І засинають люди, бо всякий живий во дні Божім,
а вночі - хтось інший…*
~ * ~
Скільки Сергій себе пам`ятає, у Львові завжди падають дощі. Вони кочують з одного кінця міста у другий, переходять над верхівками церков та монастирів, заводів та новобудов, музеїв та пам`ятників, крокують кілометрами бруківки та асфальту, ступають головами людей і ніколи не спиняються. У цьому вічному падінні є якийсь вищий зміст – думає Сергій, коли йде вузькими вуличками, втягнувши голову в плечі, а згори летять важкі м`які краплі, сповзають за комір, біжать щоками, як сльози, яких не було із самого дитинства, та склеюють вії. Це вічне падіння – як символ нескінченності, як альфа та омега, як життя та смерть, як одвічне шукання та незнаходження істин – думає він, коли перші удари звучать на прозорому склі вікон, древніші за первісні барабани, урочистіші за приречений набат, щиріші за одвертіший шепіт і ніжніші за будь-який інструмент. І коли він перебирає слухняні струни, одну за одною, акорд за акордом, дощ проходить через усе його єство, через руки, що обіймають витончений гриф, через пальці, що ледве торкаються напружених струн, і тихі звуки – це вже майже те, майже усвідомлення, майже музика, майже пісня. Але, для музики їм не вистачає мотиву, а для пісні – слів. А для усвідомлення… Для усвідомлення їм не вистачає самого усвідомлення.
~ * ~
Мобільний настирливо вигравав мелодію дзвінка. Гидке теленькання віддавалося у мозку болючими імпульсами. Коли вдесяте почулися перші ноти набридливої мелодії, Сергій впівголоса вилаявся та наосліп потягнувся намацувати телефон. Відкривати очі він поки не наважувався.
- Алло. – Хриплим голосом спросоння. – Чого треба?
- О, Сірий! Ти що, ще спав? – життєрадісно розсміялися у слухавку. – Вставай, все життя проспиш!
- Чого тобі? – приречено зітхнув Сергій, впізнаючи до скреготання зубів бадьорий голос. Пили вчора однаково, а Чукові хоч би що.
- Скоро вечір, а він ще хропе! – не вгавав приятель.
- Мельничук! Чуєш, закінчуй балачку. Кажи, чого треба, і відчепися.
- Які ми з похмілля сердиті. Сьогодні у Мірка день народження, він всіх кличе. Заходь ввечері до нього на хату, знаєш, де він живе?
- Знаю, знаю, - пробурчав Сергій, потер заспані очі та від душі позіхнув.
- Ну то будеш?
- Побачимо. – Натиснув на ґудзик відбою та вимкнув мобільний. Нехотячи встав та на босяка почалапав умиватися. Годинник показував четверту годину пополудні. Дзеркало показувало триденну щетину, синці під очима та червоні прожилки на білках.
Відкручений кран пробелькотів щось нерозбірливе, зашипів, плюнув двічі водою та замовк аж до шостої години вечора.
Так-сяк почистив зуби, виціджуючи на зубну щітку тоненьку цівку кип`яченої води просто з чайника. Вода там залишалася ще з минулого тижня. Обережно покалатав чайником, прислуховуючись до легкого плюскотіння на денці. Ще на пів горняти кави вистачить.
Холодильник продемонстрував пусті полички. У бічній шафці одиноко лежало яйце. Отже, на сніданок буде яєчня.
Яєчня підгоріла. Сергій з огидою жував коричнюватий білок, схожий на целофан, та витріщався на потріскану стіну. Сусідський хлопчик знущався над скрипочкою - і над Сергієм заодно. У відкриту кватирку вривався шум великого міста і вихлопні гази. Легкий вітерець погойдував тюлями.
У кишені лишилося тільки на одне пиво. Ще місяць-два і він почне шукати роботу. Цього разу, точно. Може, знову влаштується десь у банк. Краватка, звичайно, набридла до відрази, але кілька місяців можна потерпіти. Знімати гроші з картки не хотілося – на сто двадцять гривень, що там ще лежало, жити ще цілих три тижні, а раніше батьки переказ з-за кордону не перешлють.
Життя було огидне.
Ще десь із годину він потинявся квартирою, послухав музику на плеєрі, а тоді натягнув улюблені джинси, порвані на колінах, якусь широку футболку, темні окуляри – на щетину махнув рукою – і збіг сходами.
Двадцятку зняв у найближчому банкоматі. Зайшов до магазина, купив пляшку дешевої горілки – не йти ж з пустими руками – пляшку «Львівського Преміум» собі та цигарки. Пиво випив дорогою до маршрутки, витягнув одну сигарету, затягнувся. Гіркуватий дим залоскотав горло, обпік легені та ніздрі на видиху. І життя помалу ввійшло у звичну колію.
~ * ~
Висотки на Науковій майже всі на одне лице, але, якщо добре знаєш, куди тобі треба, то це не страшно. Витягнутими вулицями звично прогулюються холодні вітри, десь поряд пролітають автомобілі, інколи забуваючи спинитися на червоне світло, поспішають вічно заклопотані люди. У Центрі будинки туляться один до одного, ніби мерзнуть, але тут – не так. Тут кожен сам по собі, сам із собою, і тільки вітер – у лице.
Третій поверх – це ще не високо, але ноги, не звиклі до ходіння сходами, одразу дають про себе знати. Двері потрібної квартири привідчинені, звідти долинає неголосна музика та вибухи реготу. Сергій на мить зупиняється при вході, прислухається до жіночих та чоловічих голосів, намагаючись вгадати, скільки знайомих там зараз зібралося. Здається, чималенько – він кривиться – щось сьогодні зовсім не хочеться варитися у великому товаристві. Сьогодні хочеться дістати гітару та видобувати із неї неіснуючі мелодії, але це священнодійство не призначене для п`яненької компанії.
Він штовхає старі, оббиті дерматином двері, роззувається в тісному коридорчику та заходить до задимленої кімнати, а там його підхоплює людський вихор – і він посміхається, вітає іменинника, тисне руки, обмінюється вітаннями та дружними стусанами, обіймає дівчат та цілує їм щічки, а в цей час хтось вже відкриває принесену пляшку, і всі п`ють наступний тост, закусуючи рештками салатів та канапок. Спиртне приємним теплом розливається усередині, й увесь цей сміх, хихотіння, жарти вже не видаються Сергію такими безглуздими. Ще через якийсь час стіл відсувають убік, музику вмикають голосніше – й починаються танці. Але в Сергія є справи.
- Де Лисий? – питає він Чука, перекрикуючи завивання якоїсь співачки.
- На кухні, - відмахується від нього той і тягне на середину кімнати одну із білявок.
Сергій оминає пари, що обіймаються у повільному танці, вибирається із вітальні, міцно притиснувши за собою двері, та йде тим самим тісним коридорчиком у вказаному напрямі.
Тут, на кухні, своя, окрема вечірка. Лисий та ще кілька малознайомих Сергію хлопців і дівчат передають самокрутку, інколи стиха перемовляючись. Кватирка зачинена, й уся невеличка кімната аж до стелі заповнена сизим, солодкавим димом. Знайомий запах лоскоче ніздрі, і Сергій приєднується до компанії.
- Привіт, - киває йому Лисий. На голові у нього короткий їжак темного волосся, але коли Сергій познайомився із ним минулого року на одній із таких вечірок, всі вже називали Лисого лише так. У нього насправді якесь абсолютно звичайне ім`я, і Лисий навіть казав його раз чи два, але Сергій не пам`ятає.
- Травичка закінчилась? – осміхаючись, питає приятель.
Сергій лише знизує плечима. Звичайно, що закінчилась. Чого б інакше прийшов?
- Тримай, - попорпавшись в кишені, Лисий витягує маленький круглячок, добре обгорнутий папером. – Чук казав, що ти сьогодні будеш. Я як знав.
- Я зараз без грошей, - каже Сергій, але бере.
- Як завжди. – Цього разу плечима знизує Лисий. – Повернеш в кінці місяця.
Сергій лише киває.
Ще із пів години він сидить у мовчазній компанії - затягнувся, видихнув, передав – і його звично переповнює спокій, у мозку потрохи прояснюється, а бажання узяти до рук гітару стає нестерпним.
- Ну, я пішов, - говорить він на прощання. – Завтра рано вставати.
- На роботу, чи що? – Прокинулась одна із дівчат. Оля – згадує Сергій.
- Ні, - з поблажливою усмішкою відповідає замість нього Лисий. Нахиляється їй над вухом, ніби хоче розповісти таємницю, але не понижує голосу. – Наш Сірий поспішає зранку на кладовище.
- Що, серйозно? – Кліпає очима Оля. Тут зі стану тихого заціпеніння виходить і решта.
- Гот, чи що? - Не розуміє хлопець праворуч. Сергій завжди забуває, як його звати. – Чи той, як його, сатаніст?
Сергій, скрипнувши зубами, вже готується кинути щось грубе у відповідь – він завжди дратівливий, коли між ним та його гітарою щось стоїть, а жага аж дряпає зсередини, але Лисий знову відповідає замість нього.
- Ти що? Який гот? Це він для натхнення. Наш Сірий ПОЕТ, – він якось особливо виділяє це слово, ще й робить невизначений жест рукою, ніби говорить – ну що з нього взяти? - Ти що, не знав?
- Музикант. – Звично виправляє Сергій, хоч і трохи роздратовано, але бажання сваритися вже минулося, і, махнувши усім рукою, виходить.
Лисий наздоганяє його вже при дверях.
- Ну, що ти, Сірий, не ображайся – хлопці жартують.
- Та я не ображаюся, - байдуже говорить Сергій, взуваючись. Зараз думки його зайняті зовсім іншим, він відчуває, як усередині нуртує ота мелодія, яку він ніяк не може вловити. «Коли… Коли у Львові падають дощі… Коли у Львові падають дощі… Коли у Львові…» - крутиться в голові настирливим рефреном.
- Ну, на знак примирення – дивись, що в мене є. – Лисий починає знову порпатися в численних кишенях. В кишенях у Лисого завжди є стільки різних непередбачуваних речей, що Сергій на мить відчуває приступ цікавості, аж поки перед ним на долоні не з`являються кілька білих таблеток. – Тобі. За мій рахунок.
- Це що? – Не розуміє Сергій.
- Люська. – Просто каже Лисий, а тоді, наштовхнувшись на погляд Сергія, пояснює: - Люся. ЛСД.
- Я не вживаю наркотики, - Сергій повертається, щоби вийти, але ображений вигук Лисого його перепиняє.
- Сам ти – наркотики! Що ж я тобі наркотики пропонував би, чи що? Не дурій, Сірко. Я так, по старій дружбі. Не хочеш – віддаси комусь, чи що. Тут мінімальна доза, жодного звикання – який же це наркотик? Так, трохи сильніше трави. Для твого натхнення.
Мабуть, сумніви відображаються в Сергія на обличчі, бо Лисий знову посміхається і сує йому чотири таблетки до рук, а тоді плескає по плечах.
- На, Сірко. Ну, все – бувай здоров. Я, - кивок головою у бік кухні, - до тих назад. Без мене навіть самокрутки нормальної не скрутять.
І, похитуючи головою, ніби – «от, молодь пішла!», повертається темрявою коридорчику, встигнувши підморгнути Сергію наостанку.
Сергій підносить білі кругляки до очей, уважно вивчає їх у темряві коридору, але нічого підозрілого на вигляд чи на запах не знаходить, тож пхає їх у кишеню до травички та спускається сходами під`їзду. На вулиці сутеніє – у Львові навіть у вересні вже відчувається осінь. Маршрутки ходять аж до одинадцятої вечора – мобільний телефон показує лише десять, можна було би ще пройтися вулицями, або почекати на тролейбус, але Сергієві хочеться додому, до своєї гітари, тож він сідає у першу «Пежо», що їде до Центру, а тоді залишається тільки не проґавити потрібну зупинку.
Коли він виходить на Січових Стрільців, напроти юридичного факультету Універу, накрапає дрібний вересневий дощ, і Сергій раптом розуміє, що правильна мелодія йому причулася, а внутрішній запал уже минувся. Тож він петляє вузькими провулками, аж поки дощик не перетворюється на кількахвилинну справжню зливу, одразу по тому повністю вщухнувши, а тоді йде додому та завалюється спати.
~ * ~
Сергій приходив на Високий Замок і до Порохової Вежі, тинявся Стрийським парком та Шевченківським Гаєм, але всюди його переслідував набридливий натовп. І тоді він почав шукати натхнення на цвинтарях. Ходив і на Личаківський, і на Янівський, навіть на Сихівському бував – але там не така тиша, не така туга, яка потрібна його пісні. Ті цвинтарі так само мертві, як і ті, що там поховані – тут вже ніхто не тужить за покійними. А Сергієві так потрібні справжні, незагоєні людські емоції, ніби він був упирем та пив їх. Але ні, просто їх сльози – це той самий дощ, а Сергій пише дощ, пише вічність. Тому раз за разом він їде на Голосківський цвинтар, петляє вузькими доріжками та придивляється до свіжих поховань. Сюди мають приходити люди – оплакувати. І тоді він просто стоїть і дивиться, ні, він не заважає чужому горю, але він збирає його у себе, як у скарбничку, щоби згодом, ввечері, наодинці з гітарою із цього вийшла пісня. І ця пісня буде для всіх, для кожного – і кожна людина почує у ній відголос себе та своєї туги, як, сидячи удома, в затишку, чує відгомін дощу назовні.
ЦЮ він помічає одразу. Зі своїм яскраво-рудим волоссям та прямою спиною, вона настільки недоречна на тихому кладовищі, осерді неземної скорботи, наскільки взагалі може бути недоречна людська істота. І цього не може виправити ані невиразне темно-сіре вбрання, ані схилена голова, ані заплющені очі. Якась частина Сергія починає обурюватися на таку разючу невідповідність, він вже збирається погордливо пройти повз, але тут помічає, що вона плаче. Мовчки, без схлипів та судомного хапання ротом повітря, обличчя не викривлене жодною гримасою болю чи жалю, просто сльози течуть з-під вій, блідими щоками аж до підборіддя, а тоді зриваються на комір сірого піджака – і знову течуть безперестанку. І цей контраст: маска байдужості на обличчі, хіба, кутики рота трохи опущені донизу, напружений, як струна стан, не зігнутий горем, та нестримний потік сліз, робить її схожою на живе уособлення скорботи, на квінтесенцію плачу та горя – не того, що мине, щойно висохнуть перші сльози, а інакшого, вічного, як самі дощі, що падають наді Львовом.
Сергій бачить її наступного разу, коли приходить на цвинтар, і наступного, і через тиждень, щоразу над інакшою могилою. Іноді вона приходить раніше за нього, іноді на її появу доводиться прочекати кілька годин, але завжди - приходить. Сергій вже навіть може сказати, що вона робитиме тієї чи іншої миті – от зараз закінчить оплакувати чергового померлого, і ще з хвилин п`ятнадцять стоятиме там, погляд спрямований кудись вдалину, але Сергій знає: так не побачиш нічого довкола – так дивляться лише всередину себе. Сергієві подобається її сум – він правильний, таку печаль він хоче вкласти у свою пісню, але не може: він бачить цю тугу, він розуміє її, навіть чує, але не відчуває. Вечорами він розвертає білий згорточок, що йому його дав Лисий та набиває самокрутки, але солодкий дурман щоразу залишає по собі тільки шум у вухах, а не це тягуче напівугадування мелодії. Тому, повертаючись на кладовище наступними днями, він щоразу підходить ближче і ближче, у надії впіймати, вхопити нарешті оте легке тремтіння, що майже переходить у звук, але ніяк не перейде. У п`ятницю азарту і відчаю вже майже порівну в його важкій голові, й він іде, іде, іде, аж поки не зупиняється просто за її спиною, так близько, що відчуває, як вона напружилася на його появу.
- В тебе, мабуть, багато родичів. – Говорить він, аби хоч щось сказати, і одразу розуміє, яка дурня вилетіла з його рота, тож останнє слово «було» залишається невимовленим, але все одно висить у повітрі.
- Це не мої родичі. – Говорить вона. Голос у неї захриплий і різкий, Сергію не подобаються дівчата з такими голосами. Він любить, щоби дівчина була на обличчі, мов порцелянова лялечка, а голосок ніжний, мов дзвіночки, і сміх тоді звучить красивими пташиними переливами. Але не схоже, щоб ця дівчина багато сміялася.
- Друзі?
Вона мовчить, навіть не обертається до нього обличчям, Сергій так і розмовляє з її спиною. Але він відчуває, яка напруга від неї променить, ніби вона чекає, що її зараз виженуть, чи навіть вдарять.
- Чого ти тоді сюди ходиш?
- Ти що, сторож? – Огризається.
Сергій відходить трохи убік, так, щоб бачити її профіль, і напружені плечі трохи розслаблюються, але дівчина все одно з підозрою коситься у його бік. Він сідає просто на землю, зриває травинку та прикушує зубами зелене стебло, поки у роті не з`являється солодкуватий присмак соку.
- Та ні, просто питаю, з цікавості. Я, наприклад, сюди приходжу подумати, відпочити від людей. А ти?
- Поплакати. – З викликом відповідає йому вона і дивиться просто у вічі, трохи піднявши брови. Мовляв, що на це скажеш? Сергій не відводить погляду і з якимось розчаруванням підмічає, що вона, коли не плаче, зовсім некрасива. Навіть якби очі не позапухали від сліз, і кінчик носа не почервонів – її важко було би назвати миловидною. Вона, здається, уся створена з різких ліній: гострі вилиці, і ніс, звужений до краю, як у якого звіряти, а підборіддя – здається, вколовся би, якби торкнувся. А вуха трохи стирчать із короткої стрижки, і Сергій про себе автоматично підмічає, що така зачіска їй не пасує.
- Знаєш, в старовину цим заробляли. – Говорить Сергій, як старій знайомій. – На будь-які похорони наймали таких жінок, плакальниць, які би голосили та плакали за померлим. Там існувала сила-силенна обрядів, в залежності від віку, статі, статусу мерця, чи чого там ще. На кожен випадок якісь свої особливі плачі, голосіння, речитативи.
- Я не ходжу на похорони. – Коротка відповідь. Стоїть, не змінивши навіть пози, руки так само складені у замок унизу – підійми вона їх догори і, здаватиметься – молиться. Але вона ніколи тут не молилась. Тільки плакала над могилами.
- Не ходиш. – Погоджується Сергій. – А все одно на плакальницю схожа.
Кілька хвилин минає у мовчанні, але вже не напруженому, ворожому, а цілковито мирному. І вона ще не йде, а, отже, можна знову спробувати зав`язати розмову.
- Я Сергій. – Іде він старим, як світ, але надійним шляхом. – А ти?
- Іра.
- А знаєш, що твоє ім`я означає одночасно «мир» і «гнів»? Тобто, Іра з латинської – «гнів», а Ірина – «мир».
Дівчина мовчить, і Сергій розуміє, що знову плете якісь дурниці, поза тим, що вже двічі починає зі фрази «А знаєш…». Йолоп. Звичайно, що знає – це ж її ім`я! Тільки вона, здається, навіть не помічає.
- Завтра біля Ратуші. О сьомій. – Говорить Сергій, піднявшись на ноги та обтрусивши старі джинси. – Не спізнюйся.
Від пронизливого погляду услід аж пече спину, але він не озирається.
~ * ~
Ввечері, коли запалюють ліхтарі, в юрби на площі відкривається друге дихання. Всенький день тут не проштовхаєшся між туристів, чужі мови зливаються в монотонний гул, і втомлені екскурсоводи змушені мало не перекрикувати один одного. Але ввечері на вулиці виходять львів`яни. Вони зустрічаються біля величних кам`яних левів, всідаються на фонтанах, що як четверо вартових довічно охороняють стару вежу, вмощуються на лавочках та на тротуарах, п`ють пиво в невеликих кнайпах просто неба, а щоп`ятнадцять хвилин над їх головами розноситься голосне бемкання місцевого Біг-Бена. Як не дивно, увесь цей шум, музика та регіт не можуть заглушити тихі зітхання гітари в Сергієвих руках. Натягнуті струни слухаються кожного доторку, і мелодія тече, ллється, вже майже готова, майже справжня. «Коли у Львові падають дощі… Коли у Львові падають дощі…» - повторює основний мотив. «Коли…»
Коли згори на Сергія падає тінь, затуляючи від нього гітару, він не зупиняється навіть на пів секунди, а програє рефрен знову і знову, поки той не відбивається в пам`яті, а тоді, відклавши гітару убік, просто ляскає долонею по лавці поряд із собою.
Іра так само мовчки сідає. Спочатку складає руки на колінах, тоді схрещує їх на грудях, ніби не знає, куди подіти. На ній теплий темно-зелений светр із високим горлом та довгими рукавами і потерті джинси, мішкуватий одяг висить на худенькому тілі, як на вішаку, і Сергія опановує дурна цікавість, чи існує що-небудь окрім сліз, що їй би личило.
- Чого ти мене покликав? – Питання просто в лоба.
- Чого ти туди ходиш? – Йому справді цікаво.
- Тебе не вчили, що відповідати питанням на питання неввічливо?
- А що? – Підхоплює її різку манеру він.
На обличчі у неї на мить з`являється щось схоже на усміх, але Сергій не впевнений, можливо, це просто гра світла та тіней. Тоді він знову бере гітару до рук і грає, імпровізує, шукає тони та відтінки пісні, що вже майже існує.
- Що це? – Питає Іра. Вона заплющила очі та слухає, схиливши голову набік.
- Моя пісня. Подобається?
- Гарно. – Байдуже говорить дівчина, і Сергій відчуває раптову злість. Теж мені, суддя знайшлася! – А в неї є слова?
Сергій прочищає горло та починає наспівувати.
«Коли у Львові падають дощі…»
- А далі? – запитує вона після програшу.
- А далі я ще не вигадав. Плющі-хвощі-хрящі… З тими клятими дощами нічого не римується!
- То зміни рядок. – Пропонує Іра.
- Ні. – Різко відповідає він. - Початок має бути тільки такий.
- Як знаєш. – Вона підіймається та йде, не сказавши ані слова.
- Гей! – Гукає її Сергій. Вона обертається на ходу, навіть не зупинившись. – Завтра, коло входу в Стрийський парк, о п`ятій!
Дівчина киває.
Сергій ще трохи сидить під Ратушею, а тоді повертається додому. Зачинившись у тихій кімнаті, він знову намагається вловити оте відчуття, що народжує мелодію, але магія зникла. Гітара безладно стогне, звуки не зливаються в одне ціле, і натхнення не додає ані вимкнене світло, ані тиша, ані чергова самокрутка.
~ * ~
Вже за три хвилини до п`ятої Сергій з гітарою за плечима стоїть коло Стрийського парку, але Іра виходить з маршрутки аж через п`ятнадцять хвилин і, як завжди, мовчки йде вглиб парку. Сергію не залишається нічого, крім як іти слідом, вузькими стежками, минаючи крихітне брудне озерце з лебедями, брудне скло оранжереї та якийсь старий невпізнаваний пам`ятник, на галявину посеред дерев, де Іра сідає просто на траву, спершись спиною до тонкого стовбура. На ній учорашній светр та ті ж джинси, але сьогодні, при світлі дня вона виглядає ще гірше. І без того бліде обличчя напроти светра виглядає мало не зеленкуватим, а довгі рукави та високий комір у теплий вересневий день здаються, принаймні, безглуздими, але вона натягує рукави ще далі та ховає у них долоні, ніби мерзне. Тоді, на кладовищі, Сергію здавалося, що їй ще нема і двадцяти. Тепер, коли він зблизька бачить маленькі зморшки в кутиках очей і нахмурений лоб, йому приходять на думку інші цифри: двадцять сім? двадцять вісім?
Сергій сідає по-турецьки навпроти неї та кладе гітару на коліна.
- Чого ти мене покликав?
Дежавю.
Сергій витягає з кишені білий згорток, що добряче схуд за кілька днів, звично скручує тоненьку сигаретку та, клацнувши запальничкою, робить глибоку затяжку. Скільки б людей не було довкола, нікому нема ні до кого діла - знає Сергій - тож із травичкою можна навіть не ховатися. Іра певний час дивиться, як він курить, а тоді бере самокрутку собі рук і обережно, лише злегка втягує в легені димок. Її пальці незграбно мнуть саморобну цигарку, і після першої затяжки вона заходиться сухим кашлем - мабуть, ще ніколи раніше не курила. Сергій забирає у неї самокрутку і кілька затяжок потому відчуває вже звичну блаженну розслабленість – а разом з тим гострий приступ натхнення і свободу. Все раптом стає гранично очевидним і простим, можна грати на гітарі, можна писати пісні, можна говорити – і він говорить:
- Я хочу написати пісню, що змінить увесь світ. Зараз всі переконані, що справжнє мистецтво померло, або ніколи не існувало. Я доведу всім, що це не так. Моя пісня буде про людей і про міста, і про все, що тільки можна побачити чи почути, про минуле і про майбутнє, про все – розумієш?
Вона дивиться вдалину тим самим відсутнім поглядом, але Сергій вже не зміг би спинитися, навіть якби захотів. Він починає повільно перебирати струни, але не замовкає ні на мить, продовжує пояснювати, не відриваючи від неї погляду:
- Я стану геніальним музикантом, у мене є талант, я знаю, є. Я знаю, що зможу. Мені потрібно тільки трохи натхнення, маленький поштовх – і я зроблю це. Мої пісні залишаться на віки, і ця пісня – стане моїм першим шедевром, віриш?
- Чого ти хочеш від мене? – Голова опущена донизу, не розгледіти очей та виразу обличчя.
- Будь моєю музою. Плач, Плакальнице. Просто плач.
- Я не вмію просто плакати.
- А там, на кладовищі?
Вони перекидаються короткими фразами, як м`ячиком для пінг-понгу. А поза тим звучить музика, і вона складається, і вона жива, і це так правильно, що майже прекрасно.
- Це було за ними – за людьми, які не нажилися, не надихалися, не знаю… зникли назавжди.
- Ти не віриш у життя після смерті?
Довга пауза.
- Не знаю. Я дуже хочу в нього вірити.
- А ти? Невже ніколи в житті тобі не було сумно чи гірко? Невже життя ніколи не давало тобі ляпаса – так, щоб ні за що, а болить? Нездійснені надії, нерозділена любов? Хоч що-небудь варте сліз?
Іра рвучко підіймається - від несподіванки Сергій занадто сильно смикає струну, і та рветься, жалібно зойкнувши. На пальці виступає кров, і Сергій автоматично злизує її, перш ніж обмотати подряпину носовиком. Коли він підіймає голову, Іра вже стоїть за кілька кроків і вичікувально дивиться в його бік.
- Вівторок, коло Порохової вежі. – Говорить Сергій. – Сьома вечора.
Вона киває і йде.
Вдома Сергій прилаштовує нову струну та годинами настроює гітару, але, що б він не робив, звук чужий та фальшивий, і він ледве втримується від того, щоб не жбурнути тендітний гриф з усіх сил об стіну. Він кидається з одного кутка кімнати у інший, аж поки йому не стає сил і на кілька кроків, а тоді падає на ліжко, навіть не роздягнувшись, та забувається неспокійним сном.
~ * ~
///Інколи їй здається, що усе це навколо – сон. Але шурхіт листя під ногами, і людські голоси навкруг, і пронизливий холод – Господи, як їй холодно – такі реальні, що, здається, вона не могла б їх вигадати, навіть якби захотіла. Вона навіть не зиркає сторонами, ноги звично несуть до маршрутки, так просто: з пункту А до пункту Б, і дивно, як якийсь окраєць свідомості підмічає усі дрібниці навколо. Он кілька десятків голубів знялося над озерцем, пролетіло невеличке коло і повернулося. І ще раз. І знову. Діти бігають годувати лебедів. Бабусі поважно сидять на лавочках. А на дорозі пролітають машини – раз, і нема, ледве встигаєш колір помітити. І вітер розтріпує волосся. Холодно. Вона ще дужче натягує вже й без того витягнуті рукави нещасного светра і втягує голову в плечі. Їй байдуже, як вона виглядає – вона вже тижнями не дивиться на себе в люстро. Стане й того, що не можна заплющитися, коли перевдягаєшся – і вона мигцем бачить великі синці на руках та ногах. І щоранку на подушці залишаються руді волосини. Але це пусте. А вітер, вітер же який у лице! Вона поводить носом, щоб зловити холодні, свіжі подуви – звірячий рух, але ж їй колись казали, що вона схожа на лисицю. Їй так добре зараз йти вулицею – вік би йшла. Крок і крок. Лівою-правою. Під ногами відчувається тверда земля, і м`язи рухаються, як у довершеній машинерії, аж дивно, як вони відчуваються. От тільки холодно. А коли вона вже стоїть та чекає на маршрутку, до всього ще й починає накрапати дощ – вона ненавидить дощі! Але, Боже, як же добре! Дрібні краплинки падають на лоба, і на губи кілька потрапило – вона облизується та пробує їх на смак. Вода як вода. А джинси уже вкриті темно-синіми цяточками, тільки ворс у светра – як у росі. А під ногами листя. І якщо провести по ньому кінчиком кросівка, воно ледь чутно шелестітиме, а якщо стати на повну силу – потріскуватиме.
Якщо вона буде при свідомості, коли помиратиме, то обов`язково згадає ці хвилини.////
~ * ~
Лавочки навпроти Порохової вежі пусті, але це тому, що дме холодний пронизливий вітер, і люди сидять у затишніших місцях. Але Сергій не відчуває холоду навіть у футболці на короткий рукав. Йому так добре, і все зрозуміло, все просто, навіть гітара не потрібна. Музика, вона ж отутечки, навкруги, і в кольорі пожовклого листя, і в поривах осіннього вітру, і в застиглій позі двох непорушних левів перед вежею, і Сергій чує її так чітко, як ніколи. Це вже навіть більше, ніж натхнення, Сергій відчуває себе творцем, і він знає, тепер знає, що не помилявся, і його пісня існує, зараз вона звучить йому просто у вухах.
- Слухай. – Говорить він, коли на стежці кілька кроків від нього з`являється Іра. Пальці погано слухаються, але видобувають звуки зі впертої гітари, і ця мелодія накладається на ту, що грає йому просто в мозку, а вітер її підхоплює та повторює – що може бути прекрасніше?
Іра зіщулилася на вузенькій лавці та кутається в легеньку курточку. З-під куртки видніється край того самого зеленого светра – і не набрид їй ще той светр? – а далі – якісь тепліші широкі штани, теж темні. Сергій хоче сказати їй, що темні кольори їй не пасують, чого вона їх носить? – та Іра виглядає знервованою, пальці вчепилися у край лавки так, що аж побіліли.
- Я піду, Сергію. – Тихо-тихо.
- Чого?
- Ти п`яний, я піду.
- Я не п`яний, - ображається Сергій, він і справді сьогодні нічого не пив, навіть пива. – Стій, чекай. Слухай! Ну, як тобі? Правда, гарно?
- Нічого так. – Погоджується Іра та хоче підвестися, але він міцно вхопив за руки та не відпускає.
- Нічого так? Це не нічого так, це геніально! Ти ще почуєш про мене, всі ще почують! Ви всі мені просто заздрите!
- Пусти, - просить Іра, - мені боляче, пусти.
І Сергій із жахом усвідомлює, що вона його боїться, лице її кривиться від болю, по щокам одна за одною стікають сльозини, а з грудей вириваються приглушені схлипи.
- Пробач, пробач, пробач мені, - скоромовкою шепоче він, притискаючи дівочу голівку до грудей, гладить коротке руде волосся та повторює: – Я дурень, пробач. Не бійся, чуєш? Ну, не плач, не плач, все.
Схлипи помалу вщухають, але сльози все одно котяться блідими щоками – великі, прозорі.
- Ну, що? Що? – Питає Сергій, заглядаючи їй у очі. Він все, все зробить, щоб вона зараз не плакала. – Чого ти?
Мовчить.
- За чим ти плачеш, Плакальнице?
- За тобою. – Говорить вона, не відводячи погляду.
Темно-карі очі на білому обличчі виглядають майже чорними, щоками пролягли мокрі доріжки, а з вій зривається ще одна краплина. Це так неправильно – розуміє Сергій – що йому самому стає майже фізично боляче. Вона не має зараз плакати, отак, за ним – і він зціловує солоні росинки зі злиплих вій, збирає зі щік і підборіддя. А губи у неї холодні-холодні.
- Не треба, - шепоче Іра, намагаючись відсторонитися, - не треба, пусти.
- Чого? – Сергій перестає її цілувати, та не випускає обличчя дівчини із долонь. – Що не так?
- Все. – Шепоче вона. – Я маю йти.
- Не йди. Побудь зі мною.
- Не можу.
- Чого?
- Не судилося. – Її тонкі губи злегка кривляться, мовби у натякові на усмішку. Чи гримасу болю – швидко сутеніє, і в тьмяному освітленні не розібрати.
- Звідки ти знаєш? Я, може, от все життя чекав, аби ти стала моєю музою? От, буває - люди живуть, не знають одне одного, летять життям, як дві комети у різних кінцях Галактики, а тоді раптом зустрічаються – і це назавжди. А раптом, це доля? У Львові всяке буває… Коли падають дощі.
- Пусти. – Зітхає. – Пусти, я щось тобі скажу.
Сергій відпускає, і вона відсувається на другий кінець лавки, підіймає ноги на крайню пофарбовану дошку, обіймає їх руками та кладе голову на зігнуті коліна.
- Я помру, - говорить Іра кудись у темряву, так тихо, що Сергій заледве її чує.
- Всі помремо, - відмахується він.
- А я скоріше. Мієлобластний лейкоз. Гострий. Рік – ти готовий провести з людиною рік, знаючи, що через рік - пів року - кілька місяців - днів вона помре? Підтримувати та допомагати? Любити?
Вона говорить тихо, майже шепоче, але слова вбиваються просто в підкірку головного мозку та печуть розжареним залізом. Сергій не знає, що робити і як поводитися, він не вміє втішати. Треба щось сказати, тільки він не знає, що. От тільки Іра правильно розуміє мовчання.
- Я так і думала, - говорить вона, підіймаючись на ноги, та йде кудись у темряву.
І Сергій її не наздоганяє.
А в кишені залишилося тільки дві таблетки. Шкода.
~ * ~
///Цок-цок. Цок-цок – не змовкає годинник – цок-цок. Вона чує, як відведений час біжить їй крізь пальці, і нічого не може зробити.
Їй так страшно лягати спати, що ночами вона сидить на підлозі, закутавшись у ковдру, та намагається майже не кліпати. Але, насправді – думає вона – помирати краще уві сні. Тоді, мабуть, зовсім не боляче, вона так боїться, що задихатиметься, коли буде спинятися серце чи припиниться дихання. А, може, це буде банальний крововилив у мозок – і це добре, бо тоді все буде швидко. Їй не хотілося б помирати цілу ніч.
Чого вона йому збрехала? На реакцію подивитися? Ну, подивилася. Легше?
Три місяці – сказав лікар. Три місяці минуло позавчора.
Вона вже шкодує, що не лягла в лікарню, але тоді треба було би розповісти усій родині, всім щось пояснювати. А так вона робить вигляд, що все добре – і все добре. От тільки у голові постійно паморочиться, і кров іноді носом іде, та ще ці синці… Але у Львові вона на квартирі одна, а тато з мамою в Жовкві, бо там – власний будинок, хазяйство… Вона не хоче думати, що буде, коли вони дізнаються. Бо вона їм не сказала.
Так дивно, вона все не вірила, що це відбувається. Потім повірила – коли носом юшила кров, а з рук синці не сходили, і їй хотілося скрутитися маленьким калачиком, а ще кричати – неправда, неправда, неправда!
Вона, мабуть, егоїстка, бо утекла до Львова, і тільки іноді телефонує та говорить, що все добре. Щось таке маленьке та боягузливе, а ще дуже дурне не змовкає усередині: а раптом? Тільки дні йдуть, йдуть, йдуть, а жодне раптом не стається, і від цього так гірко, що тяжко дихати.
Вона підсуває до себе телефон – подзвонити на «Швидку», коли їй стане зовсім погано. А ще сусідка заходить щовечора – Іра просила, про всяк випадок - вона має запасні ключі та зможе увійти, хай там що.
Але, Боже, так страшно вмирати в порожній квартирі! Їй мурахи поза шкірою йдуть, що тіло її лежатиме тут днями, тижнями, а ніхто й не похопиться – вона знає, що так буває, чула розповіді знайомих.
Завтра? – думає вона. Чи ще сьогодні? А, може, ще цілий тиждень? Ні, тиждень навряд, їй гірше із дня у день, а так хотілося би ще хоч снігу дочекатися… Але від цього чекання вона сама не своя. Іноді, серед ночі, коли починають труситися руки та цокотіти зуби, їй здається, що вона більше не витримає. І вона йде на кухню, довго стоїть над плиткою, іноді навіть рукою тягнеться відкрутити газ – і по всьому. Але самогубці потрапляють до пекла, а їй так не хочеться бути вічною грішницею!
Боже, якщо ти є, якщо ти чуєш – поможи мені, Господи! – говорить вона неслухняними вустами, бо всі молитви вже вознесені, а вона ще стільки має сказати. - Хіба я не заслужила Твого Раю за те, що мушу вмерти така молода? Я ж не зробила в житті нічого поганого, та я ще ж майже і не жила, Господи! Скажи, скажи мені, Боже!
Цок-цок – говорить годинник.///
~ * ~
Дні минають за днями, зливаються у одну нескінченну мить, а Сергій уперше за своє життя абсолютно щасливий. Він вештається усім містом, ходить то на концерти, то на вечірки, інколи залишається дома – йому однаково добре усюди, то яка різниця, куди йти, насправді? Його пісня, його музика завжди із ним, а якщо йому потрібен невеличкий поштовх для натхнення, то що з того? Він іде проспектом Свободи, а навкруг снують заклопотані люди, ховаються від бездонного неба під різнокольоровими парасолями, та Сергій любить дощ, він сам би міг бути дощем. Сергій знаходить у кишені знайому білу таблетку, звично ковтає, сідає на мокру лавку, закидає голову, підставляє її під холодні краплі, ловить їх ротом та не може стримати широкої усмішки. Дощ тече йому по обличчю, музика звучить йому у вухах, а світ любить його, як рідного.
_______________________________________________________________________________
* - уривок із давнього українського голосіння. Інформація взята тут: http://alatyr.org.ua/literatura/mtrebnyk/11_pohovannia.htm
