Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2599
Творів: 47331
Рецензій: 92090

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Про ангелів, які курять

Справжній ангел курить вінстон (нарешті кінець)

© Олена Олександрівна, 18-08-2007
Форд тихенько привалює  до мене.
– Йдем вип'єм. – каже Форд.
Блін, ми ж  вже пили.
–  Нашо? – не розумію  я.
Ми вже третій день п'єм. Треба збиватися.
–  Просто… – не розуміє  Форд. – Ну, то ми йдем пити?
–  А шо пити? – питаю  я.
–  Не знаю.  – каже Форд. – Шо в магазин буде, то і вип'єм…
–  А як там нічого не буде?
–  Такого  не буває! Навіть в канцтоварах  на розлив продають.
–  Ну не знаю… – ламаюся я.  – А може давай ліпше покурим?
–  Орко, ти дебіл?! Ходи вип'єм!
–  Добре. Тільки чекай.  Зараз  знайду всіх  решта…
–   Та йой, Орко, хватить. Вони і так п'яні.  Ходи вип'єм.
Ми пішли.
На дворі падає  дощ. Його противні крапельки акуратно сповзають вниз  по наших  дощовиках. Сьогодні холодно. Особливо як  на літо.  Нє, розумію  на весну.  На весну то ше така погода припустима.  Але тільки на ранню. Або на осінь.  Восени така погода взагалі може бути і вважатися теплою.  Але не влітку.  Влітку нє.
Шкари в мене всі промокли і  від  того я роблюся злим.
Мій ангел  поїде завтра зранку.  Найближчим поїздом з  Дубна і я його вже більше не побачу.  І від  того я роблюся злим також. Нє, ну нахуя приходити,  а потім кидати. І взагалі, це образливо.  По-моєму, не можна так паскудно кидати свого підопічного. Ти ж   його маєш  захищати! Хоч деколи з'являтися поруч з ним…  А ти його кидаєш. Це ж  твоя робота! Ти ж  маєш хоч переживати, хоч трошки думати,
Шо там з  ним робиться. А ти забиваєш. Нє, зрозумійте правильно, я не маю  на увазі, шо хочу, шоб  всі зара наді мною  тряслися.  Просто виходить якось по-дебільному. Правда?

Ми з Фордом п'яні намагаємося знайти в купі народу наших.  Зараз йде якраз  гала-концерт.  Блін, чого ж  ми так багато п'ємо…
Наших  якось не знаходиться.  Натомість ми знову натикаємось на Щедрика і Бросю  Падолист.
–  Шо, знайшли Поллі? – питає  Форд.
–  Кого знайшли?!! – перепитує  Брося.
Брося не чує.
Зараз  ж  гала-концерт. Голосно  грає  музика.  Ми їй заважаємо своїми розмовами. Музиці це не подобається.  Вона намагається нас перекричати. Ми не розуміємо, шо ми комусь заважаємо, тому намагаємося перекричати її.
–  ГА? – питає  Форд.
–  Галицька Армія?!!! – втручається в розмову безмозглий Щедрик.  Блін, мудойоб.  Ну до чого тут Галицька Армія?
–  ШО?!! – не розумієо ми.
–  Гопники!? – кидається до своєї  улюбленої  теми Щедрик.
–  Нє. – кажу я.
–  Соки пити треба! – і собі кричить шось не в тєму Брося.
– Шо, я вас не чую!!!! – і тільки Форд  сказав правду.
–  А, блядь!
Ми кивнули.  
Музика вирубується.  Зараз  має  вийти наступна група.
–  І шо, знайшли Поллі. – каже Форд  без напрягу.
–  Нє. – відповідає  Брося.
–  Ну та.  Хто б  сумнівався.  То на неї  схоже. – зауважую я.
–  Та нє.  Ми зато замість неї  знайшли цілу банду гопників! Гопників! Гопників!
Далі Щедрик починає  розпирати величезну тираду, метаючи перли незрівнянного красномовства на тему гопників і боротьби з ними.
Блін, замахав вже своїми гопниками. Яка йому нахуй різниця!
–  Блін.  – кажу я.  –  Замахав ти вже своїми гопниками.  Яка тобі в чорта різниця.  Тебе то  гребе чи шо?!!!
Щедрик не зрозумів.
–  Ну як  яка?! Тож гопники!
–  Блядь, ти дебі-іл! Ти задрав вже всіх  своїми гопниками! Щедрик, ти то-ормоз.  Розумієш, ти, бля, тормоз  страшний.  Я не знаю, як тебе вдома мама з  татом терплять, але ти то-ормоз.  Тебе молотком по жопі в дитинстві ніхто не бив?!
–  Нє. – не зрозумів Щедрик до чого це я так.
– То ВИДНО, шо по жопі ніхто не бив! Весь удар на голову приймався! Щедрик, ти то-о-о-рмоз.  Я чесно, я ше не бачив таких  тормозів як ти.  Хоч сиди тихенько, шоб  люди не бачили, шо ти тормоз.  Сиди тихо  не встидай народ!
Нє, я сам не вкурив, шо то я таке сказав. Я просто  був п'яний і злий.  Ну на кого я ше зараз мав зриватися. А тут ше той Щедрик, як на зло, зі своїми гопниками лізе.  Не досить того, шо я Щедрика і без  гопників терпіти не можу, а він  ше знущається.  Форд, блін, тоже – чорт дьоргнув піти з  ним напитися.  Тепер чуджу всяку шкоду.  Мені зараз  дуже стидно перед  Бросею  Падолист, шо я отак-от нагло з бухти-барахти обізвав її хлопця.  Мені зараз  дуже стидно. То всьо не я, то алкоголь, який тепер замість мене. То не я.  Чесно.  Але вже пізно.  Нема чо пити боржомі, коли нирки відмовили.
Я набираю  повітря в груди і намагаюся ше якось виправити ситуацію.  Я маю  зараз  сказати шось таке, шось ніби пожартував я.  Бо вибачатися я не буду. Нє. Не перед  ворогом.  Я маю звести всьо на жарт.  Або збити його на  тему гопників.  Блін, та Щедрик в два рази більший від  мене.  Чуть шо.  Мені пизда… Але то нічо.  Я зараз  всьо справлю на невдалий жарт.  Зараз  буде добре.
Проте я кажу:
– Ну погодьтеся, правда він  тормоз?
Блін, все я шось не то ляпну.
–  Шо ти сказав?!!! – розізлився, як тепер виявилося, ще й глухй Щедрик.
– Ну то ми вже йдем… – поняв Форд  звідки вітер.  Але нікуди ми не пішли.
Я з ходу завалив Щедрику головою в живіт. Щедрик відкинувся трохи назад, але очікуваного результату то не принесло. Блін.  Думаю я.  Тим більше, шо до Щедрика вже поспішають його друзі, а в мене хіба один і то п'яний Форд.  Форд  перше думає  піти за Туром.  Але шо він тирндить, який Тур. Де той Тур?!  
Поки той придурок думав за свого Тура мене вже за патла витягували в сторонку. Я вивертаюся і  завалюю кулаком по писку когось в пухнастому светрі. Або нє.  То міг  бути не пухнастий светр, а просто хтось собі кота на шию  намотав.  Але не того лисого і не персидського, а нормального, файного кота.  Такого як в мене колись був, поки не здох.  Коротше, я ніхєра не бачу.  Зараз  темно.  Я чую, як матюкається Форд.  Спалах  світла.  Я  бачу розлюченого Щедрика. Дальше я вже нічо не бачу.  Хтось копає  з заді. Я боляче повалююся на коліна.  Дальше знов спалах  світла. Бачу як сука Щедрик своїм шкаром влуплює  мене по носі.  І тут я справді радію, шо щедрик ше не розжився на гади.  Він  лупнув мене своїм кедом. Я радий, шо то був тільки кед.
Все.  З мене хватає.  Я колодою  повалююся на траву.  На останок мене Брося Падолист б'є  чимось по голові. Власне, перше вона б'є  мене по голові, а потім я вже повалююся.  Блін.  Мене навіть Брося по голові вдарила.  Перед  Бросею  так стидно. Ми ж  ніби шось як друзі були….  Потім знов спалах  і  підбігає  Тур.  Хтось каже шось типу о, Тур привіт! Тур дальше каже шось ніби: на хуй пішли звідси. Придурки.  Ану пішли звідси.  Зйобуйте! Мудойоби! Вже шоб  я вас тут не бачив! ВЖЕ!  Орка мені чіпати будуть.  Марш звідси.
– То твій друг?!! – не розуміє якийсь тіп.
–  Та.  – гордо каже Тур.  – То мій друг Орко.
–  Блін, та то такий агресор.  Та він  сам нас почав пиздити… Ну добре.  Нас нє. Але  Щедрику він перший в дихало заїхав.
–  Шо ти мені пиздИш?! – вже зовсім обурився Тур.  – Орко би в житті перший не починав.
–  Тур, блін, не зайобуй зі своїм Орком.  А то ти дуже попускаєшся.  Ми його так ніби більше знаємо, ніж ти!  – каже Брося.
–  Бросю, помовчи… – далі не вірить Тур.
–  Та відвали! – не подобається Бросі…

В кінці-кінців вони нарешті пішли. Наді мною  всі наші зібралися, оточивши в кружечок.
– Орко, ну шо ти мутиш?! – казав Тур. – Давай вставай.
Знову починає  падати дощ.
Я піднімаюся.  І з  приємністю  для себе зауважую, шо навіть так дуже сильно мене не покоцали. Ну подумаєш носа розбили  і дихалка болить.  Але то зараз перейде. А так то нормально…  Все навіть добре виходить.
Я питаю:
–  Форд,  а ти де був?
–  Та я шо… Та я тут перше помахався. Потім так світло ніби троха блимає… білін, дощ знову падає  мені суки дощовик порвали…
–  Та неважно –  мені тоже.  То шо ти робив?
–  Та я перше руками троха помахав.  Потім світло так ніби бризнуло. Дивлюся, а тут-во збоку шось ніби Тур стоїть. Я скоренько драпака.  Ну не далеко.  Буквально метрів п'ятдесят звідси. Дивлюся. Реально Тур.  Думаю круто.  Тай ми зразу сюда.
–  Та. – каже Тур.  –  А я так  тільки обертаюся, а там дивлюся перше Форд біжить.  А троха дальше  Орка пиздять.  Думаю всьо.  Тож  треба було так нарватися, шоб  тебе навіть  Брося по голові  рюкзаком…
– Ну добре. Менше з тим. – каже Квіточка. –  Тобі вже як, легше?
Насправді мені хуйово.  Нє. Не в тому розумінні, шо там десь шось боліло чи шо….  Нє, всьо було добре.  Просто якось так стрьомно.  Найменше, шо мені хотілося, то сваритися з  малою  Бросею  Падолист.  Вона ж  була нормальна.  Вона ж  прикольна дівчина.  І нам вона все помагала.  Туру особливо.  А тут тепер Тур через  мене посварився з  Бросею.  І то вже всьо.  Я накопав її  хлопця, Тур мене підтримав.  Я не думаю, шо після того ми  з нею знову вийдемо на такий як був шлях  дружби.  І то по-моєму є  погано.  І то за останні  3 дні в мене ставиться як ше одна втрата.  А я більше так не хочу.  Тож  неприємно. Мене зайобує  вічно всьо розгублювати і вічно попускатися. Сьодні я дзвонив додому.  Мама з татом спиталися хто то такий до них  дзвонить. Я сказав, шо їхній син  Орко.  Мама сказала, шо нема в них  сина і поклала трубку.  Звичайно ж  я про то нікому не говорив, а якби навіть сказав, то так, мимольотом шоб  нічо' такого дурнуватого не подумали.  Але на справді,  мене то грузить…  
Я толком не розумію, шо то зараз тут відбувається.  Але мабуть шось погане.  І найбільше, шо мені хочеться, то мабуть вбити когось. Ну хоч кого-небудь.  Я би потім пішов, здався в поліцію сам. Вони би зраділи, бо якраз  підходить там по якомусь плану. Вони би мене прийняли.  І того разу я би був вже  комусь потрібен.  Вони би прийняли. І мені би там подобалося.   Я би мав свою  нормальну хату, постійне місце, постійних друзів ше років десь так може на десять.   І то би мабуть були єдині люди, яким, я точно знаю, за ті 10  років не хотілося б мене відпускати.  Вони би не збилися з  мене  і за цілі 10 років я мав би хоч якусь постійність.  Я би був певен хоч за шось.  Мене б не гризло, шо своєю нав'язливою  поведінкою чи дурними приколами, чи ше чимось таким я дістану всіх  тих  людей, які мене знають і вони просто собі втечуть… Вони ж не втечуть.  Максимум, куди вони можуть піти, то додому спати або додому на вихідні, (ну, ті хто ходять на вихідні), або в відпустку на пару тижнів.  А так, далі вони би були зі мною…    
Спочатку всі кажуть тобі, шо ти прикольний, шо ти веселий і їх преш. Шо ти вмієш  добре робити якісь невідомі речі.  В кінці-кінців хтось хвалить навіть твій рівень розвитку.
Але потім все якось перекручується в другу сторону і ти стаєш  вже якимось тухлим яйцем. Воно вже залежалося і дуже смердить.  Але біда в тому, шо яйце дороге, інкрустоване чимось солідним, подароване ше давно вмерлій прабабці. І викинути таку річ якось шкода….
Тому вибачте, шо  тухлі яйця смердять, але терпіть, бо ви зробили мені неприємно.  
Тур, Форд  і Квіточка пішли дальше під  сцену.  Я сказав, шо зараз  до них  долучуся, тільки хоч трохи віддихаюся. Вони погодилися і чомусь залишили мені маленький ліхтарик. Я перше казав, шо не терба, бо точно знав, шо в тому ліхтарику вже давно як погоріли батарейка. Я, власне, сам їх попалив.  Але вони все ж лишили.  Батарейки, як не дивно, хтось поміняв. Я ввімкнув ліхтарик, пускаючи до себе троха світла.
Мирося вирішила скласти мені компанію, пускаючи до мене троха світла також.  Ну навіщо? Краще би вже їхала і мене тут не муляла.  Мені ітак недобре.
Раптом Мирося дивиться на мене і починає  тупо ржати.
Нє, блін, ну чо вона рже? Мені зле.  В мене був важкий день.  Важкий тиждень.  В кінці-кінців  в мене шістнадцять років якісь складні виявилися. А вона тут сидить і як на зло мені рже.  Так ніби я тут стою цирки показую.
Я питаю  її чо вона так рже.
Мирося відповідає, шо рже, бо смішно.
Шо тобі смішно?– питаю я.
–  То було так смішно. Ви так смішно пиздилися…
Ніхуя собі смішно пиздилися…
–  Та нє! – розказує  Мирося далі не перестаючи ржати.  –  Стою  я, дивлюся  Тур починає  матюкатися. Думаю: шось його вкусило… Потім прибігає  Форд  і починає так смішно махати руками…
Мені це не подобається. Я зараз  дуже злий.    
–  Мирося, замовкни будь ласка.
–   Нє. Чекай, я  ше не розказала.   Дальше прибігає Форд. І так смішно розмахує  руками.  І таке шось говорить.  Шось як «Там… бля… той….він…йо!» А Тур так зразу за голову : «Орка б'ють!»
–  Миросю, будь ласка.  Я тебе як людину прошу замовкнути.
Проте вона навіть  сміятися не перестає.
–  Пх-и-и-иі-і-хі-хі… Тебе навіть мала Брося Падолист побила.  Орко,  а скажи чесно, ти як в туалеті воду спускаєш, боїшся, шо  «водоспадом» змиє, правда?
–  ТА ЗАКРИЙ РОТ НАРЕШТІ!!! – не витримую  я.  – То всьо через  тебе! Ти ж  маєш  рятувати мене.  Збивати з  того!  Наводити в кінці-кінців на то…  як там пише… На «шлях істинний»! І цікаво  як ти то збираєшся робити, якшо ти сама така?!  Дивися, Миросю, шоб  ти знала, з тебе нікудишній ангел! Ти мала мене витягнути,  але ти забила! То я через  тебе такий!  Ти дурний ангел!  Я хочу нового.  Я хочу такого, шоб  помагав!
Мирося слухає  то все, шо я їй кажу.  Слухає  уважно. Але з певним нерозумінням. В деяких  місцях  навіть старається хитати головою. І тут одне з  двох: або вона, як завжди,  просто забила, або їй справді неприємно…
Проте я продовжую  далі.
Хтось нарешті мусить показати їй, шо то є  нормальна критика.
–  Ти ангел? –  продовжую  я. – Та ти чорт-зна-шо, а не ангел!.. Чесно…
Її вії  опускаються-піднімаються, опускаються-піднімаються і так швидко-швидко. Очі при тому наповнюються злістю.  Я кажу:
– Миросю, сонечко, ти дуже прикольна.  Як дівчина.  Але як ангел ти до сраки. От в Квіточки класний ангел. А ти нічого не можеш зробити по-людськи. Ти на мене тупо забиваєш! Забирайся, Миросю, йди геть  і не чіпай більше моєї  світлої  душі. Приведи когось такого як в Квіточки.  І може тобі я подякую!
Я п'яний і злий.  Мене прорвало.  І я кажу всі ті дурні речі своєму ангелу. Я виганяю свого ангела. І він  тепер плаче. І мені, п'яному, торба як шкода, шо мій ангел  плаче через  мене. Я не думаю, шо якшо я скажу зараз «вибач я погарячкував» від  того багато чого  зміниться. Від  того мій ангел  навіть плакати не перестане.
Але то сльози якісь не такі.  Вони або від  розпачу, або від  злості – одне з двох. Обличчя її грізно перекривлюється. І Мирося вже більше сичанням видає з себе:
– Вона на нього заслужила.
Потім знову збиває мене з  ніг.  Біжить до нашого намету.  Бере великий ліхтарик. Закидає  якісь свої  речі в рюкзак.  Забирає  свій спальний мішок і кудись виходить.
Вона йде.  Вона тікає  звідси.  І таким чином я прискорив то,  чого взагалі не хотів…
      
Дурнуваті одноразові вогники світла б'ють мені  по очах.  Слідкуючи за мною,  не відпускаючи мене і намагаючись ще більше дохарити. Люди, які тут крутяться, вони тоже дохарюють. Вони всі такі раді.  Або навпаки не дуже раді..  Вони всі шось кричать.  Вони ніхто не можуть вести себе тихо  і мене то дохарює. Тут повно народу.  Я хочу втекти. Але  я ніколи не буду сам.
Ваші дурнуваті зірочки слідкують за мною.  Ваш дурнуватий асфальт слідкує  за мною.  Ваша срана культура слідкує  за мною. Я дихаю  з  вами одним затухлим повітрям, яке вам потім розказує, шо я робив і де я є.  Воно здає, завжди здає,  всі мої  позиції. Ви всі від  мене чекаєте невідь чого.  А я хочу просто побути сам. Але ви мені не даєте.  Ви завжди лізете.  Ви приходите і я мушу триматися купи. Я мушу маскувати всі свої  тріщинки і ховати всі дзеркала.  Ви всі чекаєте чорт-зна чого і я мушу показати вам чорт-зна шо.  Я мушу показувати вам чорт-зна шо, коли просто хочу побути сам.  Ви вічно лізете зі своїми розмовами, коли на них  зовсім немає  сил.  Ви вічно лізете зі своїми погядами, коли на них зовсім немає  часу. Ви придумуєте собі якийсь дурнуватий  мій характер, визначаєте мою поведінку, десь, мабуть через ваше продажне і прогниле повітря, змовляєтеся, шоб характеристика приблизно вийшла однакова і потім вже підрізаєте мене під  неї.  А я усміхаюся.  Я терплю.  Але в кінці-кінців я не з  дерева.  Мені надоїло.
Ви привалюєте, коли не знати чому проводите мене додому, ви продавцем  в магазині привалюєте, коли я хочу просто постояти біля вітрин. Ви привалюєте незнайомими людьми, які вічно дзвонять моїм  родичам.  Ви перебиваєте мої  думки.  Пишете сценарії до моїх снів. Ваші сценарії тупі і недолугі.  Ви навіть розмалювати їх  по-людськи не можете. Але вони все ж паразитують. Ви навіть перебуваєте в моїх  снах.  І в кінці-кінців я ніколи не сам.  Я навіть уявити не можу,  шо можна зробити від  вас.  В лісі є  ціла купа ваших  дурнуватих  пташок, які срають з  гори і мусять нагадати про свою  присутність.  В лісі є  ціла купа ваших дурнуватих комах, які боляче гризуть все підряд і крадуть мою  їжу.  Про таких  агресорів як рослини я взагалі мовчу…  Я тікаю  від  вас на другий край світу. Чому другий? Бо перший ви вже собі урбанізували!  Я тікаю  далеко.  Намагаючись не  видати свого місцезнаходження, намагаючись не пропустити нікого і нічого в свою  міцну фортецю.  Але десь там, на горі вищій за мої мури,  десь певно на єдиному сухому Арараті, ви збудували свою велику станцію.  Вона подає  сигнал, який ворожим шпигуном пробирається до мого телефону. Ви дзвоните по три рази на день.  Коли я вимикаю  телефон ви переживаєте і посилаєте під  мої  мури своїх посланців. Якшо я забиваю  на посланців, ви погрожуєте втрутитися у внутрішнє  становище, щойно збудованої мною  країни. Я забиваю на всі погрози і ви  вводите на мою мілітаризовану зону свої бойовики. І я бачу шо вас більше… І  я здаюсь…
Добре.  Я  здався.  Але по-моєму вам і цього мало… І навіть коли я випадково вб'юся ви будете далі грузити мене, жодного моменту не відпускаючи. Купуючи мені якісь офірки і підливаючи ВАШІ УЛЮБЛЕНІ чорнобривці в МЕНЕ на могилі. В мене під  ногами будуть миші і черв'яки, які харчуються моєю плоттю, а ви ше й насадили СВОЇ кохані чорнобривці. І так без  кінця,  і я ніколи не буду мати спокою… Навіть там, де пише, шо «вічний спокій», я не буду мати спокою. Навіть в своїх  світах  я не буду мати спокою… І я привикаю… В вісім років я вже розумію, в тринадцять я ще борюся …  Але після п'ятнадцяти нарешті доходить, шо то нічого не вартує. Шо то вже розгубило  весь сенс. Шо вся боротьба розгубила свій сенс і треба придумати боротися за шось інше. І до двадцяти все  вже йде по-людськи. Але шо мені робити, коли до двадцяти ше чотири роки?!
Бо боротися все  одно треба. Воїн, який прожив своє життя достойно, потрапляв в Вальгаллу. І вони там, в тій Вальгаллі, не сиділи, як старі пердуни, яких  не дай Боже десь там контузило випадково, і  не згадували всі свої  роки, не бухали, не тішилися за свою  душу… в кінці-кінців навіть не молилися. Навпаки: вони продовжували битися. Шліфувати, витирати свою  зброю і знову калічити її  в бою. Заливати свої  рани і знову калічити себе в бою… Святкувати шось ніби як перемогу і знову калічили себе в бою. Оплакувати свої втрати і знову калічити себе в бою.  Бо тільки новий бій є нагородою  для переможця. А той, хто програв, отримує  спокій.
Шойно я прогнав свого ангела.  І я не знаю, шо я буду робити далі.  Вона б  і так скоро поїхала.  Але тоді би все було інакше. Ми б обнялися на прощання і деколи, по великих  святах, вона би одним оком заглядала до мене, набиваючи собі сигаретку. А так вона заглядати навіть не буде.  Я не знаю як пояснити Туру і всім іншим чому Мирося так швидко пішла.  Я навіть не знаю  чим зараз  вона збирається добратися додому. Я не думаю, шо зараз  розійдуться хмари.  Хмари зараз  зайняті:  вони посилають дощ, а я навіть не знаю  чи в неї  є  дощовик, або хоча б  якась парасоля...
Я знову налажав, тоді чого ви не смієтеся? Ну давайте, посмійтеся.  Це ж  було смішно.  Ви ж  всю  історію  ржали з  того як ми обламувалися, з того, як ми виявлялися повними придурками, з того як ми попускали самих  себе.  Ви всю  історію брудно ржали, тоді шо заважає  вам поржати і тут під  кінець.  Тут взагалі до купи збилися всі ті фактори, які заставляли нас бути для вас справжніми клоунами (але нє, клоунами нє. Вони не смішні. Клоуни всіх харять. Я не хочу нікого дохарити.).  Я ж  був вашим блазнем тоді. Чому ви не смієтеся зараз?   Давайте, може тримайтеся за животи.  Давайте разом.  Давайте, не соромимось.  Ха-ха! Ха-ха! І друзям, будь ласка, не забудьте розказати. Мовляв, а та знаю  я одного такого Орка-мудака. Він  навіть шкарпетки без  обломів надіти не може. А ваші друзі будуть казати шось типу: хі-хі.  Смішно… Я його знаю.  Таки не може…
І всім буде весело.  Навіть мені самому буде весело.  Бо таки справді не можу. Напишіть про то книжку.  Або складіть пісню. Будемо разом реготати холодними літніми вечорами, розказуючи знову і знову приколи про Орка. А внуки мої  будуть говорити: знаєте, коли дідо вмер, вирішили троха зекономити – купити труну поменше. Дідо в неї  ледве влізся.  Прийшлося так буквочкою зю складати…

Весло було як діда ховали:
Музика грала, цукерки давали…
А як ноги в труну не влізали – ото реготали!
Ото реготали!...
            Маєте вже перший куплетик.
Давайте, смійтеся.  Але я до вас приєднаюся не зараз.  Я трошка пізніше.  Потім. Зараз я мабуть не зможу…

Лиє  дощ.  Мирося обхопила свій рюкзак і міцно притисла до себе.  Мирося майже плаче. У неї  немає  ні дощовика ні парасолі. Крила, вишиті заді на косусі, промокли. Її крила змокли. Вони не можуть зараз  летіти. Мирося матюкається собі під  ніс. Тут зовсім темно, тому декілька раз вона спотикається і падає на землю. Холодний дощ  омиває  її  волосся, краплі залітають за комір, спускаються вниз  по шиї…  Миросі зраз холодно і сумно. Тут нема нікого.  Тут навіть небо не її. Тут чуже небо.  Всіяне чужими хмарами, які посилають свій, ворожий дощ.  І зараз  вона би хотіла, вона би дуже хотіла  піти назад.  Їй, мабуть, хочеться знову бут там, де вона була.  Мирося швидко добирається до  дороги.  Вона голосно схлипує. Дощ  омиває її  обличчя.  Зараз  на ньому великі розлізлі плями туші.  Плями розмазані по  щоках.  Вона намагається стерти  дощ  з  обличчя, і в'їдливі чорні плями залишаються на її  долонях.  Мирося все міцніше обнімає  свій рюкзак. Рюкзак випадає у неї  з  рук.  В кінці-кінців вона таки закидає  його за плечі. Грає  мобільний.  Але вона не відповідає.  Мобільний грає знову, але вона не відповідає  Зрештою, вона просто  вимикає  його і йде далі.
В її напрямку мчить машина.  Але Мирося її не бачить.  А може і бачить, просто не хоче  зауважувати ще якусь машину.  Миросю  вигнали.  Це  вперше в її  практиці.  Це вперше, шоб  хтось отак прямо в очі виганяв ангела.  Думає  вона. Нє, ну всяке в кожного бувало.  Але не так.  І всі знали, шо  до того коли-небудь дійде…  Але ж  не зараз.  Вона не розуміє, їй  дуже хочеться зрозуміти, але вона не розуміє, чому саме так.  Чому саме так жорстоко. Я і сам не розумію, чому саме так жорстоко.  Шо тут вже говорити про  ангела, який вічно кружляє  в небесах. В кінці-кінців їй треба зібратися і подумати.  Вона зупиняється. Їй треба просто подумати, шо робити далі. Але…
Але…
Голосно затормозили гальма. Рюкзак спав з плеч. Тіло доторкнулося до лобового скла машини і різко скотилося на землю.
–  Ой, бля'… Тут якась дєвка…
–  Т-то кров?
Мирося лежала розпластавшись на асфальті нашою  буквою «Г». Її ангельська чиста кров витікала десь з-під  голови і змішувалася докупи  з брудним гріховним асфальтом. Її ангельське тіло видавало з  себе останній кусочок тої  надприродної теплоти.  Тепер  воно згасало. Тепер тут все згасало.  Мирося не рухалася.  Навколо неї, кружечком  стояло  троє  людей.  Вони навіть не уявляли як то сприймати.
І я сам не знаю як то сприймати.  Я навіть не розумію, шо сталося.  В кінці-кінців, мене там не було.  І нікого з наших  там не було.  Ангел  впав сам.  І я надіюся її  сильно не боліло.  Я не розумію чому сталося саме так.  Але, якшо сталося так, то значить інакше і бути не могло.  Але ж  я не хочу.  Я шойно прогнав свого ангела. Потім якийсь  людський урод, шо не вміє  повільніше їздити, збив його своєю  сраною  машиною.  І я не розумію  як я тепер маю  поводитися.  От шо я тепер маю робити?  З одного боку, якби я нічого такого дурного Миросі не казав, вона б  нікуди не йшла.  І  всьо би було добре.  Але з іншого. Це ж  не моя вина, шо вона не вміє  переходити дорогу, а якийсь  урод  не вміє  по-людськи їздити.  Я тут ні до чого.   Нє, зрозумійте мене правильно, звичайно це погано, це дуже погано, що помирає  мій ангел.  І шо  я нічого  не можу зробити, шоб  того не сталося.  Я навіть не розумію  для чого це все і як це просто втрамбувати в себе в голові для простого людського сприймання. Але,  зрозумійте, я просто не хочу тягати на собі чуже каміння.  Ви розумієте? Мабуть нє. Ви ж нікого не вбивали. І я надіюся, шо я нікого не вбив.  Бо це не моя вина.  Я просто розказав Миросі всю  правду.  Якшо казати, шо Миросю  вбила правда, то це буде тупо.  Але ж  Мирося не вмерла, правда ж?
–  Ей, стоп, пацани.  А вона ше ніби дихає….

Так, вам може це здаватися жорстоко.  Вам може це здаватися безвідповідально, аморально і ше як вас там навчили… Але я такий є.  Так, ви можете сказати, шо я настільки мудак, шо мало не вбив свого ангела.  Але ж таки не вбив!   Зрозумійте, я тут ні до чого.  Це все випадок.  Зрозумійте.  Не можна винити себе у всьому підряд.   Ні, я не кажу, шоб  ми зараз  брали і переносили всі свої  біди на когось іншого. Просто… Ви не зрозумієте….  Я знаю, шо багато з вас, людей вдушених чужими нормами нічого не зрозуміє.  Але ж  ангели на то вони і є  ангели. Ангели не вмирають…

Лікарі подзвонили до нас, тому що номер Тура був єдиним номером у телефонній книзі Миросиного телефону.  Ну,
За винятком серенади і оператора.
Ми швиденько прибули в лікарню.
В лікарській приймальні  валяється Поллін  рюкзак.  Не такий як в Полллі, а саме Поллін рюкзак. Але зараз не про  рюкзак.
Шойно лікарі намагалися шось  там зробити з Миросею.  Шоб  зупинилася кров чи шо… Їм то здається не вийшло. Інакше би лікар  не казав шось типу «Нажаль…» і так дальше.  А потім би не почав пояснювати все, шо відбувалося там в організмі всіма їхніми тими страшними і по-людськи незрозумілими термінами. Я взагалі не розумію кому ті терміни здалися. Але менше з тим… Лікар відвів Тура в куточок і шось йому показує.  Тур весь блідий.  Тур в шоку.  Тур ше нікого не  ховав.  Йому зараз  прийдеться дзвонити до мами.  Казати,  шо її мала сестра Мирося, яка мала обов'язково приглянути за Туром вмерла… Пояснювати чому вона була на дорозі без  нас.  Пояснювати все підряд.  Тож  люди.  До них  не доходить, шо тобі боляче.  Їм всьо би пояснювати. Турові зараз  треба  подивитися на Миросю.  На ній, здається, обов'язково має бути повно крові.  Тур принаймні чомусь  впевнений, шо там є  кров. Потім йому треба заспокоїти бабцю… Потім вибачитися перед  всіма.  Я не  знаю за шо він  буде вибачатися, але мабуть саме вибачення всі від  нього чекатимуть.  Про людське око вони всі будуть казати «Ой, то не ти… То так просто вийшло.» Але так про себе то всі будуть винити в тому Тура.  І не знати за шо… Через  декілька годин  Турові доведеться зустрічати тут в лікарні всю  свою  родину. Найбільше, шо йому зараз  хочеться… Через  декілька днів, в кінці-кінців,  йому прийдеться ховати Миросю.  Він буде змушений іти на похорон.  Буде змушений купувати якісь  квіти…  Обов'язково  парну кількість.  Я не знаю чи в Туровій родині заведено на похорон  вдягати всіх  у строгі чорні костюми.  Та я  не знаю чи в Тура є  той чорний костюм. Священик зараз  вимагатиме 300 баксів за місце на цвинтарі, бо навіть священики перетворили звичайний похорон  в комерцію.  Виложуючи ті 300 баксів, вся родина буде дивитися на Тура кривими очима, бо вони ж  всі  думають, шо то він винен. І навіть родина вже перетворює  похорон в шось матеріальне.  І тільки один  Тур бачить в тому то, шо Миросі вже нема.
Всі ті церковні ритуали, всі ті вклади грошей, всі ті приймання далекої  родини з закордонних  Карпат спрямовані на то, шоб  відволікти тебе від  думки, шо твого когось, на даний момент Миросі, вже нема.  І шо більше ніхто не кОпатиме тебе ногами.  Не буде сваритися за свої  цигарки. В тебе просто не буде вже цьоці.  Не буде людини, яка стоїть у суспільних  відносинах  між людьми рангом старше за тебе, але все одно вам то не заважає  проводити добре час.  Вам то не заважає  разом курити і разом робити всі ті заборонені речі. Хоча і Тур не курить. Але як би там шо не відволікало і чого би там не понапридумували…  Турові ж  пофіг на гроші, на незнайомих родичів з  чужих  гір, на всі традиції, бо з  тих  всіх  традицій Тур знав хіба одну – ту, шо треба на Паску зранку сказати «Христос Воскрес», але він  і то забував.  Тож  Тура нічого не відволікає.  Тож  Тур розуміє  і йому то робиться страшно неприємно. Якшо до даної  ситуації  слово «неприємно» хоч троха підходить.  Потім хтось  вирішить ше добити, тупо  втикнеться в твою  пустоту і обов'язково байдужим тоном, але таким ніби йому то не пофіг, перебираючи її  речі спитає «А шо, Мирося курила?».  І то знову каже, якими можуть бути приземленими родичі.  В них  померла людина, яка тільки місяць  тому як в універ вступила.  Вона могла б  ше жити і розвиватися.  З неї  могло б ше вирости шось.  Або навпаки не вирости нічого… Але вона вмерла і то ше гірше.  А людям буде важливо хіба чи вона курила….
І Тур це все розуміє.  Тому йому зараз так погано.
Лікар розказує  шось. Тур навіть не розуміє  про шо вони говорять.  Він  машинально киває  в тих  моментах, коли лікар  робить паузи.  Ми нічого не чуємо  з їхньої розмови.  В принципі, ми і не  намагаємось.  
Квіточка забилася в куточок.  
Форд так само сидить поруч із нею. Квіточка бліда.  Форд думає, шо би то зараз  зробити. Лікар курити заборонив.  Вони обоє  нервово нагинаються і  потирають свої  коліна.
–  Нє. То всьо фігня. – кажу їм я.  – Мирося ж  не могла вмерти…
Квіточка нервово випускає  носом повітря. Випускає  важко.  Так, ніби їй шкода. Ніби вона не хоче.  Потім тихенько говорить:
–  Орко, вона НЕ ангел.  Розумієш?
Я верчу головою в різні боки.  Кажу, шо нє.  Бо вона ангел. Квіточка радить збитися.  Каже, шо того нема.  І краще я б справді збився.
–  Орко, – каже вона. – Тебе так в лікарню  заберуть.  Зрозумій, Мирося не ангел.  І Мирося померла.
Нє-нє.  Починаю  знову я заперечувати.  Вона ж  ангел.  Я ж  знаю, шо вона ангел.  І чому вони не розуміють? І я не знаю як їм то пояснити.  Форд? Форд  ж  може розуміти.  Ну, Форд, він ж той… Він ж знає.
Я дивлюся на Форда. Форд  запитально дивиться на мене.
– Орко, не дивися так на мене.  Вона НЕ ангел…
Але чому? Чому вони не розуміють.  Вона ж  ангел.  То ж  видно.  Ну як вони можуть не розуміти.   Як я їм маю пояснити таку просту істину.  Я не знаю…
В мене взагалі зараз  таке якесь дивне відчуття десь в  тілі всередині...  Таке якесь справді дивне відчуття, таке ніби, коли ви всьо, шо ви несли в собі чи всьо чим прикривалися  позакривали на здоровезні заплутані комбінації, а тепер  якось і ніби хочеться то згадати…  І ніби треба. Реально, до болю з  зуба, до крові з  носа, треба згадати, шоб  повернутися, але блін! Позабував всі Pin-коди…
До нас повертається Тур. Лікар його вже покинув.
І навіть Тур вірить в то, шо Мирося вже померла.  Тур починає з «Мирося померла, бо…» Причому говорить то спокійно.  Ні разу не збившись.  Говорить то так, ніби справді розуміє  про шо він  говорить.   Але ж ні! Мирося не вмерла.  І вони то не зрозуміють.  То зрозумію  тільки я.  Бо мені не треба нічого пояснювати і доводити. Я вірю. Я все  знаю  і так.

Я швиденько, поки ніхто не бачить, проскакую  в кімнату, де лежить Мирося.  Взагалі-то сюда мали пустити Тура, але Тур дуже зайнятий докладними переказами шо ж  там в Миросі сталося.  Як не дивно, крові тут майже нема  Нє, ну є  трошка.  Але я думав, шо буде більше. Лише малесенька невдаловитерта крапелька втекла на чоло. Я не розумію  чому, але тут валяються Миросині речі: її рюкзак, її  куртка… її телефон, її сигарети.
Мирося лежить на ліжку.  Вона мовчить і не сопе носом.  Очі в неї  закриті.  Мій ангел  втомився.  Мій ангел  дуже втомлюється зі мною, тому він спить.  Нехай поспить… Йому ж  ше треба зі мною ой скільки всього пережити.
Але  не зараз. Мій ангел  відпочине потім… Зараз не час. Хай мені вже вибачить. Я зупиняюсь  біля Миросі. Я нахиляюся над  нею.  Я кажу тихенько
–  Мирося, вставай…
Але мій ангел дуже змучився. Він не хоче вставати.
Я кажу ше раз:
–  Миросю, прокидайся.  Зараз  сюда приїде твоя мама.  Треба йти додому…
Проте вона не прокидається.  Мій ангел  образився і вдає, шо мене не чує…  
– Прокидайся Миросю… Будь ласка.  Добре?
Але мій ангел не прокидається.  І я не хочу вірити в то, шо мій ангел  справді помер.  Бо так не може бути. Я не розумію  чому мій ангел не прокидається, але точно не тому, шо помер.  Мій ангел НЕ помер, ясно? Мій ангел ніколи не помре.  Навіть зараз.  Навіть, коли ви, коли всі так думають.  Дуже часто… Завжди ситуація є  набагато легшою, ніж  ми собі уявляємо. І вихід  тоже є.  В кінці-кінців, якшо  виходу нема, його можна просто прорубати і він  буде.
Коли ви дійшли до кінця, точніше, думаєте, шо дійшли до кінця. І то вже всьо.  Зараз  буде тільки погане. Бо все добре вбилося і спить в своїй маленькій труні.  (бо добре в світі є  чомусь дуже коротким.  На фіга йому велика труна.) І коли ви висите над  прірвою, тримаєтеся прямо на одній руці і не хочете падати… Ви не хочете падати, але ви вже не можете втриматися.  І ви то  розумієте.  І ваша твердь вже розкришується під рукою. Ви знаєте, шо нічого доброго від того моменту чекати вже не можна.  Ви то розумієте і вам вже навіть набридає триматися за той маленький камінчик, який зараз  розколеться. Ви відпускаєте руку і просто падаєте в низ.  Падаєте без  страховки і парашута. І вам здається, шо вам торба… І вам справді торба.  Але це ще не та ситуація. Бо знизу вилітає  орел і ви приземлюєтеся йому прямо на м'які крила…
Це ще не кінець.  Бо зараз  кінця немає  в моїх широтах.
–  Привіт, Орко…
Не люблю, коли засильно світить сонце.  Не люблю, коли найпотрібніша людина мене кидає.  Не люблю, коли починає  вийобуватися моє місто.  Не люблю грузинських  анекдотів.  Не люблю пити кави зранку.  Не люблю гречки і молока. Не люблю дурних запитань. Не люблю, коли вмирають ангели і перестають дзвонити дзвіночки…
–  Привіт, Орко.
Мирося усміхається до мене. Я бачу брикети на її зубах. Мирося  усміхається.  Вона дуже втомлена, але водночас і задоволена всім, шо зробила. Маленька плямка крові залізає  назад  до її  голови.
–  Привіт Миросю. – кажу я. – А я знав, шо ти жива.
Мирося знову усміхається:
–  Та ясно. Я ж ангел.
–  Слухай, – кажу я. – Ти вибач, шо я тебе тоді послав.. Ну розумієш.  Просто настрій був такий якийсь недобрий чи шо…  Просто настрій…
–   Ясно.  Та шо ти? – каже Мирося.  –  Я ж  розумію.  Настрій.  А шо там наші?
–  Не знаю.  Стоять  під  дверима. Вони думають, шо ти вмерла…
–  Не дочекаються! Самі вони вмерли!  
Голосно скрикнула Мирося.  Потім ми засміялися.  Я сказав, шо треба вставати.  Треба вже йти.
–  Наші втішаться, як побачать, шо ти жива.  – сказав я. – Зараз сюда приїде твоя мама.  Ходи, Миросю. Ходи покажемо  всім, шо ти живеш.  Шо я казав правду. Ходи…
Проте Мирося не спішила  вставати.  Вона хіба повертіла головою в різні сторони.
– Нє, Орко. – сказала вона. – Не можна…
Як не можна? – не зрозумів я. Точніше зрозумів, але вдав, шо не розумію.
–  Орко, то вже всьо.  –  сказала Мирося. Потім троха помовчала і додала: – Я маю  йти.
–  Куда? –  мало не плакав я. – На небо?
Мирося трохи знизила плечима.  
Я сприйняв таку відповідь  як: та.  На небо.
–  Як? – перепитав я. –  А я? Ти шо, мене лишаєш?
–  Орко, ти дебіл, куда я тебе лишу?
–  Тобто як? – не зрозумів я.
–  Орко, ти йдеш  зі мною! – Мирося вже навіть починала злитися чого до мене аж так не доходить.
Я чесно не розумів чого до мене аж  так не доходить.  Рівно з  тим, як я не розумів, шо вона від  мене хоче.  
–  Куда?
–  Та як куда.  До мене.
Ого.  Чого це я маю  йти до неї?
–  Не поняв.  Поясни.
–   Орко.  –  сказала вона так само усміхаючись.  – Орко, а тепер максимально включи  всі свої  мозги і всю уяву.  Я не твій ангел. Я по тебе прийшла.
Тут я взагалі заплутався.
–  По мене?! –  не зрозумів я. –  Ти шо, смерть?!
–   Блядь, Орко, ти дебіл?! Яка я тобі, на хуй, смерть.  Я ходжу в балахоні з косою  і поливаю квіточки?
Я задумався:
–   Нє?
–  НЄ! То до чого тут смерть? Орко, я забираю тебе.  Ти будеш ангелом.
Ого.  Туго там мабуть в них  з  тим, якшо навіть мене в ангели беруть.
–  Яким, на хуй, ангелом?
–  Нормальним ангелом. Я не прийшла сюда, шоб тебе захищати. Я тут, шоб тебе забрати і, шоб дешо тобі пояснити. То як, Орко, будеш  ангелом?
–  Не знаю…  Ангелом…  То ж  аж за дуже хардово для мене…  Треба подумати… Нє, мабуть…
Миросю  то видно розчарувало.
–  Але чому?
–  Ну не знаю… – задумався я. –  Мені не вийде…
Миросю то розізлило до ручки:
–  Блін, Орко, ти дурак? Ти шо думаєш, ми так першого-ліпшого з  вулиці берем? Ти підходиш.  Бо ти ангел.  Розумієш.  І шо би ти там не казав, то ангельське все-одно буде завжди з тебе лізти.  Орко, ти ангел.  Ходи до нас.  Ну та. Буде важко.  Знаєш, як з  тобою намучитися можна. .. Але та робота того вартує, Орко.  Ціла купа нових  людей.  Не всі з  них  такі мудойоби як ти.  Є і нормальні… Ти будеш бачити цілу купу нових  речей… Ти будеш бачити життя з  початку.  Ти відчуєш трохи більше ту свободу до якої  йшов.  В кінці кінців ти будеш  боротися… Орко, ходи до нас.  Ну шо тобі тут робити.  Шо тобі робити тут з  тими всіма алкоголіками і зрадниками…
–  Вони не зрадники.  Вони мої  друзі…
–  Орко, ну тихо.  Ти ж  сам розумієш, шо ше через пару років їх вже в тебе не буде.  Ходи до нас.  Ми ж  будем все.  Ми дамо тобі свій власний фронт.  Будеш  на ньому боротися.  Ніхто з  наших  не забиратиме його в тебе.  Ти будеш  мати свою  певність. Тебе відпустять і ти будеш  сам.  Ти завжди будеш  сам. І ніхто не ходитиме в тебе по п'ятах. Ніхто не пускатиме шпигунів-дзвінків в твої  фортеці… Ти не будеш сміятися, коли не схочеш…   Але ти будеш  хоч комусь потрібен.  Орко, ти ж  хочеш  бути комусь потрібен…  Орко, ходи до нас.   Повір, твоє  життя не варте того, шоб  його до кінця прожити.     І хай закінчиться перш, ніж ти встигнеш його потратити на всяку дурницю… Чесно…. Орко, я знаю…
Я задумався.  Ну та.  Буде круто.  Але я не хочу кидати того всього, шо вже маю  тут.   Я розумію, шо вже не буду мати нічого більшого, але я і не хочу мати то більше.  В мене є друзі зараз, і я, якшо чесно, мені пофіг з  ким вони будуть через  пару років…  Та за ті пару років я сам вмерти можу! Розумієте?
–  А мої батьки? – спитав я.
–  Орко, ти забув.  Вони самі казали: в них  немає  сина….
–  То не вони казали. То мама. Але їй то мине.
Мирося вертить головою. Каже, шо вона  таки справді ліпше знає  і каже, шо не мине.
–  Як?! – дивуюся я.  –  Я ж їхня єдина дитина  сім'ї! Як можна не любити своєї дитини…
Мирося каже, шо по-перше в мене буде сестричка,  а по-друге, звідки вона знає  як. Запитайся в них сам…
–   А тато? – кажу я.  – Тато мене не виганяв.
–   Ну та! – заперчує Мирося.  – Він  читав газету.  Орко, тебе навіть місто не сприймає . Знаєш чому? Бо ти ангел. І вони всі чують, шо ти потрібен нам. Орко, слухай,  єдине і  таке найвагоміше, шо  ти маєш  зробити в своєму житті – це зараз  піти зі мною. Орко.  Ходи зі мною… Або зі мною, або з Фордом…
З Фордом?
Я не хочу з  Фордом… З Фордом прикольно,  але не так.  Я не хочу знову губитися.  Я хочу бути з  ангелом.  Але ангел  просить занадто багато, а Форд  не просить нічого.  Ангел  просить повної  віддачі, а Форд  не просить навіть  монетки в магазині поміняти.  Ангел  просить повної  відповідальності за підопічних, а Форд  навіть підопічних  не дає… Але в кінці-кінців, ангел просить мене. Ангел просить мене. А Форд  навіть не  натякає на мою  потрібність і на то, шо я підходжу хоч кудась. З цього випливає, шо Форд не бреше.
–  Орко, будь ласка…  Ходи до нас…
Але Форд не наполягає  на боротьбі.  Єдина боротьба, до якої  вів Форд – це попздити Касперів.  А коли я кажу «боротися», я не зовсім то маю на увазі.   Форд  навіть думати не заставляє.  А я хочу до всього доходити  сам. В Форда всьо легко.  А я так не привик. Я шукаю важчі шляхи…
–  Добре.  – кажу Миросі я. – Я згоден.  Я буду ангелом… А хто буде Богом?
Мирося дивиться криво. Потім  усміхається і каже, шо то правильний вибір. Напевно, шо вона про мою  ангельську кар'єру. Головне не перебрати з   владою  і з обов'язками.
–  Добре.  А тепер йди. Тебе вже чекають.  Я потім  тоже приєднаюся, але потім… Зара я маю трошки відпочити.  Чуть-чуть… Ше пару хвилинок… Я змучилася…
Мирося сповзає  в низ  по подушці. Вона заплющує  очі і з помітним болем на обличчі віддає останні кусочки повітря.  Вона не рухається.  Крапелька знову займає  своє  місце на її шкірі. Мирося засинає.  Нехай поспить. Вона стомилася.  Нехай віддихне трошки… Вона ж  заслужила… Нехай ангел  спить. Я тепер замість нього… Я забираю  її  ше не скористану пачку «Вінстона» і тихенько зачиняю  за собою  двері.

Я проходжу вниз  по коридору.  В останній кімнаті там відчинено навстіж. Я стаю на порозі.  Там сидить  дівчина. Накрита на всю голову. Зла і недобра. Дуже зла і дуже недобра.  Рука і нога в неї  перемотані.  На лобі великий пластир. Блін, тільки на роботу прийшов, зразу облажався…
Перед нею сидить світлий і патлатий лікар. Разом вони п'ють чай м'яти болотної.  Тут пахне злим духом. Вони то чують. На стіні ціла купа чорно-білих  знімочків шось якби з коробочками, схожими на серце.  Лікар точно знає, де пробити літій.  І за нього він  продав би весь світ. Але в нього мабуть якісь проблеми,  він зараз почуває себе дурним і заразним. Мабуть він  себе не любить і хоче вметри. Словом, Rape me. А дівчина сидить і чекає, коли бабця забере її додому. Принаймні вона так сказала.  А лікар  насправді нічого не знає  про дівчат.
Я  дивлюся на дівчинку.  Це мій підопічний.  Я розумію, шо це мій підопічний. Я то нутром чую…
Нутро так і каже:
Поллі…
ПОЛЛІ
ПОЛЛІ

–  Нє-нє, Миросю, стоп.  Але я не хочу Поллі.  Я хочу когось нормального.  Я думав ви мені мою сестричку дасте… Я ж  з нею  запарюся.  Вона ж  дура. Ну розумієш, Поллі…
–  Сам ти дура. Орко, ти ангел. Як то так можна говорити. Так ніби з  тобою менше проблем.  Та ти був ше  гірший! Орко, але ти ангел і то є  твій обов'язок…  Ну там любити поганих людей…
Блін.  Я  голосно пирхнув…
–   Я розумію, шо брєд.  Але до того привикаєш. Здається. Може…
–  А хто був її  ангелом ше до мене. Нє, ну то не є  дивно, шо ангел  на неї  забив, але хто був її  ангелом?
–  А я звідки знаю.  Я тобі шо? Просто запам'ятай, шо то твій підопічний, якого ти маєш захищати, боротися за її душу… Ти знаєш, шо то є душа?
– Знаю-знаю… – сказав я, хоча й уявляв доволі приблизно.  Так ніби Мирося знає  краще.
Але я розумію.  Я розумію, шо в мене не може бути ніяких  антипатій якогось особистого характеру.  Як я можу бути чиїмсь ангелом, якшо я його  буду посилати.  Як я можу бути нормальним ангелом Поллі, якшо я  наприклад забиватиму на Поллі, бо вона погано вчинила і мене не пре. Я тепер маю вічно допомагати їй. Відмазувати від біди. Бути з нею. Незважаючи на Тура і всіх  інших.  Бо я тепер ангел.  І то тепер мій обов'язок.  Бо тут і так ціла купа несправедливостей і проколів. Я не хочу стати  іще одним. Я буду її  ангелом. Її солдатом-миротворцем.     Її незакритим дзеркалом. Я знаю, шо мені прийдеться за неї  вічно відгрібати і я знаю, шо Поллі точно не буде збирати мої  кусочки десь по далеких  країнах.  Я знаю, шо вона жодного разу не подякує мені, бо вона навіть не бачитиме мене.  Вона просто не звертатиме на мене  уваги. Я знаю, шо я буду її напрягати і кожного разу, коли вона шось зробить не так, мені буде боляче.  Але я все ж   буду її ангелом.  
Я знаю, шо коли я  відгрібатиму, покриватимуся брудними чорними плямами і валятимуся в її затхлому бруді, вона жодного разу не підніме мене  і не скаже «вибач». Але я все ж  буду її  ангелом. Бо крім неї  в мене більше нікого не буде…  І навпаки. І то не має значення бачить вона мене чи ні. Збирає  вона кусочки свого дзеркала чи взагалі ніякого дзеркала в неї  нема… То немає  значення чи подобаються мені люди з  якими вона тусується, всякі там щедрики… Від  сьогодні то вже немає  ніякого значення.  Бо тепер я її ангел. І я буду завжди боротися, шоб  це довести. Я буду боротися з темними силами шоразу, коли того вимагатиме ситуація. І я ніколи не забоюся.  Я  не втечу. Я обіцяю. Я більше не боятимусь.

Боротьба з  темними силами триває.
Сьогодні перемагають темні сили.  Бо сьогодні я один.  Сьогодні тут нема більше нікого, хто б мав підтримати бідного ангела.  Хто  хоч би крила потримав… Сволочі…
Але я знаю, шо мої  захисники прийдуть завтра і то вже буде стінка на стінку…
Ми  над  пам'ятником Шевченка.  Я лежу на траві і намагаюся обхопити руками голову. Наді мною  кружечком поставали злі сили (десь так може вісім бойових одиниць злих  сил) і товчуть мене ногами. Так ніби мене то  пре.  Так ніби я просив. Я чую, шо якась сволоч вибиває  мені суглоб на пальці. Я чую, шо тут десь витекло трохи моєї  крові.  Мені дуже боляче, коли їхні дурні шкари б'ють мене по печінці і по нирках.  Я задихаюся і від  того мені робиться недобре.
Злі сили десь пробили собі мєнтовську форму.  З чого мабуть робляться дуже горді собою.  
–  Ну всьо-ну всьо. – каже хтось зі  злих  сил. – Хватає. Форд  просив сильно не бити. Як-не-як сусіди…
–  А, ну та.  Добре. – погодилася друга зла сила.  –  Йдем ліпше  на стадіон.  Там десь скіни ґвалтуються…
–  О блядь.  –  каже ше якась зла сила. –  То напевно хуйово.
–  Не знаю. – відказує ше хтось. –   Мене скіни не ґвалтували.
–  А  хто?
–  Ніхто. Заткнися.  Йдем ліпше…

Вони пішли, залишивши мене самого.
Нарешті.
Я відхекуюся ше з  годину.  Періодично випльовую  зуби. Слина витікає, змішана з  кров'ю. Блін.  Шкода. Крові.  І зубів тоже шкода. Мені боляче дихати і я не знаю, шо в мене з  легенями.  Але здається відбили нирку. Блядь.  Сволочі.  В мене два пальці вибиті з  суглоба.  Я ше раз  плюю.  Тепер там здається слини вже нема – хіба кров. Всередині все болить і горить. Я навіть думати не хочу, шо там робиться, але  хрест на пузі, шо робиться шось зле.
Нарешті я знаходжу в собі сили піднятися.  
Піднятися знаходжу – втриматися нє.  Я тупо повалююся на землю.  Перше повалююся на коліна, але вони здерті і там дуже  болить. Я падаю  на живіт.  Потім перекручуюся на спину. Я стараюся набрати багато повітря.  Повітря забило і не набирається. Я знову спираюся на ноги.  Але мене вивертає. Я блюю. В блювотині бачу ше пару зубів і багато, дуже багато крові.  Я обмацую  язиком свої  ясна. Там теліпається шкіра.  Ясна в мене здерті.  І щока здерта. Чомусь дирка, здається, йде наскрізь. Тут валяються масивні  жмути мого волосся.  А ше я чомусь погано бачу на праве око.
Я не знаю.  Мабуть збоку виглядаю  уродом. Немає  значення…
Шо зараз  найбільше хочеться – то напитися. І втопитися.  І забутися…
Не вийде ні одне, ні друге, ні третє.  Лажа вийде.  Лажі не треба.  Треба шось по-людськи.  
Я  повільно піднімаюся.  В голові перестає  гудіти.
Я  намагаюся встояти на ногах. Мені майже виходить.  З чого я дуже радий…
Зараз  вечір.  Відкривається панорама міста.
Я бачу озеро.  Бачу цілу купу великих  квартирних  будинків. Бачу перехожих, шо користаючись останніми літніми вечорами ходять сюди-туди, толком так і не розбираючи нахуя вони ходять. Їм просто приємно.
Багато з  вікон  світяться вогниками.   Вздовж  міста загорілися найстійкіші п'яні ліхтарі. Таких  ліхтарів тут максимум штук двадцять на все місто.  Двадцять і не більше.  Бачу озеро.  Брудне озеро зі своїм самотнім і таємничим островом. Озеро засинає.  Острів заколисується.  Трава робиться приємною…  
Мені покоцали крила, а повз мене пролітає безліч комариків, вийобуючись своїми… Вони хочуть заснути.  Але їм не можна.  Їм треба ше повийобуватися.
Не вимерлі на ніч магазини з  хлібом і алкогольними напоями  самотньо чекають своїх найстійкіших  споживачів. Я дивлюся на весь їхній рух зверху.
І моєму містові приємно. Моє  місто усміхається, бо там вже нема  мене. Воно вже запарилося вічно мене вбивати. Воно вже не могло вічно мене терпіти.  Але воно не знало,  як мене викурити. А я пішов сам… І місто зраділо.
Але там нема мене там не буде. Моє  місто впаде, бо без  мене воно нічого не варте. Без  мене воно згорить і вже ніколи більш не відродиться.  Воно засиплеться сіллю і вже ніколи не проросте…
Але ж  я тепер ангел охоронець.
Не бійся, моя маленька Батьківщино. Місто, де зародилося життя і де воно помре.  Не бійся нікого.  Ганяй і далі власних  дітей по  всіх  своїх пастках-розвалинах. Виганяй їх з  будинків, насилай на них  розлючених  батьків. Заливай в горлянку спиртне.  Набивай великі сигарети. Відгороджуй їх від  всіх  інших. Роби ізгоями.  Вбивай їх і катуй.  Закидай їх у нові дурнуваті ситуації.  Давай наївну надію  на вихід. Обламуй їх. Напучуй проти них  область. Чини несправедливо.  Роби, шо хочеш.  Я ж  тепер ангел-охоронець.  І я тебе захищу.

Вогонь тікає з маленької дирочки на запальничці. Підпалює мою сигаретку.  Я простягаю її до уст. Акуратно ховаю  в кишеню  пачку.  На пачці пише: «L&M».  



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Нагадує за духом "Пациків" Дністрового

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Кока Черкаський, 22-08-2007

Дочитав

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© М.Гоголь, 21-08-2007

Непедагогічно, Олено Олександрівно, непедагогічно!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Горпина сьогодні сама, 20-08-2007

А я взагалі не курю.... але дещо вкурив....

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© koka cherkaskij, 20-08-2007
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.87154316902161 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …