Дереш Л. Трохи пітьми, або На краю світу. — Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2007. — 288 с.)
Беручи у руки останнього Дереша, я очікувала на те, що завжди отримувала від нього-на жорстокість, містику, захоплюючий до нестями сюжет, екшн і філософію.Я хотіла божевільної атмосфери свободи, яскравих, психічно неврівноважених героїв, що як завжди, полюблятимуть наркотики, алкоголь і важку музику. Я насправді люблю світ, який створює Любко Дереш - всю цю чорнуху і матюки, психоделіку і потойбічну(переважно по –лавкрафтівськи потойбічну) тематику.
І ось переді мною лежала „Трохи Пітьми”.
Книжка захоплює відразу, починаючи з епіграфа (що, напевне, і дав назву усій книзі).Усе дійство відбувається у Карпатах, на щорічному злеті неформальної молоді. Тут і проходить зустріч „клубу самогубців”- головних героїв твору, зведених докупи невідомим „координатором”. Шестеро людей, такі несхожі один на одного, кожен зі своєю болючою історією, своїм характером .Кожен з власним шматком пітьми у голові. Всі вони дійшли думки, що мають вмерти. Поступово вони дізнаються історії один одного, і кожна з них неймовірна і шокуюча. Між майбутніми самогубцями складаються важкі відносини ,вони усі різні і тому їм важко спілкуватися ,але за допомогою один одного і себе самих вони так чи інакше очищуються від своїх застарілих страхів і болю, сумнівів і божевілля. І навіть Йостек ,найсаркастичніший з усіх героїв , під кінець дізнається , що „Світ великий і прекрасний”.Дізнається і нарешті вірить у це. Так,у середині книги один з головних персонажів йде і не повертається, а інший наприкінці вмирає – але факт у тому ,що всі вони перероджуються , всі вони нарешті зкидають з плеч важкий тягар болю, розуміють, як жити далі.Всі вони через страждання позбуваються пітьми, що жила у них всередині.
Так, у книги добра ідея і сюжет, але нажаль, від втілення я чекала більшого. Інші твори Дереша, прочтані мною - „Культ”, „Поклоніння Ящірці” і „Намір!” читалися на одному диханні, і в них була якась цілісність, закінченність.Останні слова завжди ставили у творі жирну крапку, як наприклад у „Поклонінні” – остання фраза „І мене це абсолютно не гребе” добила, приголомшила мене. У „Пітьмі” такого нема – у кінці книжки почуваєшся збитим з пантелику, ніби до кінця не вистачає ще пару сторінок. Взагалі, книга справляє досить сумбурне враження –ніби у автора було мало часу поставити все на свої місця, обробити з усіх боків. Коротше кажучи, вона трохи сира у порівнянні з іншими. Можливо, це задум самого Дереша, але чи вдалий – спірне питання.
Книга заслуговує на тверде „чотири”, і це добре ,але прикро на фоні того, що попередні три заслуговують на „п`ять”. Маю надію,що це не тенденція, і з нетерпінням чекаю наступних творів одного з моїх улюблених письменників.
