"Навіщо мені крила, як не вмію літати?" - гадаю, поки маленькі м'які рученята підіймають мене, підносять до обличчя.
- Хто ти? - запитує Зая. Вона питається словами, рожевими хмаринками якогось нового, от тільки що народженого почуття.
"Янгол, - відповідаю. - Загиблий Янгол."
- В тебе потилиця розтрощилася, - каже Зая.
"Справді?" - дивуюся. Мабуть, янголи не відчувають болі. Чи то загиблі не відчувають?
Я спостерігаю, як дівчинка щось шукає у кишені дитячої сумки, а потім наклеює мені на потилицю - обережно, ніби я можу заплакати.
- Це пластир, - каже вона. - Я його з собою завше ношу, бо дряпаюся часто. А ти справді янгол?
"Так..."
- А я вважала, що ти - іграшка. Але ж іграшки не розмовляють. Чому ти тут?
"А де мені бути?"
- На небі, біля свого Отця.
"Мій Отець - не на небі, він у сусідній кімнаті, з твоєю тіткою."
Зая вражена.
- Він не може бути твоїм отцем, - каже вона. - Він - просто чоловік.
"Але Він створив мене. І Він створив увесь цей світ - кімнати, шафу, молочне око, що світиться уночі.. Він був першим, що я побачив.."
Та чи першим Він був? Мені здавалося, що я бачив зорі, і місяць, і безмежжя, а може, то була чорна кава з блискучою ложкою усередині? Колись здавалося.
Того дня я вивчив три нових слова. Три різних, але близьких одне до одного, ніби сусіди, ніби моя права долоня до лівої, слова: Сварка, Любов, Таємниця.
Сварилися мій Отець з тіткою Тамарою. Вони кричали, і слова вилітали з їх перекошених ротів гострі та гіркі, немов отруєні стріли. Сварилися вони на Заю.
- Хто дозволив тобі псувати чужі речі?! - кричала тітка Тамара, б'ючи Заю по рукам.
- Ти майже зламала мого янгола! - волав Отець.
"Вона не винна! Я сам, я впав сам! Вона врятувала мене!"
Але хто мене чув? Першого разу Отець не почув мене. Не тому, що не хотів почути, а тому, що не міг почути.
Він посадив мене на найвищу полицю, розгорнувши лицем до стіни. Він сказав, що звідти я не впаду. Але я знав також, що звідти я не зможу дивитися на когось іншого, окрім Отця. Він любив мене і хотів володіти тою любов'ю, так само, як володів мною.
"Але я теж хочу любити", - казав я йому.
- Ні, ти не можеш. Ти обманюєш себе.
"Чому? Я ж люблю Заю."
- Ти не можеш любити, бо я не дав тобі серця.
Отець помилявся. В мене було серце, і тепер воно боліло. Хтось інший подарував його мені, невидиме і палке. Бо я любив Заю, і Димку, і свого Творця. Та для Нього це лишалося таємницею.
З того дня я більше не бачив Заю. Тітка Тамара приходила сама, а мій Тато майже не спілкувався зі мною. Я почав забувати, як розмовляють янголи. Мабуть, я дедалі ставав трішечки більш загиблим.
Але якось... Якось я почув Заїн голос. Він лунав тихенько і нізвідкілля, у моєму серці.
- Як ти, янголе?
"Як завжди. Де ти?"
- Під вікном.
"Ти можеш дотягнутися до мене и повернути лицем до кімнати?"
- Ні, я наззовні.
"Як це?"
- Я на вулиці.
"Що таке вулиця?"
- Вулиця це... вулиця. Те місце, де ти опиняешся, коли виходиш з дому.
"Отець казав, що крім дому нічого не має. Як можна з нього вийти?"
- Значить, твій отець поганий - він говорить неправду. Янголе.. чого ти мовчиш?
Я так і не сказав тоді. Я не знав, що казати. Але я спам'ятав, як народився. Спам'ятав легкі дотики вітерця, що колисав мене, поки сушилося моє тіло. Спам'ятав пронизливе, яскраве світло, так не схоже на світло від молочного ока на стелі. І небо, безкрає небо, таке ж синє, як мої очі.
"Я теж хочу туди, Зая!" - вигукнув я.
Але Заї вже не було. Вона не дочекалася відповіді.
Життя
Життя. У мене його нема, бо я вже загиблий. Я народився загиблим.
У людини воно одне. Всього одне, таке, яке не можна стерти і почати знову, або повернути до себе іншим кінцем і прожити іще раз. Так казав мій Отець.
У кішки цілих дев'ять життів. Димка каже, що кицькам дають їх, бо не на всіх вистачає янголів-охоронців, і тоді вони, кицьки, виконують їхню роботу.
- Ми шукаємо сім'ї, де нема янгола-охоронця, і залишаємося там жити. І от, коли має статися нещастя, ми жертвуємо одним своїм життям на користь родини, у якій оселилися.
"А якщо ваші життя закінчуються?" - питаюся я.
- Ми помираємо. Або помирає хтось із родини.
І Димка відводить від мене очі, і більше не хоче говорити.
Дні тягнуться сумно. Тітка Тамара іноді ще навідується до мого Отця, але Заї з нею нема. І вона нічого не розповідає про Заю.
Вона каже, що моєму Татові треба відпочити, а ще йому треба з'їздити в місто, до якогось лікаря.
Вона каже, що йому треба піти на кладовище у гості. У гості до дружини, яка померла рік тому.
Вона багато чого каже Татові, і з кожним її словом Він все більше і більше віддаляється від мене.
Димка сидить навпроти - для неї нема поняття найвищої полиці, так само, як і нема поняття робити щось, чого вона не хоче робити. Зараз вона хоче розмовляти зі мною, і це добре.
- Що з тобою? Ти не схожий на янгола, навіть загиблого.
"Я сумую. Я хочу навчитися літати і знайти Заю."
- Вона хворіє, і тому не виходить на вулицю.
"У неї є янгол-охоронець?"
- Ні.
"А ти.. ти можеш піти жити до неї? Я можу охороняти Отця, тому тобі зовсім не обов'язково..."
- В мене залишилося тільки одне життя, - відповідає Димка і зіскакує на підлогу.
Смерть
Тиша і Темрява. Вони зі мною разом вже цілих три дні. Вони розповіли мені про себе, про кожний момент свого народження, і про кожний момент своєї смерті.
Тиша - найсамотніше створіння на світі. Тому, коли вона знаходить когось, вона все одно зостається одиначкою, поділяючи самотність навпіл між собою і тою істотою, з якою зустрілася.
Тиша і Темрява розповіли мені, що не буває нічого абсолютного. Не буває абсолютної Тиші, поки є хоч одне живе насіння, що може прорости, з тихим шурхітом розпорошуючи землю, і не буває абсолютної Темряви, поки на небі світиться хоч одна зірка.
Вони кажуть, що мають безліч життів у різних куточках світу, і безліч смертей одночасно.
Вони так не схожі на мене, що мені складно їх розуміти.
І знов Димка прийшла. Вона зіскакує з незачиненої кватирки – така дика, і така граційна. Вона каже, що Отець мій далеко.. Але не треба перейматися. Вона каже, що я щасливий, раз усе своє життя бачив Отця. Бо іншого Отця, Небесного, Отця Живих – ніхто не бачив з самого створіння.
Так, я щасливий! Але щось зіщулилося у серці, бо якщо в мене інший Отець, не небесний, бо не вміє літати - я знаю напевно, то і не Отець Живих... Отець Іграшкових Янголів.
Наприкінці третього дня темрява вмерла, впускаючи до кімнати Янгола. Він був справжнім, не іграшковим. Його величезні крила, сплетені з присмерку, і з місячного сяйва, просяглися через усю кімнату. У нього були величезні срібні очі, живі очі, так не схожі на мої намальовані. У цих очах я побачив абсолютне світло і абсолютну смерть.
"Так ось ви які. Недосяжні," - прошепотів я.
- Хто ти? - запитав Янгол.
"Янгол.. іграшковий загиблий янгол.." - мені було ніяково.
- Ні, ти живий. Своїм життям ти не дозволяєш мені забрати інше.
"Що ти маєш на увазі?"
- Я - Янгол Смерті. Я спустився сьогодні на землю за маленькою дівчинкою, але не можу її забрати, бо інше життя заважає мені. Я пішов по сліду того життя, і знайшов тебе.
"Зая? Ти маєш на увазі її?"
Янгол не відповів, та мені не потрібно було відповідей. Серце, нещодавно мною знайдене, стислося з подивом і радістю.
"Дозволь мені бути її янголом-охоронцем!"
- Тоді я повинен буду забрати твоє життя. Ти хочеш сього?
"Так."
Бо яке може бути життя у іграшки?
Нічого не сталося. Янгол Смерті розтанув. Може, злетів на верхівку тополі, а може, сховався за світло блискучої зірки.
З-за рогу знов виринув смуток.
"Я більше не витримаю, не хочу.. Я іграшка, а іграшки не повинні жити. Іграшкові серця ніколи не буде гріти любов, вона буде їх тільки краяти.."
Аж тут хтось розбив скло, і я побачив, як тяжкі зелені завіси уперше за моє життя розсуваються, впускаючи у кімнату місячне сяйво і дві грубі чоловічі постаті.
Місячна доріжка простяглася до мене і залоскотала свіжим повітрям. Якби я вмів посміхатися! Якби я вмів літати! Я б полетів до лікарні і нашіптував би Заї самі чудові казки, які мені Димка розповідала інколи. Я б зігрів її своїми крилами, перш ніж майнути у неосяжну височінь і розгойдуватися на розі новонародженого місяця до самого світанку...
Чоловіки щось шукали. Вони витягали ящики зі столу, скидували речі з полиць. Вони пішли до іншої кімнати, а потім повернулися зі скарбничкою і новим програвачем мого Отця.
Один подивився на мої крила. Я вже знав, що буде далі, і почував себе майже щасливим. От тільки.. от тільки більше ніколи не побачу Заю і Тата.
"Я справжній Янгол. Я Живий Янгол, і якщо і стану Загиблим, то це буде тільки мій вибір. Я знаю, я подарую вам нове життя, і тобі, Зая, і тобі, мій Отець. Я - ваш Охоронець..."
Небуття
...Зая сиділа на подвір'ї і перекладала пір'їнки, що залишилися від її Янгола. Після хвороби тато забрав Заю додому - подалі від тітки Тамари.
Не дивлячись на пограбування, він почувався набагато краще, аніж місяць тому. Лікар навіть сказав, що тато здається, повністю переборов депресію і тепер може сам виховувати дитину.
Але все одно, Заї було трохи сумно. Вона спам'ятала, як відшукала на смітнику розтрощене тіло іграшки, яку так ненавиділа тітка Тамара і так сильно любив татусь.
Заї подобалося уявляти, що вона розмовляє зі справжнім янголом, коли дорослі вирішували якісь свої справи і залишали її саму у кімнаті. Одного разу вона навіть хотіла розплутати ланцюжок, що стягував янголові крила, але не втримала іграшку і вронила її на підлогу. Тепер же крила янгола хоч і були зламані, але їх не стримував тяжкий золотий ланцюг.
Дівчинка підняла руки догори і випустила пір'їнки.
- Лети, - прошепотіла вона. - Тобі ж так хотілося навчитись літати.
