Мій брат – це поєднання зовсім протилежних речей. В цьому я впевнений, як свиня в своєму рилі! Ми з ним виросли в містечку, про яке ходить слава по всій області. А також по всіх прилеглих регіонах. До прикладу, коли ти потрапляв в якесь інше місто, і дізнавались, що ти звідси, то скрушно на тебе дивились і питали: „Як ти там? Наші співчуття.” Наче це було велике диво, що ти взагалі вижив.
Так ось, мій брат Орест (друзі його називали Орко) умудрявся в цьому гопівському гадючнику запускати довге волосся, займатись на скрипці та вдягатись не зовсім як належить по тутешнім міркам: він не носив спортивні костюми і ненавидів речі фірми „Umbro”, „Puma”, „Adidas”. Водночас брат любив баскетбол, життя на вулиці і вмів за себе постояти. Я особисто ніколи не бачив, як він б’ється чи із якимись слідами від бійки на обличчі, проте певен, як свиня в своєму рилі, – такого в його житті було багацько. Думаю, Орко завжди виступав активним учасником таких рукопашних подій. Та з часом він, очевидно, змінив кардинально свій погляд на такі речі.
Одного разу брат завів таку чудну мову, що я дивився на нього розгубленими очима і, розз’явивши рота, намагався допетрати, як він самотужки дійшов до такої філософії. Орко зізнався: „Я вже давно не бився ні з ким. Ну, як давно... так, давно. Я тепер уникаю бійок. Навіть, якщо мені якийсь повний грач каже: „Ти дебіл.” Я відповідаю: „Добре. Ти дебіл.” Хоч і бачу, що можу лише так-так (він показав серію ударів: три руками, коліном і ліктем) і він навіть не встигне сказати „вмираю”. Але я нічого не роблю. Хіба що цей грач мене першим вдарить чи почне штовхати. Бо я вже сотні раз переконався: все повертається. Не знаю чому, але це правда. От поб’єш ти сьогодні когось на квасне яблуко, а згодом сам так отримаєш. І від цього не втечеш.”
Оце таке він видав. Орко взагалі кмітливий хлопець. Дуже навіть. Якби ви бачили як брат, заледве підрісши, сам розказував татові як і що треба робити в господарських справах, то, напевно, ламали б собі голову над таким феноменом. А мені доводилось з таким жити. Як висловлювався Орко сам: „Боже, за що мені такий брат?!”
Єдина його проблема була в тому, що він був неуком. І лінивим. Бувало як сяде втикати телевізор (вдесяте один і той самий фільм, то хоч кіл на голові теши: не встане і нічого не зробить. Ага, мав він в ту хвилину всіх глибоко і широко. Брат навіть серіали дивився, що вже патологія.
Орко був ще й психом. Ще з дитинства лютував і нервувався, коли що було не по його волі. А таке було часто, оскільки його воля була, знову ж таки, широка і глибока. Ну та з часом то трохи йому минулося.
Минулась йому й одна з його найулюбленіших справ – хворіти. Всю школу Орко тільки те й робив, що переносив різні болячки. Бувало це на місяці затягувалось (хоч неуком брат був не лише з цієї причини). Я навіть іноді дивуюсь, як він вижив взагалі після такого важкого періоду. Та Орко навіть коли лежав шість днів поспіль із температурою 39, то залишався видатним жартівником.
Ото раз лежить він „прикутий до ліжка”, в руках крутить телефон. Потім дивлюся –набирає якийсь номер. Я ж одразу подумав: дзвонить якомусь своєму дружбану. Слухаю.
– Алло. А покличте, будь ласка, Івана.
– Ой, а хто це дзвонить?
– Микола, – його голос навіть не здригнувся.
– А якого вам Івана? Як його прізвище?
– Іван.
– Іван – це ім’я. А прізвище?
– Іван Іванович.
– Боже, та ж Іван Іванович вже рік як помер. Зіню, ходи сюди, це Микола дзвонить.
Брат ставить трубку і жаліється: „От мені ніколи не щастить: як наберу номер – то зразу в ритуальну службу попаду чи роддом. Не можу навіть нормально прікальнутись!” Йому не смішно, а я довго реготав.
А в дитинстві він взагалі викинув кумедну штуку. Стоїть Орко раз біля брами (малий ще зовсім) бере яблуко і кидає (хотів на той бік дороги вцілити). Кидає і бачить з-за брами, як яблуко потрапляє в якусь жінку. Брат одразу ж замість того, щоб втекти, вибігає на дорогу і кричить: “То не я!” Ото була кумедія.
Орко кмітливий та ще й вигадливий. В молодших класах вдавався навіть вірші писати. Найкращий його шедевр, щоправда, відносить до дошкільного періоду. Брат чомусь написав його російською. Я за це його не звинувачую – Орко зізнався, що творив „під впливом якогось москальського фільму” (мав на увазі переклад), а в ті часи хто з нас тоді не тягнувся до великого через чужу мову. Я вам, ясне сало, не можу не зацитувати цей вічний шедевр: „Ночамі он строго страдал і путь он свой долго продолжал. Он хотєл только посмотреть на своє прошлоє. І только он знал, какой єго путь дальокій ждьот, там, за горамі. І враз пронізіл свєт єго глаза і он увідєл своє прошлоє.” Ну як вам?
Мені довелось прожити немало, поки я в повній мірі зміг оцінити всю красу цього твору. Орко також зізнався, що на місці „прошлого” мало бути майбутнє, та він просто забув як це слово буде російською. Як бачите, це не стало на заваді творінню.
Та згодом брат, як свиня в своєму рилі, переконався, що справою всього його життя є скрипка. Від самого початку навчання в музичній школі мамі звісно доводилось такого ледащо заставляти займатись. Я то на нього надії не покладав. Маю на увазі, в поєднанні зі скрипкою. Гадав, що якщо б це було його правдиво-істинною справою, то це одразу б стало, як ясне сало видне неозброєним оком. Проте в цьому плані Орко мене розчарував: вже в останні роки навчання почав займатися самостійно. Трохи лютував, що тепер пальці йому слід було ретельно берегти, бо ж дуже любив їх всюди сувати.
Після закінчення школи поступив в музичне училище. Ото вже він мені розказував, коли погано зіграв на головному екзамені! „Виходить так, що я серед них грав найгірше. Просто Місько вже два роки грає одну й ту ж програму, а Марта – талант. До того ж у Міська звук прекрасний. Але я серед них маю найкращу техніку. В мене чому немає доброго звуку? Бо в моїй скрипці душка зміщена. Дядько Мирон, коли її лагодив, то вона взагалі впала. А він її знову поставив, та вже неправильно. А це дуже важливо. Коли душка в скрипці падає, то зовсім звук втрачає, глуха стає. І навіть, коли зміщується, то міняється голос скрипки. Вона ніби глухне.”
Я теж поступив в училище, але на вокаліста. Голос у мене завжди був дай Боже! Хм... до пори до часу. Ми потім обоє пішли в консерваторію. Брат скоро став на гастролі їздити із оркестром. Надивиться світу, приїде і мені розкаже. Ото ми з ним реготали, як два дурника! Два жартівника. Два кмітливих вигадника. А якось раз поїхав і не вернувся: отруївся чимось та якось так, що не вижив. Дивно так вийшло: в нашій країні отруїтись в десять раз легше, а він там це зробив. Так ся не чинить, думав я.
На похороні я ніс труну. Падав сильний дощ і було з біса холодно. Словом, захворів я, та так, що довгих два місяці кашляв. А після того голос у мене змінився, став якимось глухим, наче то і в мені була душка, та змістилась якось. Голосу мені не шкода: я тепер, ясне сало, як і всі бізнесом займаюсь. Брата шкода. Любив я його. Все ж таки ми були близнюками. Справжніми. Такими, що не розлий вода. Може, й душка в нас була одна на двох, і коли він пішов, то трохи її впустив. Хто зна. Я на цьому не розуміюсь. Я такий же неук, як і мій брат.
