В динаміках старенького магнітофона кричать Rammstein, в кімнаті дим цигарок, хоч сокиру вішай. Друга ночі. Мабуть, добре, що це приватний будинок, бо сусіди вбили б вже.
Василь стояв на дворі, дивився на зорі. Випив небагато, в очах не двоїться, але ноги вже погано слухаються. Хочеться спати. В таку мить тягне до філософії, але як завжди, хтось заважатиме.
- Васю!
- Що, Віко?
- Ти мене проводиш додому? Бо вже пізно.
- Авжеж.
Василь, мабуть, залишився би спати в домі, але не міг відмовити красивій дівчинці з золотими кучерями. Тим паче, що йти по приватному сектору одному небезпечно. Або собаки зжеруть, або бандити заберуть останнє.
Вони йшли по темним вулицям, трохи хитаючись від алкоголю, але ще при розумі. Розмова лилася, як гірська річка. Проте Василь постійно озирався, його не відпускало відчуття, що позаду хтось йде. Останнього разу, навіть, побачив тінь, але його відвернула Віка.
- Васю, хтось йде.
- Так, бачу.
Попереду йшли троє чоловіків, один з них грався ножем. Вони вийшли з темряви на світ єдиного в цьому районі ліхтаря і зупинилися.
- Віко, до твого будинку небагато йти, на останній розвилці зверни наліво, а потім прямо. Там починається район багатоповерхівок.
- Я тебе не залишу.
- Йди, я спробую їх затримати.
- Васю!
- Біжи! – крикнув Василь.
Віка розвернулася і побігла. «Розумна дівчинка, тільки що мені робити?» - прискоривши хід, думав Василь. Нарешті його шлях перетнувся з чоловіками, один з них міцно схопив Василя за руку. Василь спробував вирватися, але все марно, чоловік дебелий й сильний.
- Чому бабу кинув, піжон? – двоє інших розсміялися, з них разило перегаром.
- Я її не знаю.
- То вона повія?
- Не називай її так.
- Тож знаєш. А навіщо нам брехав, піжон? Зараз ми тебе будемо трохи бити.
Двоє друзів товстуна підійшли ближче.
- А віч-на-віч, слабо? – Василь пішов ва-банк, у трьох вони вбили б його.
- А ти зухвалий, піжон. Гаразд, але буде все серйозно.
Василь не знав що це означає, але протверезів миттєво. Друзі товстуна встали в коло, один з них продовжував гратися ножем.
- Перший твій удар, піжон.
- Тримайся.
Василь вдарив з усіх сил у черево товстуна, але той лише посміхнувся, штовхнувши руками Василя. Той впав і гадав, що вже кінець, але нічну тишу розірвав постріл, товстун впав, зі спини текла кров. Озираючись, його друзі побігли у різні боки. Василь продовжував лежати, вдивляючись у темряву ночі, звідки повинні були стріляти. На світ вибіг Льоня, найвідоміший в районі «тусовщик». В руці він тримав пістолет Макарова.
- Ти як, Василь?
- Льоня? Ти що тут робиш?
- Взагалі-то я чекав на подяку.
- Ти вбив людину!
Льоня доторкнувся до шиї товстуна.
- Він живий. Біжимо звідси, бо здасть нас.
- Що ти таке кажеш? Нас знайдуть і буде гаплик. Треба відтягнути його до лікаря.
- Біжимо!
- Допоможи, я один його не дотягну.
- Гаразд, впертий осел, але сидіти будемо разом.
- Авжеж – Василь посміхнувся.
Перев’язавши рану сорочкою Льоні, вони потягнули товстуна вниз по вулиці. На щастя місцеве відділення поліклініки було відносно близько, лише якихось п’ять кілометрів. По дорозі Василь стукав у двері домів, але люди або не відповідали, або кричали, що викличуть міліцію. Треба покладатися лише на себе.
- Льоня, а звідки в тебе пістолет? – тягнучи товстуна спитав Василь.
- Батько полковник міліції. Я взяв його пістолет для самовпевненості.
- А він знає?
- Краще тягни і мовчи.
- Я так і гадав.
Вони тягли товстуна ще п’ять хвилин.
- Льоня, а це ти пхався за мною і Вікою?
- Так.
- Навіщо?
- Ревнував її до тебе.
- Але ж між нами нічого нема?
- Ото ж бо й воно.
На дорогу виїхала машина. Василь озирнувся. Це був «бобик» міліції. Льоня побачивши машину, переліз паркан найближчої дачі і втік. «Трус» - подумав Василь. Це ж був самозахист, навіщо тікати? «Бобик» зупинився, звідти виліз сержант з АК-47 на плечі.
- Сержант Архименко, що тут коїться?
- Сержанте, викличте швидку!
- Ага, вогнепальне. Де пістолет?
- Нема. Це не я стріляв.
- А хто?
- Не знаю.
- Петро! Виклич швидку! – крикнув напарникові в машині сержант.
- Я можу йти?
- Петро! Зачини цього у машині.
Худий та високий Петро, скоріш за все курсант, надів на Василя наручники і запхнув у салон.
Машина всю дорогу скрипіла і з максимальною швидкістю (десь кілометрів шістдесят у годину), за пів години доїхала до відділку міліції.
- Куди його? – спитав сержант у чергового в середині відділку.
- У другу камеру – сонно відповів той.
Знявши наручники, Василя кинули у камеру. Всередині були жовті стіни, вікна зовсім не було, ще й смерділо чимось кислим, мабуть з бомжа, який валявся на нарах.
- Сержанте! Я маю право на дзвінок по телефону!
- Буде тобі дзвінок, адвокат і какава з чаєм! – сержант пішов, ригоча, як кінь.
В цей час бомжа знудило, на полу опинився зміст його шлунка. Василь сів на сусідні від бомжа нари, і підібравши ноги заснув.
Вранці Василя розбудив черговий, який вночі приймав його.
- На вихід.
- Я? – спитав з надією бомж, що отверезів.
- Ні.
Василь вийшов з камери. На нього знову наділи наручники.
- Куди мене?
- До слідчого.
Василя повели на другий поверх. На двері була вивіска: «Проторін Сергій Сергійович, слідчий»
В середині Сергій Сергійович стояв у вікна і дивився в небо крізь вікно. Нарешті він сів за стіл і дістав папери з сейфу.
- Ім’я, прізвище, по-батькові?
- Василь Семенович Весняний.
- Кепські в тебе справи, Василь Семенович Весняний.
- Чому?
- Помер Ернест.
- Який Ернест?
- Якого ти вбив.
- Нікого я не вбивав.
- Не зізнаєшся?
- Ні. У мене навіть пістолета нема.
- Вірю, вірю я тобі, громадянин Весняний. Проте нічим допомогти не можу.
- Що ж робити?
- Є один шлях.
Слідчий дістав з шухляди у столі папірець і ручкою написав 3000$, потім дістав сірники і спалив його.
- Я згоден.
Того ж дня Василь віддав слідчому гроші, які заощаджував протягом двох років. Слідчий в свою чергу казав, що це не йому, а родичам вбитого. Він безкорисно допомагає бідному хлопцю, який потрапив у халепу. Авжеж Василь не повірив. Тим паче, що через місяць побачив товстуна живого та здорового під деревом місцевого парку, п’яним, як свиня. Проте свобода важливіша за будь які гроші. Бо хто знає де був би Василь, якщо слідчий виявився чесним.
