Ранок наступного дня вирішив з нас круто погнатися. Йому то вийшло. Наступного дня нас боліло ВСЕ.
Не знаю, то чимось нагадує вічні наші новорічні святкування. На ранок я проснувся і відчув на губах присмак майонезу. Олів'є – подумав я. А потім поглянув на календар. Було 1 січня. І знову календар нас переміг.
Отже. На ранок наступного дня нас боліло ВСЕ. Я прокинувся. Напіврозплющивши очі, помітив над собою синій брезент. Я так зразу не дав дупля, куди того разу здогадалася закинути мене доля, але відчувши десь в області ноги, як муляє камінчик, давлячи на і без того здавлене тіло, згадав, шо я в наметі. В голові гуділо і я не знаю котра була година – може восьма, а може друга. Та шо там година – я навіть не знав, який сьогодні день! Я спробував підвестися, але не вийшло. Це доля – подумав я і знову заплющив очі. Так пройшло можливо, ще хвилин з двадцять. А потім я почув чийсь ангельський грубий голос: Орко, вставай. Орко. Час вставати! Та, блядь, просипайся ти!
Але я не хотів просипатися. Я хотів пити.
– Мирося, будь ласка, добий мене… – застогнав я і далі не виповзаючи зі свого спальника.
– Нє, Орко, – весело усміхнулася до мене Мирося. – та я то тебе добити можу. Мені не шкода. Але уяви собі: отак я тебе доб'ю, ну ти там вмреш, сконаєш, а потім будеш стояти в черзі на розподілення. І там буде ціла купа душ. І тим всім людям чесно було, шо втрачати, а ти, блін, шо скажеш. Я тут, бо мене дуже ноги боліли. Орко, та вони тебе там поб'ють за таке. Так шо, давай просипайся.
Розповідь Миросі мені не сподобалася, але зі спальника я все ж виліз.
– В черзі на розподілення… – кажу я. – То в мене колись була знайома тоже таку х-ню могла зморозити… Олена Михальчишин…
– А! Олена Михальчишин! Я її знаю! Прикольна тіпуха!
– Ну та. Прикольна. – похитав головою я і взагалі вибрався з намету.
Миросю, в нас пити шось є?
– Та. На.
Мирося подала мені величезне горнятко з водою. Я й не сумнівався, шо вона туди влила якогось миш'яку, але природні потреби організму таки взяли своє. Я випив і попросив ще. Так 2 рази.
– Чуєш, а де Тур? І Квіточка?
– Зуби пішли чистити.
– А Форд ше з вечора не приходив?
Вона кивнула і видала звук схожий на «угу». На її мові, мабуть, це означало «так».
Ну, ніби, так, не приходив…
Отже, Форд не приходив. Це погано. Бо на Форда проблеми тільки і падають. Тільки і чекають, коли він з'явиться. А він, Форд, чуєте, теж розумний. Тільки і чекає, коли проблеми чекають його. Приходить, вітається з ними. Вітається, як з добрими друзями, при тому пам'ятає кожну проблему на ім'я. Як ось – це моє приватне Іль Ніньйо, а це моя приватна Вікторія і Катріна. Потім їм всім виставляє і бухає з ними. Бухає з ними довго. І в запой йде тоже з ними. І загалом, Форд проводить зі своїми проблемами дуже багато часу. Аж надто багато часу, як на мене.
Але цього разу нам пощастило. Форд прийшов і здається сильно не скоцаний. І здається навіть в нормальному настрої. Це тішить. Дуже навіть тішить.
– Ти де був? – спитав я, тільки-но Форд підплив ближче до нашого берега.
– Бігав. – недбало відповів він і гепнувся прямо на сиру траву.
– А де ті? – спитав Форд , маючи на увазі Тура і Квіточку. Я надіюся, шо він спитав, маючи на увазі Тура і Квіточку.
– Зуби пішли чистити! – кажемо ми з Миросею в один голос.
– Зуби чистити… – криво усміхається Форд. – Зуби чистити. Блін мажори, зуби вони чистять. Шо двоє пішли?
– Ну, у них ж ДВІ щелепи. – якраз в тему нагадала Мирося.
– Шо. В кожного по дві? – задумався Форд.
Ми з Миросею багатозначно перезирнулися, але ніхто нічого не сказав.
Форд ще трошки повалявся по землі. Потім його перемкнуло наглухо. Він почав розказувати про якісь зорі-маленькі різнокольорові лампочки чужого Ілліча, про місяць – великий човник неба. З човником, то Форд так і сказав – човник. Дальше розказував нам про квіти (про різні квіти. Я навіть не знаю, звідки Форд тих назв понабирався. Всякі гортензії, незабудки…), шо простять допомоги в Гріпісу, але яка допомога, який грінпіс?! Про ще щось, здається, Форд розказував так само. Мирося запропонувала йому піти виспатися. Форд сказав, шо нікуди не піде, поки не розкаже нам про квіти і про тутешні гриби. Які гриби в липні-місяці?! – здивувалися ми. Форд відповів, що тутешні, потім перепитав, чи ми, часом, не поглохли. Ми сказали, шо ні. Мирося знову запропонувала йому піти виспатися. Форд почав знову говорити про квіти і про гриби. Говорив довго. При тому старався заплутувати слова і в монолозі своєму вживати якісь страшні мовознавчі терміни. Мирося – мій світлий ангелочок, шо спустився до нас послухати земної музики, вважала за потрібне якось, ну хоч якось, припинити весь цей кошмар. Вона копнула Форда ногою. Форду стало погано і з уст його злетіло слово, яке починалося на «б», а кінчалося на «лядь».
– Йомайо! – і собі не стримався я.
Форд принюхався:
– Хм-м… Чимось смердить.
Потім принюхався краще:
– То напевно від мене… Ладно. Йду може тоже зуби почищу, а то вони там нам зараз пасту всю зіжруть.
– Йди-йди… – сказала Мирося. Могла і не казати – Форд і так би пішов.
– Ну і піду! – мабуть, образився Форд. – Ше мені подякуєте, шо я від них зубну пасту врятував.
– Від кого, від них? – спитав я, бо не зрозумів. Але нє – зрозумів. Просто хотів для себе уточнити.
– Та, від них. – уточнив Форд. – Від Квіточки з Туром.
А потім пішов. Ми так до обіду не бачили вже ні Форда, ні зубної пасти. Тамтої зубної пасти, якшо чесно, я не бачив і по сьогоднішній день.
Ми вирішили трохи прогулятися містом. Ідею прогулятися запропонував Форд, який до того часу вже був свіженький і чистенький. Загалом, виглядав, як нова копійка і дуже хотів прогулятися по Дубну. Ми не хотіли прогулюватися по Дубну. Особливо не хотів прогулюватися Тур, але казав, шо Квіточку саму з нами-придурами не лишить і таки приєднався до прогулянки. Тим більше, шо все, шо їсться, п'ється і куриться в нас закінчилося ше вчора і треба було якось поповнити запаси.
Я не знаю, чого саме чекав Форд від містечка, але воно, здається, виправдало всі його сподівання. Він був задоволений, навіть дуже задоволений побаченими пустими краєвидами, настороженими людьми. Тай загалом, всім він був задоволений. Йому було добре. А нам, здається, ні, бо ми не мали ніякої охоти безцільно блукати тут.
Я, особисто, від міста не чекав нічого, тож ніяких сподівань воно мені і не виправдало. Отак-от. Хіба підтвердило, шо наше старе місто тут добре попрацювало. О так, воно вже гарненько посортувало по файлах всі наші погані вчинки, всі ті моменти, де ми встигли налажати і попустилися, як… як завжди, словом... Потім позгрібало то все в одну велику папочку з «чорною» особистою справою на кожного з нас. (При тому там немає про нас нічого доброго. Все добре про нас звітам автоматично стиралося. Або доброго в наших особових справах просто не було. Але це не важливо. Це не є важливо. МістА не зважають на добрі справи, а тільки підраховують злі. Як і всі, зрештою…) Видрукувало на гарних великих білих паперах, формату А4. Понесло все на ксерокс. Зробило собі декілька копій. Зробило багато копій. Фотки наші заламінувало і приліпило великою червоною скрепкою зверха на папки – кожного фотку, відповідно, на свою папку. Звичайно ж. А потім пороздавало це все своїм знайомим. Гарна робота! – зацінили знайомі. – З підписом автора і ліцензією на відстріл… Гарна робота. Тру. Тру.
В очах всіх тубільців ми з нашими рваними джинсами, довгими хайрами, не дівчачими дівчатами, ланцюгами і гадами, та й взагалі «страшною зовнішністю» набирали якогось такого компрометаційного вигляду, не дуже далеко чимось змахуючи на ізгоїв. Ніякого такого компрометаційного вигляду в нас насправді немає. І на ізгоя з нас схожий хіба Тур. Хоча насправді, ізгой тут зовсім не він. Ізгой тут я.
Якщо ви справді хочете відчути, що таке погляд, відростіть собі волосся з вух. Ото я розумію нестандартний вигляд!
Мирося йде поруч зі мною і мугикає собі під носа якусь таку ангельську пісеньку «Ґод хейтс ас ол» «Слеєра». Мирося йде від мене праворуч. Ліворуч від мене йде Форд. Квіточка з Туром – взагалі десь позаду і боротьбою за мою сіру душу не харяться.
– Що будемо робити до концерту? – питає Мирося.
– О, а давайте нап'ємося?! – пропонує нам всім Форд, зауважуючи, шо ми зупинилися якраз біля продовольчого магазину.
– Нап’ємося? – задумуюсь я, особливо, якшо врахувати, шо якраз-то напиватися мені зараз і не хочеться.
– Та. Нап'ємося! – підбиває мене Мирося і стає вже поруч із Фордом від мене по лівий бік.
На слово «нап’ємося» десь, не знати звідки, взявся Тур. І тепер ліворуч від мене стояло вже троє. А праворуч не було нікого. Навіть Квіточки не було. Тоже.
І так зло вкотре перемогло наші світлі підліткові душі…
Ну, добре. Марнуємо молодість, поки є, шо марнувати…
Ми взяли трохи «Альміни» і шось на закуску. Я не пам'ятаю точно шо, але, здається, знову сосиски. Чому Форд завжди бере сосиски достеменно ніхто сказати не може. Просто бере і все.
Форд нагинається, шоб подати сосиски Миросі, яка присіла до землі. В нього з кишені випадає ледведотркана пачка синього «Вінстону». Що ж, справжній чорт курить «Вінстон» також.
Мирося каже шось на зразок «За небеса»! І ми видудлюємо вже мабуть другу пляшку. Через деякий час Квіточка зауважує, шо то, певно, вже закруто. І каже шо то для неї закруто.
– Ладно. – заспокоює її Мирося. – В дзеркалі зображено тіло. А в вині – душа…
– Та. – каже Тур. – В вині істина…
– Нє. – заперчує Мирося. – В вині душа.
А потім робить великий ковток і збиває з цигарки попіл.
Я вже не пам'ятаю, шо було саме в той момент, але здогадуюся, шо ми тут оббухалися вжопу. І мабуть років так через сорок мені буде дуже стрьомно за то всьо, шо я мутив у 16. За ті всі хвилини тисячі мільйонів, як ота, шо зараз. І я, мабуть, ніколи не буду розказувати своїм внукам, чи дітям, а скоріше ні одним,
Ні другим, як я відбув свої чарівні підліткові роки. І я, мабуть, маю бути радий, шо місто ше не дійшло до всіх благ цивілізації і не таскається в нас по п'ятах з малесенькою цифровою камерою в кишені своїх широких штанів. Так, я мабуть, через років так 40, буду дуже радий, шо місто справді не розчехляється у всіх благах цивілізації і не знімає нас. І шо всі 200 з гаком метрів тої камери, яку могло б мати місто, не заповнене нашими п'яними і обкуреними, і обламаними, обдовбаними обличчями. І шо ті 200 з гаком метрів ніколи не потраплять на комп/телефон до моїх внуків, чи дітей, чи хто там в мене буде. І шо вони, переглядаючи всі ті дурнуваті матеріали на своїх суперових телефонах, не впізнають серед всіх тих обдовбаних людей, таких схожих на них в їхні теперішні літа, свого старого, інтелігентного консервативного родича, пенсійного віку, який навіть шнурівки прасує перед тим, як лягти спати (одного теплого самотнього вечора) і ніколи вже не прокинутися. І я справді радий, шо єдиними чорними матеріалами на мене, які наведе місто моїм вічнообдовбаним малим, таким схожим на нас зараз, будуть просто гарненько посортовані перксерені файли з вицвілими фотками і ліцензією на відстріл.
І я, чесно, справді радий, шо місто не бігає за нами з малесенькою камерою в руках, не знімає всіх тих недобрих деталей нашого приватного життя, яких ми, до речі і не дуже так приховуємо. Або ж просто в нього, в міста себто, вічно сідає батарейка. І то нарешті добре. Так. Мабуть, то є добре.
– Ой, тату, а хто це?
Повз нас, п'яних, проходять аборигени – тато з малим синочком. Обоє їдять морозиво і голосно розводяться на тему містечка. Малий, побачивши нас, зокрема трохи вирубаного Тура, спочатку дещо налякався, а потім, все ж переборовши свій страх, підібрався ближче і почав пильно розглядати. Миросі мабуть трохи стидно стало, шо вона перед дітьми в такому вигляді. Тому вона вирішила хоч якось привітно усміхнутися до малого. Краще б вона цього не робила. Вигляд її від того став ще страшніший. Вгодований доброю старокнижковою романтикою, малий певно уявляв ангелів по-всякому, тільки не так. Тому зразу відскочив вбік.
– Хто це, тату? – знову запитав малий.
Тато оглянув нас своїм пильним дорослим поглядом:
– Це бомжі, синку! – впевнено відповів він.
І вони, провадячи далі свої, далекі від нас, хитрі розмови, швиденько відійшли з моєї свідомості. Втікли і більше не з'являлися. І я не знаю чи ше колись прийдуть.
Мабуть-таки ні. Не прийдуть.
А далі знову вдарила музика. Ми чули глибокий голос Дмитра Добрий–Вечір, шо повплітався в автентику, поєднану з психоделійним роком і якимось зооморфними мотивами. Та й загалом, ми чули багато добої музики. Класно. Втікнути з захопленого ворогами міста і сховатися в нотки музки. Класно. Мабуть. Ховати людей в свої нотки. Там, писати шось таке, шоб людям дійсно хотілося ховатися в то, шо ти написав, а не тікати до когось другого. Я в принципі, більше люблю вже ті перевірені пісні. Бо коли ти ховаєшся в них, ти точно знаєш, шо вони тебе не розчарують. Бо ти, в принципі, знаєш, шо там вже ніби і нема чому тебе розчарувати. Ти вивчив на пам'ять всі акорди, знаєш кожен маленький звук. Навіть починаєш впізнавати, де виконавець налажав без фанери. От. І по-моєму така музика тебе не зрадить. Бо зрадити можуть всі підряд. Вони в принципі, так і роблять. Зраджують. Вони навіть не хочуть, в них то просто так виходить. Вони не хочуть робити тобі погано. Вони, здебільшого, не хочуть паскудити… Повірте, їм навіть не приємно, коли люди, які до того страшно поважали їх і любили тепер матюкають по всіх кутах. В них просто то так виходить. Як вийшло в Поллі з Туром. Як вийшло ше в цілої купи знайомих і не знайомих мені людей…
Ти просто бачиш в них шось прикольне, довіряєш їм. Або не довіряєш, але все-одно покладаєш на них великі надії. Ті люди тебе пруть, бо вони хоч і наполовину трохи морожені придури, але вони все-одно тебе пруть, бо хто сказав, шо ти таким самим мороженим придуром не є. В кінці-кінців, твоя суб'єктивна думка ше нічого не означає.
От. Ти надієшся на них і вони ше трохи витягують. Але потім, як би то не було, все-одно настає такий паскудний момент, коли вони, всі ті твої надії чи сподівання, чи симпатії в кінці-кінців, перестають витягувати і на то забивають, тим самим попускаючи тебе ше нижче, ніж ти міг би попустити тебе сам. Вони просто забивають на тебе. Пакують речі і забираються кудись далеко, хуй-зна куда, за три-дев'ять земель на довгі тижні. Приїжджають і не кажуть ні слова. Забивають, чи забувають, (але то вже немає значення) привітати тебе з якимось справді важливими для тебе датками, з якимось твоїми маленькими перемогами і зі всім таким на шо б ти, так собі думаєш, ніколи б в житті не забив. В кінці-кінців ви перестаєте бачитися. Вони тупо ігнорують всі твої дзвінки і таким чином з'являються поруч з тобою все рідше і рідше. І тобі, мабуть стає хуйово, шо ти на них надіявся, а вони тебе знову покоцали, але частково, це ж не їхня вина. Нє, бо вони, насправді, не винні в тому, шо ти такий мудак і довіряєш всім підряд. Справді, по-моєму виходить якось так.
Хоча й, друзі на то вони і є друзі, шоб кинути тебе в найвідповідальніший момент. Блін. Вони вичікують чи шо… Якось так.
І взагалі, всіх твоїх друзів чомусь вбиває зла потвора чимось схожа на тебе.
То якось змахує на всі ті релігійні журнальчики для якихось наркотично залежних, або алкоголезалежних. Так, алкоголезалежні нам також цілком підійде. Отже, там докладно змальовують твій розбитий психічний стан, змальовують тобі всю проблему. Перше попускають тебе, шоб завстидати, бо то мабуть їх пре. Попускати когось. Потім починають так ненав'язливо казати шось про то, шо тобі реально можуть допомогти. Чесно. Кажуть. Є такі люди, які можуть тобі допомогти. Вони розуміють твої потреби, бо вони самі вигрібали з такого самого гівна, в якому ти зараз собі потопаєш. І приклади наводять. І ти бачиш, шо були люди, яким було ше гірше. Які попустилися ше нижче, ніж ти. В таких книжечках релігійних, здебільшого, добре описано історії про дітей, які взагалі проституцією почали за ширку займатися. Але вони витримали і перебороли всю ту гидоту, шо їх гризла. І ти, разом із тим всіма нещасними, які так само читають подібні брошури, думаєш класно! Нарешті з'явилися люди, які тобі допоможуть. І ти надієшся, шо справді хтось тобі допоможе. Бо хось може по-людськи допомогти. Ти маєш просто заглянути на останню сторінку і подивитися на адресу. І ти думаєш, шо скоро тому кінець, весь кошмар нарешті припиниться і все знову буде добре. Ти будуєш ціле нове місто з гарних добрих мрій про білочок і метеликів…
І ти їм віриш. Ти віриш тим журналам, шо тобі поможуть. Ти шукаєш сторінку на якій вказана адреса спеціального реабілітаційного центру. Перегортаючи сторінку за сторінкою-сторінку за сторінкою, намагаючись нічого не пропустити. Намагаючись,
Не пропустити нічого такого важливого, шо справді могло б нести для тебе, наркомана чи алкоголіка, хоч якийсь сенс…
Ти перегортаєш останню сторінку, чекаючи, шо там в крайньому кутку зліва має бути адреса реабілітаційного центру. а там хопа! Там пусте місце! Там нема ніякої адреси. Там нічого нема. Там просто білий папір, навіть без дати видруку і назви редакції. І всі мрії ламаються. Всі надії лопають і ти, будучи наркоманом, вколюєш собі ше трохи бруду під шкіру. І вже не доживеш до вечора. Бо ти помреш. І не від передози. І не від того, шо викинешся в вікно. І не від того, шо поріжеш собі вени. І не від того, шо відмовить якийсь орган – ти ж наркоман все-таки. Ти просто помреш від розчарування. Ти помреш, нікому не сказавши причини, і ніхто не буде знати, від чого насправді вмирають залежні люди.
Зрадити можуть всі підряд, але не перевірена музика. Ніколи не вона. І не залежно від того, шо ти слухаєш. Тобі має бути пофіг, якшо ти знаєш, шо музика тебе справді не зрадить. Тебе можуть зрадити навіть твої улюблені групи. Вони можуть почати грати дурний рокопоп. Музиканти з твоєї улюбленої групи можуть тікати до якихось бездарів в квадратних кепочках і називати тепер себе страшно мистеційними. Група, яку ти поважав і любив, може враз перейменуватися якоюсь дурною назвою якоїсь люстри і впхатися в зовсім не потрібний їй і тобі заодно, як фанату, стиль, чи віддати перевагу зовсім не милій тобі мові. Вкінці-кінців пісня може тобі просто не сподобатися і це також приносить якесь неприємне розчарування.
Тебе можуть зрадити всі. Але не перевірена музика.
Ти можеш вирости і поміняти смаки. Або здеградувати і поміняти смаки. Але в такому випадку, ти вже зрадиш її. І це вже якась зовсім інша розмова.
Колись Форда його тітка з дядьком заставили дивитися за їхніми дітьми. Самі вони, разом із Фордовими батьками кудись змахали і треба було, шоб хтось просто посидів з малими. Фордові тітка з дядьком мабуть були єдиними довбнями нашого часу, які ше досі вірили Форду. Навіть його рідні мама з татом боялися лишати на Форда малих, бо знали чим то може скінчитися. Але просто тоді більше не було з ким. ОТ.
А Фордові двоюрідні діти якраз наблизилися до такого дурнуватого віку, коли діти починають пити-курити-читати погані журнали та й взагалі знайомитися зі всім повноцінним дорослим життям. Такий вік десь може здебільшого припадає на клас восьмий і тоді діти стають просто некеровані, злі, нахабні і так дальше. Ну потім вся то бомбезна шкода кудись зникає з їхніх дитячих сердець і з ними вже можна спілкуватися, як з якимось нормальними людьми. Не боячись нарватися якось на паскудні наслідки.
Фордових малих було троє: Марічка, Петрик і Іванко. З них родичами Форду доводилися хіба Марічка з Петриком, а от звідки взявся Іванко і чому він практично живе в їхньому будинку ніхто толком пояснити не міг. Врешті, на це забили і нікому не хотілося морочити з тим собі голову. А й справді навіщо? Тим більше, шо Іванко файний хлопець, їсть мало, нікому, вроді би зла не робить… Словом, можна собі хлопця лишити.
Хіба має значення родовід Ісуса Христа, якшо Він Син Божий…
Форд дуже нервувався, бо дітей боявся ше змалечку, їм ніколи не довіряв і взагалі погодився на всю цю авантюру, тільки тому, шо тітка з дядьком обіцяли заплатити. Форд навіть не уявляв, шо взагалі можна робити з дітьми ше й тим більше в восьмому класі. Але так, про всяк випадок взяв зі собою кульочок різнокольорових цукерок і пару сосисок. На всякий випадок.
Перед тим, як йти до малих Форд прийшов до нас. Ми якраз сиділи в Тура в хаті і чекали на Поллі, яка вже півгодини тому мала з'явитися, але ніяк не з'являлася. Ми всі троє мали їхати на концерт.
Я та Тур сиділи в Тура вдома і дивилися телевізор. Канал «діскавері». Я не пам'ятаю, шо там крутили, але здається, шось про тварин. До нас прибіг Форд.
– Ага, на концерт йдете!
З порога викрикнув він.
–Везе людям. – додав потім. – А мені тут за малими дивитися.
Ага. Приємно провести час.
– Слухай, Форд, – кажу я. – Та шо ти харишся. Бери своїх малих і ходіть з нами.
– Куда їх брати? – не зрозумів Форд. – На КОНЦЕРТ? Та вони там всраються зі страху і будуть кричати, шоб я їх забрав додому.
– Нє. Думаю не всраються… – сказав Тур, не відволікаючись від перегляду передачі.
– Всраються-всраються… – не погодився Форд. – Тим більше, сам їх будеш там п'яних бігати-шукати, потім відкачувати... Сидіти біля них цілу ніч, а на ранок пояснювати цьоці з вуйком чо' вони потравилися алкоголем. Нє, дякую. Мені ше поки такого не треба. Зі своїми двоюрідними таке будеш робити. Моїх не чіпай.
Тур втупився в Форда так, ніби то не Форд.
Форд здається зрозумів в чому річ:
– То називається відповідальність, Тур. Тобі не зрозуміти. Тим більше, якшо всьо пройде добре, я трохи зароблю…
Ми знизили плечима. Тур перемкнув на інший канал.
– Чуєте, а шо то з дітьми треба робити? – спитав в нас Форд, після того, як вже докурив свою цигарку.
– Ну, не знаю…. – задумався я. – Купи їм цукерок… На початок. Хай вони ті цукерки їдять. Виграєш собі трохи часу…
– А потім шо?
– Ну, купи багато цукерок… так виграєш ше більше часу. Може навіть все то протягнеться до вечора… А потім покажеш їм на добраніч діти і вложеш спатки. Якшо діти заснуть до восьмої, ше можеш встигнути до нас на концерт.
– Діти в восьмому класі не засинають до восьмої… – заперечив Форд.
Ми з Туром перезирнулися і знизили плечима. Мовляв, а хто там тих дітей в восьмому класі знає. То було троха давно.
– Ніхуя ви про дітей не знаєте. – зробив свій висновок Форд. – Так і вмрете ніхуя не взнавши. Ну добре. Я пішов. Мені вже час.
Форд з кульочком «рошенок» і великим рюкзаком своїх речей тупцяв біля квартири №367 367-ого будинку. Він вже хвилин сім тому натиснув на дзвінок. Ніхто не відчиняв. Форд подзвонив ше пару разів, але ніхто далі не збирався пускати його в свої володіння. В кінці-кінців Форд навіть втішився. Подумав, шо малі вже позасинали в своїх трунах і можна буде піти додому, чи до нас, на концерт, відвідати, подивитися хоч би, як бацають там люди. А потім, завтра прийти скоренько і сказати, шо пробув тут всю ніч. І забрати обіцяні гроші.
Але двері помаленьку відчинилися…
На порозі стояла дівчинка з зачіскою поскубаного патлатого хлопчика. Мабуть, це була Марічка. Подумав Форд.
Привіт. – усміхнулася вона і легким жестом руки наказала пройти в квартиру.
На ній була чорна футболка з Куртом Кобейном і старі, потріпані джинси.
Прикольно. Подумав Форд і боязко сунув в хату.
Двері за ним зачинилися.
– Люди, вилазьте! То тільки Форд! – крикнула дівчинка голосно.
Квартирою почулося гучне гупання – і Форда мало не збило з ніг ше двоє діток.
Один з них мав невдало посадженого ірокеза. Інший – взагалі був лисуватий і в такій компанії – Форд, Марічка і малий з ірокезом, виглядав найнеформальніше. З чого мабуть дуже собою пишався.
На малому лисому була чорна футболка з маленьким чортиком на пузі. Малий з ірокезом взагалі ніякої футболки на собі не мав.
Всі троє дітей вишикувалися в рядочок і злим поглядом почали розглядати Форда.
Форд принюхався. По квартирі літав паскудний запах, і сьогодні було видно, шо то не від нього. Посеред хати малі вгроміздили два величезні саббуфери і ввімкнули собі на повен голос «Етвос Андерс». Чувиха там аж заливалася добрим сочним матом. Думаю – подумав Форд. – ні для кого не буде несподіванкою, якшо зараз сюда заявляться сусіди.
Малі злим поглядом виколупували в Форду дзюрочки. Так, ніби хотіли справді йому шось зараз зробити.
Форд усміхнувся до дітей: – И-и… Хтось, може, хоче цукерок.
– Класно! – зрадів лисий малий. – Будем мати закуску!
І тут Форд зрозумів, шо скоро сьодні спати ніхто не піде.
В малих по всій хаті валялися недокурені косяки і недопиті залишки порту. Форд бачив пляшки по всюди – під диваном штук 3, напевно. В туалеті, під ванною, за умивальником, між подушками і ще ціла купа малесеньких , розлитих акуратно по пробірочках, ховалися в капцях. Для Форда – алкоголіка хронічного це робило неабиякі перешкоди і спокушало сильно. Але він поки тримався.
Форд позбирав по хаті всі недопалки і сховав собі в рюкзак. Малі того, слава богу, не бачили. Форд мужньо намагався побороти злого демона, шо посилився в ньому багато-багато років тому і ніколи-ніколи-ніколи не хотів звітам виходити, а навпаки – вже навіть починав, та що там починав! Закінчував! Закінчував будувати резервації для демонів-біженців таких самих, як він.
Через деякий час діти почали кричати, шо Форд їм зіпсував весь вечір, вимагати назад свої, ше напівживі косяки, не хотіли дивитися «на добраніч діти», а хотіли дебоширити і піти на концерт, де б можна було зависати ше до пізньої годнки. Форд би і сам був не проти забити на «надораніч діти», дебоширити, піти на концерт і зависати там, п'яним, до пізньої годинки. Але, мабуть, він зараз відчував себе страх яким крутим і дорослим, тож нічого такого дітям робити не дав.
Діти почали кричати. І знову врубали на повну «Етнос Андерс». Чувиха видала з себе рівно три матюки. Прийшли сусіди.
– Відкривайте! – почулося злісне, сусідське за дверима.
– Хто то? – спитав Форд.
– То ми. – відповіли сусіди. – Сусіди.
– А шо вам треба? – знову запитав до закритих дверей Форд.
– Виключіть свій фрезерний станок. Він дуже матюкається!
– Який фрезерний станок? – не зрозумів Форд.
– Той, шо матюкається. – повторилися сусіди.
– В нас тут нічого не матюкається…. – збрехав Форд.
– А фрезерний станок?... – вже на ніц заплуталися сусіди.
– Ой, чуєте. Йшли би ви звідси…. – не витримав нарешті Форд і послав сусідів.
Сусіди сказали, шо обов'язково викличуть міліцію.
– Яку міліцію? – спитав Форд.
– Нормальну. – відповіли сусіди.
Форд відповів, шо не треба ніякої міліції. Ні нормальної, ні такої, як все. Але музику вони все-одно не вимкнуть. Це принципово.
СлОва «принципово» сусіди, мабуть, дуже не любили, бо після нього скипілися і обіцяли кудись подзвонити. Потім змахали.
Форд взагалі-то, не дуже любив всіх тих заморочок з поліцією. Форд – нормальний хлопець. Ніхто не любить заморочок з поліцією. Нє, ну звичайно, шо ні до якої поліції сусіди би не дзвонили, але неприємний слід все ж лишився.
Форд занервував, бо казав, шо то не по-людськи, якось по-звірячому, не по-європейськи то виходить. Чуть шо зразу в поліцію-в поліцію. На той час Фордів брат вже сидів, тож поліція викликала у самого Форда неабиякий стрес і антипатію.
Діти побачили, шо Форду реально недобре. Влили йому трохи горілки, яку тримали в заздалегідь схованому тайничку, на чорний день.
Форд випив. Йому стало легше. Форд навіть трохи попустився. Налив дітям. Діти втішилися. Вечір проходив добре. Всі чекали на поліцію. Поліція тупо не приїжджала. Мабуть, в поліції вечір проходив добре також.
– А знаєте шо… – не знати з якої радості почав Форд.
– Нє, не знаєм. А шо? – спитав малий без футболки.
Водяру на той час вони вже по трохи допивали.
– Я в душі – художник…
Та. Закивали головами діти. Художник, то кльово. Тру. Тру.
– Нє, серйозно. Я навіть цілу серію картин придумав. Але ше не намалював. Так, тільки ідею виношую.
– І довго будеш виношувати? – чомусь з зацікавленням спитала Марічка.
– Та. Поки натхнення прийде. – якось так, по-творчому, гордо заявив Форд. – Я цілу серію картин придумав.
– Ага, ти вже казав…
– Та нє. Я чесно. Називається «Смерть в домашньому». Знаєте. Уявіть собі: намалювати таку смерть. Ну знаєте, в балахоні, з косою… Ну словом, справжню канонічну смерть. І вона так собі сидить і підливає з такої великої поливалки квіточку. Або ше: йде смерть вулицею, чи садочком… Ну, я ше то не узгодив. Кажу: натхнення нема.
– Неважно…
– Ну та. Ти мене, бачу, розумієш. Отже, йде смерть вулицею. Тоже така гарна, канонічна смерть… Ну така, як ми привикли все бачити.
– Не знаю, як ти, Форд, але я, особисто, смерті ше не бачив ні разу.. – заявив лисий малий.
– Ну значить повезло… Отже, про шо я казав. Ага, йде така Смерть з косою і веде поруч себе, за ручку, таку саму смерть, але тільки маленьку. З такою маленькою косою. Такою самою… Знаєте, така мама і доця… Ідилія нє?
Малі не зрозуміли. Але для солідарності похитали головами.
– Чуєте, – раптом озвався лисий малий. – А давайте, той… на концерт підемо.
Форд оглянув малих. Вони вже були трохи п'яні. Трохи! Йому так здалося. Форд подивився на себе: він сидів тут, поруч трьох дітей і втирав їм шось про творчу сторону своєї Фордовської душі, яку, мабуть можна розгледіти хіба десь далеко на темному боці місяця. Він подивися на пів допиту пляшку водяри. Вона йому видалася радше напівпорожньою, ніж на пів налитою. По хаті літали дурнуваті флюїди…
Місію провалено. Подумав Форд. За дітьми вже і так не доглядів. Яка тут вже тепер відповідальність. Форд попустився.
На концерті він зразу повів малих до нас. Малі нам не сподобалися. Мабуть, ми їм також. Сподобалася їм хіба що Поллі, але краще вже справді ніхто, ніж Поллі… Малі від нас втекли і напилися ше більше. При тому дозволили Форду знову почувати себе реальним попуском. Так і вийшло. Форд почував себе попуском. Малих ніде не можна було знайти. Їхні телефони не відповідали. Нє, точніше телефони відповідали. Не відповідали якраз малі. Ваш абонент знаходиться поза зоною дії сигналу… Форд перживав, шоб з дітьми нічого не сталося. З переживання напився і обкурився. Я не знаю, звідки Форд міг дістати стільки алкогольних напоїв і легких наркотикв прямо тут, на концерті, в приміщенні. Але десь–таки дістав. Поділився з нами.
Ну, потім, малих ми знайшли. І всі разом, п'яні, попленталися до них додому. По дорозі знайшли ше цілу купу якихось нікому не понятних людей, які назвалися нашими знайомими. Малі запросили їх до себе додому також. Казали, шо все життя мріяли мати на хаті сквот.
Вдома Форд віддав всі конфісковані косячки і середньо-сильно алкогольні напої. Всім було добре. І викликАли матюкливого гномика. Матюкливий гномик не прийшов. Мабуть, десь добре проводив час разом з поліцією. Ми так собі подумали…
А ще ми собі подумали, шо попустилися до такого рівня, шо з нами навіть матюкливий гномик не хоче спілкуватися. Матюкливий гномик. Чувак, який матюкається все життя. Видуманий колись кимсь на п'яну голову персонаж цього сраного коміксу. Один з найбільших попусків того сраного суспільства. І навіть йому було стрьомно приходити сюда до нас. Він не мав ні найменшого бажання валятися тут з такими мудойобами. Від того нам стало страшно стидно. І ми напилися ще більше. Нам хотілося вбити всі свої людські почуття, або хоча б половину з них – ту гіршу. Обезсилити їх, викинути, як непотрібний апендицит, який вічно болить і через який можна вмерти. Провести гарні достойні похорони і вже ніколи більше про них не згадувати. Ніколи-ніколи більше.
– А, Петро! Петро! Шо б це мало означати?! – почув Форд крізь сон чиїсь суворі голоси. Комусь явно не подобалося все, що було тут. Комусь явно не подобалося…
Але Форд ніяк не міг второпати, що тут комусь може не подобатися. Йому зараз погано. Люди не розуміють, шо йому погано. В нього болять нирки. В нього дуже болять нирки. В нього крутить в животі і хочеться пити. Форд просить. Звичайно, шо він цього не каже. Йому навіть рот зараз в падло відкрити. Але він був би дуже радий, якби зараз всі, хто шось має якісь претензії, не знати за шо, покинули його. Забралися звідси і подарували б спокій ше хвилинок хоча б на десять. На десять хвилинок. Невже так багато?
– Петре! ПЕТРЕ ВСТАВАЙ І ПОЯСНИ НАМ!! – хтось продовжував вимагати знову якісь нерозумні речі. Розставляти свої довільні точки на Фордовій площині… Проводити свої многокутники.
Форд відчув, як ноги його з висоти повільно починають торкатися до підлоги. Він випрямляє коліна. Здається тіло стає перпендикулярно. Але Форд і на далі відмовлявся розплющувати свої очі.
– Петре, подивися на мене! – почувся вже чийсь набагато грубіший, мабуть чоловічий голос.
Ну та. Якшо то був жіночий, то той, набагато грубіший – чоловічий. Ну та… Ну та…. Тру.
Форд таки розплющив очі.
– Чому так болять очі? – спитав він.
…Бо ти ними ніколи не дивися…
– Бо ти вчора був п'яний.
Перед Фордом стояли дві розлючені особи. Вони здається його знали. І, цілком можливо, не виключне і таке припущення, що Форд також знав їх. Ну та. Знав. Але хто ж то такі. Форд навіть хотів був запитатися, що це за люди. Але він згадав
….Тітка з вуйком….
Ой бля-а-адь. Подумав Форд.
– И-и-и – усміхнувся він. – Ну, і як відпочили?
– Як відпочили?! – лютував вуйко. –Як ти це поясниш?!!!!
Квартири як такої вже не існувало. Існувала хіба якась норка з поздираними стінами, повбиваними вікнами і цілою купою проколів декорації.
Форд добре бачив, як акуратно, шоб не здійняти сильного галасу, в його вуйка і тітки за спинами до виходу добиралося стадо хворих , великих неформалів. Далі, трохи збоку від нього – акуратно рядочком, згинаючись в дві штучки і страждаючи з страшного бодуна, вишикувалися всі троє дітей. Їм було соромно і неприємно. (Неприємно в фізичному плані. Якшо хто не зрозумів.) Але не на стільки, шоб не казати фраз штибу «він приніс», «Він нас заставив».
Форд знову пильно глянув на своїх тітку з вуйком. Обоє були злі.
– Чому ви цілий вечір не брали трубки?! – допитувалася тітка.
– Чому ти п'яний?!. – так само багато чого не міг зрозуміти вуйко.
– …чому наші діти п'яні?!
– … шо то всьо за люди?!
– … шо ви зробили з нашою квартирою?!!
Всі замовкли. Хотілося почути хоч одне з Фордових пояснень.
Форд усміхнувся:
– Це не я. Це матюкливий гномик…
…і знову повалився на диван.
Висновок: діти, надмірне вживання алкоголю справді шкідливе для вашого здоров'я. І найкраща порада з тих, які, можливо, вам доводилося почути: не беріть до рота усяку гидоту.
Отак Фордові взагалі перестали довіряти. Взагалі всі перестали. Навіть ми. Бо він за малими не вслідив, яка після цього може бути довіра? Але Форд ніколи не жалівся. Він мужньо визнав свою провину і тепер все життя живе з тавром розпиздяя і мудойоба. Але він сам в тому винен. Він сам. І ніхто інший. І Форд це знає. Так, Форд це знає . Але Форд на це забив…
Ранок наступного дня прийшов з неохотою, але йому, здається добре вийшло це приховати. Ранок взагалі, як я бачу добре вміє приховувати свої емоції…
Ранок, як на мене, це найдурніша частина дня. Та він і сам так вважає. Тому і наступає з трагізмом. Ранок треба взагалі пропустити, шоб не переживати того ранкового шоку, не бачити жаху, який він за собою водить... Ранок заставляє підводити якісь підсумки. Признаватися самим собі, а заодно може і ше комусь, в різних-всяких недобрих речах…
Підсумків робити непотрібно. То дуже заважає.
Ранок дозволяє собі попускати нас. Попускати дуже. Ранок – як поганий друг. Ти ніби його знаєш. І навіть він тебе ніби знає. І ніби колись, коли були малі, дружили, разом бігали за його зайчиками… Але він все-одно дозволяє собі отаке-от неподобство. Можливо, то бо ти тепер не доглядаєш його зайців. Я навіть не знаю за шо то так. Але ранок – це не пора дня для дітей, вагітних жінок (так ніби десь є вагітні чоловіки) і людей, які страждають на хвороби серця. Нє. Це не для них.
Це навіть не для мене. Я взагалі не знаю для кого його придумали. Цей сраний ранок. Цю срану, вбивчу пору. Цього добре розвиненого але дуже повільного кіллера. Від якого не втекти. Який буде переслідувати нас довгими коридорами, найзакрученішими маршрутами, найважчими дорогами і ніколи-ніколи не зіб'ється. І відступить рівно тоді, коли ви самі захочете відступити. Коли не зможете, не знайдете, не купите нового мішка сил, щоб пережити іще один, наступний початок. Коли скарбниця буде пуста. Коли ранок переможе. Коли ви просто не встанете…
Ранкові сьогодні, здається, було паскудно, але він то вміло ховав. Загалом, все проходило не зле. Як на мене, дуже навіть не зле. Як на мене…Сонце світило, мов востаннє. В повітрі пахло я навіть не знаю чим. Але, здається, страшної відрази цей запах не приносив. Загалом було прохолодно. Мабуть сьогодні падатиме дощ. Я навіть светр вдягнув. Всі ше сплять. Зараз година може шоста. Зараз на вулиці свіжо. Навіть не зважаючи на той дивний запах.
Я сиджу на дворі. Просто на землі і оглядаю містечко. Поруч зі мною – Мирося. Я, взагалі-то не знаю точно, шо ми тут робимо. Мабуть ми просто тут собі сидимо. Я і мій ангел. Мій маленький охоронець, який, я знаю точно, колись заб'є на мене вічно забивати і знову мені допомагатиме. Мій малесенький охоронець, до якого колись вернуться сили, який вже давно пропив і скурив все своє вміння, але незабаром знайде нове. Мій тендітний охоронець, який цікавиться зі мною одними речами, який відверто цікавиться моїми друзями, і який мене ніколи не зрадить. Моє останнє не сховане дзеркало, яке скоро обов'язково скине з себе весь свій земний бруд, і з-під футболки з темним, для когось божим, личком, випустить свої крила. І, ступаючи своїми чорними гадами по хмарках, увійде в небесну синь, усміхаючись до мене вже звітам, з гори, і п'ючи там своє небесне темне пиво, охолоджене в льоді з найкращих, ще нікому досі не відкритих льодовиків. Воно ніколи не розіб'ється, слухаючи найкращу в світі музику вже давно померлих богів і жаліючи, шо така штука, як «Тарас Бульба» на даний момент є тут. Моє останнє дзеркало, яке я забув засунути і яке я буду оберігати і витирати від іржі… Я буду оберігати і витирати від іржі. І склеювати і шукати всі кусочки, які колись багато-багато років до того, мав необережність порозгублювати на різних померлих землях, у різних злих казкових країнах, у всіх можливих закинутих будинках, в туалетах дешевих барів, найрізноманітніших брудних місцях, роздаючи якимось бомжам, роздаючи своїм одноразовим знайомим, роздаючи всім підряд і ніколи про це не жалкуючи.
Мій ангел напівсонно, але і досить жадно, втягує носом повітря, замотавшись у численні коцики і светрики. Вона нормальна дівчина, коли не напивається і не запускає в мене всім підряд. В мене прикольний ангел, коли починає добре поводитися.
– Класно тут. – каже Мирося. – шкода тільки,
Шо виграли не «мої» групи. Але все-одно. Класно…
Ну та. – киваю я. Тру.
Мабуть зараз мені треба буде шось сказати. Шоб продовжити розмову. Але шоб за одно і не зробити її дуже надокучливою. Дуже головною. Тут би не пасувало робити все дуже голосно. Але я і не хочу робити все таким мовчазним, я маю шось сказати. Шось прикольне і ненав'язливе. Шоб справити на мого ангела хоч якесь людське враження. Але я навіть поняття не маю, шо б то можна було сказати. То шось як ніби, коли головний герой книжки забув, шо він головний герой і вмер ше десь на середині. А тепер треба все розтягувати. Продумувати якісь дурнуваті речі, шоб докрутити хоч якесь логічне завершення.
Але я не хочу нічого докручувати. Я взагалі ніякого логічного завершення не хочу. Я просто хочу, шоб ота одна мить була все. Коли ми сидимо з моїм ангелом тут. Поза чужим простором. Вони всі десь далеко від нас дають данину своїм снам. А ми тут. І тут більше нікого не треба.
Мирося дивиться на сої англійські гади, на покинуті кимсь упаковочки від закордонних презервативів і на спресовані коробки з-під сигарет з якимось не нашими, дуже не нашими – чужими назвами і букавми.
Мирося каже:
– Орко, – каже вона. Каже спокійно і без напрягу. Каже забивши, шо має мене помучити.
– Орко, знаєш, шо таке патріотизм?
Я не розумію, чи то всі ангели зранку такими питаннями грузять, чи тільки мій. Не знаю… Мабуть-таки всі.
Я верчу головою:
– Нє. Не знаю. А шо?
– Патріотизм, Орко, ну, я так думаю, то коли ти, живучи десь в далекій Америці, ну там вкалуєш в них на заводах, чи десь-там клеїш їм їхні якісні американські шпалери ті такі, шо змиваються, не рвуться і з якихось природних тканин, зроблені десь на фабриці вагітними дівчатами підлітками, (хоча, якшо вони вагітні, які вони тоді дівчата) або євреями-пенсіонерами, і на яких намальовані веселі чорношкірі гомики. Ну, так, шоб взагалі ніякої дискримінації… Але зараз не про то… От… або ти там взагалі приїхав по обміну студентами. Або по Грін-карті… Зеленій карті, себ-то… Ну, ти знаєш, та?
Я киваю головою:
– Знаю-знаю…
– Чудово. Або на екскурсію поїхав. Там до родичів. Провідати. І ти вже живеш там досить довгий час. І вже майже адаптувався. Вже нормально втикаєш час-в-час. І язика вже так правильно викручуєш. Говориш без свого акценту. Там, недолюблюєш Буша і нелегалів, втрачаєш нормальний гумор, ну, і загалом робиш всі ті речі, шо робить нормальний середньостатистичний американець… Але коли в їхньому людському громадському транспорті хтось тобі стає на ногу, ти кажеш НЕ фак чи шит. Ти кажеш кур-р-рва. Даєш дупля, кур-р-рва? Ото я розумію патріотизм. Так на підсвідомому рівні. Так по-людськи… Так, як має бути…
– Класно… – киваю головою я. – Тру. Тру. О, а знаєш, шо ше за гон. Так до патріотизму… Ну, я в принципі, толком не знаю чи то до патріотизму можна впихнути але якось тут згадалося просто.
– Ну не має значення. Кажи.
– Добре. Є в мене родич. Називається Міхал. Точніше, я не знаю, як він називається, але всі називають його Міхалом. От.
– Класні в тебе стосунки з родиною…
– Ну, які вже є… От. І він мені розказав одну радість. Знаєш той прикол як в 17-их 18-их роках сюда більшовики підбиралися, як там бій під Крутами був. Знаєш?
– Та-а, ото були хардові люди…
– Ну та. Хардові. А ті другі, шо пустили сюда більшовиків були якісь припухлі. За хліб продалися. Павлікі Морозови, блін… А про голодомр 33-го знаєш?
Мирося киває.
– От. І шо мій родич подумав. Дивися, тож тим головам сімей, батькам родини, їм же всім тоді, 33-ому, було років 40… Тобто якраз в 17-их 18-их роках їм було по 20 років. Тобто, то якраз вони продали свою державу більшовикам. Розумієш про шо я?
– Курва, реально! Ну в тебе і родичі. Самому не страшно? А в мене хіба розказують, шо якшо бухати в кєпці, то не нап'єшся, бо кєпка отут-во судини на голові стягує…
Ги-ги. Пикольно. Кєпка судини на голові стягує…
Біля нас на землі повзає велика перламутрова муха. Мирося з заздрістю дивиться на її крильця.
Мирося спокійно сидить тут біля мене і розказує якісь історії. Ми разом сміємося з її історій. Біля нас повзає велика перламутрова муха. Ми говоримо про нормальні речі. І все наразі йде добре. Ніхто не кидає в мене яблуками і не копає ногами. Ніхто мені нічого поганого не робить.
І я розумію, шо я, то я сам зробив зі свого ангела таку нарвану тіпуху, якою вона є зараз. Я ж не ідеальний, і ви не ідеальні. Світ взагалі велика купа проколів. Тоді, якшо всьо таке дурнувате і неправильне, чому в нас мають бути «правильні» ангели, якшо я роблю «правильні» висновки.
Мій ангел зблядувавсвя через мене. І я мав би відчувати свою провину. Мені б мало бути погано від того, шо я зблядував свого ангела. Мені має бути хоча б соромно за то, шо я зблядував ангела і шо через мене шось таке світле і незбагненно прозоре катуляється в гної і бруді, проростає великими плямами, які тліють і кровоточать. Мені б має бути хоча б неприємно. Але знаєте шо? Мені пофіг. Мені реально насрати. Навіть, якби я зараз взяв і зблядував всіх останніх священиків і монахів. Мені насрати. І знаєте чому. Бо то так є. Просто так є.
Мирося каже, шо всі мають право на спілкування. Тобто ти, ніби маєш задовольняти своїм словом людей, які дійсно того потребують. Всі мають право на свободу слова. Тобто кожен може прийти і тебе дохарити. Але є закон про образу честі та гідності. Тобто, ти, по великому рахунку, навіть послати не зможеш тих, хто тебе дохарює. Словом, тоді кожен має право володіти чимось, але кожен так сама має право володіти чимось твоїм. Я не знаю до чого вона то каже. Вона зараз добра і сонна, тож говорить все підряд.
– Хочеш казочку? – питаю я.
– Ну давай…
– Жила на світі царівна Несміяна. І була вона вічно сумною. І ніхто не міг її розсмішити.
– … А, я то знаю!
– Чекай! То не та казочка. То в моїй інтерпретації. І сказав цар, шо хто розсмішить царівну Несміяну, тому віддасть її за дочку...
– За жінку!
– Ну та. За жінку. А як казав?
– За дочку.
– Я помилився. От… хто розсмішить царівну Несміяну, тому віддасть її за жінку. А хто нє, тому відрубають голову… Багато сміливців пробували розсмішити царівну, але вона-сука не сміялася. Блін, лишній раз рот відкрити їй було шкода. Сволоч. Блін, припухла. На всю голову. Сука. Блядь, ті перед нею вийобувалися, цирки показують, а вона сука хоч би шо. Всіх до ката. До ката! Падло… Блядь, думає, шо якшо принцеса, то їй, блін, можна таку хуйню мутити. Блядь, Гітлер несформований…
– Ну добре. Твоє ставлення потім. Шо дальше там було?
– От. І жив в тому королівстві Іван-дурак. Іван-дурак, як вже видно, він був дурак. А з дураків найбільше ржуть і приколюються. Я не знаю чо' так. Може традиція якась така є. Може просто, бо з них прикольно ржати і приколюватися. Але менше з тим. Неважно. І думає він: блін, з мене всі так ржуть і приколюються, піду царівну, може, розсмішу… Зачинили Івана-дурака в її покоях. Ніч сидів. Другу ніч сидів. На третю ніч царівна не розсміялася, але женитися йому з нею все-одно прийшлося…
– Га-га-га. Блін. Якась дурна казочка…. То тобі мама розказала.
– Нє. Сам придумав.
– Видно троха.
Ну та.
Мирося усміхається. Я бачу її брикети на верхніх зубах. Я чую нотки її сміху.
Нє, вона ангел. І сміх у неї ангельський. Вона ангел. Справді. І ніхто мене не переконає. І ніхто не доведе мені, шо я помиляюся, бо це не так. Бо я не помиляюся. Бо вона ангел.
Я ніколи в житті не бачив ангелів. Я ніколи не думав про ангелів і ніколи навіть уявити не міг як вони можуть виглядати. Але точно не так. Я б не догадався, шо так.
Все життя я спілкувався зі звичайними людьми. Прикольними, або до сраки паскудними, зайобнутими, відірваними, прибитими, задроченими на всю голову…Але то не має значення, які вони були. Бо я спілкувався з людьми. З простими людьми і з їхніми п'яними дітками, які деколи знімають квартири десь в них всередині. А тут до мене приходить ангел. Ні з того, ні з сього. Приходить і все. Приходить нічого не пояснюючи. Приходить маскуючись. Але ж приходить. І підкрадається так близько, як тільки може.
І таке буває тільки раз і то не у всіх. І більше не буде. До мене прийшов ангел і я не пропущу цей момент. Я його не прожену – ні моменту ні ангела. Я його не прожену. Я його передбачу і відчую. І розтягну, продовжуючи на максимально можливий термін.
Сьогодні фестиваль закінчиться і мій ангел поїде додому. Я знаю. Мирося не дзвонитиме мені. Не писатиме есемесок. На шлатиме листів електронною поштою, не сидітиме в айсік'ю. Вона навіть не старатиметься проходити одними зі мною вулицями. Вона навіть не залишатиме свої сліди на моїх доріжка. Вона не буде брати до рук моїх улюблених книжок, не дивитиметься зі мою одних фільмів. Заб'є цікавитися моїми друзями і все таке інше…. І на тому перебування мого ангела серед моєї площини закінчиться. І мені буде сумно. Тож я, мабуть, не хочу, щоб перебування ангела в моїй площин закінчувалося. Так, я не зовсім розумію, але мабуть справді не хочу.
Коли ангел сміється, він відкриває рот і випускає частиночку свого тепла. Або навпаки випускає всю свою злість, яку не може зігнати десь інакше. Як би там не було, але коли ангел сміється то випускає кусочок чогось свого такого ангельського. Крім нас тут більше нікого нема. Всі сплять. Всі бояться ранку. Всі і не думають прокидатися. Тож частинка ангельського Чогось залишається в мене. Я не знаю чи це добре. Залишати в себе ту частинку. Але, як би там не було, частинка таки залишається.
Частинка залишається, а ангел ні.
Тож ми більше не говорили. Ми мовчали. А муха крутилася біля нас, вийобуючись своїми крильцями. Засинаючи на ходу від своєї комашиної втоми. Заплутуючись у зеленій траві… І тут не було більше нікого. Окрім нас і мухи. Муха не займає багато місця. Муху можна впустити.
Я не хочу нічого розказувати – все і так ясно. Тим більше, мені більше нема чого розказати своєму ангелу. І ангел це розуміє. І він не наполягає. Він нічого не вимагає і не просить. Найбільше вміння в добрій розмові – вміти правильно мовчати. Ми мовчимо. Ця хвилина потроху закарбовується в пам'яті. Відбивається на мому незакритому дзеркалі. І там вона буде вічно. І вона не пройде. Не мине. Вона залишиться на папері і шоб її згадати, варто буде всього лише перегорнути пару сторінок і знову пустити до себе пару букв.
Коли люди почнуть прокидатися, хвилина впаде. Розіб'ється об їхній рух. Розіб'ється на малесенькі, мініатюрні кусочки, які я ніколи не зберу докупи. А так, коли люди почнуть прокидатися, вона вже буде відбита і закарбована. Вона вже буде зі мною. Я буду її тримати десь біля себе, і оберігати її, шоб ніколи не стерти і не втратити. І, можливо, тепер вже Я буду чиїмось ангелом…
Їх спини жовті, їх зірниці білі.
Їх лапи відігріті у золі.
І ґазди мокрі в п'яному похміллі…
Їх зорі вічні. Їх ґаздині злі.
– Чуєте, а є шось поїсти? – питає Форд, дивлячись як Квіточка дожовує свій бутерброд.
– Форд, – каже Мирося. – Ти ж шойно вже їв.
– Ну і шо? Я ше хочу. Так є шось їсти?
Ну, в принципі, в мене в рюкзаку ше має бути якесь печеня.
– Там в мому рюкзаку є ше рештки печеня. – кажу я.
– Рештки печеня? А я шо тобі, свиня тут недогризки їсти? – перше вийобується Форд, але потім нарешті попускається і зі словами «Блін, заїбали. Жруть всьо підряд. Йобана їжа без смаку і стилю….» тусує в палатку, розпотрошувати мій рюкзак, перебирати своїми чортяцькими руками мої речі. Речі, до яких доторкався ангел…
– Ай, пече! – кричить з палатки Форд.
Але ми його вже не чуємо. До нас підкралося двоє наших знайомих – друзів Поллі: мала, руда, а ліпше сказати навіть не руда, а якась вималювано помаранчева, і вічно нагла Брося Падолист та її хлопець Щедрик. Бросю ми всі любимо і раді її бачити. Брося нас рада бачити також. Що стосується Щедрика, то він придурок. Даун повний. Я його терпіти не можу. Він мене зайобує. Блядь, знайшовся тут такий крутий оригінал. Єдине про шо від нього можна почути, то якісь численні наїзди на попсу і на гопників. Блін, правильний. Сука, аж до кісток спарює….
– Привіт! – усміхається нам Брося Падолист.
Щедрик здоровкається зі всіма за руку. З Квіточкою і з Миросею включно. Якраз їх він до сьогоднішнього дня, здається, в упор не бачив. Особливо Миросю. Але щедрик того не зауважує. Та ясно. Він ж зайнятий. Йому ше про гопників поговорити треба.
– А де Форд? – питає нас Брося.
– Пече-пече! – чується з палатки. Брося, мабуть сприймає це як «Привіт-привіт». Вона широко усміхається, каже «І тобі привіт».
– Бачили, може, десь Поллі? – питає Брося.
– Нє. – грубо відповідає Тур.
– Ми надіємся, шо нє. – доповнюю я.
– Ясно… А нам би вона якраз була до речі. Ну, і як там, в вас живеться. Форд здав екзамени?
Тур киває.
– Круто. І куда поступив? – раптом питає Щедрик. І це для нас дивно. Він уперше спитав шось людське, а не про гопів.
– В політех на прикладну математику. (Мирося голосно пирхає. Вона казала, шо вчитиметься в універі на філфаку.)
– А-а-а, в політех… – задумується Щедрик. – Знаю-знаю… Там ціла купа гопників… гопників… У-у, як вони мене задрали. На кожному кроці бігають. Їх треба виманити сємочками за місто і скинути зверха бомбу. Ги-ги….
Блядь, знову туда же. Вибачте, може я когось ображаю, але це ж тупо. на мою думку – це тупо говорити стільки про попсу і ненависть до неї. Я не бачу ніякого кайфу в тому, щоб присвячувати по 6 годин темі, яка не вартує і речення. Ми всі зібралися тут, САМЕ ТУТ, на крутому роковому фесті ясно шо не про попсу слухати. .. Хоча з іншого боку, я просто не бачив іншого боку. Я можу помилятися…
Я можу жити без тебе
Поллі знову зайшло. Вони з Туром посварилися за якусь дурницю. Поллі почала метати всім підряд, а потім копаючи ногами стіни і двері, матюкаючи по черзі Тура, нас, знайомих своїх і всіх святих, про яких коли-небудь чула, вибігла на двір.
Поллі знову десь пропала. Але того разу вже по-серйозному. Того разу вона вже не з'явилася. І, як не дивно, того разу винен був Тур.
І Поллі не приходила. Турові ставало страшно сумно. Чесно. Йому було торба як погано. І ми всі це бачили. І всі дуже хотіли, шоб Тур нарешті збився і таки вигріб з того. Але Тур не вигрібав.
Поллі пішла, нікому і слова не сказавши. І Турові було погано. Він сам себе заїдав. Так, звичайно, нікому не подобається, коли в тебе запускають вазою чи ше чимось таким важким і недобрим, вічно пиляють і деколи копають ногами. Але Тур любив Поллі. Не так, яку ми – по приколу, чи побажанню, а чесно любив. І він дозволяв їй робити з собою всі ці дурнуваті речі, бо бачив в тому шось своє. Шось прикольне… Я не знаю, шо він там в тому бачив, я не в'їхав… І Форд не в'їхав. Форд взагалі казав, шо Поллі треба буде обов'язково спалити во ім'я інквізиції… Але Поллі була дуже вдячна Туру за то, шо там бачив він. Ми не розуміли. Але зараз наш стан не має ніякого значення. Зараз про розбитого здоровезною кувалдою на маленькі кусочки Тура.
Він годинами бродив по хаті зупиняючись там, де любила вічно маячити Поллі. Були в неї такі закидони, шо вона, як собачка ( а у випадку Поллі буде краще сказати – сука) залишалася вірною одному якомусь місцю.
І який з нею кайф? – не розуміли ми. – Вона ж обламує постійно. Який це кайф?
Він годинами зависав в тих місцях, де любила зависати Поллі. Він облазив всі ті закинуті відділення сірко комбінату, всі без людські пустирі. Всі стадіони і давно забуті богом кімнати багатоповерхівок. Кожен раз надіючись там зустріти її. Але Поллі насправді сука – Поллі не приходила.
Тур розставляв перед собою всі ті речі, які б могли асоціюватися з Поллі: її численні диски, які вона вічно забувала забрати додому, її книжки, цитатами з яких вона сипала мало не на кожному кроці. Цитатами з яких дохарювала, мелодіями з яких заставляла вбиватися зі злості і безпорадності.
Тепер Тур навіть почав читати всі ці книжки, йому почала подобатися її музика. З ранку до ночі з його колонок били її групи. По квартирі валялися її речі. І це вже більше сходило на ритуал якийсь. На якесь прикликання Духа чи шо… Тур навіть почав їсти її улюблену їжу. Говорити її словами. В кінці-кінців, він навіть почав спілкуватися з її друзями.
Але Поллі не приходила. Поллі тупо забила. І в такій дурній атмосфері минуло 2 тижні. За той час Тур геть закинув навчання, де в принципі, великими успіхами і не відзначався. І почав вляпуватися всюди, де тільки міг. Я не знаю, шо йому то давало. Але, мабуть, якшо він таким займався, то мабуть шось давало… Батьки ніяк не могли зрозуміти, шо з ним твориться і з'їбалися назад на дачу.
А Тур по-троху згасав. Він сам себе доводив. Він сам.
А Поллі не було. Поллі не з'являлася.
Деколи Тур злився. Тоді він скидав всі Полліні речі на підлогу. Копав їх. Рвав книжки. Вбивав деякі диски.
Потім йому то проходило. Він починав кричати на нас за то, шо дали так поглумитися над «святим» і просив його залишити. Я не знаю, шо він робив там в хаті сам. Ми його залишали, і йшли пити пиво, гостро обговорюючи цю Турову проблему.
Нє, зрозумійте нас, нам тоже було не вкайф. Ми переживали. Нас то гризло. Коли твій друг, який все був таким крутим чуваком, який завжди, або майже завжди, був для тебе ідеалом справжнього хардової чоловічої поведінки тепер попускається. Згасає, як… Я навіть не знаю шо може так швидко і так противно згасати. А ти стоїш, як якийсь лєвий. Як не своя – чужа людина, яка може лише просто спостерігати за всім збоку.
І навіть друзі Поллі вже почали переживати за Тура. Вони навіть намагалися допомогти у пошуку, але самі не бачили її вже півтора тижні. Вони витягували його з найдурніших катавасій і , здебільшого п'яного, або обкуреного, але завжди стовченого на квашене яблучко, в тому стані в якому він був, віддавали нам.
– Бережіть його. – казали вони.
Ми кивали. Ми обіцяли берегти.
Вони вірили.
Тур прокидався, заливав рани і наступного дня знову кидався в бій, пірнаючи головою до переду в бетон і мріючи хоч колись там-таки захлинутися. Розбиваючи маленькі кораблики об свої брудні вени і чекаючи, шо вони його колись проклянуть – як кораблики, так і вени. Задихаючись від недостатнього надходження кисню в організм, палячись під нашим сонцем і перераховуючи зарубки на своєму тілі щовечора детально обдумуючи про ще одну…
Він доводив свій організм до повного виснаження. Він хворів, а Поллі не приходила. Він благав, а Поллі не приходила. Він плакав, а Поллі не приходила. В кінці-кінців він молився… Але Поллі була сука. І Тур то знав. І він навіть не ображався, коли ми то казали. Але він все-одно з надією і болем чекав на неї. Бо вона все-одно йому подобалася.
Турові було погано. Тур годинами блукав в своїх п'яних роздумах, перетинаючи довгі коридори, проходячи важкі маршрути, заплутані лабіринти і кожного разу натикався тільки на новий тупик. Тур не розумів, шо безконечність перетинається тільки в іншій безконечності…
….Вона, як Апокаліпсис, прийшла, коли найменше чекали. Одного ранку, коли Тур прокинувся в якомусь, облюбованому Поллі, закинутому будинку. Цілком, навіть цілком можливо, що готелі. А-а-а, це в мене в дома – подумав Тур.
Тур розплющив очі. І побачив вже її. Останній раз вони зустрічалися так давно, шо Тур навіть деякий час не міг з точністю пригадати, шо та людина від нього хоче.
Вона усміхалася. На ній був новий одяг. У неї був новий рюкзак, в рюкзаку були нові книжки і диски.
Вона виглядала чудово.
Тур виглядав жахливо.
Тур виглядав нелюдсько.
Поллі не зауважила.
– Привіт. – усміхнулася Поллі.
– Привіт. – не зрозумів Тур.
– Слухай, – сказала Поллі. – ти може вибач, шо я розбила твою вазу. Хочеш, я куплю нову?
– Нє. Не хочу…
– Ти шойно встав… Хочеш їсти?
– Нє. Не хочу.
– Ігор, а де твої батьки, поїхали на село?
– Мабуть…
– Тур. Ти якийсь зануда! – заявила вона. – Дивися. Я нам з тобою прдумала гон…
– Шо-шо? – Тур явно заплутався. Тур нічого не розумів. Тур навіть не розумів чи це справді Поллі. Чому кидати, а потім повертатися? Або з іншого боку – таки повертатися! Якшо ти знаєш, шо повернешся, то нахуя вийобуватися? Нахуя кидати? Тур не розумів чи то може його п'яні бредні, чи може з Полі насправді спала зайоба. Тур вирішив спитати прямо.
– Поллі, нахуя ти прийшла?
– Як то… Ну, мені казали, шо тобі було зле. Я не могла прийти скорше.
– Поллі. Місяць пройшов.
– Ну та. Але я не могла скорше. Зрозумій, були такі обставини. Я подзвонити не могла… І прийти тоже не могла. Блядь, Тур не вийобуйся…
Тур заплутався на ніц.
– Поллі. Блядь. Ти з'їбалася на місяць. Ти навіть нікого не попередила. – сказав Тур. – Ти мене не попередила…
– Ти мене образив…
– Блін, Поллі. Послухай. Тебе не було і мені було хуйово. Поллі. Та я алкоголіком став. Я в житті стільки не пив. Я напивався і влазив в різні бійки. І мене чуть не мертвого приносили додому. Приносили якісь незнайомі люди. Вони же дзвонили в лікарню і сиділи зі мною до ранку. Поллі, то мала бути ти! Найбільше, кого я хотів побачити тоді – то тебе. Але я бачив хіба, як наша лікарка колить мені якусь фігою в дупу.
– Як ти то бачив, задом?
– Не важно. Я тебе навіть почав замінювати твоєю дурнуватою травою..
– Тур, то не трава, то їжа.
– Яка різниця? Поллі то трава! Я замінював тебе твоєю жахливою музикою і твоїми книжками. Багато з них були навіть цікавими. Я думав ти то зацінеш. Але, блін Поллі, фіг ти з того всього зацінила. Я тебе шукав. Я думав, шо то всьо, шо я бачив то є ти. Але то було дерево… Я з вікна викидався. Думав ти витягнеш. Але ти не витягнула. Я то зробив сам. Бо ти на мене забила. Колись ти мені помагала вигрібати з тої хуйні, але тепер тебе не було і я навчився вигрібати сам. Поллі. Ти на мене забила. З людьми так тупо не можна. Але ти все-одно мене преш. І мені пофіг сука ти чи нє. І мені так само пофіг, шо там про тебе говорять Форд з Орком…
– От суки, блін розводять наклепи!
– …Запускаєш в мене вазонки, вази, копаєшся чи вічно пиляєш. Поллі, мені чесно пофіг. Але то всьо, шо зі мною було я пережив. Сам пережив. Я перше думав, шо не витримаю, але нічого – як бачиш по трохи витримую… Бачиш, я вилажу. Так шо Поллі. Збирай свої речі і забирайся звідси. Я так поняв – я можу жити БЕЗ тебе. Йди геть. І постарайся більше ніколи тут не з'являтися.
Поллі не розуміє чому так. Її здається шойно тупо попустили. Поллі дивиться на Тура секунд з десять. Потім каже: Блядь.
– Мої диски вже вбиті. – каже Поллі. – Залиш собі….
Тур залишив. Тур їх поховав. Поховав так як має бути. Як положено по традиції шось ховати. Поховав гарно і з почестями. На похорон навіть запросив нас з Фордом. Ми не прийшли. Сказали, шо захворіли. Насправді це була брехня. Ми просто забили приходити. Зато прийшла Квіточка…
– Привіт – сказала Квіточка.
– Здоров… – шось схоже якби усміхнувся Тур. – А чо' ти без книжки?
– Та я вже прочитала.
– Шо, всю? – здивувався Тур.
– Ну та…
– До кінця?
Квіточка кивнула. Тур кивнув. Мовляв розумію. Круто. Тру.
– А я тоже на днях пару книжок прочитав… – чомусь сказав Тур.
– Пару то скільки, дві?
– Нє. Багато…
– А-а-а, то ти їх якраз ховаєш?
– І їх тоже… – тихенько відповів Тур, а потім вкинув у ямку горстку землі.
Квіточка вдала, що розуміє….
День підходив до вечора. Заходило сонце. Трава ставала холодною і мокрою. Комарі кусали за оголені руки. Тур з Квіточкою продовжували сидіти під деревом і обговорювати всі ті книжки, які недавно читав Тур. І всю ту музику, яку він тепер закопує.
– А як там Каспер? – спитала Квіточка.
– Який Каспер? – намагався уточнити для себе Тур.
– Малий…
– Малого Каспера на днях збила машина. Він вмер….
– Ого! А старший шо?
– А старший? Старший нє…
