Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2594
Творів: 47233
Рецензій: 91941

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Казка

Приблуда і Сонцеві діти

© Настя Мельниченко, 01-08-2007
Маленька дівчинка не пам’ятала своїх маму і тата. Ні голосу, ні вигляду, ні навіть жодного образу з раннього дитинства. Однак вона любила їх і дуже-дуже чекала.
Вона не мала свого помешкання, і жила у картонній коробці за овочевим магазином. Аби дощі не мочили коробку, дівчинка накрила її шифериною. А ще проробила маленьку дірочку під самим верхом, аби туди потрапляв промінчик сонця і освічував її жебрацьке помешкання. Коробка була такою тісною, що дівчинка ледь поміщалася в ній, звернувшись калачиком. А попід стінкою тулилися її найдорожчі скарби: кольорові скельця від пляшок, заокруглені камінці та мушлі, привезені сином тьоті Зіни з моря, пляшка з водою, у якій колись жив мальок рибки, поки не вмер... Щоранку маленька дівчинка прокидалася від того, що різнокольорові іскринки світла гралися на її повіках – це промінчик сонця залітав у кольорові скельця і розбризкував старою і похмурою коробкою розсипи синіх, зелених, жовтих та червоних фарб, оживлених сонцем.
Маленька дівчинка не знала, як її звати, але звикла, що її кличуть Приблудою. Хтось гукав до неї із злістю, хтось – із жалістю, але з часом незвичне ім’я прижилося, і дівчинка вже сама почала себе так називати.
Того дня вечір не склався. Приблуда вийшла пошукати чогось поїсти на ринок, але старий і товстий сторож у засаленій брудно-зеленій куртці, яку він не знімав ні влітку, ні взимку, прогнав її геть. Тьотя Зіна, продавщиця з овочевого, єдина добра душа, яка завжди приберігала для Приблуди чогось смачненького, сьогодні не працювала – замість неї за прилавком стояла тьотя Лариса, із білими буклями та яскраво-синіми повіками, яка накричала на дівчинку: “Ану йди геть! Поприманювала та Зіна всяку погань, а потім не встигнеш озирнутися, а воно в тебе гаманець поцупить чи консерву вкраде! Та ще й клієнтів своїм смородом розлякує!”
Приблуді стало дуже прикро від таких слів. У животі стислося від голоду й образи, і дівчинці нічого не лишалося, як знову їсти пасльонове “варення”. Вона назбирала у консервну банку ягідки пасльону і зварила їх над багаттям – ото й вся вечеря. У животі скрутило від такої їжі, але вже за десять хвилин голод відступив. І дівчинка посміхнулася.  
Її невеличке південне містечко готувалося до сну. Люди бігли по домівках, не звертаючи уваги на замурзану маленьку дівчинку, яка брела довгими рядами продуктових яток, заповнених м’ясом, рибою, качанами кукурудзи, капустинами та помідорами вдень, а зараз самотніми і кострубатими, наче кістяки доісторичних тварин. Дівчинка вишукувала щось хороше – а раптом пощастить? Під магазинами кричали п’яні. Огрядні тітки у бігудях поливали палісадники, під вікнами вилежувалися коти. Дівчинка пішки добрела до вокзалу і сіла відпочити на лавку – вона знала, що у неї дуже мало часу, доки її не прожене звідси дядько-міліціонер, бо бездомним нічого було робити у залі очікування, для них сюди вхід був закритий, навіть тієї зими, коли кості зводило болем від страшенного морозу. Але дівчинка, попри страх бути прогнаною, дуже любила вокзали. Це було місце, де у людях найчастіше прокидалося найкраще: щира радість від зустрічі із рідними та коханими, котрі, зморені важкою дорогою, виходили з потягів; передчуття дивовижних пригод у незнайомих містах; сподівання, пошук, мрії, спокій...
Приблуда зачаровано спостерігала за людьми, а поруч присів старий бездомний собака. Якась тітка, що їла бутерброд з ковбасою, зиркнула на собаку та кинула йому шматок м’яса. Пес зловив шматок на льоту і вмить проковтнув. “Бідна голодна тваринка, мучишся тут!” – сплеснула руками тітка, і, похитавши головою, пішла до своїх. Дівчинка перезирнулася з собакою, важко зітхнула і побрела додому. Вона вже звикла, що люди частіше жаліють собак та котів, ніж брудних бомжів та безпритульників.
Заснула дівчинка одразу. Спала, спала, спала, а ранок все ніяк не наступав. Зрештою прокинулася і кліпнула очима в темряву. Дивно, подумалося їй, стільки сплю, а ніч не закінчується.
Приблуда ще трішки полежала у темряві, аж раптом почула, що надворі щось дивне відбувається. Тупотіння ніг, крики, вереск, рев моторів, грюкання дверей. Дівчинка висунула з коробки заспану голову – по двору сновигали людські тіні і у повітрі відчувався присмак страху. Приблуда виповзла, обтрусила платтячко і побігла до магазина – а раптом тьотя Зіна вже там? Тьотя Зіна і справді стояла біля входу до овочевого, руками нервово перебирала стару білу сумочку, а очі так і виблискували страхом у темряві, підсвічені яскравими вікнами. Тьотя Зіна дивилася просто перед собою, на великого годинника, установленого перед магазином. Туди глянула і Приблуда – і обімліла: 11 година ранку!
Нічого не зрозумівши, дівчинка побігла до своєї знайомої продавщиці, але та, здавалося, втратила дар мови, і тільки дрібна дрож била її велике тіло. Під пахвами розповзлися дві темні плями поту.
- Сонце... Сонце зникло... – враз вимовила вона, цокотячи зубами.

Так земля втратила своє сонце.

Навколо сновигали тіні, світло у всіх вікнах горіло. У паніці люди бігли хто-куди, рятуючись від страху: тьотя Зіна притискалася спиною до дверей рідного магазина, двірники тремтіли у своїх будках, і всі собаки вили від страху на небо. Приблуді теж стало страшно, і вона побігла до своєї коробки. Коли ж вона залізла до середини, то побачила на дальній стінці маленьку світлу плямку, яка мерехтіла, наче від холоду. Дівчинка підставила долоньку, і плямка шугонула просто туди, зігрівши зблідлі пальчики теплом. Приблуда одразу ж впізнала свого старого знайомого – це був маленький промінчик сонця, той самий, який будив дівчинку щоранку.
- Що ти тут робиш? – вигукнула Приблуда, на мить забувши про страх, - Де твоя мама?
Хіба бувають промінчики сонця без сонця? Хтозна. Напевно, цей, як завжди загравшись, заліз до Приблуди у коробку і не помітив, як загубився. А тепер не може знайти дорогу додому.
- Я теж не маю дому, - зітхнула дівчинка. - Так що поки живи тут. А мама твоя обов’язково з’явиться! Бо як же так? Хіба може Сонце покинути наше місто і нашу землю? Як же ми без нього житимемо? Адже не буде видно, куди йти і що робити! Це зовсім не цікаво – жити навпомацки.
Але промінчик нічого не відповів.
Тоді дівчинка обхопила коліна руками і почала чекати. Чекала вона дуже довго, інколи провалюючись в сон, а інколи плачучи, але сонце не поверталося. Тонкі стінки картонної коробки та уламок хвилястої шиферини рятували її від вітру та дощу, але не могли вберегти від коловороту звуків знадвору: пострілів, виття сирен, скавуління собак, сварок та криків. І чим довше дівчинка сиділа, тим страшніше їй робилося, і тим міцніше вона обхоплювала коліна руками і глибше ховала голову в плечі.
З гучномовців долинали обривки фраз, значення яких дівчинка не дочувала; від брязкоту розбитого скла, здавалося, небо розкололося навпіл. І Приблуда подумала, що Сонце, певно, не знає, де шукати свою дитину, і що потрібно обов’язково повернути Сонцю маленьку плямку світла. При чому ні в якому разі не можна зволікати! Адже промінчик – Приблуда нарешті це помітила – з плином часу ставав все слабшим та більш блідим, невиразним. Напевно, йому теж не подобалося жити у тісній коробці у галасливому темному місті.
І тоді Приблуда виповзла надвір, і, пошаторивши руками, знайшла жерстяну банку. Туди обережно поклала промінчик і ретельно зав’язала ряднинкою. І вирушила в дорогу.

...Як же перемінився світ за ці дні! Люди гасали вулицями, мов здичавілі. Їхні обличчя були перекошені, а очі шалено бігали. Вони вчиняли грабунки, руйнували ятки та били вікна. Вулицями мчали автомобілі, безцільно кружляючи. У темряві лунали постріли та чулися верески, і дівчинка, притиснувши банку до грудей, зірвалася на біг. Вона бігла швидко-швидко, так швидко, що навіть вітер не міг угнатися за нею, і спинилася лише тоді, коли Місто лишилося за спиною. І тоді дівчинка роззирнулася та замислилась – куди ж іти? Де шукати Сонце? Вона навіть запитала про це у промінчика, але він мовчав, і лише мляво здригнувся.
Приблуда подумала, що раз Сонце щодня мандрує небом, значить і дім його має бути десь там. Тільки як дістатися до неба? Дівчинка точно знала, що якщо довго плисти морем, то рано чи пізно допливеш до того місця, де вода та небо взялися за руки. Тільки плавати Приблуда не уміла. Ще можна було вилізти на найвищу гору, а звідти вже забратися на небо, але де шукати тих гір, дівчинка не знала. І тому пішла навмання.
Чи довго вона йшла, чи не довго, може день, а може й місяць, тільки ноги її вже оббилися в кров та зводило з болю, а у голові паморочилося від голоду. Коли йти було вже геть зовсім тяжко, дівчинка трохи піднімала кришку бляшанки і подовгу дивилася на сонячну краплинку. Світло робило її радісною, надихало і заспокоювало, і думаючи про те, що скоро вона допоможе маленькому другові, котрий стільки разів дарував їй радість сонячними ранками, вселяючи в її змучене серденько тепло та спокій... Тільки з кожним днем сонячний промінчик ставав дедалі слабшим і тьмянішим, і Приблуда розуміла, що треба поспішати.
На своєму шляху дівчинка зустрічала міста. Вона рада була б обходити їх десятою дорогою, але стомлені ноги самі несли її у плетиво асфальтових доріг у надії знайти щось поїсти. Зазвичай сподівання справджувалися – у містах творилося таке, що знайти шматочок чогось поживного не було складно. Люди вчиняли грабунки, руйнували магазини, підпалювали машини та валили стовпи. Неначе всіх враз охопило якесь божевілля!.. Але дівчинка не дивувалася, бо вона й так ніколи не могла пояснити собі деякої людської поведінки. То чому вражатися зараз?
Одного разу, блукаючи руїнами колись багатого ринку та збираючи собі чогось поживного до пакунку, дівчинка замало не перечепилася в темряві через собаку. І нічого дивного – собака був темний і волохатий, об такого хоч не хоч – а спіткнешся!
Собака заскавучав жалібно-жалібно, дівчинка сіла поруч з ним і погладила його велику кудлату голову. Собака вткнувся носом їй у живіт, а потім враз почав вилизувати свою лапу. Дівчинка глянула на лапу, і у темряві побачила на ній темні плями. Провела рукою – аж вона вся липка і порвана, і тут тільки Приблуда зрозуміла, що собака тяжко ранений!
- Хто ж тебе так? – запитала вона. – Певно, це ці злі люди, котрі біжать, не помічаючи куди, і все трощать, не переймаючись що!
Приблуда не хотіла лишати ось так скаліченого собаку. За мить вона вже вигадала вихід – десь між торговими рядами знайшла листки капусти, а потім порвала своє платтячко на смужки тканини, і, міцно притиснувши капустяні листки до лапи, обв’язала її імпровізованим бинтом. А потім змусила собаку переповзти у закапелок, подалі від дороги – аби ніхто не скалічив її знову. Та ще й знайшла води і напоїла пса.
- Я б тебе виходила, мила собачко! Але мушу бігти. Ти будеш жива та здорова, а у мене в руках помирає маленький промінчик світла, якому так важко без мами! Як тільки я відшукаю моєму сонячному другові батьків, то одразу повернуся до тебе, аби перевірити, як ти!
І Приблуда пішла далі. Вона проминала міста за містами, села за селами, і вже ледве йшла, а високих гір все не було і не було. Одного разу, перепочиваючи у якомусь місті, дівчинка геть зовсім втратила надію. Вона відкрила бляшанку і з сумом глянула на сонячний промінчик. Він вже був таким слабким, що його світло заледве змогло лизнути її щоку. Промінчик помирав.
- Бідний, бідний мій друже! Боюся, що не знайдемо ми з тобою високих-високих гір і не зможемо дістатися до твоєї мами-Сонця. Можливо, ти хочеш їсти? Що їдять сонячні промінчики? Чи ти хочеш пити? Але я не думаю, що моя вода якось врятує тебе...
Дівчинка навіть крапнула кілька краплинок у бляшанку, але сонячна плямка навіть не ворухнулася.
Приблуда так заговорилася із промінчиком, що зовсім не чула, як хтось став за її спиною і зазирнув їй через плече. А схаменулася лише тоді, як у нічній темряві пролунав крик:
- Тримайте дівчисько! У неї в руках сонце!
І враз метушня міста припинилася, а тіні, що сновигали між будинками та деревами, завмерли. І Приблуда побачила навколо себе сотні очей, ціле коло жадібних, жорстоких очей, і це коло звужувалося, і гул у ньому наростав, і чулося шаркотіння підошов.
Зволікати часу не було, і дівчинка, для якої тікати від людей не було в новину, дременула геть, прорвавши людську стіну. Десятки рук вчепилися їй у коси та залишок платтячка, розірвавши його на шматки. Але попри голод Приблуда мала прудкі ноги, і була худа та гнучка, мов в’юн, і тому прорвалася крізь людей та побігла вперед, у темряву. А з відкритої бляшанки мерехтливою  плямою ледь світився шматочок сонця, підбадьорюючи дівчинку своїм теплом.
Швидше, швидше, швидше! Люди бігли за дівчинкою, і вона не чула їхніх криків, а чула лиш гудіння у вухах. З закавулків та чорних пащ дверних пройм виходили нові і нові люди, і не бачили нічого, крім шматочка сонця у чиїхось руках, і вони хотіли володіти тим сонцем, найостаннішим сонцем на землі. Дівчинка видавалася їм злодійкою, скупердяйкою, якій вдалося вхопити найцінніший скарб.
Але сили почали покидати Приблуду. Вона все життя жила впроголодь, а останні дні взагалі майже нічого не їла, і ноги її почали підкошуватися від втоми, а дихання уривалося, розриваючи легені болем. Тупіт чувся все ближче і ближче, їй здавалося, що вона відчуває гаряче дихання переслідувачів у себе на потилиці. Приблуда ні про що не думала, але страх її був величезний, ніби вона безмовно знала те, що її розірвуть на тисячі тисяч шматків, варто їй тільки зробити хоча б одну помилку – перечепитися, затриматися хоч на секунду, хоч на мить...
І тут величезна тінь виринула прямо на неї. Дівчинка хотіла закричати, але тінь, важко гупаючи ногами по землі, не зробила Приблуді нічого лихого, хоча могла б це зробити вже сто разів, бо бігла легко і швидко.
- Сідай мені на спину! – почувся глибокий грудний голос, і враз жовтувате світло вуличного ліхтаря вирвало з темряви кудлатого писка великого чорного пса.
На роздуми часу не було. Дівчинка на бігу заскочила собаці на спину і вчепилася руками у загривок, а пес, весело гавкнувши, рвонув вперед. Куди було людям вгнатися за собакою! Їм лишалося тільки безсило кричати і розмахувати руками, але догнати втікачів не міг ніхто.
Відірвавшись від погоні, Собака став і, зазирнувши собі за спину, сказав рваною мовою, наче прогавкав:
- Ти врятувала мене, була доброю до мене. А добрим людям завжди добро повертається. Я довезу тебе до високих-високих гір, аби ти змогла врятувати свого друга!
Приблуда нічого не відповіла, а лише міцно-міцно обійняла собаку за шию, вдихнувши запах собачої шкури. Вона притиснулася і заплакала. Хіба сподівалася дівчинка на таку неоціненну поміч?
А пес мчав швидше од вітру. Він, здавалося, ледь торкався лапами землі, проносився над верхів’ями духмяних трав, минав міста та села так швидко, що вони змінювалися, наче декорації. І ось вже зовсім скоро подорожні добралися до підніжжя високих-високих гір. І сіли перепочити.
Собака одразу занурив морду у прохолодну воду гірського струмочка, напився і скупався, аби струсити з лап та шерсті втому довгої дороги. Дівчинка геть зовсім змерзла без одягу та сонця, але кріпилася. Їй паморочилося в голові від голоду та виснаження, але один лише погляд на чорних велетнів, що височіли на фоні темно-синього неба, надавав їй снаги.
Раптом Приблуда почула, як щось шарудить у кущах. Вона злякалася, що це може бути вовк, і кинулася до Собаки. Але Собака, втягнувши носом повітря, сказав, що це зовсім на вовк, а великий-великий птах.
Приблуді стало цікаво, і вона одразу ж полізла у темінь кущів. Там справді сидів великий птах, роззявивши дзьоба та звісивши голову. Сили покидали його.
- Що трапилося? - запитала дівчинка.
Птах спершу не відповів – звірі не мають звички говорити з людьми, і лиш коли справді їм довіряють, то тоді порушують мовчанку. Однак скоро до кущів підійшов і Собака, і, вочевидь, сказав щось птахові на нечутній людям мові, і птах відповів:
- Темрява спустилася на світ. Я літав високо в небі, під сонцем, і мій гострий зір розрізняв на далекій землі кожну комашку, кожну травинку. А тепер сонце пішло, і я не можу знайти собі їжі, бо нічого не бачу у цій темряві. Вимушений конати тут, на землі, хоча завжди мріяв померти в небі. Життя моє скінчилося.
Дівчинці стало страшенно шкода птаха.
- Не сумуй! Сонце обов’язково повернеться, а якщо ти зараз помреш, то не побачиш більше його! У мене лишилося трохи їжі, - і дівчинка розгорнула маленький пакунок, у який позбирала недоїдків ще у останньому місті, - візьми їх, підживися, і ні в якому разі не думай про смерть! Адже доки ти живий, ти ще все можеш змінити!
І Приблуда лишила перед птахом свій пакунок, лишившись зовсім без їжі. Але тоді вона про те не думала, вона лиш бачила, як тяжко і боляче птахові, котрий став зовсім безпомічним на землі, на яку спустилася вічна ніч.
Собака лиш похитав головою. Дівчинка зазирнула у бляшанку і побачила, що ще зовсім трішки – і маленький промінчик зовсім погасне. Його вже ледь можна було розрізнити на дні банки. А тому треба було поспішати, якомога швидше відшукати Сонце! І вона залізла на спину Собаці, але... Впала на землю. Бо руки її були надто слабкі, аби міцно триматися. І тоді Собака знайшов довгу та тонку лозу, і дівчинка прив’язалася до його спини, і пес помчав у гори.
Чи довго біг він, чи ні, але гори ставали дедалі крутішими, а сили покидали Собаку. Він не міг долати важкі сходи скель, не міг легко перескакувати провалля, і кожен його крок міг стати останнім. Собака спинився і завив у безсиллі. З ним заплакала і Приблуда.
Вона злізла з його спини і пригорнула до себе, гладила йому голову і цілувала носа, але ніяк допомогти ні змученій тварині, ні собі не могла.
Аж раптом почулися важкі змахи крил. Велика тінь закрила небо. А потім зовсім поруч з подорожніми спустився той самий птах, якого вони лишили внизу. Тільки тепер він видавався воістину величезним і грізним.
Птах сказав:
- Я Небесний Орел, своїми крилами підпираю небо. Ви врятували мене, і не думайте, що я, осліпнувши, не бачив, як ви віддали мені останню їжу, будучи ледь живі від голоду та втоми. Ми, птахи небес, не забуваємо цього. Чим можу віддячити я вам?
Дівчинка протягнула орлові маленьку бляшанку із промінчиком.
- У цій бляшанці живе дитина Сонечка. Вона помирає без своєї мами. Я знаю цей промінчик дуже давно, не раз і не два він ставав мені кращою утіхою у найважчі дні. Тому я не могла полишити його вмирати у темряві, і вирішила віднести до Сонця. Але часу майже не лишилося. Промінчик мій ще трішки – і згасне. Ти маєш сильні крила, ти летиш швидко, наче стріла. Віднеси промінчика до мами, бо мені це вже не під силу...
І Собака тихо гавкнув,  підтверджуючи її слова.
- Сам я не полечу, - відповів Орел, - але тебе понесу. Сідай мені на спину. Я засліплений темрявою, але знаю шлях до небесних палаців. Шлях один – вгору. Полетіли!
Дівчинка погладила свого друга-Собаку, подякувала йому, а потім забралася на спину Орлові, міцно прив’язавшись. Орел розправив величезні крила, змахнув ними, піднімаючи вітер, і тяжко знявся у повітря. Вони полетіли.
...Пронизливий холод проймав Приблуду до самих кісток, і вона ще міцніше притискала до грудей бляшанку, де ще ледь жеврів промінчик. “Швидше, швидше...” – подумки благала вона, і Орел, здавалося, відчував її думки. За деякий час дівчинці здалося, наче над її головою висить важка чорна стеля.
- Любий орле, я не знала, що небо – це наче дах для нашої землі!
Орел трусонув головою:
- Це не дах, людино, це важка грозова хмара. Вона така важка і така чорна, що жоден промінь сонця не пройде крізь неї. Вона така велика, що на безліч днів лету у будь-якому керунку не буде їй кінця і краю. Це прислужниця Сонця –  вочевидь, наше світило не хоче більше посилати на землю свою благодать!  
- І що ж нам тепер робити, як потрапити до Сонця? – занепокоїлася дівчинка.
- Не хвилюйся, - сказав Орел, - я пролітав крізь хмари, це буде важко, але ми впораємося!
І розітнув крильми чорну масу хмарини.
Дівчинці перехопило подих. Їй забракло дихання, а тіло затрусило від дикого холоду та вологи. Вона міцно притиснулася до спини Орла, і їй здалося, що вона чує, як тяжко калатає його серце. Раптом зусібіч посипалися блискавки, вони розтинали в’язкий туман хмари і грозилися вбити впертих подорожніх.
- Будь ласка, будь ласка... – шепотіла дівчинка. – Змилостивтеся над нами, ми такий шлях пройшли! Ми не можемо просто так залишити цей крихітний промінчик померти!
Блискавки шугали там близько, що дівчинка відчула запах горілого пір’я. При черговому спалахові вона побачила очі Орла – він був на грані божевілля від страху, але вперто летів вгору. Кінчики пір’їн на його крилах обвуглились. Скоро птах геть зовсім промок, кожен змах крил став для нього випробуванням, ціна якому була життя. Здавалося, кожна наступна блискавка уб’є їх, і дівчинка, піднявши вгору тонку білу руку із потворною іржавою бляшанкою, благала блискавки пожаліти їх і не губити лише за кілька кроків до мети...
І раптом темрява, холод, блискавки та мряка скінчилися. Очі засліпило таким яскравим світлом, що Орел збився з лету. Він склав крила і тяжко впав на хмару. З нього скотилася і дівчинка. Вона обійняла його за шию і тремтіла. Але світло не спалило їх, а хмара пружно тримала на своїй спині.
- Далі я не піду, - хрипло сказав Орел. – Мої крила геть мокрі, мої очі засліплені. Я мушу відпочити. Йди, людино, сама. Ми з тобою у Сонячній країні, тут хмарини – це дороги, веселки – це дерева та квіти, а дощ – мов квітковий нектар. Йди, шукай Сонце, рятуй свого друга...
Дівчинка повільно розплющила очі, які вже відвикли від світла. Вона роззирнулася. Високо над собою побачила прекрасний сяючий палац, який стояв на великій хмарині. Що один край хмарини був рожево-жовтий, свіжий та ясний, наче світанок. Що другий був криваво-червоний і важкий, наче захід сонця. І лише палац сяяв золотом літнього полуденного сонця.
До хмарини вели широкі веселкові сходи. Обабіч тих сходів сиділи сонячні діти і гралися у сонячні іграшки. Вони з подивом відкривали рота на гостю і проводжали її очима.
Сходи були високими і крутими, і враз Приблуда зрозуміла, що їй забракне сил піднятися до палацу. Ноги зовсім не тримали її, були наче чужі – неповороткі, застиглі. І тоді дівчинка поповзла, чіпляючись за кожен виступ і переживаючи кожну подолану сходинку, наче перемогу.
Хмарина, підбита зі свого східного краю рожево-золотавим, обвіяла дівчинку прохолодним передсвітанковим вітерцем. Але чим далі просувалася дівчинка, тим спекотніше їй ставало, тим більше сліпило очі. Однак Приблуда вже була така стомлена, така змучена, що майже нічого не розуміла. Напівпритомна, вона просувалася вперед. Аж доки не потрапила до сонячного палацу.
- Що робить тут ця людська дитина?! – прогримів грізно голос, луною відбившись від стін.
Приблуда звела очі і побачила ясну пані у золотому вбранні. Та пані була не молодою і не старою, очі її сяяли білим, волосся хвилями спадало аж до самої землі. Навколо пані тулилися маленькі діточки, ховалися за неї, налякано визирали.
- Хто пустив її сюди, у цю золоту світлицю? Хіба не наказано було Грозовій Хмарі навічно заховати від людей сонце? Хіба не наказано було блискавкам-громовицям убити кожного, хто посміє посунутися у цю височінь? Ти, людська дитино, не смієш приходити сюди!
Дівчинка лежала на землі, уткнувшись носом у білу підлогу. Вона мала сили тільки на те, щоб відкупорити бляшанку. Маленька плямка світла, котра виглядала майже темною на тлі величі та сяйва небесних покоїв, викотилася на підлогу. І почала яскравішати, розростатися, пульсувати, аж доки не обернулася на різнобарвний сонячний згусток. Пані Сонце аж скрикнула від несподіванки, а маленькі діточки поховалися хто куди. Аж нарешті із осяйного шару вийшов маленький хлопчик, вродливий і чистий. Кожна частинка його шкіри сяяла дивним світлом, волосся переливалося сріблястим димом, а ясні очі містили в собі два блакитних шматочки неба. Він кинувся до пані Сонця: “Мамо!” і пані Сонце ніжно-ніжно пригорнула свого синочка. І в ту мить Приблуда побачила, що Сонце зовсім не страшна і не грізна, вона ніжна і любляча – саме така, якою має бути кожна мама.
Маленький сонячний хлопчик щось швидко-швидко зашептав мамі на вушко, тицьнувши пальцем у Приблуду. І доки він говорив, очі пані Сонця стали вологими, і пролилися дощем-сльозами, розбризкуючи безліч маленьких веселочок.
Пані Сонце враз відпустила від себе хлопчика, підійшла до Приблуди і опустилася біля неї, ніжно обнявши. І той дотик був таким, наче плямка сонця впала на щоку.
- Так ось ти яка! – прошепотіла Сонце. – А я думала, що навіки втратила свого синочка, котрий десь загубився на грішній землі. Ще трішки, і він помер би без світла. Він розповів мені про тебе, про твоє життя і про те, що тобі довелося пережити, аби привести його до мене...
І поки пані Сонце говорила до Приблуди, і гладила її личко та волосся, дівчинка відчула, як сили повертаються до неї. Щойно Приблуда змогла встати, вона посміхнулася і засоромлено сказала:
- То я піду... На мене чекає небесний орел, він зовсім знесилів від польоту. А внизу – кудлатий Собака, певно, йому вже так хочеться повернутися додому!
Дівчинка помахала рукою своєму знайомому хлопчику і хотіла було вже йти, як Сонце не втрималася:
- Людська дитино, ти так і підеш звідси?
Приблуда зупинилася і здивовано глянула на Сонце – якою вродливою була ця жінка!
- Я маю поспішати до своїх друзів.
- І ти не попросиш мене повернутися на землю?
Дівчинка стенала плечима:
- Я якось не подумала про це...
- І не попросиш нічого для себе?
Приблуда промовчала, засоромившись. Вона й не думала про винагороду,  а тепер, навіть аби їй сказали забажати чогось, у голові у неї було порожньо – надто багато чого довелося пережити за ці дні!
- Навіщо ж тоді ти подолала такий шлях, аби повернути маленький промінчик до рідної домівки? – сплеснула руками пані Сонце – вона ніяк не могла зрозуміти.
Дівчинка якусь мить подумала. Вона була ще зовсім маленькою, і не вміла як слід висловлювати свої думки. Але, поморщивши носика, сказала:
- Я просто подумала, що найжорстокіше – це позбавити когось любові і турботи. Цьому промінчику було так тяжко без люблячої мами, що я просто не могла все лишити так, як є!
Сонце глянула на дівчинку здивовано:
- Ти хочеш сказати, що для людей хоч щось важить любов?
- Авжеж! – тепер настала черга дивуватися дівчинці. – Якби мені загадали сказати своє най-найбільше бажання, я б загадала, аби мене хоч хтось хоч трішки любив.
На цих словах Приблуда відчула, як по її щоці покотилася сльозинка. І була вона такою чистою, що прозорістю своєю засліпила навіть небесні краплинки дощу.
- І ти б не забажала собі грошей, будинок, гарний одяг? – недовірливо перепитала пані Сонце.
Дівчинка якусь мить серйозно думала, зважувала, а потім розвела руками:
- Коли я знаходжу на вулиці гроші, то не встигну навіть очима кліпнути, як уже їх витратила, при чому на якусь дурничку. Навіщо загадувати щось таке непостійне? Від дощу мене рятує моя коробка, на зиму я утепляю її сіном та листям. Напевно, якби у мене був великий просторий дім, я б боялася б залишити його надовго – а раптом його займуть лихі люди? Адже навіть мою коробку все норовить хтось зайняти! А одежа...
Дівчинка глянула на себе. На ній залишилося хіба що жалюгідне ошмаття.
- Одежа було б непогано, - зітхнула вона. – Бо взимку дуже-дуже холодно. Але якби вибирати між одежею та любов’ю, то я  вибрала б любов.
Пані Сонце заламала руки.
- Я думала, що тим, хто живе на землі, вже давно не потрібна любов. Вони ж тільки те і роблять, що гребуть собі всього – більше, більше, більше! І я вирішила, що раз так, то не заслуговують вони на те, аби я щодня давала їм тепло та турботу. І загородила землю від свого проміння. Але раз на землі живе хоч одна людська істота, яка обирає любов перед усім іншим, то я не маю право лишати її такого щастя. Щастя бачити, як зацвітають дерева. Як підковою підбиває небо веселка. Як на воді плескаються мої діти – сонячні промінці...
Пані Сонце мовчала. До неї повільно сходилися сонячні істоти: маленькі зайчики, дітки-промінці, коні-хмаринки, грайливі веселки. Пані Сонце думала, а Приблуда стояла і не знала, що їй робити – іти чи лишатися? Дівчинці було незручно і трішки лячно.
Тоді Сонце заговорила знову:
- Я боюся кинути своє проміння на землю, бо скільки зла я побачу там! Адже люди чекають на темряву, аби робити свої чорні справи, аби ніхто не бачив того, а навіть якщо і побачить, то щоби ніч сховала багрянець щік... Якщо ще хоч хтось червоніє у цьому світі... Що ж робиться на землі зараз, коли люди вже й не чекають побачити сонце!
Сонце ще трішки подумала, і враз її обличчя стало ще яснішим:
- Послухай, людська дитино! Лишайся тут. Навіщо тобі та земля? Тобі там не місце. Нехай ті вовки перегризуться між собою! Ти не така, як вони – що тобі там робити?
Пані Сонце очікувала, що дівчинка радо пристане на цю пропозицію, але Приблуда ще більше спохмурніла. Адже там, на землі, лишилися ті, кого вона так любила.
- Вибачте, я піду... – прошепотіла вона.
- Але чому?
- Бо там Собака, Орел, тьотя Зіна... Як же так – я сидітиму тут, а вони загинуть там? Я так не можу...
І Приблуда рішуче пішла з палацу геть. І тут вона відчула, як багато дитячих пальчиків вчепилися їй у руки і тримають, не дають іти. Пані Сонце наблизилася до дівчинки і обняла її за плечі. Разом вони спустилися зі сходів і стали на чорну грозову хмарину. І Сонце сказала:
- Хочеш, я покажу тобі той світ, яким ти так дорожиш?!
І вона тупнула ногою. Все задвиготіло, і у тілі важезної хмари враз з’явилася дірка. Та дірка розросталася, ставала все ширшою, і у неї, наче в ополонку, почали стрибати сонячні промінчики. Якусь мить назад вони ще були дітьми, але доки летіли, то оберталися на пучки світла, і відтісняли темряву жовтими плямами, освітлюючи людей та людські справи. Пані Сонце лягла на край хмари, і звісила у дірку голову. Її волосся світлом спадало на дерева та озера, на вулиці та будинки.
- Дивися, дитино, дивися на тих, кого ти так любиш! – звеліла вона.
Приблуда ніколи б з такої висоти не побачила, що робиться на землі, але враз її зір ніби змінився. Варто було їй кудись кинути погляд, як те місце наче наближалося, затягувало дівчинку в себе. І побачила вона таке: спотворені п’яні обличчя; ціпкі руки, що перетягували якусь здобич – вкрадений десь крам –  готові розірвати чи розбити його, аби лише сусіду не дісталося; зблідлі пальці розсовують по кишенях поцуплене; кремезні спини, що схилилися над слабшим, аби до напівсмерті побити його за дрібницю; облиті жиром роти, що похапцем намагають прожувати шматки масної їжі.
Приблуда дивилася на це все і враз...зайшлася реготом! Якою кумедною була ця вся метушня!
- Та то ж не люди! То блазні! Які вони смішні та недолугі, погляньте! – дівчинка тицяла пальцем то туди, то туди. – Вони втратили свою людську подобу, варто було вчути запах наживи! Втративши сонце, їм уже не треба про очі вдавати з себе таких хороших та праведних дядьків та тіток, ось їхнє справжнє обличчя!
- Та й справді, смішні вони! – враз погодилася Сонце. – Гляди: копошаться, б’ються, сваряться, бризкають слиною!.. Хай-но побачать себе збоку!
І на цих словах Сонце змахнула рукою, і хмара розлетілася на мільйони частинок, і дівчинка, певно, впала б, але Сонце міцно схопила її за руку. Вони висіли в небі, а налякані люди, яких так зненацька застало яскраве світло, нажахано роззиралися, і бачили себе збоку: себе, брудних, злих та жадібних. Вони закривали своє обличчя, аби ніхто не встиг його розгледіти, і бігли по закапелках та будинках, немов таргани. А з домів – навпаки – виходили веселі дітки, їхні мами та тата, бабусі та дідусі, коти і собаки – ті, хто лишився Людьми попри все.
- Ти права! – погодилася Сонце. – Тепер я бачу, що це Люди, а то були лише блазні!
І Сонце весело сміялася, і з нею сміялася Приблуда.
Коли Сонце та дівчинка повернулися на велику хмарину з палацом, дівчинка щиро подякувала Сонцеві за все. І не встигла пані Сонце отямитися, як дівчинка прискоком помчала геть – туди, де рожевів заходом інший край хмарини. Там темною цяткою чекав на Приблуду її друг Орел, котрий забрав дівчинку додому.

Приблуда була така стомлена, що плавний політ Небесного Орла зовсім заколисав її, і вона провалилася у глибокий сон.
А прокинулася від того, що сонячні промінчики гралися на її повіках. Яке знайоме та рідне відчуття!
Ще не розплющивши очей, Приблуда розрізнила сині, зелені, червоні іскринки. О, то вона вдома! Вочевидь, Орел доніс її аж сюди! Як чудово!
І дівчинка схопилася.
Але її голова не стукнулася звично об верх картонної коробки. І блискітки проміння не зникли у напівтемряві тісного помешкання. Приблуда остовпіла від несподіванки – вона сиділа у ліжечку, застеленому білими простирадлами. А те ліжечко – хто б міг подумати! – стояло у охайній світлій кімнатці. І все у тій кімнатці було: і письмовий стіл, і книжкова полиця, і купа іграшок, і квіти у глечиках!
Приблуда скочила на ноги і підбігла до великого люстерка на шафі – так, у відображенні була вона і... наче й не вона! Замурзане обличчя було чисто вимитим, волосся білим пухом збилося на голові, на руках та ногах зникли болючі вавки та подряпини. Дівчинка навіть для чогось відтягнула нижню повіку і критично оглянула своє око – але нічого не змінилося.
І тоді вона кинулася геть з кімнати, і сама не встигла отямитися, як опинилась на кухні.
Там стояв стіл, а на столі – молоко і печиво. За столом сидів чоловік та жінка і вони пили чай.
- О, прокинулася соня! – сказав чоловік.
- Доброго ранку, - кивнула жінка. – Он стоять твої пластівці, а он – бутерброди. Тобі чаю чи молока?
Приблуда стояла і не могла ні слова вимовити, ні кроку зробити. Ці добрі люди з кимсь її переплутали! Вона не знала, хто це. Напевно, вони думають, що вона їхня донька, а та десь загубилася і буде сидіти голодна. Треба терміново їм все пояснити.
- Ти чого така налякана? – занепокоєно запитала жінка. – Наснилося щось лихе?
- Ти, Настусю, привчайся вставати раніше. Адже завтра перший день, як іти в школу! – сказав чоловік.
І тут Приблуді всередині наче прорвало невидимий заслін, вона заревіла і, ковтаючи слова, все-все почала розповідати:
- Невже ви не бачите?.. Я не ваша донька!... Ваша донька десь загубилася!.. А я не вона! Я Приблуда! Я піду додому!.. А-а-а...
Чоловік та жінка схопилися зі своїх місць, вони були занепокоєні, просто-таки налякані. Вони кинулися утішати маленьку дівчинку, обіймали її, притискали до серця, гладили по голові:
- Донечко! Що ж тобі таке наснилося? Не лякайся, це ми, твої батьки, і у нас ніколи не було іншої доньки, крім тебе, Настусю! Це все сон, страхіття, забудь про нього! Заспокойся, поїж, дитинко!
Але Приблуда не вгавала ще довго, вона нічого не розуміла. І тут до кухні зайшов великий кудлатий пес. Він виразно глянув на дівчинку, а дівчинка глянула на нього. У собаки була білим бинтом туго перев’язана лапа. Приблуда, нічого не помічаючи, немов сновида вийшла за ним, залишивши чоловіка та жінку занепокоєно радитися про щось на кухні.
- Скажи мені, Собако, де я і що зі мною?.. – жалібно схлипнула вона.
Але Собака мовчав.
- Будь ласка, поговори зі мною! Розкажи! Я прошу тебе.
Але Собака не зронив ні пари з вуст.
І лише коли з очей дівчинки знову бризнули сльози, він тихо буркнув:
- Пс-с! Тільки тихо! Ти ж знаєш, що собаки не розмовляють.
Приблуда образу кинулася до Собаки:
- Рідний мій, поясни, що відбувається?
- Це твої батьки, Настусю. Все, що було у твоєму житті до того – нехай лишиться у твоїй пам’яті як нічне страхіття. Мало хто пам’ятає про те, що було насправді – лише я і кілька твоїх знайомих. Чим скоріше ти сама забудеш, звідки ти і хто ти – тим краще. А в пам’яті цих двох чудових людей, які вже багато років мріяли мати дитинку, є твоє дитинство, твоє перші кроки і перші слова. Вони не знають, хто ти насправді, але люблять тебе більше за життя!
- Але як?..
Собака висолопив язика та підморгнув:
- Це тобі Сонце зробила такий подарунок!

А після обіду дівчинка йшла з мамою по вулиці. Вони несли пакунки з супермаркету, аби наварити вечері. Мама присіла на лавочку у сквері – як же вона любила ці передвечірні години! Поруч, пригорнувшись, сиділа дівчинка – вона ні на секунду не хотіла полишити добру жінку, яка стала її мамою. Парковою доріжкою повільно прогулювалася жінка з сином – її золотаве волосся було зібране на потилиці, а постать випромінювала світло та спокій. І коли жінка з хлопчиком порівнялася з лавкою, на якій сиділа Приблуда, вона враз неначе прозріла – це ж була Сонце зі своїм сином-промінчиком!
Дівчинка схопилася на ноги, але жінка пройшла повз, посміхаючись сама до себе. І лише перед тим, як доріжка мала вильнути за високі паркові дерева, жінка враз зупинилася і обернулась до дівчинки. Підморгнула і весело помахала рукою.



_________
(хотіла написати, зокрема, про те, що для маленької дитини те, що є близьким і зрозумілим (хочу маму!), є куди вагомішим і значнішим за "глобальні" проблеми. Але, як завжди, скотилася на "рятування світу". Фу, це у мене, певно, возрастноє. Це все 'дно, що у 16 пишеться ісключітєльно "о лубві" і "о страданіі"...)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Золотий фонд ГАКу (версія Хижого Птаха)

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Хижий Птах, 09-03-2008

Є плюси і мінуси

© Dariya, 25-10-2007

[ Без назви ]

© ЛБ, 01-08-2007
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.77619004249573 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …