Нудьга — річ небезпечна, а часом навіть страшна. Викрешує з мозку залишки здорового глузду, на зміну якому, в залежності від темпераменту нудьгуючого, приходить або апатія, або бажання щось утнути. Кожен розважається, як може і на скільки йому дозволяє фантазія чи гаманець. Ось моя бабуся, наприклад, після того, як лікар заборонив їй вишивати через стрімке зниження зору, — знаходить розвагу у відшуковуванні у власному організмі різних болячок:
— Лєночко, ти тільки не лякайся. У мене рак.
— Вам лікар сказав?
— Та ні — соромно в моєму віці по лікарням тинятись. Але я точно знаю!
— О, Господи! — До мене нарешті доходить, що у бабусі черговий вибрик:
— Який рак? Де? Чому Ви так вирішили?
— У мене на язиці білі бородавки. Вже півроку не проходять!
Мені водночас і шкода бабусю, яка цілих шість місяців щодня слідкувала за анамнезом власного язика, і хочеться розреготатись. Натомість мовчки висовую язика, демонструючи власні «бородавки»:
— Це смакові рецептори. Вони у всіх є.
Бабуся зітхає з полегшенням А я знаю, що за декілька днів нудьга насяде на неї з новою силою і змусить шукати ще страшніші хвороби, зловісніший діагноз. Треба подарувати їй кота.
До речі, тварини теж нудьгують. Стають товстими і ледачими. Напевне, нудьгують усі: люди і дерева, птахи й каміння. Особливо каміння — нудно жити тисячоліттями в світі, який так мало змінюється.
***
У моє життя нудьга вгостювалась всерйоз і надовго, як сільська тітка до столичної племінниці. Особисте не складалось, на роботі — кожен рух, навіть кожне слово, доведені до автоматизму. Та й що нового може бути в житті секретарки на загниваючому державному підприємстві по пошиттю рукавиць і безформених роб, гордо поіменованих «спецодягом»?
«Доброго ранку, Семене Петровичу! Кави?», «Вам телефонує дружина, з’єдную.», «Підпишіть, будь ласка, зарплатну відомість.», «До побачення, Семене Петровичу» — цими фразами, зазвичай, обмежувався мій 8-годинний робочий день. З швачками, майже ровесницями моєї бабусі, особливо не поспілкуєшся, керівництво і бухгалтери — народ гордий і неприступний (як на мене, без жодної на те підстави). Подруги? Одна заміж вийшла. Інша поїхала до Германії гувернанткою… Чим рятувалась? Дивилась безкінечні серіали, ріаліті-шоу та романтичні комедії, взяті у прокаті напроти дому. Об’їдалась тістечками й шоколадом, тинялась магазинами, мріяла про нову роботу — нового хлопця — нове життя. Як плющ на підвіконнику, вилась патичкою свого життя байдуже і безцільно.
Ситуація змінилась, коли сестра купила собі нового комп’ютера, а старого привезла мені в подарунок. Додатковим бонусом став модем. Так в моїй однокімнатній з’явилось вікно в світ, через яке я, на відміну від телевізора, могла не лише дивитись, але й діяти. Віртуальщина засмоктувала швидко. Різноманітні форуми, сайти знайомств і чати, які я спочатку невпевнено обживала, вже за кілька місяців стали невід’ємною частиною життя. Виклацуючи на роботі черговий наказ на старій „Ятрані”, я до щему в пальцях очікувала момент, коли, нарешті, годинник проб’є п’яту. І, залетівши додому, переодягнусь — помиюсь — вкину щось до рота, я підведу курсор до жаданого Internet Explorer.
У мене з’явились друзі, пізніше — фаворити. Останнім часом я все частіше засиджувалась у приваті з хлопцем під ніком Gav. Старший за мене на 4 роки і не дуже, судячи з фото, привабливий, він був цікавим співбесідником. Навіть коли розповідав про програмування на асемблері — річ абсолютно для мене незрозумілу. Працював лаборантом у районній філії якогось інституту.
Поступово я спостерігла в собі ознаки чеховської Душечки. Він хотів, щоб його дівчина читала кіберпанк. І я, долаючи позіхання, перед сном гортала роздруковки з Пелевіна і Мерсі Шеллі. Скачала декілька його улюблених трансових композицій. І навіть прочитала на Вікіпедії про асемблер. Одним словом, у нас зав’язався класичний віртуальний роман. Вже декілька місяців спілкувались також по телефону, скріпили наші стосунки віртуальним весіллям. Єдине, з чим не склалось, так це з віртуальним сексом. Фантазія у мене слабенька, уявляти співбесідника, мастурбуючи однією рукою, а іншою набираючи текст, як на мене, — тупо.
Бажання побачитись зростало з кожним днем, я вже знала напам’ять час відправлення усіх маршруток, які йшли до його міста. Про те, що приїду саме я, домовились давно, — він працює в суботу.
… З самого ранку, озброївшись новенькою Жилетт Венус, я навела лад у легко і важкодоступних місцях свого тіла, які того потребували, зробила зачіску, вдягнула улюблену червону сукню і на височезних підборах босоніжки. Неймовірними зусиллями втиснулась у забиту задушливу маршрутку — попереду чекали півтори години і 80 кілометрів дороги. За вікнами миготіли поля і села, мешканці яких сходили на своїх зупинках, впускаючи до салону трохи свіжого повітря.
— Привіт, Лєна. Я Олексій.
Віртуальний коханий зустрічав мене в пом’ятій футболці, шльопанцях на босу ногу і з трояндою в руках. Виглядало це смішно і водночас зворушливо. Квітка, яку забризкали неймовірною кількістю золотих блискіток, аби замаскувати зчорнілі присохлі пелюстки, була вершиною несмаку. І хоч мені вже тисячу років ніхто не дарував квітів, тягати цей „шедевр” флористики за собою не хотілось.
— Привіт, Олексію. Давай десь вип’ємо кави і ти покажеш мені своє місто.
Зупинка, на якій я зійшла, знаходилась в самому центрі. Через дорогу височіла адміністративна будівля, перед нею — з простягнутою рукою вождь пролетаріату всіх часів і народів.
— Олексію, давай підійдемо до пам’ятника!
— Тю, навіщо?
— Зараз побачиш!
Підійшовши до Леніна, я, ледве стримуючись, щоб не розреготатись, урочисто поклала до підніжжя нещасну троянду.
— Все одно мені немає куди її поставити. А носити з собою — незручно, і колеться!
Олексій з сумнівом дивився на мене. Ну, ясно, образився. Згадала одну з телесеріальних героїнь, награно-пристрасну дівицю з величезним бюстом:
— Це була сама прекрасна квітка в моєму житті, спасибі!
Я обняла хлопця, поцілувала в щоку. А він притиснувся до мене так поривчасто і гаряче, аж оступилась.
— Давай для початку вип’ємо кави, добре?
Інцидент з квіткою було вичерпано і вже за хвилину ми спілкувались так вільно, наче знали один одного замалим не з пелюшок. Ситуацію не зіпсувала навіть паскудна кава, з перегірклим смаком і запахом, назвати який ароматом язик не повертається.
Блукали вузькими вуличками, набережною. Навіть залізли на дах музею! Не знаю, як в інших, але в цьому райцентрі заклад культури по вихідним не працює. Зате за приміщенням була цілком пристойна драбина, скориставшись якою (і навіщо я взула ці кляті підбори!), ми опинились на пологому даху. Внизу лишились густі дерева, за ними — ледь проглядав Ленін. Дах був густо притрушений шкаралупками з горіхів, скрізь лежали пусті пляшки з-під пива і горілки.
— Прикольно. І видно, що місцеві люблять культурно проводити тут час.
— Та! Це ще не найцікавіше місце в М., — не помітивши іронії, відповів Олексій. — Ходімо, дещо покажу. Тільки попереджую, шлях не близький.
Шлях, а точніше коса, яка тяглась на декілька кілометрів посеред Дніпра, дійсно був довгим, зате безлюдним. Декількох рибалок на човниках вдалині я не рахую. Наша мета — маленький маяк, поступово наближався. Над головами літали чайки — кричали, налякані незваними гостями. Їх було просто нереально багато — асфальт білів послідом. А ми, сміючись, розраховували, що зробимо з неймовірним багатством, яке за прикметою впаде на нас, якщо чайки вцілять…
Вже біля маяка заморосив дрібний дощик. Залізними східцями піднялись до дверей, які вели в маяк. Звісно, зачинених. Вдалині виднілось місто, навкруги — вода. І жодної живої душі! Дощ пустився сильніше, і ми, щоб не намокнути, притислись до дверей, над якими був невеличкий дашок. Олексій взяв мене за руку, притиснув долоню до губ:
— Дякую, що приїхала...
На землю опускалась темнота і небо. Дощ не вщухав. Коса нагадувала злітну смугу — тьмяні ліхтарі, сяйво маяка над головою, тихій плюскіт хвиль і шум крапель.
— Я теж рада, що ми нарешті зустрілись.
Далі було шаленство. Він торкався мене так, як ніхто й ніколи. Втім, чи було щось раніше? Здається, минуле стерлось з пам’яті, я сама перестала існувати. Лишилось лише тіло, бажання, небо і вода сплелись в одне дощем, а ми летіли десь посередині. Весь час вгору. Вихором. На одному подиху.
Раптом Олексій смикнувся і різко зупинився, важко дихаючи.
— Вибач. У мене так давно не було жінки. Вибач. Почекай хвилину, і ми продовжимо.
За долю секунди мене, яка щойно летіла під зорями, опустило на землю так різко, аж похололо всередині. Тремтячими руками підняла з східців сумочку, дістала мобільний.
— Мобільник для блондинок, мобільник для блондинок, — бездумно шепотіла я.
— Ти про що?
— Один знайомий сказав, що у мене мобільний для блондинок, бо в ньому календар критичних днів, рахувальник калорій, а ще… О, Господи! Де у вас аптека?
— Навіщо? Яка ще аптека?
Він дивився на мене нерозуміючими очима, здивований раптовою зміною настрою.
— Блін! Я можу завагітніти, розумієш? Я зовсім забула! Ми навіть презервативами не користувались! Мені потрібна таблетка, щоб не завагітніти!
— У нас аптеки до 20.00 працюють.
— Що ж робити?
— Зранку купимо.
Я мало не завила від відчаю і безнадії. До Нього, схоже, теж почало повертатись відчуття реальності.
— Та не переживай ти так! До ранку зовсім недовго.
А для мене світ втратив усі фарби. Побачила обшарпаний дощами і вітром, наскрізь проржавілий маяк. Відчула холод мокрого одягу. Байдужість людини, яка стоїть поруч. Власну нікчемність.
— Ходімо до міста.
Мовчки, кожен у своїх думках, на відстані, брели ми нашою, ще декілька годин тому злітною, смугою. Зараз вона здавалась шляхом в пустоту. Хто Він? Чому я кинула своє, таке знайоме, усталене і звичне життя, місто, дім, і припхалась сюди? У це забите містечко. До по суті чужої мені людини.
— Яка я дурепа!
— Не вигадуй, все буде добре. Купиш свої ліки і забудеш про те, що сталось.
— До речі, я нічим венеричним не хворію і не хворів, можеш не переживати, — швидко додав він.
— Дякую, що сказав, — видихнула у відповідь.
Декілька годин, які залишились до 6 ранку і до відходу першої маршрутки в К., ми мовчки просиділи на лавці біля вокзалу. Смерділо сечею і недопалками. Було соромно й незручно.
— Ну, мені час їхати.
— Так. Прощай.
— Зустрінемось в чаті?
— Добре. Бувай.
У майже пусту маршрутку я сіла з полегшенням. Більше не треба вигадувати і добирати якісь слова. Відводити погляд.
Приїхавши, я зайшла до аптеки:
— „Постинор”, будь ласка.
— 32 гривні.
— Дякую.
Майже весь недільний день я проспала, потім дивилась дурну кулінарну передачку. Мобільний не пирскав смсками і не вигравав „Bonu-Kora tun”. Комп’ютер пустим оком чорнів з кутка столу.
Понеділок зустрів звичною приймальною. „Ятрань” бездумно друкувала зарплатні відомості і накази, шефа тиждень не буде — захворів. Вівторок. Середа. Четвер. П’ятниця. Субота. Неділя. У неділю я пішла на базар і купила собі кошеня. З живою істотою в квартирі веселіше. Білому клубочку потрібна моя увага і турбота. Свіжа вода і котячий харч. А ще наповнювач для туалету. Коли нам нудно, ми граємось або розмовляємо. Він спить на моїй подушці і, вигинаючи спинку, ласкаво треться об ноги. Він дійсно мене любить.
***
Сьогодні в аську постукав якийсь AlexBMW:
— Я бачив твоє фото на сайті знайомств. Ти дуже симпатична! Давай знайомитись?
***Що ж. BMW — непогано. Принаймні дощ не намочить.***
— Звідки ти, Олександре-переможцю?
— О, прикольно, знаєш навіть, що означає моє ім’я! :) З Києва.
***Так. Більше ніяких райцентрів. Досить псувати підбори!***
— Впустимо його в наше життя, Мурчику? Не все ж нудьгувати...
Курсор зупинився на „авторизувати”. Клик мишки. Привіт, майбутнє!
