Іван Іванович вставив ключ у шпарку і туго провернув. Поки ще стояв на порозі та клав ключ назад до портмоне, відчув щось неладне. Його квартира не пахла його квартирою.
Іван Іванович прислухався. Йому це не подобалося. Він звик, що маленька хрущовка зустрічає його не так. А цей дивний запах... Важко сказати, приємний чи неприємний, у будь-якому разі – незвичний. І, що найгірше, – чужий.
Іван Іванович просунув голову в двері та обережно глянув ліворуч. Порожній тьмяний коридор, ще не освітлений лампочкою, шпалери з в’юнком. Потім глянув прямо – з кухні сіріло передвечірнє світло вулиці. Потім глянув праворуч, туди, де вішак.
Звідти стирчала коричнево-сіра слоняча нога, хобот, бивень та праве вухо. Замість вішака в Івана Івановича у коридорі стояв слон. Передня частина слона, якщо бути точнішим. Менша частина передньої частини слона.
Задня частина, вочевидь, у сусідів. Так, звісно, у сусідів. Стоїть собі у проломі стіни і ні туди, і ні сюди.
Іван Іванович відступив назад і зачинив двері. Добре, дуже добре. Це все перевтома, накладена на магнітні бурі. Він уже тиждень займається квартальними звітами. Не дивно.
Іван Іванович спустився сходами вниз, замислено добрів до пожвавленої вулиці і сів на тролейбус. Вийшов на потрібній зупинці, піднявся сходами, подзвонив у глухі металеві двері. Йому відкрили, він пояснив ситуацію і пройшов до темної приймальні з обдертими коричневими стільцями, розставленими попід стіну. Двоє інших відвідувачів з невиразними обличчями сиділи з однаковими виразами та поглядами, чекаючи на свою чергу.
“І тут черги”, - трішки з досадою подумав Іван Іванович.
Прийомний день уже закінчувався, Іван Іванович злякався, що йому доведеться приходити сюди завтра, а це означає – повертатися додому, однак медсестра все-таки вийшла і покликала його до кабінету.
“Полонський Степан Романович” – було написано на табличці перед лікарем. На лікарі була шапочка; зелений халат вочевидь не сходився на животі, тож був розстібнутий. Іван Іванович несміливо продиктував медсестрі своє прізвище, рік народження й адресу прописки, а потім з надією глянув на лікаря, і пояснив, що йому бачиться у квартирі слон.
- Слон? – перепитав лікар. – М-угу, зрозуміло. І який же цей слон?
- Бачте, доктор, я не можу вам чітко сказати. Я повністю його не бачив. Я бачив лише частини...
- І хто ж його розчленив? Ви? – у лікаря був вже післяробочий настрій.
- Ну що ви! Я маю на увазі, що у моїй квартирі знаходиться лише передня частина слона. А задня – у сусідів. Мені бачилося, що він стояв у проломі стіни.
- І ви не пішли до сусідів дивитися?
- Ні, звісно. Я одразу приїхав добровільно здаватися у ваші руки. Я вірю, що тут мені допоможуть.
- М-угу. Галю, гляньте, може там, у прийомній, ще й сусіди сидять? – Степан Романович підморгнув до медсестри, а потім покрутив пухленькими пальцями ручку, пильно вдивляючись у пацієнта.
- Ну гаразд, е-е-е-е, Іване Івановичу.
Лікар обійшов стіл, посвітив Івану Івановичу в око ліхтариком, потім постукав молоточком по руках і ногах, кілька разів вдоволено мугикнув, повернувся на місце, витягнув з шухляди папери і заходився ставити запитання. Івану Івановичу дивно було відповідати, яка різниця між, наприклад, мухою та літаком, але він знав, що так треба, тому не пручався.
Потім лікар показував малюнки, які Іван Іванович серйозно коментував – таке він часто бачив у кіно і був до цього готовий. Після тестів лікар подарував Івану Івановичу тяжкий погляд і сказав:
- Послухайте, не морочте мені голови. Йдіть собі додому.
Іван Іванович розгублено кліпнув.
- Докторе, але ж мені мерещиться слон! Це ненормально!
- Нормально чи не нормально, але ви абсолютно здоровий, якщо не зважати на невеличкий стрес, але для столиці це природно. Зі стресом, шановний, у лікарню не кладуть. Поспіть, випийте валеріанки... Візьміть завтра відгул на роботі. Тільки не просіть у мене довідки!
- І що ви думаєте про мої галюцинації?
- Я думаю, що ви симулянт.
Якусь мить Іван Іванович вражено мовчав, лікар почав показово збиратися додому.
- Ви впевнені, що я абсолютно здоровий?
- Здоровіше не буває.
- М-м-м. А ви можете дати мені довідку?
- Я ж сказав: ніяких довідок на роботу! – Роздратовано відрізав лікар.
- Ні, я маю на увазі, довідку про те, що я здоровий.
- Тю. Гаразд.
Лікар ще раз обміряв Івана Івановича тяжким поглядом і швидко написав щось на лікарняному бланку, потім витягнув з шухляди печатку, хукнув на неї та поставив штамп.
- Дякую, - сказав Іван Іванович та вислизнув з кабінету.
Надворі розгледів жовтуватий папірець, на якому розмашистим і малорозбірливим почерком було виведено: “Пацієнт клінічно здоровий”. А нагорі значилося його прізвище, ім’я та по батькові, а також рік народження.
“Дуже добре”, - подумав Іван Іванович і сів у тролейбус.
Івану Івановичу хотілося їсти – не дивно, адже він ще не вечеряв. Недалеко від його дому була недорога грузинська забігайлівка. Лапнувши кишеню, Іван Іванович з розчаруванням згадав, що він зараз не при грошах. Сьогодні всі скидалися на подарунок начальнику, тож довелося віддати двадцятку. Та ще й обід. Співробітники потягли його у недешеву піццерію, а він соромився відмовитися, хоча й хотілося обмежитися лише чаєм. Довелося брати піццу і навіть маленький кухлик пива, хоча не в правилах Івана Івановича пити на роботі. Отже, у будь-якому разі треба повертатися додому за грошима.
Іван Іванович дійшов до свого будинку, піднявся по сходах і з надією провернув ключ. Фу ти! Запах ставав дедалі настирливішим, тож Іван Іванович одразу відкинув ідею приготувати дома вермішель з сиром та кетчупом. Він розшнурував черевики, одягнув капці, оминув слона, пройшов до кімнати та витягнув з невеличкої керамічної вазочки 50 гривень. Потім пішов їсти до грузинів, хоча, звісно, це не корисно їсти важку їжу ввечері. Та ще й перчену – на його-то гастрит!
І поки він їв, йому в голову прийшла страшна думка: у нього ж в стіні пролом! А отже сусіди з двадцять сьомої, коли прийдуть з роботи, ну точно не втримаються, аби не залізти до нього в квартиру і не понишпорити! Він недолюблював своїх сусідів, вони часто сварилися за стінкою, пили і гуляли, а потім приходили позичати десятку. Іван Іванович не давав. Він раз дав, але так і не дочекався повернення боргу. Тож нічого розраховувати на його доброту, нехай пошукають іншого дурника! Сусід працював у тролейбусному депо, а сусідка, здається, торгувала на ринку. Іван Іванович був переконаний, що вони мали б заробляти достатньо для життя, аби не пускали гроші на вітер у гульках.
Від таких невеселих думок Іван Іванович покинув страву недоїденою та мало не скоком побіг додому. Гроші у вазочці стояли на комоді, не заховані, а отже хочеш – бери! Скільки раз казав собі, що не можна бути таким необачним.
Завтра, до речі, приїжджає кум Пєтя з Одеси. Шкода, що йому не вдалося взяти квитки на сьогодні! Пєтя майстер на всі руки, треба попросити, хай би заробив пролом. Бо нІчого! Та і можна буде піти на роботу зі спокійною душею, все одно Пєтя завтра цілий день відпочиватиме від потяга.
У під’їзді очікувала Манька, сусідка. Вона люто посунула на Івана Івановича своїм бюстом:
- Заберіть це неподобство! Заберіть його негайно! Я пожаліюся в ЖЕК! Я викличу міліцію! Що це таке?! Я не можу зайти у власну квартиру, воно заступило мені прохід!
- Воно що, моє, чи що? – огризнувся Іван Іванович.
- А чиє ж?!
- Ваше, певно!
- Чого це наше?
- Бо воно у вас стоїть!!
- Ах у нас?! Ах наше?! А голова у кого? Голова?! У вас голова – значить воно ваше, заберіть негайно, ви ще поплатитесь! Вічно тягнете всяке неподобство в квартиру, а це ж прілічний дом!
Це сусідка явно плутала Івана Івановича з попередніми мешканцями двадцять шостої, які постійно підбирали якихось блохастих кошенят та цуценят. А у нього, Івана Івановича, ніколи не було ніяких тварин. Оце потрібна йому ця всюдисуща шерсть?
- Та дайте пройти! Та що ж це таке!
- Ось зараз Вася прийде з участковим, ось він зараз прийде!!! Ой, що буде! – верещала сусідка.
Іван Іванович плюнув і, відпихнувши сусідку, яка матюкалася на весь під’їзд, нарешті звільнив собі шлях до квартири. І з полегшенням зачинив за собою двері. Покосився на слона, який у напівтемряві блимав своїм оком.
- От дурна, весь дім на вуха поставила! – процідив Іван Іванович. – Що про них і так відомо, хто вони, так ще й мене вплутали! Тепер і про мене думатимуть, що я з ними одного поля ягода!
Сусідка крикнула, що біжить допомагати чоловікові викликати міліцію і загупотіла вниз по сходах. Нарешті все стихло, тож Іван Іванович міг спокійно перевести подих.
Хух, добре, дуже добре. Схоже, сусіди ще не встигли пролізти до квартири. Треба все поховати.
Іван Іванович пройшовся по периметру однієї кімнати, потім другої. Та ні, всього не заховаєш, ось тут же телевізор і музичний центр, DVD-програвач. Це ж заснеш, а вони все винесуть. І спробуй щось довести!
Ні, треба дочекатися кума, хай замурує стіну.
Іван Іванович сходив у туалет, потім перевдягнувся у домашні штани та майку, приніс з кухні табурета, поставив у коридорі біля слона та сів. Він прийняв рішення чатувати так всю ніч, аби ніхто не надумав лізти у дірку. Хай тільки спробують – впіймає на гарячому, за руку, так сказати!
Слон зітхнув. Іван Іванович покосився на нього і й собі похнюпився. Це ж якщо він всю ніч не спатиме, то яка завтра може бути робота? Та у нього звітність ніколи не зійдеться. Викинутий день, їй ’бо. Та й сидіти нудно.
Іван Іванович сходив на кухню та взяв зі стопки на холодильнику найсвіжішу газету. Потім сів, розгорнув і втупився у новини.
Писали про нове розпорядження мера щодо продовження зеленої гілки метро.
