Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2601
Творів: 47345
Рецензій: 92111

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Про ангелів, шо курять

Справжній ангел курить вінстон (продовження)

© Олена Олександрівна, 04-08-2007

Колись я був прикольною  дитиною.  Слухав маму,   не прогулював школу,  їв кашу, вчився на самі 5-ірки.  Ходив в музичну на скрипку, любив малювати дерева і переводити через  дорогу  різних  бабусь і їхніх  песиків педерастів. Якшо серед псів таке взагалі буває.
Не пам'ятаю  точно, шо  то  мене так вкрило, але здається, хтось колись напиздів, шо  то  так треба, шоб  заслужити милість в Бога, в сім'ї і в Святого  Миколая.  І, взагалі, шоб  всім  подобатися. Нє, ну звичайно ж, то  брехня чистої  води, але блін!  Тоді я вчився в четвертому  класі.  Мені було  10 років.
То було так давно, шо згадати страшно. То було ше до «Гаррі Потера»  і віндовс вісти.  Тоді я ше в  Спайдер-мена  вірив. Тоді я того не знав.
Потім я познайомився з  одним-таким Півнем і той Півень все мені пояснив.
Півень був гопником страшним.  Нічого  прикольного, крім великої  наглосі, яка, в принципі, теж  честі не робить, я в ньому виділити не можу. Але Півень познайомив мене  з  Туром. І з  Туром було  якось однозначно прикольніше. Тур був якийсь цікавіший і говорив про  хоч шось розумне. Про такі речі, як  якась  срана серія «бригади», Півень  і всі його  сусіди, новий «L&M» мені вже говорити стало  якось  влом.  А В Тура був старший брат, який пробивав нам  добру музику, ставив ірокези і називав нас «емо», а Півня не називав ніяк.  Казав, шо  ми ше замалі, а він  занадто  добре вихований. Потім старший брат випадково, чисто  випадково, загнувся і з музикою  та ірокезами зробився напряг.  Ше й гопник Півень під  боком.
Але в принципі, нам з  Півнем не було  аж  так погано.  З Півнем можна було  прогуляти урок і напитися вжопу. А потім, в жопу п'яним, сварится з  прибиральницею  на дверях до школи, шо ти тверезий, як огірочок на грядці. Просто  так.  Ноги болять.  І подих  в тебе несвіжий.  Зуби зранку не почистив. Прибиральниця – маленька, старенька жлобиха, обламувалася нарешті. Забивала з  нами тут-во харитися і вже думала впустити, але Тур в таких  випадках  починав демонструвати радість  матюкливого  словничка для дітей середнього-старшого  шкільного віку.  Прибиральниця – маленька старенька жлобиха, про  себе відзначала, шо  навіть за німців діти таких  злих  слів не вживали  і зачиняла  перед  нами двері.  А ми довго  сміялися і копали Тура ногами.
А потім Півень  змахав.  Злиняв. Разом з  батьками переїхав в друге місто.   Ми ше пару місяців підтримували з  ним контакт, але потім збилися і про Півня вже більше нічого  не чули.
От…. Тоді нам було  років може по 13.
І Півня не  було.  І ми ставали навіть  по трохи вже якісь  спокійні. Я почав вчитися аж  на дев'ятки, а Тур перейшов з  червоних  цигарок на сині і після Великодня думав взагалі переходити на легенькі м’ятні і зав'язувати з  курінням. (Зрештою  через  півтора року так і сталося. Тур більше не курить.)
Ну, ми ніби ставали вже якимось  сяко-тако нормальними людьми.  Принаймні, почали такими видаватися.  Нам вже потроху якось і виходило косити під  тих  нормальних  людей.  Чесно. Навіть  батьки повірили.  Я ше ніколи не відчував себе  таким нормальним. От… Вся та дурня у нас з Туром тривала  місяців  чотири… Ми топилися у тій радості, не розуміючи, шо  будемо  робити  далі.  Чи то перехідний вік так по-дурному вплинув, чи то відсутність хоч якогось  стимулу, чи розвиток диктуючого  телебачення, але ми, ніби застрягли в ліфті.  І таке тупе відчуття: і ліфт, ніби рухається,  і кнопки всі працюють, і все, загалом, нормально, тільки їде дуже швидко і ти не встигаєш  подумати на який поверх все ж хочеш  висадитися – на шостий до однокласників за математикою, на другий – до Іри посидіти випити чай під  якоюсь дурнуватою  причиною, чи може взагалі ти хочеш  в підвал, бо  там зараз  має  бути шось дійсно  прикольне.  А ліфт вже під'їжджає  і треба шось робити… Ти ж не будеш  стирчати в тому ліфті вічно – другі жителі будинку тоже хочуть покататися.
Ну от…  І таке дурнувате відчуття за нами бігало з  вилами.  
А потім ми зустріли Форда.  І все то відчуття вламалося в дві секунди.
–  Привіт. – сказали ми.
–  Здоров.  – усміхнувся Форд, а потім потиснув нам руки. –  Ну то як, прикурити буде?
Словом, отак ми і познайомилися з моїм сусідом Фордом.
–  Як тебе звати? – спитав Форд  у Тура.
–  Тур. –відповів  Тур. Потім додав, шоб  речення вийшло повним: – Мене звати Тур.
–  Т  У  Р. – розжував собі по буквах  Форд.

–  Тур – це тебе так мама з  татом охрестили?
–  Нє. То я сам.
–  Прикольно. – сказав Форд  і віддав мені запальничку.
Форд  був старший за нас на рік.  Вчився в чужій школі і ніколи не цікавився громадським   життям міста. Словом, про Форда ми чули тільки погане.  І  знатися з  таким як Форд означало не знатися зі всіма іншими і відгребати від  родини пиздулєй. Чим, власне, ми і займалися.
Але Форд  насправді був прикольним дядьком.  
А ше,  в нього було одне хобі – він  пив.
–  Шо ти робиш  у вільний  час? –  Спитав Тур.  –  В тебе є якесь хобі?
–  Та.  В вільний час я п'ю.  –  просто відповів йому Форд. Потім додав. – Це і є  моє  хобі.  Мабуть.
Форд  був найкращим зі всіх випадкових  знайомих, шо траплялися в нас на шляху.  Ми його поважали.  Любили і все таке решта.    
Форд  і Тур єдині люди, які затрималися в моєму світі надовго.  На пару років.  Так довго зі мною  ше ніхто не існував.  Всі інші просто  вривалися, робили свої  набіги на моє  приватне життя і  бігли собі далі робити набіги але вже в когось іншого.  Деколи,  ше могли повернутися раз  на пару місяців зібрати данину.  Або просто  випадково заскочити, зустріти десь на вулиці.  Довго згадувати, шо я називаюся Орко.  Потім, в решті-решт таки не згадати, постояти зі мною ше пару хвилинок і піти дальше, нарешті мене покинувши. І вже ніколи не проходити поруч.  Як-от Півень.
Я тут до чого веду,  один  з  тих  випадкових  знайомих  колись мені розказав таку цікаву річ. Дивіться,  всі  знають казочку про Мінотавра? Ну, там, шо  жила страшна звірючка Мінотавр, закували його  в лабіринт   посилали йому там людей. Послали Тессея.  Аріадна дала ниточку.  Тессей всіх  порубав.  Вийшов героєм і всі жили аж до  замарудства довго і до сраки як щасливо.  Знаєте, та?
А тепер  дивіться: та тіпуха,  Аріадна, шо дала Тесею  клубок, вона ж  була принцеса, дочка якогось  там їхнього царя Міноса.  Правда? А чого  тоді вона не могла забазарити свому татові, шоб  він  того Тесея нікуди не посилав, а лишив тут.   Мінос ж  би послухав свою  дочку.  Але нє! Вона йому дала клубок! Так, ніби, на, вуйко, то, шоб  ти вихід  знайшов, прийдеш  вженемося!
Тобто,  все там було не просо  так.  
Вона його туди послала обдумано, шоб  він  вбив того сраного Мінотавра, який вже півострова схарив.
Як кіллера чи шо…
Тобто, вона не хотіла, шоб він, насправді, знайшов той сраний, зайобнутий вихід, вижив і вони нарешті вженилися чи шо  там ше вони думали тоді робити! А просто, шоб дядько вбив Мінотавра.  Тобто, то  вже зовсім  інший міф виходить.  Всучила йому якусь  баєчку про страшну любов, дала клубок.  Послала в лабіринт.  (А він ж, Тесей, був героєм. Звичайно, шо у бравого вояки проти мінотавра було  значно  більше шансів, ніж  у простого селянина чи кого  там ще.) А сама потім десь з'їбала зі своїм алкашем  Діонісом.  Хуйово, та?
Словом, чувака розвели, як  Петербурзькі мости, потім зафіксували то в  коротенькій історійці, запхали в книжку до  таких  ж  коротеньких  історій і читають то дітям на  зарубіжній.  І діти нічо' не розуміють, вони навіть  не підозрюють, шо  всьо  могло бути на багато складніше…
Підозрює  то  тільки мій випадковий знайомий, який вже давно від  мене  звалив.

Тоді на дворі стояв січень.  Було  повно снігу, і він  не переставав падати. Якраз  проходили різдвяні свята, тож по дворі бігала ціла купа колядників, а по школах  були канікули.  Турові  мама з татом звалили на  село. Залишили його самого. Тур з того дуже тішився, бо казав, шо можна буде не пускати колядників до хати і забити мити склянки.
Тоді, зимою,  в Тура ше жили рибки і він міняв їм воду. Потім, вже десь так ближче до літа Тура ті рибки сильно замахали і він віддав їх молодшій двоюрідній сестричці.
–  Привіт, Туре! – заходжу до квартири я.
–  Правильно  казати не «Привіт»,  А «Христос Рождається».  – зауважує  Тур. Потім вітається по-християнськи і додає: –  Тільки двері за собою  добре закрий.  
–  А чо'? – питаю  я.
–  Шоб  колядники не зайшли.  Вони - суки рукавиці пиздять. Йдем на кухню.
На кухні  вже, як має  бути,  сидять Форд  і Турова колишня дівчина, про  яку згадувалося вже десь  на початку – Поллі.
Вони розповідають один-одному якісь  анекдоти і п’ють чай м'яти болотної.  На плитці в Тура, в банячку, бачу, стоїть кутя і пампушки.
Я заходжу і вітаюся з  Поллі та Фордом.
Тур питає, чи я не хочу куті.  Я кажу, шо  хочу. І, шоб  ше дав пампушок.
Тур  каже, шо  добре і питає  чи може Поллі або  Форд  передумали і тоже захочуть куті.
Нє.  Кажуть вони.  А потім чогось  так дивно сміються один до одного.  
Тур не розуміє  з  чого  вони  сміються і підсміюється за компанію.
–  О, Туре, – раптом каже Форд.  Сам зі сміху аж душиться. – А шо то там в куті таке страшне стоїть, не колядники часом, нє?
Вони з  Поллі знову дусяться зі сміху. А потім просять  заспівати мене колядку.  Я не вмію  співати. І не вмію  співати колядок.  Я видаю себе за не християнина.  
Форд і Поллі знову сміються.
Дурнуваті Форд  і Поллі.  Ржали би зі всього підряд.  Блін.  Я їм тут шо, клоун  з  лісу вибіг?!  Вар'яти.  Ну розумію Поллі.  Ну вона мені недуже близька людина, а ти, Форд? Суки… З чого вони так ржуть?
І ніби не пили нічого. Тур, як ревний християнин, забороняє  напиватися і обкурюватися  в Боже свято.
Тур тоже, шоб  ви знали, має  досраки  своїх  зайобів… На самих  зайобах тримається. Нє, ну вони мої друзі, звичайно.  І я не хочу нічого  поганого говорити про своїх  друзів, але то так є.
Мені наразі 16 років.  І я не хочу перебудовувати вже давно збудовані речі.  Може в років сорок….
Може в років сорок я буду дуже шкодувати за всім  сказаним і зробленим в шістнадцять.  Але то  буде лише в сорок років не швидше.  А зараз  я сиджу і п'ю  чай   м'яти болотної і їм кутю з  пампушками.  І мої друзі, люди, яких  я вічно  критикую  в думках  і посилаю в словах, тоже сидять  тут  біля мене і п'ють той чай  м'яти болотної.
І я не знаю  на скільки то ше буде тривати довго. Я маю на увазі про друзів.  Я маю на увазі, шо  не знаю, чи вони ше довго  просидять  тут зі мною, чи я просиджу тут з ними.  Вони можуть взяти, одного прекрасного дня забратися, сказати «Орко, ти нас задрав» і з'їбатися кудись від  мене.  Кудись далеко-далеко.  Куди мене ніколи не впустить чужа область, якби своя не намагалася викинути. Вони заберуться і я вже більше ніколи їх  не побачу. Як  робили то тисячі їхніх  попередників.  І як робив то я. Як було з  тими всіма випадковими знайомими.  І як, в кінці-кінців сталося з  Поллі.
Але поки вони є  тут, вони завжди припхаються, надають цілу купу порад.  Чи просто поможуть скоротити час, шо лишився до смерті сьогоднішнього дня.  І я їм буду вдячний просто  за це.  Коли   я перекидаюся з  одних  рук в інші, коли вже наніц розлітаюся по швах, коли перестаю їсти, чи спати, чи шо я там ше роблю, вони все одно прийдуть і будуть старатися допомогти. Чи просто вдавати, ніби стараються допомогти. І все одно це нічого не дасть. Вони знають, шо це нічого не дасть. І знають, шо з них  допомога – то  краще самому застрелитися і вмерти десь alone a long-long time ago. Але вони все одно приходять і заставляють тебе усміхнутися і сказати шось на зразок:  «Та шо ви, мені ж добре. По-своєму. Че-е-есне слово».  А потім файно затягнутися і бухнутися на ліжко чи в траву, чи в сніг. Головне бухнутися кудась. Шоб  вони чесно подумали, шо  тобі пофіг. Ну, вони так не подумають, але ти тоді думаєш, шо подумають. І так поступово, вони справді стають найприкольнішими людьми на світі.
Або, коли тобі класно, від чогось по-справжньому класно,  вони скажуть «О, а чо' ти такий радий? Давай ми тоже потішимся.» і ти їм почнеш  розказувати все, шо  з  тобою  було.  Вони посміються, потім встануть  і скажуть: «Ну та, а з  чого тут лахати?» І поведуть  кудась хєр-зна куда.
І так – то маленьке життя з  людьми, шо називають себе моїми друзями. І пам'ятайте, шо поки ви, любі друзі, є  тут, зі мною, я вірю  в вас, придурки мудойобські.  І прошу то запам'ятати.  І записати десь на чолі, наколоти на долоні і  повторяти щовечора перед  сном, як молитву «Отченаш» і ніколи-ніколи більше не губити своїх  молитов. Бо в кінці-кінців, яким би ти не був бравим воїном, виграє  той, в кого меч більшого калібру.
І якшо мені хтось, як-от вся родина будуть казати, шо вони, мої  друзі, в період  моєї  відсутності, тільки сидять  і по злому наганяють на мене, я їм, мабуть, відповім шось на  зразок: добре.  Я знаю.  Ну  і шо? І піду дальше шпіляти «ФІФА».  
Хтось дзвонить в двері.(Тьху ти! Стукає вдвері! Стукає! Блін, і звідки простий хлопець з Пустомит може знати всі ті примудрості культури мови чи шо то може є.) Поллі починає радіти і хлопати в долоні.  
– То колядники! – кричить вона. – Давайте відкриємо.  Ну Тур, ну Турчик, ну будь ласка…
Взагалі-то  вперше бачу, шоб  дівчина мала таку реакцію  на колядників, але – то ж Поллі!
–  Ну нє, Поллі, ну будь ласка. Ні. – починає  благати Тур. Але на Поллі зазвичай такі випрошування не діють.
–  Добре. – каже Тур.  – тільки ховай свої рукавиці. Пильнуй добре.  Я то свої  сховав. І шоб  потім не казала.  ТИ сама захотіла.
І Тур відкриває  двері.
В тісненьку кімнатку коридору завалює  ціле стадо дітей.  Один  з  них  робить велику усмішку –від  вуха до вуха (при тому ми бачимо, шо зубів в дитини не 32, а ті передні повилітали) і питає  чи можна заколядувати.
–  Можна-можна. – злісно каже Тур, а потім додає. – Тільки майте на увазі, шо рукавиці ми вже всі поховали.  Є тільки старі дідові, але, шоб  ви не тішилися, я спеціально заразив їх стригучим лишаєм! Ну, прошу, любі дітки, співайте!
Дітей таке агресивне привітання, видно, трохи спантеличило.  Ше забоялися, шо грошей їм не дадуть за роботу.  Минуло десь хвилин  п'ять. Потім, нарешті один малий почав:
Я – маленький хлопчик,
Виліз  на стовпчик,
На дудочці граю –
Христос ся рождає!

Далі, за ним вступає  вже друга дитина:

Я – маленький хлопчик,
Виліз  на стовпчик,
На дудочці граю –
Христос ся рождає!

Потім третя:
Я – маленький хлопчик,
Виліз  на стовпчик,
На дудочці граю –
Христос ся рождає!

Поллі зачаровано слухає, як християнські діти підтримують свої  християнські традиції.  А в них, я не знаю  ким там Поллі є, такого нема.  Полі зачаровано,  уважно слухає  дітей, шо вивчили один-єдиний віршик замість нормальної  колядки і тепер свято надіються, шо їм то  проканає, як шось  нормальне. Діти наївні і ше досі вірять, шо  в цьому світі для такої  наглості існує  халява. І діти в то будуть вірии довго і наївно аж поки не прийде якийсь добрий святий і нарешті їх не обламає. Поллі дуже любить дітей, вона на них  так зачаровано дивиться, ніби намагається підказати, на випадок, якшо хтось  забуде слова, і вона зараз заплаче з  тої  безпосередньої  дитячої  щирості. Такі маленькі котячі клубочки. Маленькі, пухнасті, позбиралися докупки в Тура  в коридорі і виманюють гроші всякими правдами і бідами.  Такі маленькі кошенятка з чортяцькими усмішками.  І Поллі  починає  швидше  кліпати очима….

Я – маленький хлопчик,
Виліз  на стовпчик,
На дудочці граю –
Христос ся рождає!

Форд чухає  себе в потилицю.  Волосся він, здається не мив вже тижнів 3, якшо  я не помиляюся….
Форд  задумується:
– Яке часом дивне відчуття дежав`ю переслідує  у період Різдвяних  свят…  З тобою, Орко такого ніколи, не бувало, нє?  
– Нє… – знизую  плечима я.

Христос ся рождає! – каже тим часом наступна дитина.
–  Форд, –шепчу я.  –  А давай зараз  на двір  підемо.  Ото-во погуляємо… А шо? Прикольно там зараз  напевно.  Тура з  Поллі теж  можна взяти… Там якраз  сніг  падати перестав. Йдем, може?
То була брехня.  Шо-шо, а сніг, за вікном летів, як мало  бути…
Я не знаю, чому я сказав то  про  сніг.  Мабуть просто  так.  Сказав, шоб  сказати хоч шось.  І знову переконуємось, шо  не всі речі на світі мають свої  пояснення.



Минає перший день  фесту.  Мене страшно болить голова.  Я весь  збитий.  Вчора мій ангел  напився і почав запускати в мене  яблуками. Так, ніби комусь приносило  великий кайф, коли в нього запускали великим, зеленими яблуками, по 300 грам кожне.
Мій ангел  дуже жорстокий.  Чого  в людей десь  нормальні ангели.  Ангели –як ангели, а мій вічно курить і мусить причиняти мені біль.  Так, ніби я їй шось зробив.  Я не знаю, шо то за такі дурнуваті правила поводження ангелів зі своїми підопічними, але, ніж  так, то  краще не мати ангела  взагалі.   А ше, в Миросі десь пропадають цигарки і вона  дуже злиться, коли їх нема.  І тут в мене виникає  низка запитань: чому мій ангел так багато  матюкається, чому мій ангел, якшо він  ангел стільки п'є  і чому мій ангел  вічно  мене  пиляє? Ага, і ше одне: чому мій ангел, якшо він  справді ангел, є  тут?
До Миросі підходить якийсь хлопець. Руки і ноги в нього  скалічені страшно.  Я не знаю, хто так познущався з  людини, але дивлячись на нього, хочеться завалити кривдникові по писку.  Причому якось так завалити, шоб та срань (я маю  на увазі кривдника) вже більше ніколи-ніколи-ніколи не піднімала своїх  засралиих  ручок і більше ніколи-ніколи-ніколи нікого не харила болем.  І, взагалі, шоб  та срань (я знову ж  таки про кривдника) ніколи вже більше не вставала з  лікарняного  ліжечка і не їла казинаків. І шоб вона більше ніколи не знущалася з  когось АЖ  ТАК. Хочеться закинути його десь далеко в чужу готську темряву і шоб  про нього більше ніхто ніколи не згадав. І ніхто його не шукав.  І шоб на нього забили навіть  рідні тато і мама, бо  виховати такого урода могли тільки реальні мудойоби, які б боялися зайти в ту страшну чужу готську темряву забрати звітам рідну дитину.
Мирося дивиться на нього з неабияким  співчуттям. Так, ніби то вона така збита. Потім питає чи дуже болить. Тіп  каже, шо нє. Мирося знову  питає  чи дуже болить  і додає, що їхати сюди в такому стані було дурницею. Покоцаний тіп знизує  плечима і каже, шо не міг  сюди  не їхати, хоча і не дуже тут йому подобається.  Потім тіп питає чи все добре. Мирося знизує плечима. Тіп дивиться на мене, на моє покоцане, вимучене обличчя і я бачу, як по його лиці проходить усмішка. Оголює здерті ясна.  Тіп явно задоволений таким моїм забитим виглядом. Сука.  А я йому ще співчував!
–  Курити маєш? – питає  Мирося в покоцаного тіпа.
Він  хитає головою і подає  їй до половини скористану пачку синього «Вінстона». Мирося дякує. Каже, шоб  тіп так засильно не попускався і  прощається з ним. Тіп заспокоює  її, шо все добре.  З ним все буде добре. Тим більше, фест закінчиться через  раптом 2 дні.  А він, зараза, так не хотів сюда їхати.
Квіточка спіткнулася, боляче забивши мізинець на нозі.   А тіп пішов. І більше ми його вже, здається, не бачили.
І дальше знову гриміла музика. Грала якась дуже мудацька група.  Я таких  мудаків ше не бачив. І звук в них  був мудацький.  Але нас до того часу вже так розковбасило, шо, чесно, пофіг  було як там, шо там до чого. Поруч мене вар'ювали Тур і  Квіточка, спираючись один на одного, шоб  по-людськи попідскакувати. Далі Форд зробив велику бучу, штовхаючи всіх  здорових  дядьків, які стояли поруч нього.  Одному з них Форд завалив під дихало.  Той вдав, шо не відчув, або справді не відчув.  І тут Форду, мабуть-таки, пощастило.  
Товчку, яку він  замутив було  видно ше здалеку, і шоб  вона дуже швидко не вщухала, Форд заскакував всередину і там починав стрибати, як добре накручена дзиґа, зачіпаючи всіх  підряд.  
Мирося просто задимлювала цигарку, в такт з музикою, махаючи головою.
Моя ж  шия давно не працювала так  добре, як у неї. Вона запухла і дуже боліла.  І ноги вже так добре не функціонували. Сила втекла ше на третій групі. Втекла кудись далеко-далеко, сховалася за велику колонку «Маршал» і втикає  звітам на мене і на мої невдалі намагання впоратися тут без неї. Я схарив навіть свою  силу, і вона втекла далеко-далеко, сховалася, стоїть там і прикалується, який  я мудак без неї. І мені набридає. Набридає  вийобуватися і доводити їй, шо без  неї  я справді шось можу.
Я забиваю.
Я обламуюся.
Я тупо падаю вниз…


Колись, коли я вчився ще, мабуть, у класі так дев'ятому,  в мене кутній зуб заглючив наглухо, і стоматолог видалив мені нерв.
Процедура видаляння нерва з зуба, як і з будь-якого іншого місця вашого тіла  – процес болючий, але терпимий. Тобі просто на зуб кладуть ватку з якоюсь гидотою і нерв потрошки вмирає. А потім витягують його –такого сірого, довгого і, як вже зазначалося, власне, мертвого.
От. Мені вбили мій нерв, потім видалили акуратно спеціальним спіралькоподібним інструментом і викинули, а його місце заповнили якоюсь невідомою мені  білою  масою, чимось схожою  на  один будівельний матеріал. І всі вже думали, шо все буде добре. Мій зубний запевнив, ні, він  навіть сам був абсолютно впевнений, шо все буде добре.  І я почав вірити, шо добре таки буде і забув про той зуб на довгі шість місяців. Але коли на якійсь з контрольних, з  тих  численних  контрольних, якими нічого по-людськи не можна оцінити і якими так люблять бавитися наші вчителі, я постукав металевою  ручкою  по пломбі, там шось всередині гостро заболіло.  Запитання: що ж все-таки мені видалили.
Отака-от життя складна штука.  Ніколи не знаєш, коли проїбеш… І взагалі, ти ніколи нічого не знаєш.  І в тому, може, також  є  свої плюси… Бо деколи так зразу і наповал не треба знати тих  речей, шо люблять часом так зразу і наповал… Я не знаю, чи зрозуміли ви, шо я хотів сказати і чи зрозумів я, шо мені хотіли сказати всі ті речі, шо робляться довкола, але зрозумів я це саме так.  Бо життя,  воно  якесь таке,
Як шахи… Та! Можливо, як шахи! Приклад шахів був би тут в сам раз!
Ти сидиш-сидиш, мучишся, вивчаєш, як ходять всі ті фігури, продумуєш  по 8 ходів наперед, а потім тупо засинаєш  і виколюєш  собі око шапочкою  свого власного ферзя. Або  твій суперник просто пИздить в тебе туру.  Чи, з  дуру Божого,  починає  ходити не своїми фігурами. І, взагалі, хуй-зна, де в нього взялося аж дванадцять пішаків… І всі твої 8 ходів, продумані наперед, ламаються,
Як старе крісло,  на яке в один і той же момент сіла вся здоровезна родина з песиком і п'ятьма котами-бурзумами впридачу.
От і все.  Маєте життя, змальоване в кількох абзацах. Ага, і я б радив не тішити себе дурними ілюзіями –  в вас воно таке саме.  І ви ніколи  не знайдете того, чого шукали на протязі довгих років… Коли тільки народилися, про шо мріяли півжиття, про шо просили Бога, шо мутили собі самі.  А якшо навіть знайдете, то виявиться, шо вам того так дуже аж і не треба.  Вам не треба того всього, шо ви вже знайшли, бо насправді, чесно, ви досі толком не знаєте, шо треба шукати.  І то так є.  То сказав не я.  То сказали вже всі підряд  до мене, я просто переказую їхні слова у трохи інакшій формі… Так є. Просто так є.  

Тоді був паскудний день. Чесно.  Але не так паскудний, як ті, шо бувають по 360 разів на рік. А паскудний справді і небуденно.  Паскудний, як ті, шо зустрічаються нам лише по 5 разів в році і по 6, якшо рік випав високосний. День ше з самого ранку схарив, причому схарив так добре, шоб не захотілося чекати до вечора. Шоб не захотілося взагалі нічого чекати, а просто-тупо вирубатися десь тут.  Нє, звичайно, було б  прикольно, мабуть, взяти шось таке, шо стріляє, пістолет наприклад, і знести собі півголови.  Та! То б могло вирішити дуже багато проблем і ше більше не заплутувати ситуації. Але блін! Во новий йобаний шит!  Нема в мене  пістолета. Нема  того, шо стріляє. І нема аж фест такого стимулу.  Тож приходиться жити дальше, розплутуючи вже    давно кимсь зав’язані вузлики, і просто чекати, коли скінчиться нитка. Або, хоча б, коли хтось перестане її плести, дякуючи, шо стимулу справді не було.    
Тур тоді з  самого ранечка посварився з Поллі.  Вона жбурнула в нього якимось важким предметом і кудись втекла.  Напевно, пішла забиватися в свій дикий андеґраунд  і шкодити вже там. А я сиджу тут. Посеред  Турової  квартири. З банкою  медичного спирту і малесеньким кусочком ватки в руках.    Замазуючи Туру щоку, яку Поллі шойно розсікла.  Сам Тур не може собі замазати рану, бо  руки в нього трясуться і він  вічно поцілює  собі в око. Турові батьки, вже як не дивно, змахали на село, залишивши його самого.  Я рідко бачу Турових  батьків. Навіть, дуже рідко бачу Турових  батьків.  Якби не пара фоток на стіні і розкидані по всій квартирі документи, я б вже забув як  вони виглядали і називалися.  
І Форда останнім часом я шось тоже рідко бачу. Я не знаю, здається, востаннє ми з  ним бачилися, коли Форду, прийшла повістка на військкомат, і він  забіг  на три хвилинки  мені її показати, бо більше не мав де тим потішитися.  Форд міг би так з того і не радіти.  Форд в армію  не піде.  Він того року поступив в політех.
–  Ай, курва, Орко, ну шо ти робиш?! – нарікав Тур. – Давай якось полегше чи шо! Там не така страшна та рана, як ти її розколупав!
–  Блядь, Тур не хар! То ліпше, ніж  по десять раз  попадати собі в око.
–  Ай, сука! Чим то вона в мене так попала?
–  Не знаю, того разу ножами не кидалася, нє?
–  Нєа.
Я чую, шо хтось відкриває двері.
Я кажу:
–  Чекай, там хтось прийшов.
–  Може то Поллі! – з дуру тішиться Тур.
–  Ага, прийшла тебе добити….. Може, то Форд…
–  Може то мама з татом приїхали?...
–  А може то Форд!
Так, і справді. То Форд.
Фордові, як я бачу, маленька медична допомога теж не завадила б. Під оком в нього велика посиніла пляма. Коліно роздерте і закривавлене.  Форд  важко дихає, спирається на стінку і потім, помаленьку, шоб  не потягнути якогось болючого місця на своєму стовченому тілі, опускається на підлогу.
Ми з Туром в шоку, не можемо з  себе слів видати.
Форд розуміє, шо треба все пояснити.  Форд  каже:
–  Та блядь той…
Потім внюхує спирт. Дивиться на маленьку стограмову пляшечку біля себе.  Потім на ватку в мене в руках, на Турову розсічену щоку. Каже:
–  Яке марнотратство!
Бере в мене спирт.  Робить велике «Ху-у-у», і сходу випиває  півпляшки. Потім морщиться , каже «То спирт». І питає в Тура, шо то в коридорі таке  побите валяється, шось, ніби ваза.
Тур відказує, шо то Поллі накрило.
Форд байдуже усміхається. (ясна в нього, здається, тоже троха здерті) Голосно вбирає  і випускає  повітря, каже:
–  Мені би ваші проблеми…. В мене тут. Той…
    
– …З малим братом Каспера дискусія вийшла.
–   Дискусія? – перепитує  Тур.
–   Та. – каже Форд. – Дискусія. Розумієш, не солідарний він  був зі мною  в деяких аспектах.
–  Не солідарний…. – повторює  про  себе Тур. –  Чуєш, в тебе пластиру часом нема?
Форд  шнирить в себе по кишенях і справді, дістає  звітам маленький зіжмаканий пластир.  Форд  подає  пластир мені, бо знає, шо Тур зараз його на око приклеїть.
Форд  продовжує:
–  Карочє, той мудойоб малий…
–  Малий брат Каспера? – уточнює  для себе Тур, шоб  потім бува чогось не наплутати.
–  Та. – киває  Форд, бо знає, шо якшо не пояснить, Тур точно шось зара' наплутає. –  Отже, той граний підер….
–  А хто то є Малий Брат Каспера? – питаю  я.
–  То Каспера молодший брат. – пояснюють мені.
–  А хто то Каспер? – знову питаю  я.
–  Блін, Орко, не вимахуйся! Шо, Каспера не знаєш?!
Я  кручу головою.  Кажу, шо нє. Бо таки-та.  Каспера я не знаю. І навіть не підозрюю, шо за один.
Хи… – лихо усміхається Форд. – Менше знаєш, краще спиш….
Каспер.  Каспер – гопник, шо тероризує  всю вулицю. Каспер вчиться  з  Фордом  в одній школі. Навіть в одному класі. Тільки шо в паралельному. Каспера, як виявилося, знають всі.  Ну, хіба крім мене.  Бо погодьтесь, нашо засмічувати собі голову нікому непотрібною  інформацією  про  якогось недостойного Каспера.  Я тут не можу запам'ятати прізвище Боплан. Інженер фортеці Кодак.  Склав цілий атлас України з  детальним описом,  шо і до чого тут ся робе. Той дядько заслужив, шоб  його пам'ятали.  Так само, як  пам'ятати цілу купу таких  визначних, потрібних  дат.  Я не можу запам'ятати імена всіх  400 людей, шо зі мною вітаються шодня.  Я не знаю, як виглядають мої  найближчі родичі.  В кінці-кінців я не  пам'ятаю, як виглядають батьки мого найкращого друга…. Чому я маю  пам'ятати про зовсім не потрібну в моєму житті людину? Ні, якшо так добре подумати, то Боплан тоже не дуже потрібна в моєму житті людина, але блін! мені по ньому хоч екзамен здавати.  А навіщо мені здався урод і придурок Каспер?!! Навіщо? Яка мені різниця до якогось там Каспера?!  А й справді яка? Мабуть, ніякої. Наші дороги не перетиналися аж  дотепер.
З малим Каспером – братом Каспера старшого Форд, як я зрозумів, не поділив якусь дрібницю.  Шось таке дурне-дурне. Шось, як булочкаа в їдальні.  Здається, справа тут  йшла про музику чи про одяг… Словом, здається Форд  сам так дуже  не пам'ятає, шо ж вони там таке не поділили.  В принципі, це зараз вже так дуже і не має  значення. От, слово за слово, слова за слова і дістав малий Каспер так знєжданчика від  Форда по пиці.  Малий Каспер хоч і  малий, але широкий.  На бодібілдинг  ходить вже, напевно, другий рік.  Малий Каспер довго терпіти не буде. І завалив він за то Форду під  дихало.  Форд троха погнувся, покатулявся, віддихався і проробив над  малим Каспером т.зв. «фінт Зідана».  За то малий Каспер розлютився, вхопив  решітку з  батареї, яка давно вже (як то заведено у всіх  шкільних  батареях) від  самої  батереї  функціонувала окремо, і врізав нею  Фордові по нозі. Форд впав на паркет і заходився сильно матюкатися.  Бо з ноги почала текти кров та й загалом неприємно.  Але оскільки друга нога у Форда була ще покишо ціла, Форд  зміг нею добре так поштрикати малого грубого Каспера і той незграбно повалився на паркет поруч з Фордом.  Форд дуже втішився, як туша підповзла до нього і не треба напрягатися підходити, шо почав товкти малого Каспера ліктем всюди, де тільки міг  дістати. Малий Каспер, в той час, намагався перекрутитися, шоб хоч троха дати раду з координацією, але оскільки малий був аж за дуже тушею, то йому то довго не виходило.  Але тут нічого!  На допомогу братику приспів старший Каспер, брат 2, який якраз,  за іронією  долі, сидів    у сусідньому класі, жував насіння і розгадував кросворд,  але тут серце защемило і мусів вийти.  Але, як кажуть, Каспер сам не ходить, а водить за собою бразу…  
У Форда, на відміну від  малого Каспера, аж такого бразуватого брата нема.  Є хіба один мудойоб брат-блзнюк, але він, здається, зараз десь у виправній колонії суворого режиму і вийде ше нескоро….
….Словом, Форда скопали.  Але, оскільки все проходило на окупованій Фордом багато років тому території, навпроти Фордового класу, він так просто попуститися не міг і мусів ше висловити своє  незадоволення до обох  Касперів і до всіх  їхніх  друзів, знайомих  і родичів у нецензурній формі.   Було вирішено перенести зустріч десь у більш нейтральні території, де б не бігали прибиральниці і не горланили хтозна шо на незрозумілій, неукраїнській мові.  Всі погодилися і підлі кривдники поспішили на математику, бо мали контрольну: в старшого Каспера по інтегралах, а молодший мав ше там шось доздати по тригонометрії.  Форд  полежав ше трошка на шкільному паркеті під батареєю,  обматюкав всіх  підряд, почекав поки публіка розійдеться. Запевнив всіх  не байдужих  своїх  однокласників, шо з ним все буде добре, він зможе встати, якшо його лишити в покої, нічого не чіпати і нікого зараз  сюда не кликати і, взагалі, піти на літературу, бо Надія Федорівна вже нервується. Форд  провалявся там ше пів уроку, а потім дійшов сюди. До Турової  квартири.  Я не знаю, чому саме сюди.  Але в таких  випадках ми всі збиралися в Туровій квартирі.  Квартира – такий самий бунтівник для міста, як і ми.  Наша маленька, добра сестричка, яка вимагає  раптом платити за комунальні послуги і виносити сміття. Наша маленька дівчинка, яку ми справді любимо і поважаємо найбільше з  усіх нині живучих.  Після побоїща немає  нічого кращого за Турову квартиру.
–  Ну то як, коли ви прийти зможете? – спитав нас Форд,  закінчивши розповідь.
–  Ну, не знаю…  – задумався я. – Тиждень внапрязі… Десь так всереду після обіду…
–  Нє. – різко заперечив Форд.  – В середу після обіду не підходить. Пізно вже буде. Підходить в вівторок зранку.
–  Ну я не знаю….                                                                                                                                                                                
–  Орко, мусиш. Не за себе.  За родину свою. За Пустомити…
– За які Пустомити? За Новий Розділ.
–  Не важно…
–  А.  Ну та… А до чого тут моя родина?
–  Не важливо…
–  Добре.  Я постараюся все собі перенести. А ти, Тур?
–  А шо я? Я – як піонер…
Менше діла, більше слів? (Навпаки? Та нє, напевно, не навпаки).
–  Нє. Всєгда гатов!
Чудово. Облизався Форд, дивлячись на спирт.

Во блін.  То вже хотіли нарватися… Малий ідіот. – думав собі Сєрий№n, лускаючи насіння в себе під  під'їздом. – Найбільше, шо хочеться – то йти зараз  з  патлатими розбиратися.  Ага, якраз…. Я не хочу ні з ким битися.  В мене чуйка погана! Та в мене і так напряг! Але блін, як то пацанам сказати?! Попробуй їм то скажи! Ше за лоха візьмуть.  Обідяться. Блін. А може я той, скажу, шо мені в вівторок зранку до репетитора треба.  Та! До репетитора з  мови! Але нє.  Тоді точно за лоха приймуть. Шо ж то робити…  Той Каспер… Все так не до речі… І малий в нього так само  мудойоб. Все мусять десь влізти. Я не хочу битися з Фордом. Форд мене пару раз  витягував.  І брата його я уважаю…. Але блін, Каспер! Пацани ше  за лоха візьмуть… ЗА ЛОХА!  Але з тими патлатими тоже так  не вкайф заїдатися. Буде, як з  Жекою моїм… (Жека…  Жека… Хто ж то є Жека? А, то мій двоюрідний брат!)
З Жекою,  взагалі,  видалася печальна історія.  Жека тоді обісрався так, шо навіть мені шкода стало. Була та історія вже може років п'ять тому, але всі ше пам'ятають  і переказують один-одному так, ніби то сталося вчора.  Переказують в найсолодших  подробицях, добавляючи пару своїх ноток, так для насиченості і для смаку.  Усна народна творчість, словом,  процвітає.
Все почалося з  того, шо Жека виріс і став сильно нагліти.  І дістав вже всіх.  Чесно всіх.  Жека донаглів до такої  наглості, шо задрав вже добрих  пів міста.  І, взагалі, якби додати ріст всіх  тих, кого Жека вже встиг  задрати, можна було б обкрутити всю земну кулю по екватору мабуть разів чотири.  Жека задрав навіть вже рідну маму-інтелігентку викладачку української  мови та літератури у «Львівській Політехніці».  І вона замість  того, шоб поранках  з  ним вітатися, посилала його на хуй, а коли подавала на стіл шось поїсти щиро бажала йому скоріше вдавитися і  побачити як в пеклі Бог карає  таких  паскудних грішників як він.  Словом, мама була дуже віруючою  людиною, а Жека нє. І жив тоді в нашому місті один такий Сергійко Язичник. Сергійко був курдупликом і   взагалі шкетом.  Але відрізнявся тим, шо мав дуже гострий розум і рівень IQ…  Який, до речі, то є найвищий рівень IQ? Так-от  в Сергійка такий, тільки додайте ше 15. А ше в Сергійка було повно друзів, не таких  розумних, як він, але все ж таки друзів…  і друзі вічно відгрібали від Жеки.  Язичник терпів це все, адже до нього персонально Жека аж такою  ненавистю  не горів.  Але, одного паскудного  вечора Жека мав необережність задусити Язичникового песика – малесеньке цуценятко  Офелію.  І тоді Сергійко так собі подумав: Блін! Я тут такий крутий розумний хлопець. І мої друзі всі такі прикольні – ну добре IQ них  ледве за 120 перелітає, але ж дружба не в IQ вимірюється…  Отже, вони всі такі матьорі, а він, Жека, він ж мудойоб.  Чесно.  Якийсь прибитий мудойоб.  Гопник! Та він  вже пів міста дістав! Треба з  тим шось  робити…
Словом, сталося так, шо одної літньої  ніченьки Жеку приспали, накачали якимось проносним і прив'язали до пам'ятника в центрі міста. Жека просипається, а тут хопа – він  прив'язаний до пам'яттника і в туалет хоче! Отак, з таким милим краєвидом на завстидженого Жеку, місто і зустріло новий день.  Нє, звичайно ж , після того Жека міг прийти і надерти Язичнику зад.  Але  і тут не вийшло.  Жека був на стільки дурним, шо не помітив, як влада і звання «першого пацана на районі» тікають  від нього далеко-далеко. До когось іншого.  До якогось чужого гопника.  Який вже втямив, шо Сергійка чіпати не так вже й можна.  Бо Сергійко Язичник – тепер улюбленець міста.  І ніхто ніколи не посміє  на нього підніматися. Отака-от історія про мораль.  І Сєрий№n боявся саме цього.
–  От… – далі роздумував Сєрий№n. – Але шо я зроблю? Блін.  Не скажу ж  Касперу, шо я не хочу за нього битися з  патлатими.  Шо я страшно поважаю Форда і вся така фігня. І, взагалі, то малий його нарвався, хай він  то тепер і розхльобує.
–  Прівєт! –  з під'їзду виходить Каспер.
–  А, Каспер?! Здоров!
–  Та.  До бою готовий?!!!
–  Ой, не знаю.  Шось мене голова болить…
–   Сєрий№n?
–  Ну та ясно, шо готовий! О, буде драка!
Блядь, сука. Сплю  і бачу…  Погано то кінчиться! Ой, погано…  З Фордом ліпше не загризатися…. В кінці-кінців, брат колись тай вийде…

Форд  домовився з якимось своїми друзями хуй-зна звідки, крім того, шо нас мало підтримати ше декілька людей, з якими нам випадала честь колись спілкуватися.
І так.  Коли наступив вівторок, світило сонечко.  Мені не хотілося вставати, бо я знав, шо зараз прийдеться пертися під пам'ятник Шевченку, трохи дальше від  озера і там махатися з  мудойобами. А мені цього не хотілося.  Я хотів  тільки спати.
Форд проснувся і з  приємністю для себе зауважив, шо до його вступних  в Політех  залишилося  5 днів.  Форд з  того дуже тішився, бо чомусь, не сумніваючись в тому, шо складе добре вступні іспити, свято надіявся, шо після тестування вчитися не прийдеться і з'явиться ціла купа вільного часу.  Хоча,  в принципі, хто-хто, а Форд  на брак часу  ніколи не скаржився.
Тур тоді почувався  певно найгірше. Поллі не дзвонила, щока замість того, шоб загоїтися, навпаки, почала гноїтися. Від  мами з татом також звісток ніяких  не надходило.  Крім того, Поллі ніде не можна було знайти.  Її бабця сказала, шо сама була б  рада зустріти свою внучку бо мала-сука вже днів 3  додому не приходить.  Друзі її, всі ті заглючені, відірвані індивіди дурнуватої не знати якої  субкультури,  не виявляли великого бажання виказувати її  теперішні координати.  Швидше за все, вони їх  навіть не знали.  Тільки   так вийобувалися, шоб  похарити більше. Тай в школі в Тура вискакували проблема за проблемою, як гриби після дощу.  То його кєра в перукарню  виганяє, то комусь там не подобаються його штани, то знову кєра… Тим більше, про Поллі взагалі нічого не давалося чути. Можна було лише поставити на стіл перед  собою всі її диски.  Всі ті, шо Тур так старанно вишукував, а вона тупо забивала брати до себе додому.  Можна було поставити їх всіх  в себе  на столі і тупо розглядати, як якісь речдокази чи картинки на пам'ять…  чи застаріле чтиво, яке все-одно приємно брати до рук….
Я доїв свій сніданок.  Побажав мамі з  татом доброго дня.  Почув у відповідь щось нерозбірливе і вийшов з дому.
Добре поводься в школі!  почулося мамине.
В школі? – подумав я.
Школа сьогодні стояла за планами поза.  Яка школа?
Я швиденько завернув за будинок і пішов до Тура.
Там вже був Форд.
У вітальні, в кріслі, сидів ще хтось – якийсь тіп, зовнішнім виглядом схожий на Курта Кобейна, пив чай м'яти болотної і розглядав ті диски, шо залишила Поллі.  (ах, як символічно! – подумав я.)
Форд  розчаровано повідомив, шо всіх не буде. Плани погано  помінялися і, якшо враховуючи його, Тура і мене, нас має бути восьмеро. Ми розраховували десь хоч би на 13. Лажа… Подумав я.

…Ворожих прийшло 14. Ше й малого Каспера зі собою прихопили, шоб той акуратно пальчиком показав котрий з злих нєфарів дав йому по писку. Так ніби ніхто не знає і всі забули, шо то був Форд.
Сєрий№n  нервово переступав з  ноги на ногу, бо як вже зазначалося десь вище, мав чуйку.  Він  став собі десь позаду, ховаючись за кимсь великим, шоб  не впасти в очі Форду і, взагалі, шоб  Форд  його не побачив.  
Форд  йог побачив.
Малий Каспер, як зазвичай заведено, знову почав  нариватися.  Форд, як  зазвичай заведено, знову заїхав малому Касперу по писку. І почалося!  Першим після Каспера дістав Сєрий1№n, довго пищав і лихословив, десь закотився і ніхто вже його не бачив. Ше здається, десь погано примазався наш  тіп, схожий на Курта Кобейна. Форду, як завжди заїхали по ногах  і під дихало… Але Форд нічо!  Молодець! Не хлоп, а звір! Почав копатися і тим самим положив на землю людей з вісім точно.  Правда не так багато чужих, як своїх тоже.  
Махача видалася на славу… Але до логічного завершення так і не дойшло.  Хтось з  законослухняних  громадян, проходячи уздовж  озера і пбачивши нас, викликав міліцаїв.  Ті не дуже зраділи, але оскільки від відділку до місця  побоїща залишалося  2 кроки перейти, то прибули швиденько…
Я не знаю, шо сталося з  іншими, але ми з Туром і з Фордом бігаєм найшвидше – ми втекли.
Ми бігли довго, навіть не зважаючи на те, шо стомилися швидко.  Навіть не зважаючи на те, шо міліція перестала гнатися ше після другого будинку.  Ми бігли справді швидко, що мабуть приємно б вразило наших вчителів фізкультури, але міліцію  ні.
Найменше, шо мені хотілося, це вгатити у відділок і потім відгребати від  батьків і  інших  родичів. Я навіть не знаю, як би я їм то пояснив. Навіть думати про  то не хочу, тим більше, шо в такому немає  потреби.
Ми зупинилися, коли вже були далеко від тамтого місця, де зараз  багато наших  знайомих, Касперів і поліцаїв.  Ми зупинилися, коли побачили лавочки біля клумби з пам'ятником і Форд  сказав: все, не можу більше.  Стаємо.
А потім сів і почав оглядати свою  ногу.
Тур нахмурився і найменше, шо йому зараз  хотілося згадувати про  оте, шо було щойно. Він пильно вдивлявся в перехожих  дівчат, все ще шукаючи Поллі.  Але Поллі не було. Я взагалі навіть не підозрюю, де вона могла б бути.  А й, з  іншого боку, мені того не треба.  Я міцно, з   силою,  вбухуюся на лавочку і заплющую очі. Я чую, як стукає в мене серце, як б'ється пульс. (Б'ється з ким?) Мене болять всі кості і зуби. Я відчуваю, як тіло труситься, але я знаю, шо мені то зараз  пройде. І нарешті буде добре. Фух-х-х… Нарешті за останні пару днів можне передихнути і хоча б  поспати.  Зараз  десь напевно близько дванадцятої  години. Зараз світить сонечко і заспокійливий вітер дує в обличчя. Поруч, проходить безліч школярів: маленьких, великих (тих, шо з'їбали з уроків і тих, кого відпустили на нормальних, законних засадах.) Дехто з них – мої знайомі, але я  вдаю, шо я їх не зауважую і вони вдають, шо не зауважують мене.
Трохи далі від  нас, на лавочці навпроти сиділа ...
Вона  безтурботно вбирає легенями брудне повітря і добрими очима оглядає все навколо.  Її погляд, повен позитиву, зупиняється то на бомжах, шо стоять під  магазином і просять копійку собі на якусь дурницю просто потрібну для існування.  То на малих, покоцаних дітях, шо сидять тут збоку і п'ють порт.  Її погляд старанно обмацував кожен зариганий, залитий кров'ю отаких-от прикольних  невдах, як ми, сантиметрик нашої вар'ятської, збитої ше за совєтів,  бруківки, трохи зупиняючись і, перечіпаючись об напіврозкладеного котячого трупа і політично  струбованих маленьких, марсіанських пенсіонрів. Яких, по-моєму, ніхто і ніколи не зрозуміє, крім них самих. Її погляд, загалом, зупинявся на всіх  тих  безнадійно паскудних  речах, не  чекаючи від них  нічого хорошого, нічого доброго і нічого нового.  Але він все-одно залишався повен позитиву. Він  був наповнений і життя в неї  склалося і вона більше нічого не вимагає.  І хай би як там все не було зле, вона більше ніколи ні на що не нарікатиме, бо все могло бут ще гірше.
Вона сидить тут, сама, нікому не потрібна далеко-далеко від всіх тих, хто б міг хоч приблизно назвати її ім'я чи просто впізнати на вигляд  за якимось особливими зовнішніми ознаками. І вже більше ніколи нічого не попросить.  Бо в неї  і так вже є все. Вона дістає зі свого великого червоного рюкзака просто маленьку заїжджену до дір книжечку і починає  її  читати.  При тому, вираз  на її  обличчі міняється з кожним абзацом, залежно, шо там передають.  Вона вбирає  в себе вже давно написані кимсь думки з таким задоволенням, яке може мати тільки відданий ультрас, коли його команда перемагає з  наймінімальнішим відривом, чи, коли учень в шкільній їдальні весь час шукав свою  булочку з маком. Таку, як треба.  Таку, шоб  підходила тільки йому.  І нарешті знайшов. І вона рада, бо їй є, насправді, шо втрачати.  Вона має  все, шо хоче на даний момент. Вона має свою  книжку, зачовгану до дір.  І великий червоний рюкзак, в якому, окрім тої  книжки вже давно як більше нічого не було.  І то приємно.  Насправді то дуже приємно, коли отак просто дівчина її  незрозумілого  віку хоче так мало… Тримаючи, в себе на колінах СВІЙ рюкзак, який використовує  виключно для переноски виключно СВОЄЇ книжки.  Місто їй чуже, до неї  вороже, але це нестрашно, бо вона має дві свої  найкращі речі, які ніколи не покине і ніколи нікому не віддасть.  Ні, це справді добре, бо у неї, на справді, є шо втрачати.  Вона має до втрати свою найпотрібнішу в світі книжку, зібрану з  чужих думок і заправлену в маленькі чорні буквочки, на білому папері, які ніколи не згорять у ватрі часу.  І рюкзак, мабуть, теж  для неї  дуже дорога річ.  Та.  Рюкзак фірмовий. Зі всіма тими примочками-шнурочками-кишеньками, шо має  мати справжній рюкзак, яким  треба опікуватися і якого треба берегти. На ньому красуються різні значочки і  підписи.  І що може бути приємнішим, за  підписи людей, які з  тобою вже давно існують у різних  площинах,  і ті площини – ваші і їхні  – перетинаються хіба по великих  релігійних  святах і тільки.
І це добре, це справді добре мати лише дві речі з  великого, довгого життєвого списку, але, при поганому розкладі, коли всі карти перемішаються і в колоді будуть хіба самі географічні, а в твоїх суперників нормальні роял флеші, втратити так багато.  Бо саме такі речі, за яких ти тримаєшся, яких  на справді цінуєш, а не просто володієш ними, роблять тебе сильним, зміцнюючи з кожним днем, ніби нагадуючи, шо колись, ти, цілком можливо з власної  дурості чи тупості чи нікчемності, можеш  їх втратити. Так, це заставляє  боротися. Показувати великого «Fuck'а» всім дурним митям і тупо з них ржати.
От. Це і є нормально в моєму розумінні.
Але  тут стається непоправне.  Вона витягує  зі свого рюкзака КРУАСАН. Великий круасан з шоколадною  начинкою, загорнутий  в целофановий мішечок з логотипом ізвєрга-фірми. КРУАСАН! КРУАСАН – це забагато. Це задуже багато, шоб показати великого «Fuck'а» місту і всім  решта.
Нехай збивається.  Нехай збивається з  того круасана. Хай просто поставить його отут-ось на краєчок лавки, як пам'ятник підлій спокусі і назавжди про  нього забуде. Хай віддасть його горобчикам чи котикам, чи бомжам,  чи хто там ше  мріє зжерти круасан з шоколадом. Або нє.  Хай нікому не віддає.  Хай просто залишить тут.  Хай залишить, не чіпає  і все знову буде добре. Хай залишить і не згадує ніколи більше про круасани. Але вона надкушує, руйнуючи тим самим весь мій ідеал.  Блін.  Все, до чого я йшов впродовж  останніх  п'яти хвили, все, шо будував розламалося на кусочки і згоріло під блискавкою, а потім його з'їли з пухким, білим тістом і шоколадом.  Невже в тому світі для мене справді нема нічого прикольного? Мабуть таки та – немає…
Блін, цей прикрий світ… Іншого немає…
Проте Туру круасан не завадив.  Він підсунувся до неї  майже в притик і втупився носом в обкладинку.
–  Це книжка? – недбало спитав Тур.
Вона кивнула. Тур також  чомусь кивнув. Кивнув з розумним виразом обличчя, шо Туру, до речі, було не притаманно. Шо тоді, шо тепер. Я про розумний вираз  обличчя. Кивнув так, ніби щойно вчув відповідь на щось таке, щось таке високе замудре і невідоме, над чим все людство вже два століття сушило голову, однак так і не здогадалося.  Але Тур нікому не скаже!
– А про шо це книжка? – знову питає Тур.
Вона зніяковіла. Знизила плечима,  потім обережно сказала, шо про все.
– Це що, вірші? – намагався уточнити для себе Тур.
–  Ні. – здивувалася вона. – А чому вірші?
–  Ну… Там ж  тоже про все. Ну, про все підряд  пишуть…  Я ні фіга не розумію, шо там в тих  віршах  пишуть, але мабуть зачіпають багато речей… Ну ти розумієш, та?
–  А… – не знати чому так співчутливо закивала головою вона.  Для Тура це, мабуть, означало, що розуміє.  Для нормальних  людей, мабуть, що ні. Що вона мала на увазі ніхто з нас так і не розкусив.
–  От.. – знову закивав головою Тур.
І чого вони так кивають? Звички і традиції  більшості людей я, хоч вбийте, не зрозумію. І то нічого.  Я вже сам з тим змирився.
–  Тебе, до ручі, як звати?
–  Перепрошую…
–  Ну, ім'я в тебе яке, бо я, наприклад, Тур.
–  Квіточка.
Усміхнулася вона і відкусила ще шматок від  свого круасану.

Отак-от. А найсмішніше у всій цій історії, шо якраз Турові найменше хотілося йти тоді розбиратися з Касперами.  Він  навіть цілу купу відмазок собі попридумував.
А й справді смішно.  Тепер Квіточка з  Туром винні Касперу велике пиво.
Мені зараз  16 років і моє  життя є саме таким.  Я не скажу, шо тут змалював свої перші проблеми, бо то так не є.  Бо, по моєму, проблеми починаються ше тоді, коли ти навчився по-людськи повзати по хаті. І вони переслідують нас, бо їм то вкайф чи шо. Ну, якось так. Або нам просто вкайф їх до себе пускати.  Ну,  я про  проблеми.  Хто би там вам  шо не казав, але, на мою думку, в дитини у восьмому класі такі самі ж  проблеми, шо в вуйка у 40 років, просто вони сприймають всьо трохи по різному.  Вуйко ж  не буде переживати за то, шо його злапали, як він  під школою курив.   (Чи чим там зараз  займаються діти в восьмому класі.). Я так  собі думаю.
Проблеми нас переслідують завжди.  Не зважаючи від  того нариваємся ми чи ні. Не зважаючи від  того будемо ми обережними чи навпаки якось так будемо погано   поводитися. Наприклад я, мене завжди закидає в якісь дурні обставини. Але справа в тому, шо дійсно закидає. Я навіть не знаю, як опиняюся в тих  всіх  ситуаціях. Я перестав звертати увагу на такі речі.  Так, і то так є.  Я вже не зауважую, коли мене вириває  з  моєї  картини і закидає десь на картину іншу, потім ше на іншу і ше на іншу. А вкінці перекидає на якусь скульптуру чи взагалі, навіть викидає  з  музею.
Щось витягує  мене з людського, нормального ритму і прямо таки вбиває  в дурні екстремальні ситуації з  яких  зазвичай треба тікати.  І то тікати, зазвичай, не виходить. Бо треба, виграти, а не здатися.  Але в кінці виходить так, шо програю  чомусь я.
Ви йдете довго і наполегливо до чогось, стративши при цьому довгі місяці і багато сили.  Ви вкладаєте в це все, шо можете вкласти.  Виходить, шо того мало,  і ви ше зичите у всіх  своїх знайомих  і знову продовжуєте довго і наполегливо йти до своєї  мети. Але, в кінці, як завжди, хтось вирішує  з  вас поприколюватися, бо й справді, а як то не обламати якогось мудака, який півжиття старався зробити хоч щось приємне і потрібне? А й справді, як? Отже, вас тупо обламує. Ви пройшли 1000і кілометрів, але не змогли ступити трьох останніх  кроків. І рахуйте, шо то вже всьо.  Ви собі завалили справу всього свого мудацького життя.
Або ше гірше. Ви довго шукали то, шо вам було треба.  Ви йшли до нього, забиваючи на все, шо вам говорили ваші розсудливі друзі, всі ваші ше поки нормальні, не зіпсовані вами, родичі і просто якісь алкаші, з яким колись випадково випадало пити холодними вівторковими вечорами, вбухуватися до чортиків і в такому стані з'являтися вдома, при тих  незіпсованих  родичах і розсудливих друзях.  От, вони всі тобі кажуть, а нє, не кажуть – радять. Так, радять! От,  вони всі тобі радять збиватися з  того, бо з  того і так нічо' в тебе не вийде.  Бо ти все запореш, бо ти і так вже все майже запоров  – у тебе руки, блін, не з того місця ростуть.  Ну, тут ти, зазвичай, як всі починаєш вийобуватися і втирати шось про надію. Тут би пасував влучний анекдот про то, шо надія є  все, але, блін – во шит! – шансів немає. Але тоді ти, звичайно ж, про той анекдот забуваєш. От. Робишся старий, бо всі старі люди колись дуже багато знали і бачили, але вже всьо давно забули. І ти так само.
Але забиваємо на всі незручності.  Уявляємо далі. І ви,  скоцані, знесилені, напівмертві, нарешті добредаєте до своєї мети. Ви шукали так тяжко і дійшли так далеко, але в кінці виявилося, шо вам насправді, того не було треба. І шо дурну ви собі мету вибрали.  Не свою  мету.  Послухали якогось вар'ята на вулиці, а не себе.  Коротше, ви загубилися. І заплуталися. І переплутали навіть власні ноги з власними руками.  То не є добре.  
Але, не зважаючи на те, то є. Тож  залийте рани свої. І йдіть дальше.
І не вірте, шо вам кажуть про казочку з добрим кінцем.
Ха, багато бачив я тих  ваших казок! І  злим буває Добрий дідо Мороз, і невисока є  Людина-гора і в короля ніколи грошей нема… І добра фея любить тільки себе! Та! І Білосніжка вже продалась давно! Та ваша казка то попсуте кіно… Чи попсове кіно… Ну, словом, якось так там було.  
А я сиджу тут на лавочці, поруч з  Фордом і спостерігаю, як Тур знайомиться з  Квіточкою, як вони разом доїдають її круасан.  Я бачу, шо Форд  знову дістав по коліні.  І в нього витікає звітам кров.  І Фордові, мабуть, зараз  боляче. Так.  Бо не було б боляче, він  би так не матюкався.  Кров тече в нього по роздертих  джинсах  і Фордові реально не прикольно.  Він  віддихується, але кров від  того текти не перестає.  Він намагається перемотати рану якоюсь тряпочкою, шо завалялася в кишені.  Здається, якимось зім'ятим носовичком.  Я навіть не знаю, нашо Форду носовичок, але то не важливо.  Важливо то, шо в Форда він  все-таки є.
І Форду реально хуйово.  І ті малі, шо  сидять від нас недалеко і п'ють свій дешевий порт, вони бачать, шо Форду хуйово.  Вони приходять і просто без слів віддають йому свою  недопиту пляшку. Форд дякує і пригощає  їх сигаретами.
І так воно все йде.  Все просто і як  йому самому хочеться.  Ми сидимо на тих  лавках  довго, аж до вечора, аж поки картинка навколо нас не змінюється сонячною  втечею.
І то добре.  Пережити цей вечір. Бачити, як він собі тупо вмирає, розпластавшись по краю  неба.  Провести рукою  по траві і побажати пережити її – цю траву –  почекати, поки вона зсохне, слухаючи нестерпні комусь крики улюбленої  музики і розставляти всі свої  книжки на поличках  тільки таким боком, як подобається особисто тобі. Сидіти в дома і малювати зовсім негарні картини і тупо забивати, шо ті картини не гарні.  Бо для тебе особисто вони – шедеври. І хоч би шо там хто казав. Байдуже.
You know you’re right.
І забивати на всіх  вар'ятів, шо мали необережність познайомитися з тобою багато тижнів тому і тепер, мабуть, про  то дуже шкодують.  І забивати на прикольних людей, яких  ти дуже любиш, але які, мабуть, так само шкодують про то, шо знаються з тобою. І забити на своїх ангелів, бо вони вже давно зблядувалися і Бог  вигнав їх  з  раю.
І жити дальше. Просто так, як тобі хочеться. Як ти вважаєш за потрібне.  На скільки ставиш  себе, шоб  не попускатися дурною поведінкою. І шоб «дурною  поведінкою» вважати шось справді ДУРНЕ.

Довелося обрізати.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Шановна авторко!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© М.Гоголь, 13-08-2007

Прикольно. Оце так твір виглядає на першій сторінці ГАКу

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Лисий Микита, 07-08-2007
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0644681453705 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …