1
Андрій, студент другого курсу одного з київських вузів, вийшов надвір. Приємно бути вдома, тут і повітря чистіше і зорі яскравіші. На щастя, рідне містечко знаходилось зовсім недалеко від столиці, тому їздити можна кожні вихідні. Адже як сидіти в гуртожитку, коли надворі весна... Коли зелене листя, коли теплі ночі, коли всі друзі святкують… Святкують цю ніч, наявність грошей в кишенях і відсутність батьків вдома у колишньої однокласниці.
- Є курить?
- Тримай.
- «Честер»? Ти шо мажор?
- Типа того. Як навчання, сесію здаси?
- Здам, куди дінусь. Не в армію ж іти… А ти, Андрюха, як?
- Нормально.
- Як завжди отримаєш автомати?
- Ніби маю. Знаєш, якщо стільки забашляли за вступ, то треба вже якось вчитись.
Деякий час курили мочки.
- Блін, ну де це Леська ділась, - Андрій подивився на мобільний, - Я виходив, вона взувалась, і вже п'ятнадцять хвилин нема.
- А куди ви зібрались?
- Та вона вдома мала бути о десятій, ти ж її батьків знаєш.
- Да. А ти повернешся?
- Звичайно.
Двері будинку відчинились, і дівчина, стоячи до них спиною, махала комусь рукою.
- Всьо, я пішла, пака. Ага, да… Пака.
- Нарешті, сонце, скільки тебе можна чекати?
- Скільки треба.
Вона посміхнулась, показуючи білі маленькі зубки. На ній були вузькі джинси і зелена маєчка, що відкривала низ живота. Каштанове волосся спадало на плечі, сяяли карі очі.
- Не замерзнеш? - Андрій провів пальцями по оголеній руці.
- Та скільки тут йти, - посмішка не сходила з її обличчя, - Пака, Стас.
- Пака, Леська.
Тримаючись за руки вони йшли темними вулицями, лише зорі і молодий місяць освітлювали шлях. В будинках майже ніде не горіло світло, лише зрідка миготіли телевізори.
За всю дорогу вони не промовили жодного слова. Навіщо псувати таку ніч розмовами…
Чим ближче було до її будинку, тим повільнішими ставали кроки. Нарешті вони зупинились біля хвіртки. Андрій провів рукою по волоссю.
- Я люблю тебе.
- І я люблю тебе.
Губи злились в поцілунку.
Потім вони мовчали і дивились в очі один одному. Його долоні лежали на її талії.
В будинку світилось одне вікно. В сусідньому дворі гавкав пес.
- Будеш іти?
- Не хочу.
- На тебе кричатимуть.
- Ну і шо…
Він притис її до себе. Хотілось розчинитись в її теплі… Хотілось стояти так все життя… Ніжність шкіри… Запах волосся…
- Іди.
- Угу.
Вони не рухались. Нарешті Андрій відпустив її.
- Пака, сонечко.
- Пака, - вона сумно посміхнулась.
- Люблю тебе…
- Знаю, - Леся повернулась, помахала рукою і зникла в дворі.
На столі були тільки об’їдки та брудний посуд, валялись пластикові і скляні стакани й чарки, ряди пляшок з-під горілки, пива, вина стояли на підлозі. Вже зникла добра половина гостей. Одні пішли до бару, інші розлізлись по домах. Але ті хто лишились продовжували гуляти, тепер тут сиділи лише найкращі друзі. «На потім» припасли літру самогону. На початку п’янки, щойно побачили її, всі почали кричати: «Нє, забери, я таке пити не буду! Є нормальна горілка!» Але зараз поява пластикової пляшки всіх порадувала.
Їх сиділо семеро. Математик-КаПеІшник Саня швидко порахував.
- Це буде по 140-150 грам на рило. Скіки тут градусів?
- Шістдесят, - Стас пишався тим, що прихопив з собою самогон.
- Піздєц, - сказав хтось один, але подумали всі.
Андрій сидів в напівсні. Він чув слова, але їхнє значення проходило повз нього. Якщо його про щось запитати, то він зможе відповісти, але автоматично, наче робот.
- Є якийсь запивон?
- Нема. Сходи набери з крана води.
- Запивать водою?!... О, тут ще є трохи «Живчика».
- Давай всю хавку скинем в кілька тарілок, на столі її ще дофіга, якшо пошукать.
- Сігарєти в когось є?
- В цій паці три.
- Посувайте до мене свої чарки.
- Мені зовсім трошки.
- Тобі як всім.
- Налий в стакан запивона.
- Це моя рюмка, твоя – оно.
- Тобі не пофіг?
Вдарились чарки. Андрій вилив її вміст в горлянку і відчув вогонь в собі. Одразу запив і закусив.
На дивані сиділо чотири людини, тому було досить тісно і їх спресувало наче шпроти в банці. Але як то кажуть: «В тєснатє да нє в абідє». Поруч з Андрієм сиділа Оксана – хазяйка будинку. На ній були короткі, дуже короткі, джинсові шорти і замала футболка. Красивою її назвати неможна – кривуваті ноги, надто великій ніс. Але на її користь грали великі груди, і світлий колір волосся, в який вона пофарбувалась, личив їй.
Крізь туман сп’яніння Андрій відчував випадкові доторки і неможна сказати, що це йому не подобались. Його рука випадково впала на її оголену ногу і чомусь лишилась на ній. Він щось прошепотів і якось так сталось, що вуста доторкнулись до її вуха.
Розлили і випили ще.
Руки ставали все нахабнішими.
Розлили і випили ще.
Всім було абсолютно наплювати на всіх. Ніхто нікого не бачив. Вони піднялись і пішли в її кімнату.
2
- Що думаєш робити далі?
Закінчувалось літо. Вони сиділи на березі річки. На щастя повалених гілок тут вистачало і знайти тихе місце не було проблемою. Вода охолола після кількаденних дощів. По небу пливли великі хмари. На пляжі не було жодної людини, рідко хто проходив й парком. Вечоріло.
- Я єбу!, - відповів він.
Вчора Андрій розмовляв з Оксаною. Вона зателефонувала о другій годині, попрохала зустрічі. Не хотілось йти, він взагалі не бажав її бачити. Але пішов. Вони сиділи на лавці в центрі міста і розмовляли. Довго. Коли почався дощ – пішли в кафе і ще годину просиділи за соком. Далі вона сіла на маршрутку й поїхала додому. Андрій пішов до себе, взяв усі наявні гроші й пропив їх насамоті. Відійшовши від похмілля він хотів з кимсь поговорити.
Зараз на березі Дніпра він пив пиво зі Стасом.
- А що тут думати, треба робити аборт. Скільки вже часу?
Андрій мовчав.
- Скільки це минуло… Місяці три. Ще можна?, - Стас запитав сам у себе і через кілька секунд знайшов відповідь.
- Звичайно можна. Ти чуєш? Ти що заснув?
Андрій дивився на лівий берег річки скляними очима.
- Піздєц, тільки з Леськой помирився…
- Не парся. Їй і знати необов’язково. Ксюха зробить аборт «по-тихому» Скільки він коштує?
Стас не очікував відповіді й почухав голову, як робив завжди, коли намагався щось пригадати, або придумати.
- Ну ліки різні… Хабарі… Та пофіг! П’ятсот – найбільше, ну, може шістсот. Вистачить, якщо робити в Києві. Тут неможна, бо все місто знатиме. Гроші я знайду, потім віддаси.
- Аборту не буде, - видавив з себе Андрій.
- Тобто?! - обличчя в Стаса стало таким розгубленим, що здавалось, він просто не розуміє значення почутого, - Ксюха проти? Оце вона ахуєла! Не очікував такого від неї… Та, ладно, ми сусіди, я з нею поговорю…
- Я теж не хочу.
- Хочеш, щоб вона народила?
- Да.
- Ти, дебіл? Поясни мені, ти дебіл?!, - Стас перейшов на крик.
- ЦЕ МОЯ ДИТИНА!
- Ну, ти, сука, мудак! Тобі скільки років?! Роботи нема, житла нема, ніхуя нема!
- ЦЕ МОЯ ДИТИНА!
-Піздєц! Ти розумієш, що ламаєш собі життя?! Вирішив свадьбу гуляти? А потім все життя будеш маятись!
- Ми не одружимось, - Андрій, блідий наче крейда, продовжував дивитись вдалечінь, - я трохи подумав… Продовжуючи навчання, я зможу заробляти 300-400 баксів на місяць. Плюс батьки допомагатимуть, її і мої – всі працюючі.
- Ти на наступну сесію з універу вилетиш.
- З моїми мозгами не вилечу, на трійки точно здам.
- «З твоїми мозгами», треба вже знати що таке прєзіки.
- Не напрягай, без тебе тошно.
Деякий час сиділи мовчки. Андрій вже й не радий, що почав цю розмову спробував закурити, але сірники гаснули один за одним. Врешті-решт він кинув цигарку на землю.
- Погода дебільна.
- Зрозумій, Андрюха, - примітивну спробу перевести розмову на інше, Стас пропустив мимо ушей, - мова не лише про тебе. Да, ти викрутися, питань нема. У тебе на рожі написано – «середній клас», мазда-тройка і літо в Єгипті. Одружишся на Леські… А про Ксюху ти подумав? Вона буде сама. Думаєш з дитиною на руках, вона знайде чоловіка? Ну, нехай, з грошима проблем не буде (хоча це не факт), ти справно даватимеш якийсь процент з зарплати, але треба не тільки гроші. Ти приходитимеш на вихідні з тортиком і іграшками, а все ляже на неї.
- Я все розумію, але вона так хоче, - якусь хвилину Андрій мовчав, - і я теж…
- Піздєц! – Стас глибоко повітря, - Шо горохом об стіну... Говори-не-говори, він одне й те саме чеше. Нада з Ксюхой базарить, бо ти хоч і відмінник, а дебіл-дебілом…
- Не трогай її. Їй дуже важко.
- Важко?! Блядь, зараз їй ще нормально, важко почнеться місяців через шість! ВОНА БУДЕ САМА! Ти це розумієш?!
- Так шо мені жениться?!
- Ну ти тормоз… Я тобі вже скільки пояснюю, що треба робити аборт.
- Аборту не буде!
- Як знаєте…
3
Андрій дивився телевізор, точніше робив вигляд ніби дивиться. Йшов якийсь американський серіал, напевно комедійний, бо час від часу за кадром лунав сміх. Андрій не сміявся, він взагалі не знав про що йдеться. Він дивився, радше, вбік телевізора, а не його. Думки були зайняті іншим.
Почалась осінь. Перші вихідні вересня, і він приїхав додому. Андрій вже знайшов роботу, працював продавцем-консультантом в магазині мобільних телефонів. 1500 грн./міс. + деякий процент з кожного продажу. Отож, чотириста баксів буде точно. Але гроші далеко не найбільша проблема.
Він взяв пульт від телевізора і натиснув червону кнопку – звук зник. Набрав потрібний номер.
- Ало, - озвався грубий чоловічий голос.
- Добрий день. Покличте Лесю.
- Її нема.
- А де вона?
- А тобі нашо? – в голосі звучала неприхована злість.
- Хочу з нею поговорити.
- А вона не хоче!
- Нехай сама скаже!
Відповіді не було. На тому кінці проводу Андрій чув сварку. Слів розібрати неможна, слухавка закрита рукою, але інтонації вловити можна. Це тривало майже хвилину, потім почались короткі гудки.
«Пиздиш, сука, це ти не хочеш, щоб вона зі мною розмовляла». В середу Оксана розповіла про вагітність батькам. Тепер про це знає все місто. З п’ятниці не відповідає Леськин мобільник, навряд щоб вона навмисне відключила його, або просто сіла батарея. До того вони розмовляли щоденно. Звісно, Леся вже давно знала про майбутню дитину, і сприйняла це значно легше ніж зраду. Вона мужньо стояла під ударом долі і підтримала Андрія. Якби він хоча б сказав слово «аборт», їхні стосунки закінчилися б назавжди.
Андрій поглянув на годинник. Майже п’ята, скоро прийде мама, потім хвилин за двадцять – батько. Він знав, що попереду важка розмова, тому готувався до неї весь минулий тиждень. Але й батьки почнуть із «заготовок».
Довго чекати не довелось. Коли подзвонили у двері, Андрій повернув телевізору «голос» і відчинив.
- Привіт, - холодно сказала мама.
В очах читалось велике розчарування.
- Привіт.
На цьому їхня розмова закінчилась. Покищо. Вона пішла готувати вечерю.
«Знає, - відмітив Андрій, - Ну, звісно, як може бути інакше». Він уявив як їй про все розповіли.
Десь на вулиці до неї підійшла «добра самаритянка», з тих, хто питаючи «як здоров’я», сподівається почути «погано».
«- Ой, добрий день, - глибоко зітхає, - А я оце чула, що у вас в сім’ї твориться…
- А що таке…
- Та як же ж? Ох і діти зараз пішли, ні стида ні совісті…»
Андрій «дивився» телевізор.
За півгодини почалось.
Батьки, після шушукання на кухні, сіли на диван, він був навпроти них в кріслі.
- Вимкни телевізор, треба серйозно поговорити, - пауза, - У Сидоренків дочка вагітна? Ти?
- Шо я?, - «мароз мєня нє раз спасал», проскочила в голові студентська приказка, і він ледь не засміявся.
- Не валяй дурня! Вона всім розповідає, що дитина від тебе.
«Всім розповідає?», - ще три дні тому про це знали він, вона, Стас і Леся.
- Да, від мене.
- Ти подивись на нього, спокійний як двері! – не витримала мама.
- Та ладно… Що є – те є, назад не вернеш. Треба думати, що далі робити.
«Толкові слова».
- А шо тут думати, женитись треба, поки живіт не виріс! Хоча всі й так знають!
- Ми з Оксаною вже розмовляли, - Андрій намагався говорити спокійно, - ми не хочемо одружуватись.
- Шо?! А хто у вас питатиме, що ви там «хочете»?!
- Весілля не буде, - це Андрій сказав так, наче не переконує, а лише констатує факт.
- Що ти мелеш?! – мама зірвалась на крик, - А далі як жити? Як мені людям в очі дивитись?!
Андрій хотів мовчки встати і вийти.
«Тримайся. Спокійно все поясни, вони зрозуміють», - підказував внутрішній голос.
4
Сьогодні зранку вдома у Оксани вони вирішували де гуляти весілля, яке буде меню, скільки все це коштуватиме. Просиділи кілька годин. Батьки робили щасливий вигляд. Ні Андрій, ні Оксана не промовили жодного слова.
Він міг легко протистояти одруженню, в неділю зранку сказав: «Мені на роботу», - і поїхав в Київ. У Оксани скандали були кожен день. Їй просто не було куди тікати. Андрій це знав, знав як їй важко, як це все впливає на дитину…
Весілля мало бути великим. З довгими рядами гостей, з рушниками і караваєм. Заради такого свята вирішили взяти в оренду мерседес. Вже підібрали і тамаду.
Коли про все домовились, Андрій взяв «наречену» за руку і вивів з кімнати.
- Якщо ми одружимось, я собі ніколи не пробачу, - сказала вона.
Зараз він сидів поряд з Лесею. Зовсім близько. Вперше за дуже довгий час вони відчували тепло один одного. Її голова лежала в нього на плечі.
З висоти дев’ятиповерхівки було видно Дніпро і лівий берег, а якщо повернутись, то майже все місто. Сильний вітер зривав ще рідкісне жовте листя. З Півдня сунули могутні грозові хмари, але більша частина неба ще залишалась синьою. Річкою неслись хвилі з білими гребінцями.
- Наче на морі, - сказала Леся, вказуючи на Дніпро.
- Да. Пам’ятаєш як ми їздили в Крим?
- Угу.
Минулого літа він півтора місяці працював грузчиком, а все зароблене вони витратили на морі за тиждень. Здавалось, тоді вони були дітьми, не знали ніяких проблем, жили в своє задоволення.
Минув лише рік. Дванадцять місяців. А як все змінилось. Зовсім скоро має народитись дитина; сьогодні домовлялись про весілля Андрія з іншою; а Леся має просто піти геть з його життя… Смішно.
- Знаєш, є така давньогрецька легенда, що колись люди мали чотири руки і чотири ноги, і тоді була лише одна стать. Відповідно, в них було два обличчя, два серця і так далі. Тоді люди були настільки щасливі і сильні, що почали зазіхати на владу богів. І Зевс своїми блискавками поділив людей навпіл, а потім розкидав їх по всьому світу. І горе тому хто знайде свою половинку.
- Чому? – Леся слухала як заворожена.
- Бо після цього обоє не можуть нічого робити, навіть їсти і пити, так сильно вони знову хочуть стати одним. Лише тоді вони можуть бути щасливими. А якщо розлучаться, то помруть.
- Я ледь не померла, коли сиділа вдома.
- Бо ми одне ціле.
Синій шматок неба суттєво зменшився. Здавалось от-от вдарить злива.
- Я люблю тебе.
- А я сильніше, - кокетлива посмішка заграла на її вустах.
- Чому все так, - запитала вона після довгого поцілунку.
Відповіді не було. Андрій міг лише міцно обійняти.
- Ввімкни якусь музику.
Він дістав з кишені мобільник.
- Це з мультіка?
- Красиво, правда.
- Да.
Лише на горизонті залишилась тонка лінія небесної блакиті.
- Постав авто-повтор.
Деякий час сиділи мовчки.
А потім чорні хмари повністю захопили небо. Вдарила злива. І телефон самотньо раз за разом крутив одну й ту саму пісню…
