Нічний Метелик народився опівночі, у пору літнього передгроззя. Усе німіло в глухій задусі, а Метелик, вивільнившись із сухої шкаралупини лялечки, відчув себе вільним і щасливим. Бо що є щастя, як не усвідомленнясебе самого?
Ніч стояла темна-темнісінька, та ледь народжене метеликове єство спрагло вбирало в себе довколишній світ: запахи квітів, іще прив’ялих після вчорашньої спеки, стримане шурхотіння невідомих комах, зітхання листя на деревістривоженому помахом крил зголоднілого птаха, що зібрався на полювання, саме повітря, пронизане струмами вже близької грози, наповнювало тендітне тільце силою неясних, тремтливих бажань.
Ось розправились зім’яті у тісній камері лялечки крила і, ніби поза його волею, зірвали Метелика з шорсткого рідного стовбура і понесли у глибінь саду на пошуки чогось чи когось, про кого він і гадки не мав, розкошуючи відчуттям польоту, тієї вищої свободи, яку тільки може дати нам, тут сущим, земне життя...
Метеликові не вадила темрява. Освоївшись, він пурхав поміж гіллям, спускався до землі, сідаючи час від часу на паморочливо запахущі квіти, осипався їх стиглим пилком, щоб понести його з квітки до квітки, даруючи мимохідь початок новим майбутнім життям. Коли втомлювався цією забавкою-роботою, злітав високо вгору, аж над верховіття дерев, але там, відчувши порожній безмір, чогось лякався і знову спускався між між знайоме вже галуззя саду, налитого соками дозріння.
Нарешті, геть стомлений, Метелик сховався під якимось широким листком і згорнув крила. Листок став йому домівкою на неспокійну решту ночі, коли гроза таки розгримілася, розмигтілася блискавками, пролилася дощем. А за нею прийшов світанок із сонцем і пташиним співом; день щедрого на життя свіжовимитого світу; вечір, коли над уже примерхлою землею іще ясніло чисто-блакитне небо, покраяне чорними блискавками щебетливих ластівок і сріблястим відблиском випадкового літака.
Нічого того Метелик не бачив і не чув. Він спав собі під листком, а коли прокинувся, над його садом сяяла неймовірної краси безмісячно-зоряна ніч, зовсім не схожа на минулу. Усе в ній було виразнішим, гострішим, чіткішим, запахи, обриси, звуки. А головне — сяючий безкрай неба з міріадами дрібних і великих, спокійних і мерехтливих, сліпучосяйних і приглушено-ясних, прекрасних зірок.
“Квіти ночі!” – подумав Метелик. І раптом серед них побачив свою Зірку. Вона була найкраща і серед міріадів — єдина, якої йому хотілося б досягнути.
Коли маєш мету, мусиш діяти. Метелик довго сидів на самісінькому вершечку дерева, милуючись своєю обраницею. “Я люблю тебе. Я тебе кохаю,” — стукотіло маленьке серце, коли він злетів угору й у зоряному сяйві його легесенькі крильця теж казково засяяли, наче крихітні зірочки.
Він здіймався усе вище і вище, підхоплений грайливим потоком вітру. А коли потомлені крила уже ладні були зламатися, Зірка, до якої він посилав свою любов, покинула небо і помчала йому назустріч, залишаючи срібний слід на шовковому синьому тлі.
Як вони зустрілися там, у Безмежжі, маленький земний Метелик і висока Зірка Космосу, не знає ніхто.
