Кімната тремтить від німого дзижчання. Повітря щільно насичене дзумом прозорих бджіл. Охоплює скроні та стискає лещатами дужого пресу. Голова дзиготить ізсередини і перетворюється на вулик.
По всій кімнаті недбало розкидано лахи. З-поміж різноманітного мотлоху й лахміття трапляються випадкові речі: обмальований чорними тризубами глобус Місяця, блискучі кулеметні набої різного калібру, порожній гаманець, зіжмакані жмуком різнокольорові папірці непотрібних вже європейських валют з минулих мандрів і далеких років, пошматовані аркуші листів про кохання й одину, пожовклі закордонні конверти, що їх поштамповано поштами поштивих королівств.
У покутті висить оздоблений кунштовим рушником образок Матері з Немовлям, перед яким у бронзовому непальскому паникадилі куриться заморський ладан. На стінах – три кольорові плакати з портретами.
Один з портретів – Його Ясновельможности Гетьмана Всієї України Павла Скоропадського поставно на повний зріст у розшитому срібним гаптунком бешметі з білого піке та білосніжній черкесці з тонкого сукна, облямованій коштовним позументом, з Ґеоргієм побіля серця на срібних з позолотою газирях, і срібним кавказським кинджалом при пасі.
Другий портет – щиро й лагідно усміхненого Його Святійшости XIV Далай-Лами Тяньзина Ґ'яньцо, в жовтому й брунатному вбранні простого тібетського ченця.
І третій – Пітера Ґарета на тлі багряної гори Угуру серед пекучої центрально-австралійської пустелі, співака з рок-гурту «Midnight Oil» і головного борця за екологію та права корінного населення Австралії.
В усіх трьох мужів ретельно поголено голови. Отже так виглядає, буцімто всі троє між собою чимось пов'язані. Либонь, не лишень відсутністю зачіски?
Одну стіну в кімнаті повністю вкриває величезна шкільна мапа Зеленого Континенту геть-то пообписувана швидкоруч закарлюченими рядками віршів, що квапцем збігають через широкі австралійські пустелі навскіс через Аліс-Спринґз аж до гори Косцюшко в Новій Південній Валії на кордоні з Вікторією.
Ця карта, чи паки мапа, мені дісталася на згадку про вчительку фізичної географії. Чи то Валю, чи Вікторію. Навіть не вчительку, а радше першокурсницю з Універу. Вона якось заміняла в моєму класі урок географії. Була старшою за мене усього на пару років, але значно нижчою на зріст. Після заняття вона попрохала мене допомогти їй пересунути високі сувої мап у темній і тісній коморці…
Шубовсь! иржаві ланцюги зриваються зі стелі й з огудним гуркотом гримають об підлогу. Бджолиний дзум дедалі дужчає.
На письмовому столі лежить кленова сопілка. Поруч - кілька незавершених писанок, великих страусинових яєць з надзвичайно складними візерунками переплетених мережив з ялин, оленів і зайців, місяців і зірок, хрестів і сонець – знаками всесвіту та вічних перевтілень життя. Тут таки на столі стоїть пуздрата пляшечка з чорною китайською тушшю, лежить тонкий пензлик з рудого білчиного хутра зубіч аркушів цупкого білого паперу. Він залишив мені це все. Це послання. Цю святочну вістку.
Він таки не дочекався. Його покликали в путь невідкладні справи світу. Він потрібен у багатьох місцях водночас у цей бентежний час.
Дихання моє сповільнюється. Просуватися до столу стає усе тяжче – надзвичайно щільне повітря дедалі густішає, обгортає зусибіч ковдрою електрично напруженої тиші, потужним і дедалі зростаючим дзумом мовчання. Плин часу завмирає, наче високогірний стрімкий струмок, що невідворотньо схоплюється січневою кригою. Простягую руку, аби торкнутися аркуша на столі. Але рука затримується, спиняється, застигає і врешті-решт намертво вклякає у затверділому повітрі…
«Радій усьому, що трапляється на твоєму шляху»
Пугу-пугу! - лунає знадвору, з морозу з очима. Здається, у темряві майнула тінь – казковий верхівень-козак одвукінь май-май промайнув стрімголов з Коша до Ковша. Морозний вітер за вікном люто стугонить у замерзлі шибки. Козацький мороз взявся, аж скрипить. Місяць і зорі блищать на холоді, аж искри з очей від морозу. Аж скалки скачуть, аж зашпари зайшли. Біле обличчя повеня Місяця сяє у нічному небі відстороненням і сумирністю Будди.
На тремких білизняних линвах клепа-клепа ляскає вишивана сорочка, тріпотиться розхристаним лляним птахом, ледве-ледве б'є білими крилами, від морозу жужмом скарлючена. У оберегах візерунків облямованих на комірі й на окрайках рукавів повишивано ялини та олені. Він у далеку давнину промовляв спершу до оленів. Він приготував цю вишиванку для мене. Як відзнаку сумління. Як ознаку таїни.
Тепер я знаю! Брате-Місяцю мій, Сестри-Зорі мої, не бійтеся кривди. Відтепер і надалі ніхто й ніщо не зможе заподіяти вам лиха. Любов надасть порятунок. Вітер висушить сльози. «Він кожну сльозу з очей ваших зітре, і не буде вже смерти, ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде.»*
Варто було тільки відчинити вікно й бджоли нараз угамувалися. Умить порозліталися геть-геть попід небесами, злилися зі сяйвом зірок, звідусіль замерехтіли серпанками сузір'їв.
Дзум змовк. Нова тиша, дзвінка й джерельно чиста, запанувала на теренах всесвіту. Кришталеві прапори рвучко здійнялися у піднебісся й понесли безмежними обширами та неосяжними привіллями це послання, цю святочну вістку:
