Вже не біг – йшов важко, втомлено. Кожний крок давався взнаки. На цьому відрізку шлях знову забирав угору, хоча й не надто стрімко. З обох боків неначе тягнувся живопліт. Але це не мало жодного значення, бо огорожа з живоплоту була такою ж непрохідною – спочатку він ще перевіряв - , як і огорожа із цегли, або з кам’яних брил. А траплялися й такі ділянки. Траплялося багато чого...
Зараз він ішов у вірному напрямку – був цілком певний. Бо найясніше світилося саме попереду. Був сповнений рішучості дотримуватися цього напрямку, будь що.
Світло було ще далеко, але помітив, що наче довкола нього трохи виднішає. Щоправда, джерельце, що виходило з огорожі із правого боку – тепер це знов був кам’яний мур - відшукав за стукотінням крапель, одноманітним, гучним. Але ж, коли пив, підносячи до вуст складені кошиком долоні, то вже неначе розрізняв примарні абриси своїх рук.
Тоді пошукав чогось попоїсти. Їжа часто була десь поблизу від води. Так було й цього разу. Обмацуючи кам’яні брили, наштовхнувся пальцями на якесь гілля – воно наче звисало згори -, а між гіллям - на довгасті невеличкі плоди. Зриваючи їх напомацки, болюче вколов пальця - мабуть, на гілках були шпичаки – і довго смоктав його, втишуючи біль.
Можна було б перепочити трохи біля води, під цим деревом-невидимкою... Але відчував, що мусить іти далі.
Не пригадував, хто й коли оголошував правила, навіть не міг чітко сформулювати їх для себе. Але те, що треба рухатися в напрямку світла, знав точно.
Уже давно йшов сам. Спочатку поруч із ним траплялися інші, що рухалися в тому ж напрямку. Їхні обличчя, постаті ховалися в темряві, то ж він не знав, хто саме йде поряд.
Часом між ним і кимось із цих постатей виникали певні стосунки. Так, одного разу голос з темряви застеріг його, що попереду розщілина, він намацав у темряві простягнуту руку, і обпираючись на неї, зробив стрибок – відчуття дивне, але приємне. Найбільш приємним був дотик дружньої руки – тепло від нього, здавалося, ще довго зберігалося в його, знову пустій, руці.
Іншого разу він майже зіткнувся з кимось, хто йшов попереду нього. Підйом був дійсно досить важкий – і крутий, і затяжний – то ж йому здалося, що той, кого він наздогнав, геть знесилився. Взявши його попідруч, трохи втишивши свою ходу, він пішов поруч, намагаючись ступати в ногу.
Але такі випадки були поодинокими – кожен бо обирав шлях на свій розсуд, і будь-яке перехрестя могло стати місцем, де шляхи тимчасових попутників розходилися.
А перехресть, розгалужень, зворотів на шляху зустрічалася сила-силенна. Та й сам шлях дуже змінювався - то це був добре вбитий гостинець, то вузька звивиста стежина, то взагалі суцільне скуплення горбів та баюр.
Згодом став помічати, що найбільш торований і зручний шлях часто-густо – а може, і завжди – веде в хибному напрямку. Прямуючи таким шляхом, раптом бачив, наче починає жевріти світло, десь поблизу... Воно розгоралося все сильніше та сильніше... Спочатку він ще не знав, як розрізнити одне світло від іншого, і прямував на те, що в цю мить було яскравішим. Тоді ставало зрозуміло, що то не те ясне, безбарвне, чисте світло, що було метою руху - а якесь локальне, барвисте, пронизливе або навпаки, мерехтливе, тьмяне. У темряві не можна було оцінити ані відстані, ані масштабу, то ж, бувало, що йшов кудись, гадаючи, що прямує до далекого безмежного світла, а утикався у виступ стіни з каганцем, чи блимавкою. Ці мигунці, світильники, ліхтарі було розкидано так, що, знаходячись біля одного з них, ти вже бачив десь вдалині манливе миготіння іншого...
Декілька разів, простуючи на це непевне світло, він зайшов у такі нетрі, що взяти знову вірний напрямок було не дуже й просто.
До того ж, хоч якими мізерними були ці випромінювачі, а все ж, знаходячись всередині того кола, яке вони освітлювали, неможливо було побачити те, інше світло.
Помалу він навчився не звертати уваги на ці принадливі сяйва та посвіти. Щоправда, для цього йому довелося сформулювати для себе щось на зразок класифікації. Ця класифікація виявилася досить простою – усе, що висвічувало, блискотіло, мерехтіло різними кольорами, освітлюючи якісь куточки того великого чогось, чим він блукав, він назвав - для себе - ілюмінацією. Те ж світло, до якого він невпевнено, хиблячись, прямував, і яке потроху, але невпинно посилювалось, розсіюючи морок навкруги, чисте, рівне, безбарвне, він назвав, знову ж таки подумки, ясою.
Дивно, але після цього йому стало наче легше йти.
Відчуття, що він наближається до мети, посилювалось, і це теж надавало сил долати цей довгий шлях. Попереду все яснішало і яснішало - от уже дійсно, яса – і він ішов вперед і тільки вперед. Уже не розраховував зусиль, забув про будь-яку обережність, не шукав їжі та питва. Яса, одна яса, притягувала його, надихала, кликала до себе.
...Раптом щось змінилося. Чи то розширився коридор, між вузьких і високих стін якого, що вже досить помітно вимальовувалися крізь присмерк на відстані простягнутої руки, він наразі майже біг, знесилений, захеканий, а все ж таки не помічаючи свого виснаження, чи то прохід непомітно завернув убік – але видовисько, яке зненацька побачив перед собою, стало для нього цілковитою несподіванкою.
Стіни розступилися, відкриваючи напівкруглий простір. Після майже суцільної темряви здавалось, що все це приміщення купається у світлі. Але... світло спадало з отвору в стелі, у віддаленому кутку.
Ошелешений, не вірячи власним очам, він попростував до півкруглої стіни. Ішов, за звичкою простягнувши руки попереду себе. То ж і напомацки відчув те, що вже побачили в поріділому мороці очі – стіна була суцільною, без жодного отвору або проходу, за винятком того, яким він достався сюди. Це був глухий кут, хоч і без гострих кутів. Стіни підіймалися вгору на невимірну височину. Не можна було навіть з упевненістю сказати, чи закінчувалась вони стелею, чи ні, і крізь який саме отвір променіло світло.
Жадане світло, його мета. Яса.
Знову стояв у тіні, що її кидала стіна. В якусь мить, поточившись, сперся на неї плечем, але відчуття немов живої, ворожої й підступної пружної твердині примусило його відсахнутися. Зробив декілька непевних кроків, ще несила зібрати докупи думки в мозку, який щомиті міг вибухнути божевіллям.
Тепер він знову стояв у колі світла, що спадало з недосяжної вишини. Шлях його добіг кінця. Але він не досяг мети. З цього – підземелля? тунелю? лабіринту? – не було виходу до світла.
Кінець. Більше не було, куди йти. Стояв, без думок, без емоцій. А, може, таким і буває відчай?
Коли раптом побачив, що він не один. Поодаль, просто в центрі плями світла, лежала зіщулена постать. Ще сам не знаючи, навіщо, попрямував до неї. Людина лежала нерухомо, у незручній, покрученій позі. Взяв її під руки, хотів перетягти попід стіну, покласти або посадити зручніше. Людина не опиралась – доки не дотягнув це обм’якле тіло до затінку. Тоді раптом здригнулася, наче її оперіщили батогом, вирвалася, і як оком мигнути, вона вже знову була в колі, висвітленому променем, що падав згори. Тепер припала долу сторожко, не зводячи з нього очей. Зрозумів – будь-що не хоче покидати світла, до якого так довго й тяжко йшла. Так довго й тяжко, як і він...
Щось змінилося в ньому, коли він наче побачив своє віддзеркалення в цій, іншій, людині.
Та ще не встиг зрозуміти свої нові почуття, не встиг вирішити щось для себе, як із темних глибин того ж коридору, яким дістався сюди він – звісно, що того ж, іншого шляху сюди ж бо не було! – з’явився ще один мандрівець.
І знову – наче дивився в дзеркало: ось незнайомець, так само як і він деякий час тому, виходить із темряви до освітленого простору; виснажене обличчя опромінюється і тим світлом, що ллється згори, і сяйвом, що спалахує всередині, десь у самому серці; ось новоприбулий дивиться вгору... на стіну... знову вгору... страшний здогад спотворює його обличчя... крок уперед, непевний, наче в сліпого, ще один... Зараз, як невидющий, буде обмацувати стіну, а коли впевниться, що виходу немає, що мета недосяжна – що станеться з ним? Приєднається до того, хто сидить, мов пришитий до центру світової плями, не в змозі покинути хоча б відбиток того, до чого намагався дійти, намагався так, що витратив всю снагу, що мав? Застигне в прострації, як і він сам наразі? Що буде робити?
... Як оскаженілий звір, з ревінням та гарчанням, кинувся новак на стіну. Кинувся нестямно, як на лютого ворога. І – подалася стіна, розірвався верхній шар матеріалу, з якого вона була складена. З тріумфуючим криком, ще з більшим запалом став битися в стіну завзятець. Але – що це? Чим більші зусилля, спрямовані на те, щоб зруйнувати стіну, тим скоріш затягуються на ній всі пошкодження...
Несила було більше дивитися на них – і на того, що бився марно, безглуздо, і на того, що не міг розпрощатися зі своїми здобутками, теж примарними, несправжніми. Тож перевів погляд у темряву, звідки прийшов, тоді зробив крок у тому напрямку, ще один...
А чому ні? Немає виходу?! Але ж – вхід був?
Ще не вірив собі, що він це насправді робить - йде назад. Він не пам’ятав і не знав достеменно всіх правил, але одне він знав напевне – треба йти до світла, а не від нього. Він порушував усі правила.
Але ... що це значить – йти до світла?
Треба зробити так, щоб між тобою і світлом не було жодної стіни. Він так і зробить. Пройде знову весь зворотний шлях, як треба. Бо іншого шляху нема.
Дивна річ, але зворотний шлях, якого він так боявся, виявився значно легшим.
Тепер не звертав жодної уваги на бутафорське зазивне світло, що майоріло нахабно, засліплюючи, приваблюючи, ішов, взагалі не помічаючи нічого навкруги. Його знову вела яса, тільки тепер вона була не попереду, і не позаду нього. Яса була всередині. Не хотів зізнаватися собі в тому, щоб не наврочити, але тепер, коли не стало сумнівів і хитань, іти стало зовсім легко. Єдиним тягарем була думка про тих, хто залишився в глухому куті. Думав – може, не мав їх полишити? Але що мав зробити? Силою змусити піти за собою? Покликати? Куди? Хіба знав щось таке, чого не знали вони?
До того ж пригадував – коли перший раз долав цей шлях, ще туди, наче стикався в темряві з кимось, хто йшов назустріч, і не один раз. Якби йому тоді сказали: - Вертай! Попереду немає того, що ти шукаєш!, - чи повірив би він? Чи послухав би?
Отож бо й воно....
Ніхто нікому не поводир, і не порадник, і не вчитель. Кожен має сам здолати свій шлях, дослухаючись до свого серця – і тільки.
Зараз, повернувшись спиною до того світла, що було дороговказом для нього протягом довгого часу, відчував, що тепер, нарешті, по-справжньому йде до нього.
Ось, у суцільній темряві, яка вже не здавалася ворожою – знав бо, що вона нічого не значить сама по собі, вона тільки антураж на шляху, яким він іде до яси - дістався східців. Знав, що тепер мусить зійти ними вгору. Так і зробив. Не бачив сходинок, але знав, яка з них остання. Простягнув руку – ручка дверей наче сама лягла в долоню. Відчував її гладеньку холодну поверхню, таку реальну, заспокійливу, надійну. На якусь мить завагався – не тому, що боявся, що двері будуть замкненими, а просто – так добре було стояти в темряві, що вже вся – до краплини! - була за плечима, і, мабуть, тому вже й не лякала, і не дошкуляла, і триматися за ручку дверей. А що там, за цими дверима?
... Раптом з-за дверей, віддалений, ледь чутний, але все ж чистий і виразний, пролунав пташиний спів – одна-однісінька фраза, здивоване та радісне запитання...
Тоді всміхнувся на своє, мабуть, що вже останнє вагання, штовхнув двері, і ступив за поріг.
