Старі іржаві ліжка наїжачено дрижчали під моїми ногами, важкі металеві бильця загрозливо підкошувались, відмовляючись повертатись до звиклої роботи по стількох роках заслуженого відпочинку. Усе, здавалося, в цих покинутих кімнатах неохоче зустрічало зайд, зусібіч сиплячи пилюкою та трухнявою. Колись тут було весело, по-гіппівськи веселково й закохано. О так, тут була любов, тому до затхлого букету запахів необхідно додати ще і його- дух Чоловіка та Жінки, породженого Коханням. Тут також конче має пахнути милом, білим дитячим або рожевим з різким запахом, що мав ідентифікувати ароматизатор «Суниця». Ним користувалися дівчата у лляних сукнях та квіткових хустинах, вони здіймалися по цих сходах босоніж, співаючи пісень, виблискуючи очима та робочими радянськими ніжками. Дівчата і юнаки, з яких струменів солоний аромат Любові, всі вони марно силувалися вигнати з кімнат запах горілого листя трави, бо він навіть зараз вчувається тут, він вселився у ці стіни й вічно буде викривати їхні гріховні пестощі.
Але зранку на загальній лінійці вони знов гратимуть ролі зразкових комсомольців. Удень між ними залишатимуться тільки півоберти та півпогляди, жодних доторків, жодних порухів. Ходячи цими стежками, зазираючи у ці вікна, пораючись біля тих столів, чарівні дівчата-мавки тягтимуть за собою шлейф дитячого мила та шампуню «Кропива», тим самим викликаючи до високих подихів не лише своїх вусатих юнаків, а й ненароком підіймаючи хіть в перегорілого комуніста-алкоголіка, що був їм- дітям Світла, дітям-квітам інструктором-цербером.
В кімнаті стало темно й від того зовсім незатишно, небо затягнуло сірим, насувався дощ, і мої лункі кроки робили тишу навколо ще глибшою.
А коли у них насувався дощ, вони бігли у поле, бігли зі своїм листям трави, хоча й від неба були вже п’яними. Розмокла дорога, чіпкий спориш, колючі кущі шипшини - з лляних платтячок лилася вода, стрімка й безсоромна вода. А вони зализували одне одному подряпини, заціловували червоні смужки, не пускаючи кров змішатися з водою. Вони пустили до потоків лише запахи своєї неземної любові. Розчинилися чоловічі й жіночі начала, і сім’я, змите водою, проростало із землі новою любов’ю. І вже вони ховалися під деревами, не остерігаючись липневих блискавок, вони гинули й помирали тисячу разів і стільки ж наново народжувались, народжували і переводили подих, і вже проросла любов наздоганяла їх і цілий світ, уміщений на рогівці ока, завмирав на їхнє квіткове кохання.
Ввечері ватра, картопля, пісні - пісні із засаленого блокнотика, пропахлого самогоном і соляркою і ще бозна-чим – бо то пісні про дружбу і про Родіну. А щойно їх підпилий вчитель починав куняти з ватри долинала пісня волі, пісня Америки та довгого волосся. А потім читалися вірші – нестимні й високі, квіткові, листяні й неземні. Поезія приходила до них усе тим же річковим камінням, завмирала потойбіч простору вогнища і вони йшли зустрітися з нею на межі світла. Потім ці діти засинали нарешті, бо не спали вже троє діб, бо знесилились Режимом і Любов’ю. засинали хто де, але з незмінною ангельською посмішкою на вустах, а вогке волосся падало на щоки і пахло, і пахло кропивою і дощем.
Тепер тут тихо, лише поволі зривається дощ, і теж не тут, а за склом, за цими стінами, де було стільки Любові. Намагаюся ступати безгучно, однак підошви розтирають на порох сухі листки та травинки - діти Світла, покидаючи це пристанище назавжди, лишали по собі квіти, розкидали їх по підлозі, ставили у склянки з водою, квітчали ними вікна і двері і писали на стінах молитви до святої Любові- найпростіші найпрозоріші та зношеніші слова заморської квіткової мови- I love you. Вони малювали також квіти, а ще- Мікі Маусів, - цих найперших виявів свободи, малювали їх серйозно і вдумливо, затушовуючи великі вуха вуглинкою з прощального багаття - це був їх символ.
Тепер тут тихо. Все застигло і не дише у солодкому передчутті - ось-ось і піде дощ, вибухне небо і пустить заряд, і розійдеться озон, бо такий запах має Кохання небесне. Вертикально натягнуті, кришталеві струмочки довбатимуть трухляві дахи, пробиратимуться всередину, туди- до всохлих квітів, до Мікі Мауса. Вони свердлитимуть шифер, але проб’ють лише шар торішнього листя, яке вже вкотре віддасть Богові свою свіжо розчахнуту пахучу душу. Краплі стукатимуть довго й таки зрушать щось усередині цієї кам’яної громади. Ліс виповниться новими звуками: заговорить листя під дощем, зашелестить трава під потоком, заворушаться огрядні радянські будівлі від води. Воно ніби й вдихнулося в нього життя, заговорило басисто цегельне нутро, але ні – мовчить вимерле житло. І дощ затихне, та так, що в несподіваній тиші вчуватимється шурхотіння білок та їхнє закохане попискування.
