Люди подібні колбам. Свідомість - немов тонке скло, утримує бурління думок, незкінченний броунівський рух намірів, почуттів, бажань...
Іноді скло б'ється. Воно може впасти у темряву забуття, і розтрощитися на друзки від тиску різних обставин. Його поволі роз'їдає сіра кислота буденності, брехливих і нікому непотрібних обіцянок, неспороможності щось змінити.
Іноді скло надто тонке, і нерви у людини тоді - ніби оголені дроти, що іскрять від кожного доторку.
Коли думки стають непосидючими, або їх дуже багато - різних, перемішаних, бентежних, вони просочуються тоненькими цівочками, безладною піною підіймаються нагору, і зрештою знаходять отвір у склі, через який можна витікти, втекти з під контролю холодного розуму, пуститися в мандри у темряві невивченої, загадкової, іноді небезпечної напівсвідомості.
Скло мого Отця було надто тонким і вразливим. Маленькі тріщинки вкрашали стінки його Розуму білим павутинням. Думки - ніби бурхлива ріка, билися у неволі, розхитуючи світосприйняття.
Одного разу стінки не втрималися, і тоді народився я.
Народження
Він створив мене.
З м'якої глини виліпив тіло і висушив на сонячному промінні. Обгорнув соломою, перев'язав червоною стрічкою. Груди - египетські пірамідки, шкіра - напівпрозорий шовк з весільної сукні його загиблої дружини.
Легені здіймали груди, змочені живою водою, шкіра відчувала ніжний дотик його пальців і подихи вітру.
Він намалював мені очі. Сині небесні клаптики. Він вкрив моє лице пилом розтрощених черепашок, червоною ягодою калини поцілував губи. Я дивився і всміхався. В мене ще не було рук, не було волосся, але я дивився синіми очима на синє небо...
Він майстерно вирізав пальці з клену. Довгі, гарні, тендітні. Вже був вечір, коли я доторкнувся до його долоней своїми.
Волосся було білим, з козяного хутра. Роска обурено мєкала під гострими ножицями мого Отця.
А потім, коли чорне, немов густа кава (він двічі пив її на подвір'ї, а я тягнув новеньким носом, і памарочилася голова) небо зайшлося зорями, він зробив мені крила. Пір'їна до пір'їни, білі, м'які. Вони кликали до кав'яного неба, до помаранчевого світла фонарів, до верхівок струнких тополь, що стояли, немов літера Алеф, кожним листочком тягнучись угору.
Хотілося злетіти...
Але він зв'язав мої крила золотим ланцюжком, спеленав мене, як маленьку дівчинку і відніс додому.
Він сказав мені, що я янгол загиблої любові. Загиблі янголи не літають.
- Що таке янгол? - питався я. Я нічого не знав, зовсім.
- Янголи приносять щастя у дім їх Творця.
- А що таке Творець?
- Творець - це я. Батько. Тато. Отець.
- Як мене звати?
- Просто янгол. Загиблий Янгол.
Більше він ніколи не торкався до мене. Дивився, спостерігав... Ніби я був Ніщо, маленька світла пляма на полиці.
Іноді він заварював густу чорну каву і пив її, сидячи за своїми книгами, олівцями, папірами.. Її пряний аромат лоскотав мені носа, і хотілося стріпонути крилами, злетіти до чорного, розцяцькованого зірками, або синього, ніби мої очі, неба. Та я підіймав очі догори і бачив тільки сіру стелю з молочним оком посередині. Вечорами око тьм'яно світилося, але не як зірка.
Він казав, що неба нема. І зірок теж нема. Є стеля, є молочно-тм'яне око, є він і папірці, вкриті ієрогліфами текстів. А ще є тяжкі зелені завіси о півстіни. Що за ними? Він казав - вікна. Що таке вікна? Він казав - не має значення.
Існування
Іноді до мого Отця приходять гості.
Бабця Марія, Тарас, Ганна..
Вони не спілкуються зі мною - Отець каже, що вони просто не вміють робити цього без слів. А я не вмію розмовляти, і ходити теж не вмію. Бо Отець не навчив.
Отець розуміє мене без слів. Звичайно, я знаю слова - вони схожі на довгі лункі бульбашки, що рікою витікають з рота. Мені завше було цікаво - звідки вони беруться? Їх так багато, і я навіть пам'ятаю деякі, хоча, може, не усі розумію - Отець, Тато, Батько, вікна, завіси, янгол, кава, небо здається, та зорі... Щось з минулого, чого майже не пам'ятаю, але воно гарне..
У кожного слова свій колір. Кожне слово - це почуття, що знайшло форму, одна нота з яскравої мелодії..
Іноді я казав це Димці - кицьці мого Отця, і вона погоджувалася. Вона єдина окрім Батька розуміє мене. Мабуть тому, що також не розмовляє. Не володіє вмінням випускати на волю довгі лункі бульбашки з рота.
Димка - мудра кішка. Вона не знає, що означає загиблий янгол, бо серед її знайомих таких янголів нема. Крім мене вона знає ще двох - Михаїла і Гавриїла. Вона каже, що вони не такі, як я, зовсім. Я так хочу познайомитися з ними... Цікаво, чи вміють вони спілкуватися без слів?
Можливо, на Різдво я запитаю у них..
Ви знаєте, що таке Різдво?
Різдво - це коли хтось чи щось народжується. Коли Отець створив мене - було маленьке різдво. А коли народився Бог-Син - сталося велике Різдво. Він такий старий, той Бог - йому більше, аніж дві тисячі років. У Бога-Сина також є Отець, як і у мене, іще древніший.. Це мені Димка казала, але я не дуже їй вірю - дві тисячі років, це ж порахувати неможливо.. От мені усього три місяця і півтижня сповнилося, а здається - ніби півжиття. Цікаво, скільки живуть загиблі янголи? Та чи живуть вони взагалі, раз загиблі??
Я питався в Тата про це, але він сердиться і не хоче розмовляти. Він взагалі багато чого мені не розповідає - дурниці то все, каже.
Мабуть, почекаю, коли знов Димка прийде. Або Зая.
Зая - маленька дівчинка, вона двічі була у нас з тіткою Тамарою. Я гадаю, що Зая розуміє мене трошечки. Можливо тому, що не вміє ще до ладу складати речення зі слів-бульбашок.
Мені здається, що я дорослішаю потроху.. І Димка так каже. Вона каже, що коли кошеня починає відрізняти несправжні слова від справжніх, воно стає майже дорослим. Іноді люди вимовляють несправжні слова. Іноді вони обіцяють, що скоро повернуться і заберуть тебе з собою, і не треба бігти за машиною, спантеличено дивлячись у їхні очі, і не треба чекати. Несправжні слова дуже тяжкі. Вони не хочуть виходити з рота і стелються по підлозі сірою ковдрою.
Тітка Тамара часто каже несправжні слова. Вона каже моєму Отцю, що Зая для неї - немов віконце до неба, що Зая щаслива з нею, а вона з Заєю, але я бачу...
Сьогодні вони також прийшли. Тітка Тамара закрилася з моїм Отцем у другій кімнаті, а ми з Заєю лишилися наодинці у зеленому присмерку вітальні.
"Ти мене чуєш?" - питаюся.
Зая мовчить. Вона от - на канапі, але десь далеко...
"Можеш почути? Не вухами.. серцем?"
Вона не знає. Я почуваю, як невміло намагається відгукнутися її серденько, і моє серце (та чи є воно у мене?) шепоче йому, заспокоює.
Зая дивиться на мене. Вона почула, але ще не зрозуміла. Я вдоволено посміхаюся, тягнуся до неї всім своїм єством - переможний, радісний, невтримний! І падаю з полиці...
