В темряві був чутний лязкий поцілунок. Якийсь шелест. Щось впало. Тиша. Тиша. Сміх. Знов щось впало.
Проїжджа машина освічує кімнату. На підлозі розкидані речі. Годинник на стіні. Двоє займаються самим, що не на є, найвідвертішим коханням. Ближче до кутка, де згущуються сумерки, ніби відвернувшись, ніби похилившись, ніби дві напів прозорі тіні. То вони - ангели, ну ті, що хранителі. Ті, що завжди за спиною. То вони - служителі Мак-Фатума.
- А вона схожа на свою прабабусю. Така ж трагедія в тих самих очах, та сама родимка на щоці.
- А як воно швидко в них забувається. Хіба вона знає це? А знала б? Задумалась би!
- Вона точно, вона про таке більше думає, ніж інші. А він?
- Він? Ні. Та й любить її, мабуть, саме за це. То для нього ніби ковток. Думає іноді, що вона трохи .. А то він " потьмарений"
- Він? Ти!
- Чого це я?
Пауза. Тиша.
- Пам'ятаєш, як вони тоді?..
- ..Так, він речі в багажник клав, захлопнув його і дивиться по сторонам..
- ..а вона стоїть, в очах потемніло.
- Я тоді одразу й не змикнув, що то вона, суджена його. Чого так по сторонам дивиться? Думаю, треба підганяти, а то спізниться. А може б і справді прогавив..
- А вона аж дихати перестала.
Пауза. Тиша.
- Здається, у них все. Йду нашепчу, хай скаже щось таке.
- Давай, бо цій так просто не нашепчеш.
- А добре, що разом будуть.
- Добре. Та що добре. Доля така в них. Як то в них кажуть? " Чому бути, того не минути".
- Так, так.. Ну я пішов.
- Давай.
