1) ХУДЕНЬКИЙ БУДДА – ПОВНЕНЬКИЙ БУДДА
Люблю мандрувати потягом. Є час зупинитися. Подумати, помислити, помріяти. Моя ціль – острів Хайнан. Це дві доби плюс п’ять мільйонів метрів, ачи тих же п’ять тисяч тисячометрів – і я на морі! Святково-романтичний настрій спробував було пересолити на пекінському пероні такий собі коротенький щупленький панок у вигляді мандаринки. „Во цао ні ма-де бі-цзи!” щось раптом вигукнуло за моєю двохметровою спиною. Це щось глянуло на мене зі свого 149 сантиметрового низу і, гицнувши догори гордистою короткостриженою квадратовою маківкою, по-марадонівськи прудко пострибало-покотилося до свого вагону. Ззаду на дорогій сорочці хвацького підстрибайла була нафотографована квадратово-драконяча тріумфуюча фізіономія китайського святого Яо Міна, по-сумісництву баскетболіста НБА, 233 см понад паркетом. В ногах „святого” лежав долі повержений могутній негр. Напис гласив по-англійському: „Ну, хто наступний?” Останнє слово перонного гордуна „бі-цзи” було вимовлено наголошено високим тріумфальним тоном, майже як в опері Верді „Навуходоносор”.
Герой-колобок, який і не здогадувався, що ненависно-коханий мей-ґуо-жен, тобто американець (всі білі туристи тут вважаються за американців, до яких ставляться з привітно-поважним острахом та якоюсь тричі спльованою ненавистю) петрає по-місцевому, мусів ще раз обернутися, зачувши у відповідь гучний регіт в супроводі смачних місцевих слівців: „Во ні ма-де!”.
Ось так відважно і шумно короткорослий недогодований маловродливий нарід піднімається зі своїх закляклих тисячоліттями дрімучої деградуючої ізоляціїї колін! Миттєво навівши свого панасоніка, я навічно запроторюю „повстанця” в скриню незаперечних фактів та незрадливої пам’яті.
Нахабна тирада низькозадого патріота раптом розвеселила мене в 40 градусну пекінську спеку. Хоча, либонь, важко було б назвати її надто ввічливою чи порядною (в дослівно-некультурному перекладі це ж би звучало як: „Я ї.. твоєї матері п...”), для мене це була знахідка, наче для мисливця впольована здобич. Позаяк, як професійний лінгвіст, я був здивований і, либонь, навіть радий почути на власні вуха вічноживі слова, які, за впертим твердженням місцевих зеленопаперових патріотів та незаймано-згірклих комунофілологів, в „великій та святій китайській мові давно вже вийшли зі вжитку”.
2) ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ
Потяг дав мені все, що я бажав: ізольовану самоту та невід’ємне право на дводобову нерухомість, а його безвідмовні колеса забезпечили мене й призовим бонусом до супердорогих (потяги тут в 7 разів дорожчі, ніж в Україні!) квитків: непереборно-заспокійливим сталеворельсовим ритмом часорухання. Хоч у вікно краще не дивитися. Тупорилосвинячий пейзаж за вікном гірший від марсіанського. Деградація навколишності триває безперервно вже добрих чотири тисячі років. Чому так сталося? Хто винен? І що чекає нас далі? Повна й незворотня кіндзадзація усієї матінки-землі за прикладом і під еґідою нових світових жовтошкірих ґеґемонів?
Доведено, що 2000 років до Христа на території сучасного Китаю проживали якісь інші, некитайські люди, які писали, що „римський нарід дуже подібний за своїм зовнішнім виглядом до наших людей, хоч вони й темноволосіші”. Й доведено ж знов таки, що ієрогліфи, винайдення яких приписують собі китайці, читалися інакше і не по-тутешньому.
З якої ж то причини на початку другого тисячоліття до Христа на території північного Китаю древні прото-китайці, раптом почали мурувати стіни, будувати укріплення (туземний нарід споконвіків провадив виключно кочівний триб життя), несподівано взяли й одомашнили вола, собаку, свиню й вівцю, а потім теж раптом ні сіло ні впало „ви-найшли” гончарний круг, сокиру, ступу й почали обробляти землю, сіяти небачені там до того пшеницю та ячмінь, а перед тим ще й „самі” навчилися полювати, пасти овець, користуватися вогнем, термічно обробляти їжу, і навіть ловити рибу. Сучасні монголи, які повністю зберегли свої щасливо-прадавні доісторичні звичаї, й надалі кочують і живуть в пересувних юртах, не мурують стін, не полюють, можуть їсти сире мясо й пити свіжу сков, й досьогодні риби не ловлять, хоч в їх ріках риби більше ніж води.
Мало того, несподівано геніальні автохтони, які до того дві тисячі років жили в землянках і займалися збиральництвом, знову ж таки раптом й нізвідкіля винайшли надскладну систему ієрогліфічного письма, навчили виплавляти бронзу, ввели місячний сільськогосподарський календар, яким потім користувалися понад три тисячі років, почали носити форменний одяг і взуватися у взуття типу туфель, а потім взялися будувати десятиметрової товщини стіни на захід, через неприступні ліси і гори.
Прийдешній, буцімто міфологічний, цар по-імені У(в)ан навчив древніх тубільців магічної сакральної еротики, так щоб до старости зберігати дітородну силу, приносити якнайбільше задоволення мужчині й женщині, а головне завдяки цим сексуальним магічним вправам досягати кохання, тобто такого магічного духовно-енергетичного стану свідомості спілкування з Богом, з Небом, завдяки якому відбувається зміна свідомости та зцілення душі й тіла.
Цілком імовірно, що виникнення відчуття орґазму (особливо жіночого), який – наче дар Божий – притаманний лише і виключно людині, стало поворотним пунктом, визначальною віхою у вирізненні Людини з-поміж тваринного світу. Дар оргазму викресав життєдайну іскру божественної свідомості, і, відтак, змінив ґеном організму, так що Людина заговорила людською мовою і впритул наблизилася до Бога. Але нездоланне синівське бажання неодмінно і якнайшвидше перестрибнути Батька завело людство у вічний тупик: зухвалий проект Вавилонської вежі виявився явно не на часі. А, либонь, й взагалі поза часом.
Це він, Ї-Ван, згодом написав першу версію Ї-цзіну – КНИГУ ЛЕГКИХ ЦИКЛІЧНИХ ПЕРЕМІН, книгу Ї-вана. Взагалі всі маги-чаклуни в Китаї носили ім’я Ї-Ван, тобто іноземний маг-чаклун. Ї-вани селилися в окремих містах і обслуговували сакральну сферу життя суспільства. Якщо „у(в)" мовою Ї-ванів значило маг-чаклун, то країна У(в)ів звалася як? Може У(в)країна?! А як вже ж інакше!!! Україна – країна у(в)ів, магів-мольфарів. (Отаке от сенсаційно-несподіване відкриття чекало на мене на культурно-дикій Китайщизні. Звичайно, воно потребує подальшого підтвердження та ширшого обґрунтування. Що ж, чекайте, панове, незабаром буде вам все і, навіть, багато більше! Важливо б знайти в самій Україні хоча б сліди стародавнього ієрогліфічного письма. Кажуть, варто шукати десь в Криму. Може й на Житомирщині та Гуцульщині.)
Та 2000 років до Христа з невідомих причин раптом різко змінилося читання ієрогліфів, задля рисових полів були вирубані всі! ліси, внаслідок чого почалися засухи, повені. Проте рису з’явилося вдосталь, а культура кохання була занедбана. Кількість лінивого населення, для якого їсти-спати-множитися було єдиним сенсом життя, різко й неконтрольовано пішла вгору. Ця тенденція триває досьогодні. Як наслідок, нестача харчів і голодна смерть стали постійними супутниками КЦ (китайської цивілізації). Повсюдна лінивотваринна втрата дарованої їм магічної культури людського кохання (ціль якого полягає не в тваринному розмноженні і не п’яній гіршеніжтваринній 11-хвилинній насолоді після ситної вечері, а в священному магічному спілкуванні з вищими силами і, відтак, в зціленні особистості), стала власне головною причиною постійної 4-тисячолітньої перенаселеності, яка залишається головною проблемою, першопричиною всіх інших тутешніх проблем.
Якщо в Європі здавна вважали, що уся мудрість походить зі Сходу, то в Китаї споковіку твердили, що саме на Заході знаходиться рай, і вся благодать звідтіля (значить він десь посередині: а що ж є посередині між туманнодалеким Сходом і дикодалеким Заходом?). Недаремно ж стародавні китайці своїми предками вважали людей, які прийшли з заходу. Проте понад 600-літнє панування монголів над Китаєм не минуло даремно. Вічнодикі кочівники раптом зачарувалися чарівними візерунками дивних письмен і, забувши свої старі гуляцькі звички, взялися за розум і почали вчитися, так що переписали і перемалювали всю історію на свій лад. Аби й сліду не залишилося від „західних прибульців”.
3) ІМПЕРІЯ КУЛЬТУРОЦЕНТРИЧНОЇ ДЕСПОТІЇ ТА ЇЇ ВІЧНОНЕДОЇДАЮЧИХ ГРОМАДЯН, ЯКИХ ЗАВЖДИ БУЛО ЗАБАГАТО
Зрештою, в Китаї ніколи не існувало статусу „громадянина”. Як не існує його і донині. Принаймні в європейському смислі. Людина тут – споконвічний безправний, слухняний раб держави. Селяни до сих пір не мають права жити в місті.
В китайській мові ніколи не було конретно-окремих слів ані „так” ані „ні”. Все заміняв розгорнутий контекст: „згоден” - „малозгоден”, „достатньо” – „відсутньо-достатньо”. В китайській мові не існувало ані поняття ані слова „логіка”. В китайській мові ніколи не було окремого слова „бути”. Все ситуативно: „жити” – „вмерти”, „їсти” – „голодувати”, „спати” – „кохати”. Відтак, до сих пір немає філософського усвідомлення буттювання, яке надалі залишається невіддільним від небуттювання. Тому напівхаос – норма усієї КЦ, починаючи від відсутності чистого повітря, лісів, архітектури як такої, й закінчуючи відсутністю часу як такого. Порожнеча, вакуум, заповнений псевдохарчуванням, імперовоюванням, телеснобаченням та безпросвітною лінивою бездуховною сексотворчістю.
Китайська цивілізація – це абсурд, якого й не існує. Це не КЦ, а КеЦе. Тут живе малий, щуплий, дрібний, вічно недоїдаючий люд. Жахливо лінивий, з брудними свинячими звичками, забитий імперокомуністичною пропагандою. Все робиться з мусу, з голодної безвиході. Руйнувати природу, викидати сміття та громовисто харкати-плювати просто собі під ноги в хаті, перед порогом, на тротуарі, в потязі, метрі, консерваторії, церкві, театрі – всюди! – від чого ще чотири тисячі років назад пробував було своїм окремим наказом відівчити мудрий нетутешній імператор, є звичним явищем від Пекіну до Шанхаю і далі. Причина всіх сучасних досягнень Китаю чи то в спорті чи в промисловоті чи в науці криється в небаченій звірячожорстокій конкуренції в боротьбі за виживання сотень мільйонів безправнопідневільних підданих комуноімперії.
Мова цих людей донудоти спрощена до 420 кореневих складів. Двоскладова комбінація з них складає основу лексики сучасної китайської мови. Звичайно, це трохи більше, аніж знамениті два склади „ку” та „к’ю”. Проте, й ці 420 складів вимовляються в розмовній щоденно-вуличній мові настільки нечітко й спотворено, що це швидше нагадує якісь невимовне реготання мавп. А тих нечисленних, хто вміє чітко говорити, посилають на роботу на радіо і телевізію та обирають в ЦК компартії.
Міф про вроджену працьовитість, витончену культурність, традиційну філософічність китайців вже понад чотири тисячі років експлуатується з такою ретельною настирністю, ніби на землі ще залишився хоч один школяр, який би посмів в цьому засумніватися.
Згідно езотеричних вчень, людина хоч-нехоч переймає від своїх улюблених тварин на субментальному, позасвідомому, можливо, ґенетичному рівні не тільки поведінку, а й риси характеру, та, навіть, зовнішність і саму долю. Серед китайців найпопулярнішими є дракон, тигр, свиня і мавпа. На вигляд порядні й горді як дракони-перелякановогнедишці, в практичному щоденному житті хитрі й зловтішні як мавпи-підбрихайли, з брудно-веселою натурою свині-товстосалошкірниці, й кіношними мріями тигра-кіллера на світове панування.
Марко Поло, який служив монгольським правителям Китаю, не сприймав Китай як державне утворення. Це була швидше група напівкочівних племен, на чолі кожного з яких стояв Ван, тобто цар. Кожен Ван тримав при дворі освічених людей, число яких сягало заледве кількох десятків на все царство. Їх головне завдання полягало в тому, аби „писати й переписувати історію” під свого царя. Знання ієрогліфів було мало що не засекреченим. Коли кількість грамотних перевищувала безпечний для спокою держави рівень, їх просто винищували. Як це сталося, приміром, в період найбільшого розквіту ціньської імперії, коли було спалено разом з тисячами книг понад 400 вчених, серед яких поети, письменники, філософи. Були залишені лише книги по землеробству, ремеслам, медицині та ворожінню.
Взагалі тут вміють винищувати „зайвих” людей ще краще, ніж в Європі. В 1870 році, наприклад, було вирізано понад 17 мільйонів китайських мусульман, які забажали було жити не за монгольськими законами тодішнього Китаю. А в теперішні часи тон-чжи (товариш) Мао самовільно й безнаказанно скоротив населення імперії ще на 40 мільйонів голів (найосвіченіших!) і спробував було елементарним спаленням книжок остаточно знищити стародавнє знання, які передали у своїх творах Лао-цзи, Кон-цзи (він же Кон-фу-цзи, він же Конфуцій), Чжуан-цзи та інші (всі вони визнавали, що лишень передають ті знання, які були передані їм!), твори з сексуальної культури тощо, і лише завдяки антимосковськипроамериканському Тайваню (!) вони були збережені для людства. Хто ж і з ким і за що воює? От питання з питань!
4) СИБІР У СУБТРОПІКАХ
Але час уже трішки повідпочивати! Острів Хайнан зустрів мене свіжим морським соленим вітром нездоланної свободи. Довгих 70 км на баржі, яка, заковтнувши наш потяг, дві години переправляла нас на райську землю, миттєво забулися.
Підкріпившись свіжими місцевими бананами й кососовим молоком зі щойнозірваного кососу, який за два юані тут же при мені був відкритий великим сокироподібним тесаком, вперше за весь час перебування в Піднебесній з насолодою дихаю блакитно-синім чистим просторим небом. Та треба поспішати до рейсового автобусу, який за годину передислокує прибульців з брудного мейн-ленду до тісної, гамірної, перенаселеної, та не менш брудної, як і повсюди в Китаї, двохмільйонної столиці теплого Сибіру міста Хайкоу.
На площі перед вокзалом шестирічний хлопчина, достатньо вже дорослий аби йому неодмінно закортіло дізнатися чому ж все-таки дівчатка пісяють сидячи, затято ганяється за своєю верескливою подружкою в марних спробах стягнути з неї труси.
Загін новоприбулих призовників в військовоморські сили країни чемно й організовано розійшовся по кіосках за сигаретами, морозивом, цукерками, ачи просто перетелефонувати до рідних.
Поки худенькі щуплі вісімнадцятирічні майбутні підводні та наводні захисники імперії втішалися останніми миттєвостями святої юначої свободи, наш шестирічний дослідник все ж спромігся наздогнати свою норовливу втікачку, яка зі здивованими зойками радше нової для себе несподівано-нестримної втіхи поразки, аніж встидливого сум’яття, вирішила ніби-то скоритися серйозній настирливості приємно-знахабнілого переслідувача. Проте (о, жіноча непередбачливість!), владно топнувши вередливою ніжкою, подружка різко зупиняє завзятого зухвальця, і, рвучковласноручно знявши труси, присідає тут же де й стоїть і просто посеред площі виливає всю свою безсоромномокру дівчачу тайну прямо перед очі спантеличеного дружка. Разом з виставою закінчується і поезія – море в ложці сліз. Гірко-солодких. Хлопець одержує головний урок життя: не всі таємниці треба не відкривати, де-якими таємницями слід просто насолоджуватися.
Площею Хайнан на чверть більший від Криму та майже з Тайвань: 34 тис. кв.км. Хоч і триразово менший від останнього за ротонаселенням: лише 8 з лишком мільйонів ротів. В Китаї ж бо людей перераховують не на грішно-святі душі, патлато-лисі голови чи джинсово-зафраковані особи, а на сито-голодні „роти” та поважно-засиджені „місцесидіння”, або ж просто нейтрально паперові „штуки”. Гарячі новини: коли вчора увечері п’ять „ротів” бездомних лобуряк, незаконно проживаючих в підвальному приміщенні, піднялися в кафе, що над ними, три „місцесидіння” малопопулярних поетів запально сперечалися про смак учорашньої кави, а одне „місцесидіння” нафарбованої співачки зі скорченим вистрибом скорботно завивало на задимленій кав’ярниками естраді, три „штуки” голодних на розваги та морозиво короткоштанних школярів пограбували в кутку одну „штуку” сп’янілого фінінспектора.
Колись на цей „дикий” (бо ж некитайський!) острів засилали помирати нечемних імператорських чиновників. Тепер тут будують собі дачі заможні пекінські професори. Це один з останніх клаптів ще не до кінця сплюндрованої китайцями китайської землі. Хоча від унікально-розкішних місцевих пралісів після т.з. „великого стрибка” 1950-их років тепер тут залишились лише ностальгічні спогади та смертоносна ерозія надзвичайно родючого темночервоного ґрунту.
Зазвичай навіть на селі в Китаї немає жодної звичної нам сільської свіжості повітря, бо не побачиш ані садочків біля хат, ані лісочків, ані галявин – останні 4000 років всі землі під рисовими полями. На Хайнані ж ще є гори з лісами, а по селах щось подібне на сади, де ростуть банани, кокоси, фініки, манго, поруч ананасові поля та баштани з динями та кавунами.
Пляжів – десятки кілометрів. Чиста тепла вода круглий рік. Чистий мілкий та крупнозернистий пісок. Прецінь же ж недаремно саме з цього райського краю було вирішено завезти сотні тон піску для наступнорічних олімпійських змагань по пляжному волейболу.
Хайнан знаменитий тим, що саме звідси почалося звільнення Китаю від японських окупантів в роки другої світової війни: місцеві некитайські народи першими в забито-зацофаному змонгольщеному Китаї піднялися на здавалось би безнадійну боротьбу проти звірячо-жорстоких японських окупантів. Японці витяли третину чоловічого населення, але не змогли протистояти священному гніву повстанців. Цікаво, що саме тут народилися дружини Сун-ят-сена і Чан-кай-ши. Музеї обох поважних пань у великій пошані й досьогодні.
Проте, Хайнан, панове, це не Крим божественний, грекозевсовий! Тут нема такого лагідного кримського моря, нема такої розкішної вільної природи з її казковими пейзажами, немає зрештою що їсти. Як і в усьому Китаї. Без масла, без сметани, без сиру, без хліба, без картоплі, без буряків. Самий рис та локшина та купа гострих приправ. М’ясо якесь невиразно-неситне зникає між зубами ще непережоване. Фрукти несмачні, неароматні, несолодкі і некислі – прото ніякі, як вода. Куда їм до наших виноградів, слив, персиків, яблук! Нема нормального натурального шоколоду, печива, цукерок. Американці називають китайський клімат „shit of a climate" ("гівно, а не клімат”). Те саме можна сказати і про китайську роздмухано знамениту кухню: „Shit of a food”.
Проте риба тут свіжа, смачна, різна і порівняно недорога. А завдяки традиційно вигідній добросердечності місцевого населення, що з далекоглядною щедрістю підгодовує вуличних собак, та хазяйновитій спритності мотоциклетних гицлів завжди є нагода перверзійнозрадливо підкріпити, за переконанням тубільців, зацофані м’язи свого неспокійного серця солодкуватою плоттю кращих друзів людини в вельми популярних харчевнях під чіткою вивіскою „Собаче м’ясо”. Заборона 1915 року, на жаль, не діє. Дуже смачне, хоч і дороге, осляче м’ясо. А ще можна попоїсти печених горобців та голубів, величезних жаб та химерних змій.
Взагалі долі людей і тварин в Китаї переплітаються тісніше, аніж будь-де. Господар мого готельчику, що тримає трьох котів: кота-тата, кішку-маму і одне їх кошеня для забави малому синові, на запитання колєґи, що робить з рештою новонароджених кошенят, смачно прицмокуючи, пояснює їхню смачно-сумовиту долю. „Мао-жоу хао-бу-хао чи?” далі питає той (смачне котяче мясо?). „Суан-де!" (зійде!) сито відригує езотеричний котоїд.
Хоча територія острова досить простора, життєвого простору тут мало. Відсутність міри, смаку, правильної традиції призводить до того, що всі міста забудовуються однотипно по-китайському, хрущобно-непролазно. Тісно і некомфортно. Спрацьовує тисячолітня продажно-грошолюбна ментальність монголо-імперських, а тепер комуно-імперських чиновників.
Завзяті зусилля недолугого компартійного керівництва перетворити острів на нову мекку світового відпочинкового туризму зайшли у безвихідь. Діагностично-невиліковна звичка ситобезголових кум-партійців стрибнути з місця вище своєї голови в черговий раз результувалась у фіаскових мільярдових ґулях та синяках. Десятки готелів стоять пустками. Ще десятки – недобудовані. Поля для гольфу заростають травою. В приготельних басейнах гниє вода. Щоправда місто Сан’я, аналог нашої Ялти, досить успішно намагається втриматись на популярній хвилі завдяки раптовій моді на нього серед нудьгуючих російських товсто-сумуючих скоробагатьків.
Як не дивно, але не зовсім чужі, а, бач, відчутно близькі люди. Кому вигідно сіяти взаєморуйнуючий розбрат між сусідами-слов’янами? Хто такий хитромудрий постійно намагається розділяти, аби правити? Зрештою, рівно як не всі москвалі – росіяни, так і далеко не всі росіяни – москвалі. Хоча, зрештою, може праві саме ті, хто стверджує, що найстрашніші війни відбуваються не між народами, а між мужчинами і женщинами?
P.S. До речі, запрошую всіх зацікавлених бажаючих до спільних пошуків для відкриття найглибших таємниць прадавньої історії України і Китаю. Крім того, приймаються замовлення-побажання про що власне хотіли б дізнатися шановні читачі в наступних гарячих дописах з Китаю. Свої думки, пропозиції, запитання, побажання надсилайте на адресу:
decameron-2002@ukr.net Ярослав Степанович Дерега
