За вікном вересень, але ранній, тоді коли ти ще не зрозумів що скінчилося літо. Дерева ще зелені, спека неймовірна, пташки співають. Але вересень, нажаль, відомий не тільки, як баб’ є літо. Діти йдуть до школи, а студенти в університети, де сидять в душних аудиторіях, або в кафешках, замість лекцій.
Роман був з тих, хто обирав аудиторії, але й ботаніком його назвати неможна. Звичайний трієчник. Мабуть через те, що економіка не його життя, та зрозумів це надто пізно аж на другому курсі, але мучиться за-ради батьків. Бо як вони кажуть: «співами на життя не заробиш, а от еко-номіка - це сила». Так, Роман співає і як йому здається, вельми непогано. Хоча зараз вересень, думками він вже у липні, коли починається набір у місцеве музичне училище. В цьому році він закінчує четвертий курс, останній. Та чогось не вистачає в його житті, хоча б маленького, але не-обхідного кохання. Вся проблема в тому, що Роман по життю максима-ліст і принципово закохується у красунь. Дівчата, як то кажуть «так сяк», йому не подобаються, а на красунь не вистачає грошей.
На годиннику без двадцяти три, до кінця останньої пари ще п’ятнадцять жахливих хвилин. Препод монотонно розказує про ізокванти, які вже у нирках сидять. Пів групи сплять. Так і хочеться послухатися нашкрябаному на парті надпису: «кнопка вимикання препода, натиснути лобом і тримати до кінця пари».
Не послухавши «мудрої» ради на парті, Роман повернув голову в сто-рону вікна. Випадково він зловив на собі погляд Ольги. Помітивши це, вона швидко повернулась у сторону Гургена Автонділовича (препод). Роман посміхнувся, він давно помітив, що ця дівчина на нього загляда-ється, але то вона була «так сяк», то він просто не знав як до неї підійти, загалом спілкувалися вони рідко.
- Йдемо сьогодні в парк пиво з пацанами пити! – відволік сусід по парті.
- Ні, Сірий, вибач, не можу, справи.
- О такі дівчата будуть – Сірий підняв в гору великий палець.
- Нажаль, ні.
- Ну і дурень.
Звичайно ж дурень, бо що може бути краще, ніж пиво та файні дівча-та? Хоча щодо пива Роману по цимбалах, а ось з дівчатами прокол, бо сьогодні його чекає електронна кохана з романтичним ім’ям Бєлк@. На сьогодні запланований сеанс у чаті.
Виходячи з аудиторії , Роман знову піймав очі Ольги, такі блискучі, та красиві. Може підійти, запросити її кудись? Ні, не сьогодні, знов іншим разом.
З’ївши улюблену варену картоплю з м’ясом, Роман побіг у свою кім-нату до комп’ютера. Далі Scorpions на повну гучність, Internet Explorer, чат, приватний зал і ось вона Бєлк@.
- Привіт, Бєлк@!
- Привіт, патріот!
- Я кохаю тебе.
- Я теж тебе кохаю.
І далі ще півсотні рядків про любов. Роман вважав, що майже все знає про неї: метр сімдесят два сантиметри краси, білявка, сині очі, хобі. Мо-же вона та сама безкорислива красуня, яку він покохає? Все, пора.
- Зустрінемось у реалі? – він запитав.
- Мабуть так – вона відповіла після кількох хвилин мовчання.
- Тоді зупинка «Фестивальна»?
- Як я тебе впізнаю?
- У мене в руках будуть квіти.
- Тоді я буду з журналом «Metropolitan» у руці.
- Тоді завтра о шостій на зупинці.
Квіти, журнал, все це нагадувало якійсь шпигунський фільм, але ін-акше ніяк.
Наступний день пройшов швидко, одягнувши на себе все найкраще, Роман вже без п’яти шість стояв на зупинці «Фестивальна». Але окрім бабусі з газетою «Правда» у руках, нікого не було. Може це вона?! Та мабуть ні, мабуть.
Пройшло десять хвилин, двадцять, мабуть ніхто вже не прийде. Роман тримав квіти, як віник через злість. Навряд вона прийде.
- Привіт, ти що тут робиш?
Перед ним стояла Ольга, вона посміхалась. Каштанове волосся розви-валося від вітру, яскраві очі дивились на нього так, що аж слова кудись подівались.
- Чекаю, Оля.
- Дівчину?
- Звісно. А ти кудись їдеш?
- Ні, теж чекаю.
Вони стояли разом ще годину, балакали, вона сміялася від його доте-пних жартів, Роман, навіть, забув про Білку. Та поглянувши на годинник, відчув, що його кинули. Пора йти до дому.
- Ці квіти тобі, Оля, мабуть вона не прийде.
- Може ще почекаєш?
- Ні, пора, вдачі тобі.
Роман пішов униз по вулиці, увесь в сумних думках, та щось трапи-лось і він обернувся. Так звісно, як це він раніше не помітив? Ольга три-мала руки за спиною, а в руках якійсь журнал. Роман негайно підбіг до неї.
- Можна я подивлюся на твій журнал?
- Так, звісно – з подивом Ольга віддала Роману журнал.
- «Metropolitan»? Білка? Це ти?
- Що?
- Це ти?
- Рома? Це ти патріот?
- Чого ж ми стоїмо? Пішли в кафе, нам треба поговорити.
- Так, авжеж.
Що буде далі? Мабуть світле майбутнє, обіцяне комуністами. Але як-що серйозно, у Романа з Ольгою все буде добре, навіть краще, ніж вони могли уявити сидячи у чаті.
Кохайте один одних краще у реальному житті, ніж в електронному світі Internet.
