба відпочити, а ще йому треба з'їздити в місто, до якогось лікаря. Вона каже, що йому треба піти на кладовище у гості. У гості до дружини, яка померла рік тому. Вона багато чого каже Татові, і з кожним її словом Він все більше і більше віддаляється від мене. Димка сидить навпроти - для неї нема поняття найвищої полиці, так само, як і нема поняття робити щось, чого вона не хоче робити. Зараз вона хоче розмовляти зі мною, і це добре. - Що з тобою? Ти не схожий на янгола, навіть загиблого. "Я сумую. Я хочу навчитися літати і знайти Заю." - Вона хворіє, і тому не виходить на вулицю. "У неї є янгол-охоронець?" - Ні. "А ти.. ти можеш піти жити до неї? Я можу охороняти Отця, тому тобі зовсім не обов'язково..." - В мене залишилося тільки одне життя, - відповідає Димка і зіскакує на підлогу. Смерть Тиша і Темрява. Вони зі мною разом вже цілих три дні. Вони розповіли мені про себе, про кожний момент свого народження, і про кожний момент своєї смерті. Тиша - найсамотніше створіння на світі. Тому, коли вона знаходить когось, вона все одно зостається одиначкою, поділяючи самотність навпіл між собою і тою істотою, з якою зустрілася. Тиша і Темрява розповіли мені, що не буває нічого абсолютного. Не буває абсолютної Тиші, поки є хоч одне живе насіння, що може прорости, з тихим шурхітом розпорошуючи землю, і не буває абсолютної Темряви, поки на небі світиться хоч одна зірка. Вони кажуть, що мають безліч життів у різних куточках світу, і безліч смертей одночасно. Вони так не схожі на мене, що мені складно їх розуміти. І знов Димка прийшла. Вона зіскакує з незачиненої кватирки – така дика, і така граційна. Вона каже, що Отець мій далеко.. Але не треба перейматися. Вона каже, що я щасливий, раз усе своє життя бачив Отця. Бо іншого Отця, Небесного, Отця Живих – ніхто не бачив з самого створіння. Так, я щасливий! Але щось зіщулилося у серці, бо якщо в мене інший Отець, не небесний, бо не вміє літати - я знаю напевно, то і не Отець Живих... Отець Іграшкових Янголів. Наприкінці третього дня темрява вмерла, впускаючи до кімнати Янгола. Він був справжнім, не іграшковим. Його величезні крила, сплетені з присмерку, і з місячного сяйва, просяглися через усю кімнату. У нього були величезні срібні очі, живі очі, так не схожі на мої намальовані. У цих очах я побачив абсолютне світло і абсолютну смерть. "Так ось ви які. Недосяжні," - прошепотів я. - Хто ти? - запитав Янгол. "Янгол.. іграшковий загиблий янгол.." - мені було ніяково. - Ні, ти живий. Своїм життям ти не дозволяєш мені забрати інше. "Що ти маєш на увазі?" - Я - Янгол Смерті. Я спустився сьогодні на землю за маленькою дівчинкою, але не можу її забрати, бо інше життя заважає мені. Я пішов по сліду того життя, і знайшов тебе. "Зая? Ти маєш на увазі її?" Янгол не відповів, та мені не потрібно було відповідей. Серце, нещодавно мною знайдене, стислося з подивом і радістю. "Дозволь мені бути її янголом-охоронцем!" - Тоді я повинен буду забрати твоє життя. Ти хочеш сього? "Так." Бо яке може бути життя у іграшки? Нічого не сталося. Янгол Смерті розтанув. Може, злетів на верхівку тополі, а може, сховався за світло блискучої зірки. З-за рогу знов виринув смуток. "Я більше не витримаю, не хочу.. Я іграшка, а іграшки не повинні жити. Іграшкові серця ніколи не буде гріти любов, вона буде їх тільки краяти.." Аж тут хтось розбив скло, і я побачив, як тяжкі зелені завіси уперше за моє життя розсуваються, впускаючи у кімнату місячне сяйво і дві грубі чоловічі постаті. Місячна доріжка простяглася до мене і залоскотала свіжим повітрям. Якби я вмів посміхатися! Якби я вмів літати! Я б полетів до лікарні і нашіптував би Заї самі чудові казки, які мені Димка розповідала інколи. Я б зігрів її своїми крилами, перш ніж майнути у неосяжну височінь і розгойдуватися на розі новонародженого місяця до самого світанку... Чоловіки щось шукали. Вони витягали ящики зі столу, скидували речі з полиць. Вони пішли до іншої кімнати, а потім повернулися зі скарбничкою і новим програвачем мого Отця. Один подивився на мої крила. Я вже знав, що буде далі, і почував себе майже щасливим. От тільки.. от тільки більше ніколи не побачу Заю і Тата. "Я справжній Янгол. Я Живий Янгол, і якщо і стану Загиблим, то це буде тільки мій вибір. Я знаю, я подарую вам нове життя, і тобі, Зая, і тобі, мій Отець. Я - ваш Охоронець..." Небуття ...Зая сиділа на подвір'ї і перекладала пір'їнки, що залишилися від її Янгола. Після хвороби тато забрав Заю додому - подалі від тітки Тамари. Не дивлячись на пограбування, він почувався набагато краще, аніж місяць тому. Лікар навіть сказав, що тато здається, повністю переборов депресію і тепер може сам виховувати дитину. Але все одно, Заї було трохи сумно. Вона спам'ятала, як відшукала на смітнику розтрощене тіло іграшки, яку так ненавиділа тітка Тамара і так сильно любив татусь. Заї подобалося уявляти, що вона розмовляє зі справжнім янголом, коли дорослі вирішували якісь свої справи і залишали її саму у кімнаті. Одного разу вона навіть хотіла розплутати ланцюжок, що стягував янголові крила, але не втримала іграшку і вронила її на підлогу. Тепер же крила янгола хоч і були зламані, але їх не стримував тяжкий золотий ланцюг. Дівчинка підняла руки догори і випустила пір'їнки. - Лети, - прошепотіла вона. - Тобі ж так хотілося навчитись літати.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Красиво
© Тарас, 04-09-2007

цікаво
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© elfiyka, 03-09-2007

Згенеровано за 0.00987792015076 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Іграшковий Янгол (закінчення)

Красиво

цікаво