У тіні вона стояла. Тінь падала від старого голого дерева, чорного і мертвого, як примара. Падав дощ. Нудний і противний, яким буває дощ восени, але достатньо сильний, щоб змокнути. А вона не мала при собі ані плащу, ані парасолі. Стояла, притулившись до мокрого стовбура спиною і дрижала від холоду.
Дощ гупав по залізних дахах, стікав вузькими ринвами на бруківку, ляпотів у калюжах, до того ж, звідкись з боку річки напливав молочною завісою навіженого привиду туман.
Був напідпитку, думав повільно, стояв, хитаючись, серед вулиці за кілька кроків від неї і вирішував, що йому з нею робити.
Ховаючись у темних дірках провулків, розбігалися по домівках запізнілі постаті перехожих. Хто – опів на першу ночі – ще повертався з роботи, хто дріботів з гамірної вечірки, хто просто хлюпав черевиками, вибиваючи з-під підборів замурзані бризки води.
Тільки він стояв тут, як дурень, приходячи до тями після довгого вечору нерухомого поглинання алкоголю.
Вони були на концерті, потім ходили слухати в клубі іще якусь музику, потім купили собі випити і ще кудись пішли, бо заклад вже мав зачинятися.
Що було далі – він і не пам’ятає.
Струмочки води заливаються за комір, від чого тілом йде дрож. Йому холодно і незатишно. Залитий по зав’язок гидотою різної кількості градусів, він хоче якнайшвидше дістатися дому, розгребти по кімнаті руками сміття, впасти на ліжко і прокинутись завтра не раніше як по обіду.
А холодно тому, що, хоча дощ цей і скидається на осінній, на вулиці минається лютий.
Але та, що стоїть у тіні, його непокоїть. Якщо не підійде до неї зараз і не дізнається, потім буде ще тиждень про це шкодувати.
Чому так тягне його до людей? Не знає... Тому і підходить до незнайомки, зазирає у тінь і дивується.
Молода дівчина. Дорога, але зім’ята, одежа, золоті, здається – і як їх досі не зняли з неї! – круглі сережки з цяточками коштовного каміння всередині. На ногах черевички, на тілі – дублянка, що коштує, певно, дорожче, ніж увесь невибагливий його гардероб: той, що на ньому і той, що лишився вдома.
Дублянка вимащена рудою багнюкою, на пальцях і на обличчі – темні плями чи то від бруду, чи від чиїхось міцних кулаків.
– Ти... ти чого тут? – спитав.
Незнайомка мовчала.
– Тобі зле? Де ти мешкаєш? – продовжував сипати запитаннями. – Чому мовчиш?
Дівчина підвела на нього очі і подивилась якось так злякано і щось таке спустошене було у її погляді, ніби яка чортівня витягнула з неї душу.
– Я не скривджу тебе, не бійся...
Самотня сльоза стекла їй обличчям до губ і далі до підборіддя, зірвавшись, змішавшись з дощем й згубившись десь там, під ногами. У темряві.
– Маєш куди піти? Чого ти тут сама? Хто ти?! – майже кричав у запалі.
Подумав спочатку, що дівчина – побита сутенером хвойда, чи ще якась курва, яких у їх божевільному місті, певно, більше навіть, ніж нормальних жінок, але збагнув, що це не так. Не знався з подібною публікою, та чомусь упевнено заперечив цим недовірливим своїм думкам.
Тут було інше. З нею щось трапилось. Біда лише, що вперто не хотіла із ним говорити і взагалі не озивалася. Час минав, а вона все стояла. Похнюплена, заплакана і замурзана, немов мара.
Привид серед ночі... Ще насниться завтра – подумав і вже збирався йти. Аж раптом дівчина щось сказала. Що саме – не розчув через зливу.
– Що кажеш?
Але та знову замовкла. Йому увірвався терпець.
– Я йду вже, – кинув, прощаючись, і розвернувся, щоб йти, коли незнайомка сіпнула його за рукав.
Зрозумів: вона хоче піти за ним. Та не може ж він прийти із нею додому! Що, як вона хвора чи ще щось? Що він робитиме з нею, коли прокинеться завтра?
Але ж і живе він сам, і не хвора вона, а якась спустошена, і не треба завтра нічого робити, бо немає на завтра ніяких справ і можна просидіти вдома хоч би й до ночі. До університету би все одно не пішов...
На злодійку не скидається. Не може бути, щоб обікрала його та й втекла. Але ж і красти у нього нема чого! Самі лише голі стіни та кілька шаф, завалених до самої стелі усяким домашнім мотлохом.
– Ходімо до мене. Переночуєш, помиєшся... а поговоримо завтра. Ходімо.
І, не оглядаючись, пішов геть.
За мить за спиною почувся цокіт черевичків на високих підборах, який вказував на те, що дівчина все ж рушила за ним слідом.
Спотикалася на кожному кроці. Двічі упала та так і лишалася сидіти на мокрому камінні, доки не підходив і не помагав їй підвестися. Її можна було зрозуміти: він і сам ледве тримався на ногах.
Ближче до центру дорогою траплялись ще ліхтарі, а вже далі, за старим вірменським цвинтарем і зруйнованою церквою, що виглядала швидше прихистком нечистого, а не святого, духу, ліхтарі пощезали, або були давно розбиті, тому далі як на крок у темряві не можна було нічого розгледіти.
Зайшовши до під’їзду, взяв її за руку і потягнув за собою сходами вгору, обережно ступаючи кожен крок. Якщо на вулиці було ще хоч трохи видно, в будинку темрява не лишала очам жодного шансу що-небудь побачити. Той, хто послизнувся тепер на сходах, мав би мільйон шансів в одну мить скрутити собі в’язи.
– Зажди, – попередив він, намацавши двері. – Я відчиню...
Поліз до кишені за ключем. Діставши, впустив ключ на землю і злісно виматюкався. Потому присів напочіпки і став обшарювати руками холодну бетонну підлогу. Не тільки холодну, але й брудну, бо ще від часу як будинок було збудовано, нікому й на думку не спадало тут прибирати.
Ключі відкотилися вбік, лежали аж під стіною і знайти їх коштувало чималих зусиль. Дівчина стояла так тихо, що в темряві здавалось, ніби її і немає зовсім, ніби то вона йому привиділась, а тепер щезла з-перед очей і лишилась десь там, у відмерзлій на холоді пам’яті, що, як і сам він, була напідпитку.
– Заходь...
Засвітилося світло. Тепер мав змогу добре її роздивитися. Стояла, опустивши додолу очі й мовчала. Не роззувалася, не роздягалася, нічого не просила. Мовчала та й годі.
– Тобі слід роздягнутись, – торкнувся її кінчиками пальців. – Інакше впрієш... Розумієш? Агов?!
Жодної реакції. Очі так само дивляться вниз.
Не витримав і сам зняв із неї дублянку, посадив на стілець і поміг роззутися. Черевички були мокрі наскрізь, а ноги такі холодні, що, здавалося, вилиті зсередини кригою.
– Е-е, так нікуди не годиться... Захворієш ще. Тобі потрібно до ванної: розпаритись і зігрітись, а ще краще – випити чогось на додачу... Чуєш, що я кажу? Я допоможу тобі. Давай...
Незнайомка повільно підвела на нього свої сірі очі. Було в них стільки відчаю і втоми, що він зрозумів: вона не має сили що-небудь сама зробити. Не могла навіть руки підвести, коли знімав з неї мокру одежу.
Знову стиха виматюкався, похитав невдоволено головою і заходився коло неї возитися.
Зняв светрик, мокрі штани і шкарпетки. Кинув усе те до тазику, щоб пізніше випрати і висушити. Лишилась у самій лише блузці і трусиках. Сиділа на ліжку, впавши головою на груди і, здавалось, дрімала. Але очі були відкриті, дихала неспокійно й уривчасто, часом схлипувала, сьорбала носом. Тільки тепер відчув, що від неї тхне і зрозумів, що, на додачу до всього, вона ще й добряче п’яна – такий сморід з роту буває тільки після коктейлю з усякої всячини. Не обійшлося без вина і без горілки. Було і ще щось. Здається, тютюн.
На цьому він розуміється добре. Не раз, не два і не десять мав змогу дізнатись на практиці, як то смердить від людини після пиятики.
Та це ще не все. Потрібно змити із неї бруд, добряче розтерти, дати напитися чогось міцного й відразу покласти спати. Тоді вона, може, очуняє. А так... Невідомо, скільки стояла вона під тим деревом. Хвилину, годину, увесь вечір?
Доведеться роздягти. Та й помити теж доведеться... Сама он ворухнутись не може.
Підняв, взяв поперед себе на руки й поніс. Поклав одягнену до ванної, відкрив кран з гарячою водою і аж тоді почав роздягати далі. Хоч як ніяково почувався, не мав іншого виходу – хто б вона не була, дівчину треба було рятувати.
Блузку та ліф кинув до іншої одежі. Стягнув обережно трусики і жахнувся: шкіра в паху, на животі і на ногах була вкрита темними плямами крові, що вже встигли засохнути і запектися.
Від несподіванки аж протверезів.
За мить прийшов до тями і згадав, що вже бачив десь такі самі плями крові на тілі... Зрозумів, що, можливо, вдень вона й справді була ще дівчиною. А тепер... Тепер лише кров і цей погляд, залитий по вінця відчаєм.
Скривавлене тіло, скривавлена молодість, скривавлена її дівочість...
Йому раптом стало її так жаль, що ледь не заплакав.
– Стерво якесь... Познущалося... Вломилося в тебе й покинуло... Знав би – скалічив падлюку...
Вода піднімалась повільно. Булькотіла і парувала, а він все водив обережно мочалкою, змиваючи з неї кров. Не малий вже і знає, як влаштована жінка. І, хоч не подобається йому торкатись її руками без дозволу, та розуміє, що це необхідно.
– Не бійся, дівчинко. Помию тебе, віднесу до ліжка, – говорив, розтираючи тепер задубілі кінцівки. – Зігрієшся, виспишся, видужаєш... – повторював, як молитву.
Води, нарешті, набралося. Підтримуючи голову над водою, обмив обличчя. Чистим воно здалося йому невимовно гарним. Темне волосся, бліда ніжна шкіра, маленька родинка на щоці...
Гаряча вода, здавалось, поступово приводила її до тями, бо вперше за вечір подивилась на нього осмислено. Підтягнулася на руках, сіла у ванні вище. Подумав, що і сама вже може триматися, тому залишив, щоб піти до кімнати перевдягнутись, а заодно і пошукати собі щось поїсти.
Коли йшов до кухні, з ванної кімнати долинули якісь звуки. Стрепенувся і побіг туди, бо боявся, що дівчина може знепритомніти і захлинутися. Зробити ж їй штучне дихання не зумів би.
Прочинив двері і зрозумів.
Вона не захлиналась, просто, розморену у гарячому, її вирвало на підлогу. Раз, другий, третій... Знову стояв над нею і підтримував, схопивши під пахви. Знову довелося її обмивати...
Нарешті, спустивши воду, обтер її рушником і поніс до кімнати, що була одночасно і вітальнею, і спальнею, і кабінетом. Більше в квартирі кімнат не було – лише маленька кухня на вісім квадратних метрів.
Поклав на ліжко, вкрив ковдрою.
Торкнувшись головою подушки, гостя вимкнулась. Настільки миттєво, ніби живилась від батарейок.
Пересвідчився, що вже спить, походив по кімнаті з кутка в куток і пішов вечеряти.
Просякнутий спиртом шлунок виголоднів за цілий день і просив порятунку. Але гаряча їжа, великий глиняний кухоль зеленого чаю і мисочка гречаного меду поволі повертали його до життя.
– Дивна історія, – сказав сам собі і власний голос у тиші здався йому неймовірно гучним. – І як вона там опинилася? І як таке могло з нею статися? Схоже, її зґвалтували. Але одежа ціла, та й плями на руках виявились звичайним брудом. Виходить тоді, – споїли і зґвалтували... Казна-що... Трапляються ж люди. Певно, вузькоокі, або кольорові – он їх скільки наїхало. Скоро не буде місця де й плюнути. Тільки вони вміють так з наших знущатися. Або жиди. Хіба не один чорт?
Жидів не любив найбільше.
Нарешті і сам пішов помився, вдягнув чисту білизну, поставив поруч з ліжком кухля з водою і зібрався лягати. А, оскільки ліжко в хаті було одне, приліг поруч з несподіваною гостею, посунувши її на край.
Дівчина спала міцно і солодко. Як мала дитина.
Зачепив випадково ковдру і на очі потрапила спокуслива прірва чисто вимитого жіночого тіла. Миттю щось недобре майнуло думками, але він тільки струснув головою і викинув з голови непристойні асоціації.
Це вперше у ліжку лежала гола жінка, а він не робив спроб її домогтися.
Маячня.
– Добраніч, – побажав невідомо кому і погасив світло.
Темрява поєдналася з тишею. Десь у сусідньому дворі на смітнику гризлись між собою собаки. Скавчали і гавкали, гавкали і скавчали. Під ці звуки заснув.
Вже засинаючи, згадав, що обіцяв з’явитися наступного дня на роботі, але підводитись і виставляти собі будильника вже не лишилось сили.
Вранці перший Янів погляд впав за вікно. Другий – на ту частину постелі, де лежала звечора незнайомка.
За вікном було сіро, непривітно і, здається, дощило. Дівчина зникла.
Полапав рукою постіль.
Була ще тепла. Виходить, пішла кілька хвилин тому.
Певно, прокинулась, отямилась, засоромилась і втекла. Вранці, на тверезу голову, все здається іншим, ніж буває звечора, коли навколишній світ мерехтить таємниче вогнями і ти линеш їм назустріч наївним нічним метеликом, доки не згоряєш обпечений гострими язиками полум’я.
Було шкода цієї дівчини, а ще хотілось дізнатись, хто вона і що з нею трапилось напередодні.
Тепер шукай її – вітру в полі, голку в скирті; шукай невідомо де. Певно, ніколи більше її не побачить. Хіба вона сама захоче, щоб він її знайшов... Та це навряд чи можливо.
Життя не стоїть на місці. Минуле забувається блискавично. Він і сам не пам’ятає як слід, чим вчора відрізнялося від позавчора. Пам’ятає лише, як на тижні побився дорогою додому з якимсь шахраєм, що, зауваживши його п’яного на вулиці, спробував поцупити гаманця. Від того випадку досі мав синець на вилиці і слід на розбитому кулакові.
Останнім часом в місті стало геть неспокійно.
Побільшало волоцюг, жебраків. Від циган у вихідні та свята теж немає проходу. Вони на вокзалі, у центрі, біля костелу, торговиці, цвинтаря, в крамниці біля Чорної брами, біля ратуші...
Метушаться, брудні й надокучливі, хапають за рукави.
– Дядечку, дайте на хліб! Мама померла!
А мама – за рогом. Скуйовджене нечесане волосся, страшний беззубий рот і виводок менших циганчат, що вчепилися їй в спідницю. Усі голі та босі. У найменшого рвані благенькі сподні коричневі від пояса аж до п’ят. Коли воно милося? Чи не минулого літа в теплій багнюці після дощу?
Завжди було невимовно смішно дивитися поетичні кінофільми про якихось неймовірних циган – гордих, романтичних, верхи на вгодованих конях, з гітарами та скрипками, в крисатих чорних капелюхах, довгих розкішних спідницях й намисті. Режисерів тих фільмів варто б було привести за руку і показати: ось вони, оспівані вами герої, нишпорять в пошуках легкого й безкоштовного життя...
Умився, зварив собі кави і пішов на роботу.
Дощ припинився. В обличчя задував неприємний пронизливий східний вітер. Люди йшли вулицею йому на зустріч, загорнувшись по вуха в коміри верхнього одягу. Знов пригадалось вчора. П’яні посиденьки і незнайомка, яка так незнайомкою і лишилась.
А йому було так цікаво дізнатись, хто вона і що з нею трапилось!
Адже в нього давно вже нікого не було.
Траплялися часом дівчата-ровесниці, з якими вчився колись у школі – обмежені тупоголові дурепи з тирсою замість мізків – але відчував до них таку відразу, що надовго його не вистачало.
На роль коханої дівчини ці тимчасові подруги не годилися. Всі вони жили мріями про вдале заміжжя і не бачили себе в обіймах самотнього дивака, мовчазного й похмурого в свої двадцять років.
Відчував себе затиснутим у лещата міщанства, обридливої звичаєвості провінційної публіки, цих дрібних забобон і дурноголових переконань, з якими так важко жити. Прагнув нового життя у великому місті, прагнув нових знайомств і нових відчуттів, прагнув свободи для себе і диких своїх думок.
Саме тому плентався тепер на роботу, яку щиро ненавидів. Робота давала достатньо коштів, щоб можна було відкладати щомісяця невелику суму на переїзд.
– Доброго ранку! – всміхався лагідно у вестибулі пикатій бабі-вахтерці, пліткарці і підлабузниці, що не раз обмовляла його перед колегами.
– Доброго ранку! – тис міцно долоню замісникові директора, який ще минулого тижня говорив шефові, коли Ян стояв у нього за спиною, що хлопець недостатньо кваліфіковано справляється з обов’язками і його було би варто звільнити.
– Доброго ранку! – вітав нещирих своїх колег, які заплющували очі і бачили його на вулиці босого й без копійки.
Така робота втомлювала, виснажувала і спустошувала. Тому у вихідні спав по п’ятнадцять годин на добу, а оселю залишав тільки щоб втопити свій сум у кухлі густого чорного пива чи склянці червоної, ніби кров, “Ізабелли”.
Після роботи йшов на високу скелю над річкою і довго дивився вниз.
Сутеніло. В темряві нової ночі було чутно, як шумить десь далеко внизу швидка течія ріки.
“Янеку-Янеку, бісів ти сину... Хіба про таке життя ти мріяв?” – думав, опустивши голову, чи сховавши її між колін.
Сідав, підібгавши під себе поли пальта, на великий шматок граніту і слухав, як плаче вітер. Голі віти дерев колихались мокрими привидами над головою. Як тієї ночі, коли побачив незнайому дівчину під дощем.
Знову і знову намагався пригадати подробиці тієї зустрічі, відновлював в пам’яті риси її обличчя. Але риси щораз більше стиралися, розчинялися в просторі пам’яті, як у олії.
Зітхав сумно і йшов додому. Або тинявся без діла вулицями. Або заходив до приятелів на Заріччя. Разом вони йшли за пляшкою, а потім стояли десь, сховавшись від вітру, і жадібно пили великими ковтками солодку п’янку отруту дешевого вина з крамнички.
