Історія, як і майбутнє, буває найрізноманітніша. Цілком розперезана й благовидна. Строго наукова, казково-міфічна, таємна (називається - криптоісторія) і навіть альтернативна. Ну, дуже, дуже різноманітною може бути історія. Але завжди незмінно залежна від тих, хто її робить. Від нас з вами.
Пам'ятаєте, як у творі Рея Бредбері "І грянув грім" розчавлений метелик вплинув на долю цілої країни? На щастя, це була не Україна, але все ж таки... З Україною, напевно, теж щось у минулому сталося. Тому що, чому тоді ще зовсім недавно ми посміювалися над істориками, які доводили, що саме через нашу країну від Гіпербореї до Шамбали простували міфічні арії? Мовляв, такого бути не може. Не могли метелики сидіти ані на їхніх мечах, ані на їхніх оралах. Не мали права. І зганяли ми комах з первісних трав, з пожовклих сторінок, вкритих давніми рунами, чавили їх потужними, конкретними шипами туристичних черевиків. І навколишній світ ставав абсолютно роз‘ясненим і абсолютно зрозумілим. Але - Боже ж мій ! - яким же він ставав нудним.
Одного разу, після 24-го серпня 1991-го року, в українське небо злетіли цілі зграї метеликів. Вільних і незалежних. Ю.Шилов, Ю.Канигін та їхні послідовники познайомили країну з її красивою, поетичною, напівміфічною історією. Втім, чому напів-, і чому міфічною? Незважаючи на усю полемічність праць названих авторів, ми все ж стаємо свідками того, як відкриваються нам нові й нові таємниці давно минулих днів, передбачені ними . Наприклад, кременчуцький тижневик "АVтограф " неодноразово писав про відкриття, зроблені археологами поряд з цим містом, про "сліди Вішну", знайдені на Стовбуватій Могилі. Чи це не є доказом того, що метеликів історії задавити в принципі неможливо?
Богами стають звичайні люди, які прожили незвичайне життя. Ось і Ю.Канигін писав не тільки про Вішну, а й про Раму, який, ідучи в сучасну Індію, проповідував своє сонячне вчення на дніпровських берегах. Тому, мені хочеться слідом за редактором "AV" В.Ейсмонтом, що запропонував своє трактування появи назви правобережної частини Кременчука - Крюкова, запропонувати своє трактування появи самої назви "Кременчук". Адже "чук" в деяких мовах індоєвропейської групи означає "піднесеність". І, може бути, колись місцевість поблизу кременчуцьких пагорбів називалася "Рамачук" - "піднесеність Рами"? :)
"Це несерйозно!" - скажуть серйозні вчені. А я і не хочу бути серйозним. Тому що моїй країні явно не вистачає казок, міфів, легенд. Нехай смішних і наївних, але добрих, давніх і сучасних, які народжуються на наших очах. Ви не помітили, що країни, які стрімко дорослішають, так само стрімко розвивають свою міфологію? Навіть Штати, яким в цьому плані особливо похвалитися нічим. Але, можливо, всі ці "хижаки", "чужі", з якими борються відважні Шварценеггери й Уівери, всі ці "термінатори" і Брюс-Віліси, що незмінно рятують світ, і є основа нової міфології? Міфології ХХ століття?
Дорослішати потрібно граючи. Граючи з думками, словами, метеликами. По-моєму, це є аксіома справжньої педагогіки. Якщо залишатися серйозним, то, хоч це і парадоксально, дорослішати доводиться набагато триваліший час. І тоді наші сусіди цілком слушно можуть робити заяви, подібні тій, яку зробив на одному з круглих столів директор Міжнародного інституту гуманітарно-політичних досліджень, росіянин В.Ігрунов. "Якщо підбивати підсумок минулого десятиліття, - сказав він, - то мені здається, що українська політична еліта так і не позбулася якогось підліткового синдрому у своїх діях. Але при підлітковому синдромі рецепт потрібен прямо протилежний. Чим жорсткіша і визначеніша позиція, тим краще відносини". Маються на увазі відносини межу країнами.
Чи не тому пан В.Путін, жорстко поводячись з власними олігархами впритул не помічає олігархів українських? Чи не тому нас штовхають до несвоєчасної парламентської республіки, розуміючи, що... Не можу не процитувати ще одного політолога, директора Інституту політичних досліджень С.Маркова: "У Росії практично немає олігархів в парламенті. А в Україні олігархи прийшли до парламенту і все більш активно там працюють. І вони, зрештою, доб'ються того, що Україна стане парламентською республікою, уряд буде призначатися цим парламентом і стане фактично результатом боротьби кланів". Чи не тому, врешті решт, наші сусіди явно підтримують одного з кандидатів в українські Президенти з кримінальним минулим? Їм потрібно таке майбутнє України. Слабке, крихке, що б'ється в сачках політичних змов та інтриг. Але чи потрібно воно нам, українцям?
Мені не дуже подобається західне "фентезі". Доволі таки воно похмуре. Я вихований на іншій фантастиці. Однак не можу не згадати майстра цього жанру Майкла Муркока. Справа в тому, що якщо місце дії майже більшості романів-"фентезі" принципово не визначено, то в його романі "Рунний Посох" герої перебувають в майбутньому здичавілої Землі, в Європі та Комуноазіі, через тисячі років після катастрофічних Смутних Століть. Хочете знати, як виглядає наша країна?
"Нарешті вони дісталися до краю обриву і побачили горбисту рівнину, що простягалася, здавалося, в нескінченність. Лицар показав на захід.
- Туди ми вирушимо вранці. Там, за Пульсуючим Мостом - Укранія, а фортеця Божевільного Бога - в глибині материка. Будьте обережні, в цих краях нишпорять воїни Темної Імперії".
Як мені здається, якщо фантеристіка М.Муркока вірна, то сьогодні, в нашому сьогоденні, хтось розчавив не одного метелика, а цілу їх зграю. І не підошвою, а усіма траками своєї байдужості, свого одномиттєвого користолюбства, свого вічного самозамилування, свого... Не чавіть метеликів історії!.. Адже кожною розчавленою істотою відзначений ще один крок до Божевільного Бога дикої Укранії.
Серпень 2004
(В паперовому вигляді публікувалося в журналі «УФО: Український фантастичний оглядач» №4(10), 2009 р.)
