Хочу залізти у голову йому. Подивитись що там робиться, дізнатись де там моє місце і чи будуть зміни на краще. Я готова навіть побачити, що я там пухлина і його збираються оперувати. Я готова існувати поза організмом, що мовчить, говорить до мене рухами, кроками, порохами, пилинками, очима та віями. Тобто я готова відчувати та відчуваю, але старшино боюсь, що помиляюсь. А ще я відчуваю, що саме це і роблю. Мені так добре з надуманим, з вигаданим та нереальним, що не хочу його відпускати. Я знаю, що одне можна замінити іншим, але у силу того, що іншого немає, а навіть якщо і є, то дуже далеко, доводиться жити у міражі. Мені цікаво хто тут переможе – смертельна пухлина чи досягнення медицини.
Часом чую, як йому некомфортно від того, що я в його тілі, що пульсую разом з кров’ю, збільшуюсь разом з легенями та розширюсь разом із зіницями. Чую, як він підходить до умивальника, вмиває спітніле обличчя, йде коридором до офісу та поспішає присісти, бо стояти немає сили. Я маю такі самі почуття, теж не можу стояти, бо він мене збиває з ніг, розтрушує, як мурашник та вигрібає, як сміття з-під ліжка кожного року перед різдвом. Ми сидимо по різні стіни того самого будинку, дивимось в очі – вікна один одному і бачимо, що о 22 годині там вже вимикають світло на дві-три години, як на початку становлення незалежної неньки України. Ми ненавидимо той морок, але не говоримо про свої відчуття, почуття, чуття…
Наступного дня те саме. Але хтось мав би вимикати те трикляте світло першим. І вмикати теж. Хто зробить цього разу це першим і хто це помітить. Або ж ні. Головне, аби не вимикали струм тоді, коли пухлину будуть вирубувати молотками та ломами з тіла. Робити таку операцію наосліп небезпечно для поселеного там організму, він може засохнути, зів’яти та не ожити. Тому потрібно світло, багато світла і менше тіней лікарів. Їх має бути двоє. Один – той, що відповідає за пухлину, а інший – за нього. Тут немає лідерів, хоча за стільки часу вони мали б вже визначитись, хто буде керувати процесом. Один говорить, що нехай собі там те тільце живе, воно не потребує багато ресурсів, тому він зможе її годувати собою. Інший переконаний, що все, що поселилось – має виїхати з цієї «квартири», тут навіть дозволяють не платити за комунальні послуги, навіть за світло. Лікарі не розмовляють між собою людською мовою, вони чують і сперечаються частіше, аніж провідні професори – хірурги. Вони роблять це кожної миті, вони щосекунди думають про свого пацієнта та його аномалію. Вони ще не знають як це усе завершиться. Досить часто потім, після такого видалення, стає ще гірше. Людина починає чахнути та сумує за тим, що вона годувала та чому давала життя. Можливо, це саме такий варіант, але про нього думають ще частіше, аніж про видалення. Принаймні один з тих лікарів точно. Особливо той, що думає про нього. Той, що думає про неї – вже не думає. Він віддався часу, подіям та іншому лікарю – йому.
Вони таки вирішили різати тіло. Так було підписано на папері, де вони записували свої бажання кожного дня. Одного дня таке бажання було спільним для двох – треба купити скальп для видалення того, що дихає і кліпає в унісон з усім його організмом. Вони призначили побачення одного і того ж дня у той самий час. Усе було як завжди – лише цього разу вони точно знали, що будуть робити цього вечора. Усе йшло по плану … навіть заплановане відключення світла. Вони про нього забули. А на підстанціях ні. Того дня вони зрозуміли, що світло у їх домівках завжди до цього вимикали одночасно … і вмикали. У нас вы всегда найдёте актуальное зеркало. Переходите на официальный сайт https://www.1xslots-casino.ru/zerkalo-1xslots-kazino и получите бонус 100%!
