- Ці люди як одноразовий посуд, так що не хвилюйся, як будеш виглядати сьогодні. Завтра нікого з них ти не побачиш...
Кімната почала рухатись окремо від мене. Кілька чарок зробили свою справу. Десь там за вікном у осінньому холоді майоріли синьо-білі та помаранчеві кольори, а тут у відносному затишку коридорної системи гуртожитку на обличчях також можна було побачити цілу гаму кольорів, переважно червоного-фіолетових відтінків. Чиєсь день народження, чиїсь друзі і наше спільне бажання відзначити все це міцними напоями. Потім був танець з іменнинецею, на вигляд збитішої ніж я статури, з гарячим масним обличчям і колючим волоссям, якій я подарував кілька своїх пянких поцілунків.
Мені не вдалося завести з кимось доречну бесіду, до того ж мої палкі розмови про експлуатацію праці капіталістами і про теорію доданої вартості в той час мало кого цікавили, мабуть тому, що за столом сиділипереважно медики за освітою. Проте вони мали прекрасну нагоду поставити мені діагноз і визначити ступінь опяніння.
Ми безглуздо, але весело провели час, бігли до метро з прапором "Вибір-200...", їхали сміючись додому іна нас оглядались.
Але мені най більше запамяталася фраза сказана моїм другом в той вечір і тому я її поставив на початку.
Отака звичайна історія із звичайного життя.
