Поїзд відбував о шостій ранку. Лютий місяць. На вулиці холодно і мокро, від того слизько. Вокзал завше зустрічає купою людей. Займаю своє місце і втуплююся в телевізор, показують дурне кіно, маю книжку з міжнародного права, але відтягую той момент, коли загляну в неї. До кінця дороги я так і не прочитала жодного розділу. За вікном проносяться засніжені села, в салоні душно. Мій сусід досить симпатичний хлопець, але байдужий мені, я захоплена думкою лише про нього, того, що мене чекає в кінцевій точці мого маршруту, я розігріта відбитком його голосу у телефонній трубці – тембром, відлунням, що потім ще поночі засиджується у мене в голові окремими фразами. Поправляю волосся, таки хочу сподобатися ще комусь, невгамовна зовсім жіноча натура. Приближення Києва мене дратує і збуджує, пасажири починають одягання і витягування дорожніх сумок з верхніх полиць, кожен з них привертає мою увагу, намагаюся вгадати їхні долі, мету і настрій, то найцікавіше заняття у транспорті. Витягую телефон і дзвоню з попередженням, що вже приближаюся до кінцевої станції. Передчуваю приємність.
Зустрічає мене на вокзалі. Платформи сірі, я завжди боялася залізничних полотнищ, хоча вони мені обіцяли зазвичай чудові миті зустрічей і розставань. Отримую квітку (промінне літо дарує мені з прив’ялим пуп’янком) , яку ми потім обламаємо і поставимо у горнятко з водою. Заходимо до хати (дві малесенькі кімнати, цілком комічне житло, що символізує лишки невмирущої радянщини, навіки монументальної і тісної; зліва від входу кухня, вона ж по сумісництву лазничка, п’ять чи шість квадратних метрів, перший поверх, вікна виходять на людну вулицю, сама стара ванна стоїть якраз навпроти нього і ховається за благою ширмою, отже вечорами прохожі можуть розглядати цікаві картини передсонного миття, в тій же псевдокухонці розміщується комп’ютер на нижній полиці креденса, пивний апарат, стіл, газова плита, холодильник заскладаний лижними кріпленнями, ящик з майстеркою для ремонтних робіт і великий з довгим мундштуком кальян, подарований кимсь, хто побував на Сході).
Ще у вузькому коридорі хрущовської квартири залізничників він мене роздягає. Ми цілуємося так сильно і смачно, ніби намагаємося випити язиками минуле одне з одного. Мій светрик злетів на брудну підлогу холостяцького житла. Його руки мнуть мої сідниці крізь матерію спідниці, колготок і трусиків. Коли я звільнена з полону одягу і сперта до коридорного комоду, дивлюся при тьмяному світлі у кругле дзеркало, нічого не виходить. Місця мало і незручно. Піднімає мене і несе у кімнату. В один мент ліжко розкладене, зіжмакано лежить побіч постіль. Роздягаю його. Дотикаюся гаряче до чоловічого тіла, вдихаю запах і знову забігаю в той світ, де буде солодка твердість між ногами, рух і його руки, які саме гарячково розривають пачечку з презервативом, коли він завершує, то починає шукати входу у мене. Там є кілька таємниць – мені має бути тепло, тому опиняюся в спальнику після того, як кривлю благально губки; спершу треба ввійти в мене пальчиками, тоді я втрачаю контроль і лише крикливо виставляю назовні всі частини свого раю і чекаю. Коли відбувається перша спроба влитися в мене, напружую м’язи і не пускаю його, в цю хвилю в моїй голові вистукує найвища моральна насолода, що приймаю до себе чоловіка і від того хочу затримати момент. Плавно рухається далі. Починаю видавати стогони, вони якось природно вириваються з мого горла і стають частиною задоволення, саме ними озвучую чи мені добре, беру до ротика мочку його вуха. Згадую як вперше була на цьому ж ложі. Тоді втрачала невинність. Мною довго бавилися, при всій своїй вдаваній дорослості я тоді стала маленькою. Я хотіла. Його і плакати. Тоді лежала покірно, широко розкинувши ноги, коли його член приблизився до мене, вся стиснулася і ніяк не хотіла того чужого тіла всередині, було боляче, на простирадлі кров. Але тепер все по-іншому, прагнула відчуття тієї не своєї частини. Моя свідомість розкроювалася. Він натужно рухається, впинаюся нігтиками йому у спину, подряпую, стискаю його сідниці, вони холодні і пружні, свіжі чоловічо - хлоп’ячі, рухливі і хвилюючі. Стишує порухи. Я – зверху, я молода і гола. Юна вершниця. Притискаюся литками до його стегон і повільно сідаю, відчуваю його силу і від того блиск задоволення виростає в моєму мозку великою квіткою чуття, думок більше нема, тільки моя гаряча плоть потривожена іншою плоттю. Мій відрух шалений. Закриваю очі. Відхиляюся. Опираюся руками йому на коліна. Підсуваюся вверх, вверх, вниз, вниз…. Падаю ніби. Лише тримаюся за його ноги. І вже мене десь немає. Стогін палко обпікає мої губи і його вуха. Бере руками мене за сідниці і починає насаджувати мене на свого прутня, я лише інерційно рухаюся, відійшла в галактику тертя і напівмарення, м’язи стискаються. Він перекидає мене животиком на низ, піднімає сідницями вверх, так що голова опиняється нижче них, з останніх сил впираюся руками в узголів’я, простирадло білим шматком біля моєї голови, заголило матерію ліжка. Івась проводить рукою по міжніжжю, лишається вдоволеним надміром вологи і без стуку входить, я скрикую, але він не слухаючи вже вирушає на пошук темряви у моїм лоні. Говорить, що любить його тепло і тугість. Від руху труся грудьми об тканину покривала і зминаю руками подушку. Прутень тисне на якесь ключове місце в просторах моєї солодкої щілини, я виливаюся в стогони, а він нагадує мені трійку коней з картини, репродукцію якої я бачила в сусідів на стіні, напружено рветься дорогою мого міжніжжя. Перевертає мене обличчям до себе. Цілує тривало. Я відповідаю розніжено. Торкається губами черешневих вивершень моїх малих тугих грудей. Я прогинаюся назустріч. Забігає в мене з розмахом, швидко і безжально, рухається безкомпромісно, здригається і я відчуваю, що викидає назовні зі свого нутра білий нектар, нектар життя і гріха.
Сидимо в малесенькій кухні. Сивими клубами розходиться дим пахучих тютюнів, потягуємо крізь довгий мундштук яблучно-цитрусові випари Сходу. З великих навушників пробивається музика, блюзово-джазово, етно-настрій. Чай – хвороба великих міст, зафарбування до недоброї води. Дивлюся йому в очі. Димні поцілунки. За вікном лютий. Суворий Київ загубився в метрополітені, плаче як малий.
***
Чи я коли думала? Чи я коли надіялася у свої п'ятнадцять, що ти такий дорослий (мені видався) колись будеш пестити мене, цілувати мене, любити мене?
Я розмашисто відкрила вхід до намету і висунула туди голову – кумедне видовище, коли я періодично усміхалася, закочувала очі, муркотіла, видивляючись щось у темнім паркім лісі, ти питав, чи не боюся, що хто побачить, я лише весело підмахувала стегнами і хихотіла, бо любилася в сміхові. Спальні мішки геть змокли, ти розтирав руками по моїх грудях пацьорки води, що все скочувалися новими хвилями і зливалися при кінці з твоїми. Пригнув. Поцілував. Вкусила за язика. Розізлився. Поклав мене на спину і розмашисто забіг у мене. Я закрила очі. Одним великим клубочком скотилася чуттями до свого міжніжжя і моя свідомість завмерла, прислухаючись порухам.
****
Зірки над головою. Швидко! Швидко! Ще швидше! Міський загублений парк-ліс, темрявою ховає гарячі тіла. Хоча. Де та схованка? На вершині лисого горба?
Обертаю голову до вогнів і світел міста. Ти і воно, місто. З пару тисяч років тому тут буяло старе капище, криваві жертви іноді скрикували на жертовнім столі. А я скрикую від болісливого задоволення. Сьогодні всі пристрасті для тебе. Верховодиш моїм тілом, грієш в прохолоді. Трава, ожила вчора-позавчора, прим’ята нами.
Далі буде…
