Кожна жаба своє болото хвалить. А тут не жаба, і не болото, а мій свекор повноводу ріку Амур. Але в тисячу перший раз. Як хильне чарочку, так і почина. І знову - харіусів повна оморочка, червона ікра бочками, ягід – по коліна, птаство вкриває озера як ковдрою... Чули вже, перечули...
І ось одного разу, замість дратуватися, і хмикати, і зводити очі догори, я все добряче запам’ятала, а тоді сіла і написала оці оповідання, які назвала
Прощавай, Зелений Клине
Оповідання перше. В дорозі всього трапиться
Навкруги було темно. І дуже холодно.
Холодно було всім – і мишастому конику Чухраю, який намагався бігти якнайшвидше, аби зігрітися, але виходило це в нього не дуже добре через його поважний вік і через снігові хвилі, що дедалі частіше накочувались на ледь помітний санний шлях, і візнику дядькові Митричу, і він усе нижче насував обтріпаного тривуха, і молодиці, загорнутій у велику, як ковдра, хустку зверх заячої шубки, і навіть юному лейтенантові в його форменому овчинному кожусі. Тож він з тривогою поглядав на величенький згорток, що лежав у нього на колінах. Згорток був дійсно дуже об’ємний, навіть ледь уміщався офіцерові на колінах. Але це тому, що те, що ховав у собі згорток, було загорнуто в товстезну ведмежу доху, та ще й не один раз.
У тому, що було холодно, не було нічого дивного. Адже був кінець січня, а о цій порі тут траплялися великі морози, особливо, коли припиняли дути східні вітри, мусони. Коли стояла тиха, безвітряна погода, мороз нікого не лякав, його наче не помічали. І сьогодні, якихось сім-вісім годин тому, коли лейтенант і Митрич тільки вирушали до міста, ранок був зовсім штильовий. Щоправда, сонце, що висіло над білою зубчастою стіною тайги на недалекому виднокраї, світило наче крізь фіранку, і мало якийсь хворобливо червоний колір...
Але ж їхати було не так уже й далеко, і вся поїздка, туди і назад, мала забрати всього декілька годин. І повертатися лейтенант планував будь-що засвітла.
Але не так сталося, як гадалося...
До міста вони доїхали швидко – шлях був уже накатаний, Чухрай після нічного відпочинку був у доброму гуморі, так само, як і Митрич, який мав усі підстави ввечері, після повернення до відправного пункту, очікувати принаймні на пляшку, а, може, - хтозна! - і на запрошення до столу: лейтенант був людиною негордою, приступною, за що і здобув повагу у тутешніх мешканців.
А далі все пішло шкереберть.
Розпочати з того, що коли Митрич хвацьки підкотив сани до самого поріжка гарнізонного магазину, воєнторгу, двері останнього виявилися зачиненими зсередини. Звісно, це було краще, ніж величезний замок, але потрапити до магазину було хоч як неможливо.
Лейтенант довго грюкав у двері, тоді стукав і зазирав у вікно, крізь брудне скло якого, з-під відставленої в незграбному жесті руки манекена, вдягнутого в притрушену пилом парадну майорську форму, у глибіні неосвітленого помешкання можна було помітити рух якихось постатей.
Життя навчило Митрича не поспішати – поспіх тільки швидше приводив від одної халепи до іншої – але тут щось не дозволяло йому залишатися байдужим спостерігачем. То ж, сказавши в кінець розлюченому і водночас розгубленому лейтенантові потримати поводдя, Митрич, з насолодою розминаючи затерплі ноги, попрямував крізь темну арку до засміченого подвір’я, куди, як і слід було сподіватися, дивилися задні двері воєнторгу. Вони були відчинені, і біля них стояла вантажівка. Прийом товару, мабуть, уже закінчився, бо двері були щільно перекриті могутньою спиною у ватнику, власник якої мав дуже жваву розмову з продавщицею. Хоча тієї геть не було видно, але добре було чути її верескливий сміх.
Митрич розсудив, що його втручання може мати тільки негативні наслідки, тому почимчикував до саней і виклав дислокацію своєму пасажирові. Той з розчервонілим обличчям дременув вглиб подвір’я. Митрич знову сів на своє місце, готовий як до перемоги, так і до провалу операції.
Мабуть, лейтенант мав нагальну потребу в товарі, за яким приїхали, і насправді поспішав, бо вантажівка, випускаючи клуби чорного вонючого диму, викотилася з-під арки через лічені хвилини, а ще хвилин через десять, уже через двері, що виходили на вулицю, з’явився і лейтенант, притискаючи до себе досить великий пакунок у сірому обгортковому папері. Він чомусь був у розстебнутому кожусі, та ще й поправляв портупею з табельною зброєю. Брови Митрича поповзли догори, але він визнав за краще промовчати. Якщо пасажир захоче, то сам розповість, що і як.
Кілька хвилин їхали мовчки. Тоді пасажир, як і сподівався Митрич, заговорив. Нервове збудження потребувало виходу, а Митрич був йому симпатичний своєю розсудливістю і бувалістю.
- Розкудахкалася: - «Ви, що, не бачите, прийом товару! Зачинено!!! Приходьте по обіді!» - Ну, я, їй, курві, показав, прийом товару...
Коли розсудити як годиться, то виходило, що лейтенантові пощастило, що все склалося саме так. Якби його не розлютила несподівана затримка і нахабна поведінка продавщиці, то вірогідність отримати потрібний товар, та ще і в кількості, що явно перевищувала потреби обмундирування одного, хоч і бравого, офіцера, виглядала дуже і дуже малою. А так - перелякана неочікуваним вибухом емоцій з боку покупця продавщиця без зайвих розмов отоварила лейтенанта у повному обсязі, наслідком чого і був чималенький пакунок у цупкому папері.
Митрич добре бачив той пакунок, бо впівока позирав на свого пасажира, не дуже пильнуючи курс слідування. Та й шлях до шпиталю він знав як свої старі чоботи – адже воєнторг, шпиталь, райком та комендатура були найбільш відвідуваними об’єктами в місті. Принаймні, саме сюди Митрич возив і сільське начальство й офіцерів із розквартированої в селі військової частини. А куди ж ще – не до театру ж їх возити... та чи й був театр у цьому місті, що й містом називалося тільки тому, що стирчало однісіньке, як болячка, серед безмежних відлюдних просторів із трьох боків, із четвертого боку омиваючись ще більш безмежним океаном, Митрич не знав. Не знав, хоча багато років, як пришитий, проманячив тут, недалечко...
... Як на Митрича, у шпиталі вони впоралися цілком нормально. Швидше і ніколи не бувало – це Митрич знав достеменно, бо багато разів чекав на своїх пасажирів біля обшарпаних східців, що мали імітувати мармурові. А коли нарешті вирушали назад, кожного разу чув від знервованих сідоків одне й те саме: «У головного лікаря нарада... Година, друга... Печатка замкнена в сейфі... Не можна, кажуть, без підпису зав. відділенням... Сестра-хазяйка поїхала на склад...». Сідоки, що їздили забирати своїх рідних, виписаних зі шпиталю, змінювалися, але ж Митрич був той самий... І все це він чув уже багато-багато разів...
Ось і цього разу лейтенант з’явився досить швидко, десь через двійко годин. Правда, Митрич устиг трохи змерзнути, бо за цей час штиль змінився вітерцем, ще зовсім легеньким, але що було досить неприємно, - західним. З кожною хвилиною холоднішало, і якось сутеніло, хоча час ще був ранній. Тож, хоча тривожитися поки ще не було чого, Митрич зітхнув із полегшенням, коли лейтенант і його дружина всілися до саней, і можна було їхати додому.
Але з’ясувалося, що мають ще заїхати до аптеки, та ще й не до тієї, що була по дорозі. Якийсь час блукали по вулицях, бо Митрич погано знав цю частину міста. Тоді виявилося, що на головній вулиці, де знаходилася аптека, заборонено їздити гужовим транспортом, і Митричу довелося чекати разом із пасажиркою, доки лейтенант не сходить за ліками пішки.
Коли врешті-решт останні будиночки передмістя залишилися позаду, і санна дорога побігла між високими модринами, що підступали з обох боків, стало зрозуміло, що більшу частину шляху долати доведеться затемна. Сонце ще раніше сховалося за завісою хмар, а тоді ще й почало сніжити.
Їхали мовчки. Мабуть, усі добре розуміли, що обставини переходять у розряд непередбачених, хоч поки що не катастрофічних, і тому перебували у напруженому настрої, що не сприяло розмовам. Митрич раз за разом скоса поглядав на пасажирку. Ця молода жінка вчителювала в їхньому селі вже кілька років. Коли Митрич побачив її вперше, вона здалася йому схожою на його сестру. Та ж невисока зграбна постать, те ж русяве волосся, ті ж високі вилиці, той же відкритий погляд сірих очей. Хоча, звісно, тепер сестра мала виглядати вже зовсім по-іншому. Адже минуло стільки часу... Митрич зрадів, коли почув, що у вчительки кохання з молодим, високим і симпатичним лейтенантом – у селі знали все про кожного. І тепер, везучи додому це молоде подружжя, він відчував, окрім звичайної, ще і якусь особливу тривогу за цю майже незнайому, але чимось наче рідну йому жінку.
Сірий провислий небозвід, що спустився вже зовсім низько, налягаючи на верхівки модрин, ще давав трохи світла, і в цьому гаснучому освітлені Митрич помітив білу куряву, що йшла понизу, стьобаючи Чухрая по бабках. Поземок... Він міг бути передвісником справжньої хуртовини... І, хоча лякатися було ще зарано, Митрич мимоволі намацав добре прихований біля його ніг довгастий предмет, прикритий мішковиною.
Він знову скоса позирнув на пасажирів. Молодиця теж із тривогою дивилася на зовсім уже потемніле небо, але, перехопивши погляд Митрича, посміхнулася до нього. Усмішка осяяла її схудле та зблідле обличчя, і Митричу навіть на якусь мить здалося, наче снігові хмари розійшлися і стало світліше. Але ж ні.
Митрич намагався думати про те, як він невдовзі скаже Чухраєві «тпру» на подвір’ї двоповерхового будинку, де мешкали вчительки сільської школи, і де після весілля молоде подружжя оселилося в окремій кімнатці. Може, лейтенант здогадався звернутися по допомогу до своєї колишньої квартирної хазяйки, старої Левчихи, у якої він винаймав помешкання до одруження? Ця стріляна та метка бабця була ще й не дурна випити, то вже, напевне, підготувала б усе, як годиться, до повернення молодого подружжя...
Але, як не намагався Митрич зосередитися на речах приємних, як от, півлітра, що її вже точно поставить лейтенант, хоча б для того, щоб зігрітися хурманові після такої поїздки, а може ще й щось Митричеві обломиться – ну, хай не сало, де воно тут у біса візьметься -, так хоч горбуші шмат, а хліба окраєць у шафці на поличці ще з вечора лежить, - на думку спадали зовсім інші речі. Наприклад, чи є бойові набої в тій пукалці, що нею лейтенант зопалу таки нажахав продавщицю, а як немає, то що йому, Митричу, робити, якщо.... якщо....
Але додумувати цю думку Митрич не хотів. Ось не хотів, і все. Не може бути «якщо», у жодному випадку!
Думки лейтенанта, як припнуті, крутилися навколо того ж самого питання. Тільки він запитував себе, чи є рушниця у Митрича, і якщо є, чи встигне той її вчасно видобути зі схованки, якщо...
На цьому «якщо» лейтенант себе зупиняв – бо про це не можна навіть думати. Спокійно. Без паніки.
Молода жінка була найбільш розсудливою людиною в цьому товаристві, зненацька захопленому вже чи не справжньою хурделицею. Зростала в місцях, порівняно з якими ті, де мешкала наразі, могли здатися велелюдними. Батько, професійний мисливець та рибалка, бо інших занять у селі з трьох хаток, загубленому серед тайги, не було, навчив її, так само як і ще шістьох своїх дітей, багатьом корисним речам. Ось і зараз вона в першу чергу тривожилася не про зброю, а про найзвичайнісіньку річ, але таку, без якої їм, дійсно, могло б трапитися сутужно – про сірники.
Звісно, вона ніколи б не ані кроку не зробила від людської оселі без сірників, бо вони в дорозі не затяжать, а ось чи взяв із собою якийсь НЗ, вирушаючи в поїздку, її молодий чоловік – хтозна... Але зараз, коли ще не було видимої загрози, вона воліла його краще про це не питати. А ну як він сірників таки не взяв – адже не палив - тоді її запитання може пролунати так, неначе вона йому докоряє. Немає сумніву, що він так це і сприйме – вона ж встигла вже вивчити самолюбну, гоноровиту вдачу свого чоловіка... Визнати себе неправим для нього було б катастрофою. Та і користі тепер з докорів - як лисому з гребня....
Погано, що Митрич, здається, теж не палив. Їхали вже з годину, і вона не бачила в нього курива, та, здається, і раніше він їй на очі з цигаркою не попадався. Проте, чомусь вона радше мала сподівання на нього, ніж на свого чоловіка. Може, тому що був чимось схожим на її батька – такий же худорлявий, шпаркий, із вправними та впевненими рухами. І обличчя скидалось на батькове – довгасте, сухе, трохи горбоносе, із чорними бровами та злинялими синіми очима.
... Дійсно, якби поставити поряд вчительчиного батька та візника Митрича – можна було б подумати, що вони брати.
Але вони не були братами. Були тільки з сусідніх сіл, що біліли ошатними хатами, зеленіли густими садами за тисячі й тисячі кілометрів звідси, на іншому краї Землі, на березі ріки, що несла свої повні води до теплого моря. У різні часи, різні, проте однаково нерадісні життєві обставини змусили їх, проти власного бажання, змінити благословенні рідні місця на чужі, дикі та непривітні. Може, вони і зустрічались колись у тому, іншому житті, а що далекою ріднею були один одному, як майже всі в сусідніх селах, це теж вірогідно, але, звісно, зустрівшись, один одного б не впізнали. Надто багато років промайнуло, надто багато інших зустрічей було в житті, надто далеко була від них Україна. Навіть згадувати собі не дозволяли про неї, бо кожного ж дня треба було якось жити. А вже земляків розшукувати - про це й мови не йшло. До того ж ще донедавна згадувати рідні місця вголос було і просто ризиковано. То ж і діти, у кого були, зростали на чужині, не знаючи свого коріння...
Тим часом стало вже зовсім темно, сніг сипався рясно, мов з рукава, та якби тільки зверху – то ще півлиха, а справжнім лихом було те, що вже і по боках, і знизу крутило, мело. Дедалі холоднішало.
- Холодно, хоч вовків ганяй, - згадалась Митричеві чута колись давно приказка.
Ось і вимовив він подумки те слово, що лякало всіх їх, загублених у цьому лісі, на цьому порожньому шляху крізь ніч та негоду, що все посилювалася...
- Тут немає вовків, - твердо сказав собі Митрич. Але впевненості в цьому в нього не було. Дійсно, сніг упав не так давно, але це ж тут, біля узбережжя. А на заході, у безмежних забайкальських степах, всніжило ще восени, і голодні вовки могли потягтися до цих місць шукати собі поживи. І, хоча йому особисто не доводилося стикатися тут з вовками, ані з сірими, ані з червоними, тими, що водилися на півдні, ближче до китайського кордону, але незліченні мисливські байки про напади вовчих зграй на худобу, а то і на заблукалу в тайзі людину мимохіть згадувалися йому.
- Так то, якщо хто заблукав... А ми їдемо, куди треба... Тут і немає, де блукати – ось так, просто, від міста до села... Якісь дві години – і вдома, - уперто твердив собі Митрич.
Але – їхали вони вже більше ніж дві години, і жодного натяку на наближення до села не було.
- Митричу, - нарешті наважилася запитати молода жінка, - а чи маєте сірники?
Їй прийшлося напружувати голос, щоб його було чутно крізь гудіння вітру. Їй було вже по-справжньому страшно, може, як ніколи в житті. Доводилося й оленями їздити, і на плоту сплавлятися бурхливою річкою, і в оморочці долати кам’янисті пороги – але тоді вона ризикувала тільки власним життям, то ж і не помічала того ризику, наче його і взагалі не було. Тепер – зовсім інша справа.
Чекаючи на відповідь Митрича, відчула, як крижана рука стисла їй серце, ще холодніша, ніж буревій, що жбурляв в обличчя колючий сніг.
Митрич мовчки попорався десь під собою, тоді видобув сірники, повернувся, і простягнув пасажирці.
- Я хотіла подивитися, котра година, - вирішила вона пояснити своє прохання, відчуваючи водночас, яким недоладним і жалюгідним є таке пояснення.
І все ж, затиснувши коробок у незграбній рукавиці, відчула себе озброєною. Вона вже раніше нагледіла пакунок, що лежав обіч її чоловіка, загорнутий у величезний аркуш цупкого паперу. Щоб він не намок від снігу, чоловік відразу дбайливо накрив його оберемком сіна, то ж папір мав зайнятися, якщо, якщо...
- Якщо в цій завірюсі на нас нападуть вовки, - рішуче сказала собі жінка. - Нема жодного сенсу прикидатися, нібито не це мене тривожить. Треба бути готовою до всього – так буде краще.
І Митрич, і її чоловік, здається, теж дійшли до того ж висновку, бо кожний механічно намацав свою зброю.
У лейтенанта в пістолетику і насправді були бойові набої, і він був сповнений рішучості влучити кожним з них прямісінько в ціль. Та думка, що хвилювала його, коли тільки почала заходити негода, а саме, як він у разі чого буде звітувати перед начальством за незаконно зроблені постріли, зараз уже не мала для нього жодного значення.
Митрич міг одним рухом вихопити з-під дерюжки приховану рушницю, і блискавично зробити постріл – влучний, щодо цього сумнівів у нього не було. Сумніви, та ще й дуже серйозні, були щодо того, чи не впаяють йому нову статтю за ношення зброї, дозволу на яку в нього не було, і не могло бути – був бо тут на поселенні, після десяти років таборів.
- Може, лейтенант не відмовиться сказати, що то його рушниця? – подумав Митрич, проте без жодної впевненості. – Мовляв, про всяк випадок прихопив мисливську рушничку... Може, якось і пронесе, виплутаюсь...
Геть задубілі, нашорошені, з напруженими до краю нервами, усі троє вдивлялися в темряву попереду себе, сподіваючись побачити абриси крайніх будівель селища. Нема та й нема.
І в той же час насторожено роздивлялись по боках, де скоріше вгадувалися, ніж виднілися розмиті сніговою завісою велетенські стовбури. Хоча це було зовсім не до чого – і всі це розуміли. Вовки ж бо не роблять засідок, вони наздоганяють свою здобич і нападають на бігу, ззаду. То ж дивилися нажахано, хоч і не виказуючи свого переляку, і позад себе...
... І все ж таки – помітили їх попереду, і трохи справа. Цілий ряд жовтих палаючих очей... Вишикувались лінією, за деревами, підпускаючи ближче... А он і ще, і ще...
Учителька рвонула до себе пакунок, відриваючи шмат паперу...
Лейтенант, ще міцніше притиснувши до себе згорток, загорнутий у доху, вільною рукою сунувся собі за пазуху...
Митрич, чомусь заволавши: - А, їдять вас мухи! - вихопив із нівідкіля рушницю, як той мартопляс...
Він першим спромігся б на постріл – це точно. Але пострілу не пролунало. Натомість пролунав ще один вигук Митрича, ще дивніший за перший: - Чума бендерська!
І, обернувши до пасажирів страшне, посічене вітром, червоне обличчя, він закричав ще дужче, перекриваючи виття вітру: - Прожектори... Прожектори на огорожі.... Табір, матері його ковінька!
Жінка ще нічого не розуміла, зрозуміла тільки, що найстрашнішого не станеться, а лейтенантові в голові наче перевернули мапу догори дригом, і він зрозумів, де вони знаходяться... Десь із півгодини тому, на розгілці, Чухрай – так виходило - взяв трохи вправо, мабуть, обираючи більш наїжджений і менше засніжений шлях; вони, не помітивши того в темряві та завірюсі, проїхали зайвий шмат дороги, і ось тепер наближалися до табірних стін, яких ще, проте, не було видно крізь хащі та сніговій. Прожектори ж прорізували і відстань, і темряву, і негоду – і саме ці кружала світла вони прийняли за очі вовчої зграї...
Звідси до села йшов ще один санний шлях, під прямим кутом до того, яким їхали, та ще й добре вкочений. Тепер, коли вони точно знали, що прямують додому, то й хуга наче трохи вщухла, а може, просто повернулися до неї боком, але ж у всіх відійшло від серця. Щось казали, чи намагалися сказати, бо це непросто було на крижаному вітрі. Але ж Митричу вдавалося перекричати вітер, раз у раз повертаючи до пасажирів своє усміхнене обличчя. І усмішка його була схожа на тріщину в корі старого стовбура.
- Ось уже не гадав, - кричав він, і сльози – мабуть, від вітру і морозу – стікали його задубілим обличчям, застигаючи на щоках – що колись зрадію, побачивши табір! Це ж треба!
Вочевидь, його вразило, що видовисько стін, за якими його десять років тримали в неволі, як хижого звіра, викликало в нього щиру радість, і він знову й знову ділився своїм подивом із супутниками.
Ті ж, сповнені емоцій з приводу свого спасіння від, здавалося, вже неминучої небезпеки, щось намагалися йому відповідати, але більше з радісним чеканням вдивлялися в темряву, тепер вже точно знаючи, що ось-ось будуть вдома. Хоч би скоріш - адже було дуже темно, і дуже холодно, усім.
...Усім, окрім малого Вовці. Це ж бо він, народжений десь зо два тижні тому, виписаний сьогодні вранці зі шпиталю разом із мамою, лежав на колінах у свого батька, загорнутий у величезну ведмежу доху. І було йому тепло, і це добре, а що темно – це для нього теж було добре, бо він дев’ять місяців перебував у теплі та темряві, тож різке світло, що два тижні тому хльоснуло його по відкритих, ще притуманених, оченятах, йому аж ніяк не сподобалося. І він несамовито та розпачливо закричав. І так він кричав майже увесь час, коли не спав. Але спав він поки що теж майже весь час, від годування до годування. Щоправда, він уже почав пізнавати свою маму – і коли вона брала його на руки, теж на хвильку переставав кричати. А тоді їв, та знову засинав...
Ось і зараз, попоївши перед дорогою, він міцно спав у теплі та темряві, яка була йому поки що миліша за білий світ. То ж не зчувся, як Митрич таки вичавив «Тпру!» зі своїх посинілих на морозі вуст, як заносили його до будинку, до кімнати, як розгорнули доху і як баба Левчиха, котра і дійсно десь взялася при цьому, подивилась в його червоне кругле личко і, моргаючи старечими зволоженими очима, тричі плюнула собі за ліве плече.
А тоді він прокинувся, побачив світло і закричав. Але мама була поруч, вона взяла його на руки і стала годувати. То він знову ж таки не чув, як батько на кухні простягав Митричу пляшку, а той боявся, що вона вислизне йому із задубілих рук, які він саме притуляв, з розчепіреними та закляклими пальцями, до грубки. То ж батько поставив її до кишені благенького піджачка, що був у Митрича під розстебнутим кожухом.
Не чув він, як зайшла до кухні Левчиха, як Митрич скинув таки кожуха і сів на ослінчик біля столу, скраєчку, а на стілець – батько. Тоді з коридору до кухні зазирнула молода дівчина в байковому халаті. Тоді ще одна, і ще. А Левчиха поставила на стіл картоплю в казанці, буханець хліба, і – Митрич як у воду дивився - великий шмат горбуші, що червоніла на тарелі так само пронизливо, як його великі, все ще не відігріті руки на витертій до білизни цераті. Звісно, що і пляшка знайшлась, та ще й не одна. Усі намагалися говорити тихо, та дівчата інколи забувалися і заходилися заливчастим сміхом, і тоді батько цитькав на них. Але й сам він, розказуючи, як вони нажахалися вовків, яких і спомину не було, теж час від часу надто підвищував свій молодий, дзвінкий голос. Дівчата не наважувалися робити йому зауваження, то ж гримати на нього доводилося Левчисі.
Не чув Вовця, як мама поклала його, нагодованого, переповитого, на вузеньке подружнє ліжко, і вийшла з кімнати, тихенько прочинивши за собою двері.
Коли вона приєдналася до товариства, то всі зустріли її радісними, хоча і притишеними вигуками. Вона сиділа навпроти Митрича, з її обличчя потроху зникали червоні плями від морозу та вітру, і воно знову ставало збляклим та втомленим. Проте очі були все ж молоді, і радісні, і живі. І дуже розумні. І коли лейтенант уже вкотре, кожного разу все жвавіше, заходився розповідати, як вони мало не палахнули по табірних прожекторах – ото б сміху було! – Митрич зустрівся з нею поглядом, і побачив, що вона розуміє. Хоча – хто знає, може, куля з рушниці й не долетіла б до прожектора... Так що все було, може, не так уже й страшно.
Вовця не почув навіть того, як потому батько й мати зайшли вдвох до кімнати, і стали поруч, дивлячись на нього.
Тоді мама сказала: - Зніми із шафи чемодана, у ньому зробимо ліжечко. Усередину покладемо подушку...
А батько зітхнув, дивлячись на пакунок у розірваному папері, звідки крізь діру визирав сувій тканини, м’якенької, тієї, що йде на формені онучі: - Пелюшки від снігу змокли...
- Це пусте, - трохи винувато озвалася мама. – Однаково треба було б перепрати. Бо ж у тому воєнторзі, мабуть, геть пилом припали...
