Розрівняної пласкої стеблинки василька ніде не було, то ж мусила закласти поміж сторінок ще одну, довшу й свіжішу, яку запопадливо зірвала ще тоді, разом із першою. З ліжка, лежачи на животі, дивлюся униз. Там усе жиє, ворушиться, посапує. Накотилися знайомі темно-зелені тоскні хвилі, воно знов прибувало, гриміло й здригалося, здавалося, із самого неба, чи з-під землі, чи бозна-звідки. По черговому солоному й огидно важкому поштовху прийшло ще більш важке усвідомлення того, що я, саме я являю собою першопричину, джерело того шаленого биття й здригання. Я сама випромінювала цю млосну тривожність, штучну напругу, бутафорське хвилювання, яке чорним густим туманом стелилося попід ліжком. Зір тим часом виокремив із візерунчастого й строкатого споду картатий капелюшок жолудя, ще цілком зеленого й свіжого. На ковдру стрімголов впала зіжмакана всохла гілка з покрученим листям, так, наче хтось хотів зробити знак, який однак мені годі розгадати. Або ж це папірусне тільце зумисне опустилося до мене, підштовхуване вільною енергією. Так чи так, а повітря навкруги ставало все зеленішим та стемнілішим чи то від тієї домінуючої тривоги, що наростала в мені, чи то від цілком природних сутінків, що накривали ліс все тлустішим шаром серпанку. В заплющених очах виднілися літери. Вони були зі слів «бадилля щавлю». Я ще встигла подивуватись, як ці два слова доладно пасують одне одного, аж раптом від них відійшли брунатно-зеленкуваті хвилі. На внутрішній стороні повіки виростає цупке й тепле приземкувате тіло бадиллящавлю, тіло виструнчується, тягнеться й звужується догори, а там розквітає рожевими пелюстками, що мають м’який оксамитовий доторк. Пелюстки ширшають, міцнішають і вже це- вітрила, вщерть налиті червоним, над дерев’яним смугастим судном. Воно пливе по синій воді, а попереду виростає зелений багаторівневий острів з ляльковими брамами та вежками.
Аж раптом в’юнке бадилля відходить, розтають замки та рожеві вітрильця, все зникає, всотується землею, захоплюється прозорими щупальцями, злизується вологими гарячими язиками. І пропадає. Усіх переговорює тиша і ніч, і вже чутно як кришталеві зірки подзенькують вгорі та гудуть червоною цяткою літаки. А щось оте, незбагненне й багатолике, причаїлося в коренях шипшини й напружено чекає і сопе.
