Торіну Дубощиту, що мужньо пав у битві П’яти Воїнств, присвячується.
Стояла весняна тиха світла і місячна ніч. Десь пугукала сова. Легенький нічний вітерець колихав ще голі дерева біля придорожнього шинку. А з його розбитого вікна звисав тулуб чоловіка середніх літ з побитим лицем (хоч вночі не дуже видно, але факт залишається фактом). А на порозі шинка потирав руки низький, коренастий, чорнобородий, бровастий, вдягнутий в шкіряну куртку, під якою покоїлась гном’яча кольчуга, що говорило само за себе і взутий в дивні оббиті сталлю чоботи чоловік чи краще сказати – гном.
- Козли, - пролунала спокійна репліка гнома, що продовжував потирати руки, - Самі ж напросились…
І справді напросились. Менше ніж півгодини до того на дорозі біля вище згаданого закладу з’явилась низька фігура того самого гнома, що вів за повід навантаженого сумками поні. Вони помалу дійшли до шинку. Гном прив’язав поні до поручня на ганку, а сам рушив до дверей. Відкрив їх. І зразу ж на новоприбулого звернулись всі погляди в загальному залі придорожнього шинка. Гном на секунду завагався, та зразу ж взяв себе в руки і попрямував до стійки, за якаю ліниво відганяв мух по всій видимості сам шинкар – старший повнуватий лисий дядько, - який не одарував гнома навіть поглядом.
- Чи не знайдеться вільної кімнати на ніч (шинок мав другий поверх, де здавались кімнати), - ввічливо запитав гном. Шинкар трохи перехилився через стійку і презирливо подивився на коротуна.
- Ні, - коротко відрізав останній. В цей самий момент по сходах з другого поверху зійшла парочка: юнак, по всій видимості багатенький синочок якогось міського урядовця чи поміщика і дівчина, явно сумнівної поведінки.
- Кімната вільна, - сказав хлопчина, поклавши перед шинкарем старенький ржавий ключ. І парочка, обнімаючись, попрямувала до виходу.
- Чи може це означати… - було почав гном, та у відповідь, перебивши його, пролунало тверде «ні», - Але ж… - вже настирливіше продовжив гном.
- Ні це ні! – гнівно перебив шинкар, - Ну що за настирливі нелюди пішли. Причепився, як зараза, - вже до залу продовжив власник закладу. Люди обізвались дружнім хихотінням.
- Чим же я…
- Хлопці, виведіть цього нахабу, - процідив крізь зуби шинкар і по його команді з крайнього столу піднялось п’ятеро чоловік чи то пак бандитських морд. Всі вони рішуче попрямували до гнома.
- Хлопці, мені не потрібні неприємності, - почав виправдовуватись гном. Хоча кам’яних лиць бандитів це ніяк не зворушило. Тільки один промимрив:
- Ану ходи сюди короткий гам…
Він не встиг договорити образи, бо житель гір не забажав її слухати. Здавалось би неповороткий гном якимось чином опинився біля громили. Вибивало був в рази два вищим від жителя гір. Та гном швидко це компенсував коротким, але сильним ударом в пах. Чоловік нагнувся від болю і вже в наступну мить отримав удар в свою бандитську морду і ліг цілувати підлогу під дивні, оббиті сталлю чоботи коротуна. Решта четверо стояли окаменілі. Та не довго. В наступну мить з обох боків на гнома бігло двоє громил. Першого зупинив кам’яний кулак жителя гір. Другий зачепився за обм’якле тіло товариша і в наступну мить його лице радісно зустрічав край столу.
Щось заскреготало по плечу гнома. Це ніж безпорадно затупився об гном’ячу кольчугу. Винуватець дзюрки, зробленої ножем, в куртці полетів в вікно і там так і залишився. Останній з п’ятірки хотів було кинутись до виходу, та зачепився за підставлений гномом оббитий сталлю чобіт.
Весь цей час за бійкою спостерігав ошарашений шинкар і публіка, що сиділа в загальному залі. У всіх до єдиного повідвисали щелепи. Гном підійшов до шинкаря і поманив його пальцем. Шинкар нагнувся через стійку і тут же отримав подачу в носа. Та таку, що його закинуло назад за стійку і він звідти не показувався. Гном подався геть з шинку.
Надворі стояла весняна тиха світла і місячна ніч. Десь пугукала сова. Легенький нічний вітерець колихав ще голі дерева біля придорожнього шинку. З його розбитого вікна звисав тулуб того самого бандюги з ножем. А на порозі шинка потирав руки гном. Залишатись було самогубством. Бо управа навіть на такого сміливця знайдеться. А гном був не з дурних, хоча коли потрібно було – показував себе. Тож він відв’язав поні і повів його за поводи по ще болотистій весняній дорозі на південь. Його чекала ще довга дорога, а він навіть не виспався.
А все через що? Тому що люди терпіти не можуть не подібних на себе? Гномів особливо не любили тут в Бардендурському герцогстві, яке було віддаленим районом Нижнього Королівства і могло гордитись частковою автономією. Тут люди і гноми вічно гризлись, та з приходом імперії, яка досі йменувалась Нижнім Королівством, все втихомирилось. Хоча давня нелюбов між гномами і місцевими мешканцями більше ніж добре збереглась.
* * *
По болоті, що весною становив собою Бардендурський тракт, змучено, по коліна в грязюці, брела низька фігура гнома з довгою чорною бородою в брудному ковпаку, з-під якого клубились густі чорні брови. А за нею, фігурою, не менш змучено слідував навантажений сумками поні. Ні в одного, ні в другого не було сил навіть підвести голову.
От так гном майже дійшов до роздоріжжя, де від тракту відділялась ще одна дорога, що вела до містечка Барслав, а від нього через перевал дорога вела в Ферос, столицю Нижнього Королівства (куди гному і потрібно було). А тракт Брандендурський продовжував бігти до самого Брандендура.
І при самому роздоріжжі гном насторожено підвів голову. Хоча жителі гір не дуже славились своїм слухом і зором, та таке вони чули безпомилково. Кроки. Ні, не звичайні кроки. Та й які кроки можна почути в такій багнюці. Це було стукотіння сталі об сталь. Десятки стукотінь. Це був марш, військовий марш. Десятки лат йшли по дорозі, що відходила від тракту.
Гном зупинився і поклав руку на рукоять свого кинджала. Лізти по сокиру в сумки забрало б забагато часу. А марш все приближався. Якщо це війська герцогства, то гному нездобрувати. Він занадто втомлений щоб тікати, та в такому випадку без бою на розправу цим ненависним людям він здаватись не збирався.
Ось з-за пагорбу показалась перша п’ятірка закутаних в лати воїнів (не важкі лати лицарів-паладинів, а в середні, якраз для простого воїна, лати). Перед ними зліва йшов високий чоловік без шлему з чорним довгим волоссям і з довгим командирським синім плащем. Гном незворушно стояв. За першою п’ятіркою воїнів показалась друга, третя і так далі. Марш в притул підійшов до гнома і… пішов далі, повернувши на Брандендурський тракт. Трохи далі виднілись запряжені в важко навантажені вози (провізія, озброєння і взагалі все потрібне воїнам).
Гном вже витер піт з чола, як до нього зі строю попрямував той самий в командирському плащі і без шлему. Ліва рука лежала на ефесі меча. Права рухалась в такт крокам. Він зупинився за кілька кроків від коротуна і мовив:
- Вітаю тебе, сину гір, і все Підгірне і Нагірне плем’я.
«Хм, знає як вітати гнома, - подумав коротун, - Але чи можна йому довіряти?»
- І тобі вітання, сину людський, - неохоче відізвався гном.
- Чи можна поцікавитись куди прямує син гір? – ввічливо запитав чоловік в синьому командирському плащі.
- А яке твоє діло, людино?! – зірвався гном. Правда, він зразу це усвідомив і вирішив, що він вже не жилець, бо рука чоловіка без шлему так і здригнулась на ефесі меча. Та він всього на всього відповів:
- Я не мав на думці ображати поважного гнома… - коротун аж рота роззявив.
- Ти що не тутешній? – підозріло, піднявши брову, запитав гном.
- Та ні, - здивовано підтвердив чоловік, - Я командир найманої роти Білих Тигрів, Азгор. Родом я з Бареста (друге по величині місто в Нижньому Королівстві після Фероса). Йдемо ми в Брандендур, де нас і найняли. То пан гном так і не скаже куди він прямує?
- Та чому ж, - вже м’якше почав гном, - Йду я в Барслав, а потім в Ферос.
- То ось що, - повів бровою Азгор, - Напевне пан гном йде в Ферос щоб там знайти роботу коваля.
- Ну, напевне. Мені казали, що гномів там цінують… принаймні більше ніж тут – вже про себе додав гном.
- Що правда, то правда. Та чи задумувався пан гном над тим, що ринок там забитий роботою гномів. Лати гном’ячої роботи тримаються десятки років і в людей переходять з покоління в покоління як реліквія. Замінювати їх нема резону. Отож роботи для гнома вже немає. Приходиться жителям гір працювати звичайними ковалями. Тож я не думаю, що пан гном там знайде роботу гідну його рук.
- А не можна поцікавитись чому ж ви, пане Азгор, так відговорюєте мене від походу в Ферос, - поцікавився гном.
- Ну ви не думайте, що я брешу вам. Все, що я сказав чиста правда. Я сам недавно в Феросі був і сам усе бачив. Та від розуму пана гнома не сховались мої справжні наміри, - після цих слів гном міцніше стиснув вже розслаблену руку на рукояті кинджала, - Я всього лиш хотів запропонувати вам роботу найманця, - гном остовпів, - Майстерність коваля і неперевершеного воїна в моїй найманій роті не завадить і навіть дуже допоможе. А особливо зараз, коли почались набіги гоблінів на Брандендур. При чому на багато більші ніж завжди. Тож міське ополчення вже не в силах зупинити їх. Заради чого нас і найняли, - гном досі стояв роззявивши рота, - Ну то як? – хвилина мовчання, а потім:
- Ну… Так, я згоден – заявив коротун.
- От і добре! То як величати тебе, гноме?
- Чобіт…
* * *
Гнома і його поні добре нагодували і подолавши половину тракту рота стала на привал. Гном до блиску начистив свої дивні оббиті сталлю чоботи і сидів за багаттям з усіма іншими. Сидів і слухав розповіді ветеранів. Напевно в кожному війську є такі посиденьки, де старші бувалі воїни розказували новобранцям та й взагалі всім цікавим про своє бойове минуле. Були тут реальні історії, а були і чистої води побрехеньки з яких дружно сміялись ветерани (точніше сміялись вони зі здивованих лиць новобранців). Ясно, що Чобіт легко відрізняв правду від вигадки. Почув він ту як один ветеран переміг справжнього Парва. Здавалось би вигадка. Ну хто може подолати істоту схожу на чорну пантеру, та з добру коняку розміром. Та був один єдиний доказ, що підтверджував цю неймовірну історію. Зуб, величезний клик тварюки. Чобіт з широкими очима роздивлявся цей трофей. І як у справжнього майстра коваля в нього зразу виникла ідея прикрасити щось цим зубом. Але то всього на всього думка, ідея. Потім гном задав досить цікаве питання. Чому ж все таки «Білі Тигри»?
За розповідь взявся сам Азгор. Виявилось, що ще за командування ротою його батька, засновника Білих Тигрів, гноми найняли його роту для якоїсь експедиції на Південні Землі. Гноми шукали якісь давні скарби, які ніби то належали їхнім предкам. Наймана рота з жителями гір пройшла саму Пургу. Вони вже майже дійшли до крижаної вершини, та їх щось вразило, якась первісна сила взялась за роботу. І вразила тільки гномів, правда, один таки вижив. Людям цього вистачило і батько Азгора повів людей назад. От так пройшовши снігову пустелю Південних Земель наймана рота і назвала себе саме Білими Тиграми.
Такі балачки продовжувались до опівночі, а потім усі розійшлись по щойно розкладеним палаткам спати. Не дрімала тільки варта виставлена навколо табору. Але ніч пройшла без інцидентів. На ранок рушили далі.
Чобіт сидів верхи на своєму поні поряд з Азгором, який тепер осідлав коня. Вони про щось говорили. Дорога тепер легко бігла повз гнома. Рота наближались до Брандендура.
Столиця герцогства була портовим містечком зі жвавою торгівлею. Особливо це було відчутно з островами Надії. Правда, нема добра без зла. Всі Три Клики були перериті гоблінськими норами і місто само собою страждало від гоблінських набігів. Колись з ними справлялась міська варта і ополчення, та зараз сталось щось сильніше ніж звичайний набіг. Тому і найняли Білих Тигрів, чи не найкращу найману роту Нижнього Королівства.
Місто ще було далеко, та його видав шпиль маяка, що стояв, здавалось, прямо посеред моря. А насправді його фундамент був на невеличкому острівці, що зараз потонув у приливі. Та щось було неспокійно…
* * *
… Дим підіймався з-за пагорба. Горіла вся південна частина міста. Азгор не втрачаючи миті витягнув меч з піхов і, піднявши його вгору, крикнув:
- Бігом ма-а-арш!!! – сам він зліз з коня, бо в місті битись на коні – безглуздо. Гном слідом за командиром зіскочив з свого поні, дістав з-за спини свою сокиру і бігом подався за Азгором. Так вони пробігли сотню метрів і перед тим як врізатись в вулиці міста Азгор крикнув, - В три колони! Кагор – направо! Дим – наліво! Ви – за мною!
Рота зразу поділилась на три рівні частини і ввірвалась в місто. Гном пішов з Азгором. Вози з запасами залишились за пагорбом з невеличкою охороною. Азгор давав накази направо і наліво. Хоча і не потрібно було. Старі, досвідчені ветерани і самі знали як вести бій на вулицях міста. А бій мав таки відбутись. Бо ні від якої пожежі пів міста просто так не загориться. І справді, десь зліва залунав ріг. Це Дим і його люди зустріли ворога. Вже в наступну мить ріг лунав справа - Кагор кинувся в бій. Підрозділу Азгора чекати довго не довелося.
З-за рогу показалась жовто-зелена морда з оскаленими зубами і щось рявкнула. За його «наказом» вийшло ще півсотні таких самих жовто-зелених морд. Довго не чекаючи, гобліни (а це були саме вони) кинулись в бій. При чому півсотнею цих низьких зеленомордих істот не обійшлось. З-за рогу кам’яного будинку валили і валили гобліни.
Їхню навалу зустрів десять воїнів в ширину стрій, піки воїнів у другому ряду і ціла купа арбалетних болтів з третього і четвертого рядів, які складали арбалетники. Перший гоблін наштовхнувся на піку і повис мертвий. Мечник з першого ряду ногою скинув обм’якле тіло тварюки з наконечника піки. Бо чим добра піка, коли вона більше нікого не проколе. На ногу мечника зразу кинувся інший гоблін. Воїн на відмашку рубонув мечем по тварюці і той впав на землю мертвий. Та гидким зеленим істотам, озброєним короткими списами і ятаганами, вдалося повалити воїна з першого ряду. На його місце ввірвався Чобіт. Одним махом він зрубав голови двом гоблінам зразу, скинув ще одного трупа з піки і знов рубанув по гобліну. В руках гнома можна було розрізнити тільки бліки сокири, настільки швидко і вміло він нею орудував.
В другому ряду стояв Азгор і командував воїнами. Він, як командир, мав залишатись живим, тож це не недостаток сміливості, а просто воєнна обережність. Він хотів крикнути арбалетникам «Залп!», та чомусь не докричав. Чобіт обернувся щоб побачити, що сталось. Та побачив тільки, як падає командир і за рогом стріпонувся сірий плащ. Що з Азгором?! Чому він впав?! Плащ!!! Думки бігли обертом в голові Чобота. Та він зробив висновок, що плащ винен в падінні командира і чекаючи й миті кинувся назад в стрій. Пробрався крізь пікінерів і арбалетників і гайнув за ріг. Його місце зразу ж зайняв інший мечник.
З неймовірною для гнома швидкістю Чобіт переслідував власника сірого плаща. Та коротун ловив оком тільки низ плаща, що ховався за все новим рогом. Вже який раз гном повернув за ріг. Він знову побачив край плаща, що ховається за наступним будинком. Та Чобіт вчасно відвів очі від плаща, бо він ледь не в’їхав в височезну, широку зелену фігуру. Це був явно не гоблін. Істота неймовірним голосом заричала на гнома. Це був орк. І він явно не хотів пускати Чобота далі. Що ж бій потрібно було прийняти і гном став у бойову стійку з сокирою наперекір. Орк щось дістав з сумки на поясі. З вигляду якась колбочка. Він відкоркував її і притулив до руки, а потім махом випив вміст. Це явно прибавило йому завзятості і він зі своєю сокирою кинувся на гнома. Чобіт ледве відбив удар. Та вже в наступну мить гнома аж відкинуло від удару кулаком. Орк стрибнув на гнома з сокирою, Чобіт встиг перекотитись вліво і лезо тільки заскреготало по бруківці. Але орк рухався із шаленою швидкістю. І гном відчув шалений біль в боку – це орк копнув Чобота. Гном не встигав відповідати на удари противника. Чобіт знов перекотився і тим самим знов ухилився від удару, та тепер зумів відповісти на атаку. Він всадив в ногу орку свій кинджал. Той завив від несамовитої болі, адже в кинджал був вмонтований механізм, та такий, що одним рухом з кинджала висувалося десяток голок, через що його ставало неможливо витягнути. Лише Чобіт знав де потрібно натиснути щоб деактивувати механізм.
Гном не чекав доки орк очухається і рубонув його по другій нозі. Тварюка знову завила від болю і стала на коліна. Другий удар гнома прийшовся прямо по рилу орка, що й утихомирило монстра на віки вічні. Гном стояв на одному коліні і важко дихав. Потім він витягнув свій кинджал і, трохи порившись в сумці орка, видобув ще три колбочки, таких самих з яких пив орк. Мельком глянувши на них, Чобіт положив їх собі в сумочку на поясі і побіг назад в битву.
Гном ледве знайшов шлях назад. Гобліни були розбиті вщент з дуже малими втратами з боку Білих Тигрів: двоє мертвих новобранці і кілька поранених. Тих самих двоє вбитих лежали перед гномом в тому місці, де і почалась битва. Лежали два скривавлених тіла серед моря чорної крові гоблінів і їх трупів. Де подівся Азгор і його люди Чобіт не знав. Місто пустувало. Ніде не було живого створіння. Гном витер лице і подивився вверх на сонце, яке вже давно зійшло. Потім перевів погляд на шпиль маяка. Він горів… Горів?! Ні, не горів. Він світився! Але для чого підпалювати маяк вдень. Часу на роздуми гном не виділяв, а зразу кинувся в порт. Міста він не знав та добрим орієнтиром послужив маяк.
Тільки гном добрався до порту, він зразу зрозумів де поділись Білі Тигри. Весь периметр порту був оточений колом піхоти, а решта роти допомагала розвантажувати якісь новоприбулі кораблі.
- Що тут сталось? – запитав в першого воїна гном. Воїн впізнав новобранця (новобранець новобранцем, але його легко можна було б вважати ветераном).
- Місто перед боєм було евакуйоване. Всіх людей посадили на все що може плавати і відправили в море чекати сигналу («Маяк» - здогадався гном). Ополчення було вщент розбите, а міська варта відступила в порт. Ми прибули дуже вчасно, - відрапортував солдат.
- Ясно. А що з командиром Азгором? Де він? – поспішно поцікавився Чобіт.
- Он там, - показав на дерев’яний будинок з причалом, - В будинку митниці.
- Добре, дякую. Бувай! – попрощався гном і подався до вказаного будинку.
Спочатку охорона не хотіла пропускати гнома. Та після його репліки: «Дурні, ви що не знаєте, що гноми крім того що ковалі, то ще й знахарі і алхіміки!» - його зразу пропустили.
Всередині було досить темно. На столі, з якого скинули всі папери і бухгалтерське приладдя і які тепер валялись під ногами, лежав Азгор. Він був блідим і щось мимрив в гарячці. Над ним стояв ротний лікар і вже знайомі Дим і Кагор. Всі троє про щось говорили, коли гном ввірвався в будинок.
- Пропустіть, - кинув Чобіт йдучи до столу з пораненим.
- Ти куди? – кинувся до гнома лікар, - Ти не знаєш що ро…
- Відвали, - гном нагло попхав вбік знахаря і від падіння його врятували тільки руки Дима. Чобіт підійшов до столу. Його голова ледве стирчала над пораненим, - Переверніть його, - скомандував гном Диму і Кагору. Ті виконали його наказ, нічого не питаючи, - Зніміть з нього кірасу і правий наплічник, - наказ був швидко виконаний. Тепер Азгор лежав на животі з оголеною спиною і правим плечем. Від ключиці вниз по всій лопатці тягнувся поріз. Зовсім неглибокий, та весь в гною. Це була отрута надзвичайної сили, але поріз був неглибокий, тому й отрута глибоко не в’їлась. Гном витягнув кинджал. Кагор здригнувся, та зрозумів, що поганих намірів Чобіт не має, - Свічку! – наказав гном. Наказ знов був виконаний. Чобіт всунув кінчик леза в полум’я свічки і нагрів його до червона. А потім почав вирізати заражену шкіру на плечі Азгора. А той неймовірно заскавулів і почав трястися, - Тримайте його! – Дим і Кагор притиснули командира до столу і Чобіт продовжив роботу. Струснувши гидоту з ножа на землю, гном почав шукати щось в себе в сумці на поясі. Він видобув звідти два вузьких засушених листка і колбочку з порошком. Гном витягнув корок з горла колби і висипав звідти на очищену рану трошки рожевого порошку. Потім прикрив це все тими двома подовгастими листками. Весь цей час Азгор трясся і скавулів від болю, а коли на рану лягло невідоме засушене листя, він втихомирився і заснув, - Бинти! – рикнув до ротного лікаря Чобіт. Той порився в своїй великій сумці і протягнув гномові білий заверток. Той вирвав його з рук знахаря і взявся перемотувати рану командира. Після цього велів вдягнути його в сорочку, покласти його спати і нікого до нього не допускати. Йому потрібна повна тиша.
- На другому поверсі є спальні. Головний митник з дружиною тут жили. Може туди? – запитав Кагор.
- Прекрасно. Хто приймає командування в разі… хм… непередбачуваних обставин, - поцікавився гном.
- Це мій обов’язок, - заявив Кагор.
- Чудово, - сказав Чобіт, - Накажи віднести його в спальні і пристав туди охорону, в тому числі арбалетників на дах. На нього можуть напасти знову, але тепер щоб добити.
Кагор послухав Чобота і покликав трьох воїнів. Одного він зразу ж послав за караулом, а два інші віднесли Азгора наверх і залишились з ним в кімнаті.
* * *
Люди повертались по домівках. Білі Тигри тепер допомагали решткам міської варти гасити пожежу. Правда, гасити залишилось майже нічого. Північна частина міста, де знаходились кам’яні будинки хоч чимось багатих людей, не могла постраждати. А от південний район міста, де були дерев’яні будинки, а на краю міста халупи, взагалі, згорів до тла. Там колись жили землероби, зараз жити їм було ніде, тому їх розселяли по північній частині міста. З півдня Брандендура знаходились плодовиті землі, що давали хліб всьому герцогству. Та нема добра без зла. Зразу за полями знаходилось три високих гори, названих Трьома Кликами. Всі три вщент були перериті гоблінськми норами і шахтами, від чого і страждали (від самих гоблінів, а не від їх шахт) родючі землі і південний бідний район столиці герцогосва.
Коли роботи по ліквідації вогню закінчились, під командуванням Кагора на південному краю міста (тепер він проходив по лінії кам’яних будинків) на швидкоруч будувались барикади, а на метрів двісті від міста зводились невеликі аванпости. Купка міської варти перейшла під командування Дима. Міська варта становила сто п’ятдесят чоловік, а зараз від неї залишилось сорок два чоловіки. Вони казали, що гоблінів вони б і самі відбили, та на них напали орки, добрий десяток орків.
- Де тут орки могли взятись? – не міг повірити Дим, - І де вони поділись? Чому не напали на нас?
- Були орки, - втрутився Чобіт, що непомітно підійшов до Дима, - Принаймні один був. Я його власноруч зарубав оцим, - він труснув сокирою, - Хочеш тебе проведу до місця з трупом?
- Та ні, я вірю тобі на слово, гноме. Тим більше справ багато і немає часу.
В цей час до гнома підійшов воїн Білих Тигрів і сказав:
- Пане Чобіт, вас викликає командир Кагор з важливим проханням.
- Добре, куди йти?
- Прошу за мною, - сказав воїн.
Вони пішли до того самого будинку митниці, на другому поверсі якого лежав Азгор. На столі, де спочатку лежав поранений, тепер розклали карту і Кагор щось завзято тикав по сувої. Навколо стояло ще кілька ветеранів старшого звання, які уважно слухали нового (тимчасового) командира. Кагор почув, що хтось заходить і відвів очі від столу.
- А, пане Чобіт! В мене є до вас розмова, - сказав він і потім звернувся до присутніх, - Звільніть приміщення.
Коли всі вийшли за двері Кагор почав:
- Стан Азгора покращився. Завдяки вам, само собою. Та він ще не в силах говорити, не те що командувати. Охорона виставлена за вашими інструкціями, - Кагор звертався до гнома, як до рівного чи навіть як до старшого по званню. Адже саме Чобіт врятував командира, коли ротний знахар був безсилий, - Зараз ми розставляємо аванпости, які зможуть нас попередити в разі нападу гоблінів.
- Є ще одна загроза, - несподівано додав гном.
- Яка ж? – здивувався Кагор.
- Орки.
- Як орки?
- Ви що не чули де поділась вся міська варта? Їх же ж орки перебили!
- Я зразу не повірив. Бо де тут взятись оркам? І чому їм взагалі сюди лізти?!
- Тьфу ти. Ви ж ще не знаєте, - плюнув гном, - Під час битви я положив одного орка. Правда, сам ледь голови не лишився.
- Коли? На нас ніякі орки не нападали! А на ваш підрозділ, що, нападали?! – здивувався Кагор.
- Та ні. Коли підрізали Азгора, мені здалось я побачив винуватця, - почав розказувати Чобіт, - Я погнався за ним… Мені майже вдалося його здогнати, але я наткнувся на орка… Він ніби збісився! Мені чудом вдалося його положити… Але орки це не головна небезпека…
- Що ж може бути не безпечнішим, - перебив Кагор.
- Плащ. Той, хто хотів вбити Азгора. Як я вже казав, він може повторити спробу. Але тепер він не допустить помилки. Його ціллю можете стати і ви, і, взагалі, будь хто. Це справжній ассасін! Азгору, просто, дуже пощастило. І навіть не в тому, що я був поряд, а в тому що ассасін не глибоко різнув. Якби не це, я вже був би безсилий.
- Ясно. Тоді я краще подвою арбалетників на даху і охорону всередині. І при чому, я прошу вас залишатись в цьому будинку для більшої обережності. Вози з запасами і ваш поні, в тому числі, прибудуть до кінця дня. Всі ваші речі збережені і незачеплені.
- Це добре. Прошу вас доставити поні з сумками прямо сюди, - попросив Чобіт.
- І ще в мене є одне прохання, - Кагор нагнувся і знизив голос до шепоту, - Я сам не можу цього зробити, тому вирішив доручити це вам. Воїни хочуть додаткової платні за битву. Це тому, що ми прибули на день швидше. А герцог Брандендурський не хоче виходити на берег зі свого корабля. Він заперся там на сім замків і боїться поставити ногу на причал. Зараз його корабель пришвартований на краю порту. В мене зараз більш нагальні військові справи. Я б міг відмовитись працювати без платні, але Азгор ніколи б не залишив простих людей на призволяще. Тож я прошу вас, Чоботе, піти на корабель цього старого пердуна, герцога і вибити з нього трохи більше грошей ніж було домовлено. І запам’ятайте, це – не грабунок, це – звичайна плата за додаткові послуги. На нього просто потрібно трохи натиснути. Ви згодні?
- Ну, якщо інших кандидатів немає, то я піду. Тільки скажіть де той корабель знаходиться.
- Ну його важко не помітити…
* * *
Корабель герцога був найбільшим в порту та й єдиним, зрештою, бойовим кораблем. Тутешній невеликий імперський патрульний флот борознив Середнє море десь за островами Надії. Гном піднявся на палубу і тут же його зустріло дві піки охоронців.
- Спокійно хлопці. Я до герцога з ділом, - і Чобіт ткнув їм сувій паперу, що являвся розпискою Кагора. Взагалі то звичайні воїни не завжди вміли читати, та печатки роти Білих Тигрів було досить і вони пустили гнома в каюту.
Двері зі скреготом відчинились. В каюті не горіло ні одної свічки. Та на кріслі перед віконцем виднівся силует чоловіка старших літ… з обвислими руками і непритомним виглядом. На підлозі валялось два трупи охоронців. А в вікні, в вікні гном встиг побачити, як зникає плащ, сірий плащ, той самий плащ ассасіна, що зробив замах на Азгора.
«Що ж робити, - в голові гнома закрутились думки, - В вікно лізти не треба. Корабель пришвартований, та вікно виходить в море. Отже, вбивці потрібно було залізти на палубу чи… чи ще якось, та тільки не з моря, - гном підбіг до вікна. Ніякої шлюпки на воді не було, отже він виявився правий. Охорона, що супроводжувала гнома остовпіла і незворушно стояла, - На палубу. На ПАЛУБУ!!! – останнє вирвалось у гнома вже вголос, - На палубу доки він ще не втік!».
Чобіт вирвався повз охоронців на палубу – нікого. Виглянув за правий борт – нікого! За лівий… Ось він! Як акробат! Тримається за якісь залізні кігті на руках і ногах.
- Охорона! – загорлав Чобіт, - Сюди! Він тут! Дістаньте його списами!
Тільки вбивця це почув – зразу впав у воду… Впав і не з’являється. Гном пильно вдивлявся в воду. Нічого. Ніби і не дихає під водою. Але ось легенька, майже непомітна, хвилька (вона б була зовсім непомітною якби йшла до причалу, та йшла вона з-під причалу, з чого чобіт зробив швидкий висновок).
- Він під причалами! – несамовито горлав гном, - Обшукайте причали! – гном підбіг до патруля Білих Тигрів і закричав їм те саме. Порт обшукали згори в долину, та нікого не знайшли. Шукали під причалами – теж нікого. Ні сліду сірого плаща.
Гном повернувся в будинок митниці і доклав про все Кагору. Лице останнього скривилось в незрозумілій мімі.
- Наші справи стають цікавішими з кожною годиною, - саркастично примітив Кагор, - Добре хоч Азгору легше стає. До речі, може ви, Чоботе, зайдете оглянете його.
- Так, з радістю, - гном подався на другий поверх.
Охорона пропустила Чобота в кімнату на другому поверсі. Азгор трохи піднявся на ліктях, коли гном прочинив двері.
- Ну як самопочуття? – з порогу запитав Чобіт.
- О Чоботе! Нехай твоє життя буде таким же довгим, як твоя борода, а здоров’я міцним, як твоя кольчуга!!! Я можу тільки приклонитись перед твоїм знахарським мистецтвом, та стан мого здоров’я поки що не дає.
- Воно й краще. Бо навіть, коли ти приклонишся, ти все одно залишишся вищим за мене, - пожартував гном.
- Ну то й добре, - усміхнувся Азгор, - Ну як там? Чи добре Кагор командує?
- Так, все чудово. Та от біда сталась.
- Яка ж?..
- Герцога вбито.
- Коли? Як? Де? – полились питання від Азгора.
- Трохи більше години тому. При мені. В каюті його корабля. Вбитий тим самим ассасіном, що зробив замах на тебе (Ці двоє вже легко говорили на «ти», вони, хоч і дуже швидко, та встигли стати друзями. Вони подружились, напевне, ще тільки, як наближались до міста).
- Оце так, - протягнув Азгор, - Невже Королівству настільки начхати на герцогство, що вони навіть нормального війська тут не тримають. А де була міська варта, взагалі?
- Її розгромили орки?
- Орки! Тут?!
- Ти не перший, хто дивується. Але я бачив одного. Кхм. Положив одного, точніше.
- О-о-о, - потягнув Азгор, - Я не помилявся щодо твого бойового мистецтва. Щоб покласти орка, потрібно п’ятірка моїх воїнів. А ти, сам! – потім він перевів розмову на іншу тему, - Ну от, доки не буде нового герцога, доти і отримаємо платню за роботу. Прийдеться залишитись тут. Варта! Покличте до мене Кагора, Дима і решту ветеранів на негайну воєнну раду!
* * *
На воєнній раді вирішили залишатись в місті. Послали гінців в Ферос і Барест. Оскільки Азгор майже одужав, він вирішив за день чи два прийняти командування назад, на себе. І в кінці дня всі спокійно лягли спати. Чобіт залишився в будівлі митниці на першому поверсі. Потім прийшов ранок, за ним обід і знову вечір. День пройшов без особливих подій. Гном зняв з рани Азгора своє листя. На місці зрізаної шкіри виросла нова. Але рубець залишився, та чи найманцю привикати?! Для нього це ще один «трофей здобутий на полі битви».
Ввечері гном не міг заснути. Він сидів на кріслі. Сидів і думав. Про що? Та про все. Про те до чого тут орки? Що це за ассасін? Чому збісились гобліни? І, взагалі, чим вони всі пов’язані? Він був впевнений, що є якась тонесенька прозора ниточка, яка міцним вузлом зв’язала всі останні події і дійові особи в них. Для чого було вбивати герцога? Щоб він не заплатив найманцям? Досить безглузда мета, якщо чесно. Ні тут щось інше. Для чого робили замах на Азгора? Він не така вже й важлива особа. А може й важлива? Не так вже й добре Чобіт знав Азгора щоб так легко судити. Все занадто складно щоб розплутати цей вузол за п’ять хвилин. Якби ж його розрубати. Та нема достатньо гострого леза для цього. Ні, за складно все це.
Так Чобіт сидів, думав і мимохідь тримав руку в своїй сумочці на поясі. Він намацав там щось досить незвичне. Що це таке? Він дістав річ і побачив, що це та сама колбочка, та сама, одна з трьох пробірок, які він видобув як трофей з орчої сумки. Чобіт нарешті розглянув трофей. Скляна пробірка. «Орки скло видувають?!... Цікаво». Наповнена мутно синьою рідиною, закупорена корковою пробкою. «Ну що ж, ніч і так безсонна. Попрацюю я краще над цією сумішшю. Може дізнаюсь що це» - подумав гном і взявся за роботу. Поні з сумками доставили ще вчора, тож все потрібне було при гномові. Він запалив свічку і поринув в роботу.
На столі він розклав дивне для простої людини алхімічне приладдя і відкупорив ту пробірку, свій трофей. Він не помітив, що з середини пробірки стирчить гострюща голка і ненароком проколов нею палець. Від несподіваного болю він різко відвів руку і придивився до пробірки. Краплина крові помаленьку стікала по голці. Та тільки вона торкнулась поверхні мутно синього вмісту, як рідина різко почала змінювати свій колір. Спочатку побагровіла поверхня, а потім і вся пробірка наповнилась червоногарячою рідиною. «Ого» - мовив сам до себе гном.
Гном стояв над столом з розкладеним приладдям і думав над тим, що сталось, як рідина зреагувала з його кров’ю. А потім приступив до дослідів. Чобіт вилив трохи вмісту пробірки в якусь колбочку і, легенько помішуючи її , нагрівав над свічкою. Потім додав туди щось зі свого алхімічного арсеналу і знову, перемішуючи, нагрівав. Він би й далі продовжував, та його увагу відвернув якийсь глухий стук на вулиці. Ніби на підлогу впав мішок з якимось приладдям. Гном взяв свічку і кинувся до вікна. Полум’я свічі трохи освітило причал, та цього було досить. На землі (чи то пак на дошках, причал же з дошок) лежало тіло арбалетника.
Чобіт зразу рвонув сокиру і кинувся наверх, до Азгора. Вміст дивної пробірки вилився на стіл. Та йому було зараз не до того. Чобіт з розгону виломив двері в спальню, не зважаючи на крики охорони. Він забіг і побачив ассасіна, того самого ассасіна в сірому плащі. Він пролізав у відкрите вікно. Охоронець, що мав бути біля ліжка командира лежав мертвий з дивним диском в лобі. Гном рвонув кинджал з піхви і кинув його в вікно. Не встиг ассасін влізти в вікно, як перед ним, у віконній рамі, наїжився десятком голок ніж гнома. Другою в вікно полетіла сокира, та вона тільки безпорадно врізалась в підвіконник. Ассасін зник так і не добравшись до Азгора, а останній вже стояв на ногах в нічній сорочці з ножем.
- Що сталось?! – з переляканими великими очима запитав Азгор.
- Ассасін, - відповів гном видобуваючи сокиру з підвіконника.
- Що? Знову?!
- Так. І знову його план провалився через якусь дрібницю, - монотонно процідив гном, - Він діяв занадто шумно. Я не думаю, що це входило в його плани, та один арбалетник, точніше його труп, звалився з даху, що я і почув і що мене й насторожило.
- Ну, Чоботе! Вдруге рятуєш мені життя! Я в подвійному боргу перед тобою! – захоплено сказав Азгор.
- Давай без високих слів. Ти – мій друг. І я сподіваюсь, - на цьому слові гном особливо наголосив, - … я сподіваюсь, що ти зробив би для мене теж саме, - сказав гном, ховаючи кинджал в піхви.
- Само собою, друже, - з усмішкою сказав молодий командир.
* * *
Цієї ночі, ясне діло, вони вже не заснули. А от на ранок всі спали, як вбиті. Першим пробудився Азгор. Він почув знайомий звук. Його рота сурмила про атаку! На нас напали!
- На нас напали! – тряс гнома командир, - Вставай!
- Що! Що таке?!
- Напали на нас! Допоможи мені вдягнути кірасу!
- Що? Нащо! – белькотів з просоння гном.
- Тепер я твій командир! Я наказую тобі! Варта! – розпоряджався Азгор по звичці, на всі боки. Йому допомогли вдягнути лати. Командир подивився в південне вікно і побачив там лавину гоблінів, що насували на ряди його роти. Ними досі командував Кагор. Битва мала бути серйозною. Там був потрібен кожен воїн. Азгор схопив меч і рвонув у двері на низ, а за ним десяток воїнів його охорони разом з гномом, який встиг витягнути з ще одної сумки свій шлем з закрученими, ніби в барана рогами. Вони ледве встигли вийти, коли побачили на найближчому причалі три баржі… Три баржі заповнені орками!!! І вони сходили на берег всього в кількох десятках метрів від них.
- До бою! – скомандував Азгор, - Арбалетники! – Залп! – і чотири арбалетних болта полетіли в орків. Три з них, звалили одного зеленого громилу, а четвертий попав якомусь орку в ногу. Зеленошкірі довго не чекали і купою кинулись в атаку. Миттєво оцінивши ситуацію Азгор скомандував відступ назад в будинок митниці. Один з арбалетників на ходу обернувся щоб пустити наступний болт, та його знесла дубина орка. В двері першим забіг Азгор за ним гном. Мечники залишились позаду і їх роздавили орки. Останні три арбалетника при вході обернулись щоб пустити ще по болту, та їх теж настигли сокири дикунів. Залишився тільки Чобіт і Азгор.
З неймовірною силою гном кинув стіл до дверей. На таке не кожен гном здатен, та Чобіт взяв той самий стіл, на якому недавно лежав поранений Азгор, на якому пізніше складались воєнні плани, а сьогодні вночі Чобіт робив алхімічні досліди, і кинув його до дверей. В друзки розлетілись всі гномові колби і пробірки. Та зараз було не до того. Молодий командир теж не чекав і почав зводити барикаду з чого попало. Основою став стіл. Потім двері підперла шафа, далі крісло і, взагалі все, що попадало під руку.
- На другий поверх! – крикнув гном до Азгора.
Двері були вибиті, що не було на велику користь. Їх підперли ліжком і шафою з книгами та сувоями. Після створення другої барикади, в кімнаті нічого не залишилось. Битись було ні з ким, тому Азгор приречено сів на підлогу. Біля нього примостився Чобіт. Знизу було чути удари – це орки ламають барикаду. Діватись було нікуди. Прориватись було самогубством. Лишалось сидіти і чекати, чекати на загибель.
- Я знаю, це – не дуже підходящий момент, але чому Чобіт? Чому тебе так назвали? – зі спітнілим змученим лицем, та не без усмішки, запитав Азгор. Гном гигикнув.
- Батько, напився… напевне! Тьху ти! Сам дивуюсь, як таке дивне ім’я в голову старому прийшло! – з усмішкою відповів гном.
- От так сидимо і зустрічаємо свою смерть…
- Та-а-а-к, - протягнув гном. А в наступну мить очі Чобота підозріло блиснули, - Ні! Ми не будемо чекати смерті! – він почав щось шукати в своїй сумці на поясі, відкинувши сокиру, - Ось! – він дістав дві закупорені пробірки з мутно синьою речовиною, - Ось що допоможе. Це називається магія крові, пресловута орча магія крові. Це відвар шаманів Вільних Земель, відвар берсерка. Тримай, - і гном подав одну пробірку Азгору.
- Але звідки…
- Довга історія. Потім розкажу. Якщо залишимось живими, - підморгнув Чобіт Азгору і вони обоє розсміялись. Не від радості, а від приреченості, приреченості на смерть, - Відкоркуй і притули до зап’ястя.
- А ти впевнений, - підозріло запитав Азгор.
- Ні. Але це наш єдиний шанс… померти, забравши з собою парочку орків, щоб образливо не було, - гном піднявся з землі і підійшов до вікна. Хвиля гоблінів накрила Білих Тигрів, а з заходу… з заходу наступала колона орків, - Нашим кінець, - промимрив гном, - Ну, пом’янемо наших друзів! Будьмо! – він відкоркував пробірку і проколов собі вену. Кров щедро наповнила посудину і її вміст аж почорнів. Те саме зробив Азгор. А потім вони випили.
В першу хвилину вони нічого не відчули. Гном спостерігав за орками, що купчились біля входу знизу, а в двері спальні вже почали ломитись «гості». Враз гном відчув шалений прилив сил. Розум помутнів. Вбивати! Вижити! Вбивати і вижити!!! В ньому прокинулась первинна жага життя. Спрага крові. Те саме відчув Азгор.
Сам від себе не очікуючи, Чобіт відбіг до барикади і з розгону вистрибнув у вікно. Собою він вибив скло і в польоті роздивився, що падає на орка. Він прим’яв своїми оббитими сталлю чоботами зеленого монстра. Гном навіть не побачив, як його сокира загрузла в його голові. Він просто висмикнув зброю і рубонув по найближчій цілі. Його удари були надзвичайно швидкими, та орієнтувався він досить добре. От так він почав прорубувати собі шлях до дверей щоб допомогти Азгору.
З Азгором відбувалось те саме. Він, як навіжений почав розбарикадовувати двері. В них зразу увірвався з страшенним риком орк. Так, з розкритою пащею, він і впав з розрубаними грудьми. Азгор почав пробивати собі шлях назовні. На сходах вміщалось тільки по одному орку в ширину, тож він спокійно перерубав їх усіх («спокійно» - це занадто, дуже занадто м’яко сказано, якщо враховувати, що в здоровому умі орка заледве положать п’ятеро чоловік, але відварчик шаманів діяв дуже добре, так легко Азгору ще ніколи не вбивалось).
Нарешті він добрався до дверей і… ледве відбив замах чорної від крові орків сокири гнома.
- Чоботе! Полегше!
- Тікаймо!
- Ні! Нам потрібно до Білих Тигрів! (відвар помалу вивітрювався).
- Білих Тигрів не існує! – закричав гном, - Вони захлиснулись гоблінами і орками! Ти думаєш чому нам так легко вдалося вибратись!? – продовжував відчайдушно кричати Чобіт, - Орки, що зійшли в порту подались до наших аванпостів в тил! Я бачив це через вікно! А на нас залишили цю кучку недоносків! Вони не розраховували на такий опір!
- Ні! – вже через сльози, ставши на коліна, кричав на себе, гнома і на весь світ Азгор, - Ми мусимо! Мусимо йти в бій!
- Ні! Ми – все що лишилось від Білих Тигрів! Ми мусимо врятуватись! Треба тікати з міста! – вбивав в голову Азгора Чобіт.
І помалу потягнув його за собою. Вони відбігли за пагорб Брандендурського тракту, коли місто захлиснула хвиля гоблінів. Азгор і Чобіт бачили, як тікають з міста люди і як їх на ходу вбивають орки і гобліни. Та зарадити вони нічим не могли, вони самі були біженцями. Брандендур був взятий, а разом з ним і все невелике герцогство. Воїни Білих Тигрів мужньо відбивались, та навали орків з тилу вони не витримали. Десь там загинули мужні Дим і Кагор і навіть бездарний ротний лікар і той загинув. Залишилось тільки двоє. І ті двоє тікали, тікали з герцогства, та не без надії на помсту, жорстоку відплату завойовникам. А Чобіт – про помсту ассасіну, який став на стільки ненависний гному, що той ладен був продати свою душу заради смерті останнього.
Брандендур впав. Білих Тигрів знищено. Імперія чи то пак Нижнє Королівство несподівано дало тріщину. Це був початок чиєїсь великої гри…
