Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2584
Творів: 46982
Рецензій: 91389

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Казка

Моя мама уміє літати

© Настя Мельниченко, 31-07-2007
Нам у школі задали написати твір на тему “Моя сім’я”. Я не люблю робити уроки, але твори писати люблю. Мама каже, що це гени. Я написав, що мама у мене журналіст і вона дуже красива. У неї темне волосся і темні очі. У тата теж темне волосся і карі очі, і він чарівник.
- Любі дітки, наш Марко долучив до написання твору свою фантазію, - сказала Віра Володимирівна усім нам і я одразу ж розправив плечі, аби додати своєму вигляду вагомості. – Марко написав, що його тато – чарівник.
- Ги-ги-ги, - одразу ж тихо, але в’їдливо пронеслося класом.
- Можливо, дітки, з Марка виросте письменник-фантаст. Адже саме фантасти пишуть різні вигадки.
Ні, насправді Віра Володимирівна хороша вчителька, хоча, звісно, вона не голить ноги, а носить спідниці, але в деяких речах вона не розуміється анітрохи. Ну як можна казати, що тато у мене не чарівник, якщо мого тата вона ніколи не бачила?
- Віра Володимирівна, я написав правду! – Сказав я.
- Марко, чарівників насправді не буває. Правда ж дітки?
Мої однокласники усі радісно закивали. От же ж зрадники! Вони завжди піддакують вчительці! Мене це так розізлило, що я відчув, як щоки та вуха наливаються фарбою. Добре, що я смаглявий, і коли я червонію, то цього майже ніхто не помічає. Але голос мені почав уриватися, під горло підступив клубок з образи та злості.
- Існують вони! Існують! Я правду кажу! – зірвався я на крик.
Всі загиготали, але Віра Володимирівна була спокійна.
- Ні, Марку, ти нічим не зможеш довести, що чарівники існують.
- Як це нічим? Мій же тато – є!

На перерві наші наче показилися. Мене дражнили “Поттером”, висміювали і перекривляли. А ще товариші, називається! Але добив мене Корінь, який виліз на парту і почав розповідати, що мій тато голий літає по ночах на вінику. Я зрозумів, що зараз його уб’ю, і навіть якщо мене одразу ж посадять у тюрму на багато-багато років, я ні на секунду не пошкодую про свій вчинок! Я схопив Кореня за піджак і, навалившись усім тілом, стягнув з парти вниз. За хвилину  ми вже зчепилися у двобої, і я лупив його по щоках і скронях, а він кусав мені все, що міг, і лупив мене у відповідь. Безперечно, мені було зовсім не боляче, зате йому дісталось ого-го як! І я вже майже був здолав його, коли раптом на мене навалилися його дружки і почали битися, боляче впиваючись мені у волосся. Навколо – я чув – решта дівчаток та хлопчиків тупотіли ногами, аплодували та кричали щось підбадьорливе Коріню. Мені завжди стає прикро, що не кричать нічого підбадьорливого мені, але мама у такому випадку каже, що це тому, що я особливий. І що треба не сумувати, а пишатися.
Раптом все стихло. Скоро наша купа розпалася на переляканих учнів третього класу. Я відчув, як легко здіймаюся у повітря, а потім під моїми ногами знову постала земля. Глянувши на брудного Кореня, я зрозумів, що нас обох схопили за шкірки і поставили на ноги. Обернувшись, я побачив Ольгу Іванівну, нашу директорку.
Вона була страшна. Вона завжди була страшна. Вона пересувалася перевальцем і під нею скрипіли та вигиналися стільці. У неї був “підлий голосочок”, як казала мама. Ольга Іванівна грізно зиркнула на нас із Коренем і вигукнула:
- Ах ви безсоромники! Що ви влаштували у школі? Ви ж учні, а не дитсадок-молодша-група! Ану, дайте ваші щоденники! І завтра щоб батьки були у школі! А хто перший почав?! Хто перший почав, питаю?
Корінь одразу тицьнув у мене пальцем:
- Він на мене навалився, це все Марко, він перший, я просто собі стояв!
Я мало не луснув від люті! Оцей же гаразд наклепи робити! Мені так хотілося відповісти, що це все неправда, що Корінь ображав мого тата, але я мовчав. Бо тато завжди радив промовчати, коли дуже хочеться сказати якусь погану штуку, аби “не ставати подібним до образника”. Мама на цей рахунок мала іншу думку, вона, наскільки я бачив, рідко коли могла себе стримати, аби не сказати щось ядуче, але мені хотілося бути схожим на тата, бо я ж хлопчик, ось аби я був дівчинкою, то я обов’язково б сказав усе, що думаю, про цього Кореня.
- Так, він перший почав!! – піддакнули інші хлопці.
А я взяв – і розревівся. Ну не знаю, як таке зі мною трапляється, але це взагалі неконтрольований процес! Я їх, ті сльози, стримую – а вони ллються!
Ольга Іванівна сказала, що ми обоє винуваті, і написала усім учасникам бійки зауваження у щоденнику. А нам з Коренем веліла привести батьків на розмову.
Не буду казати, що то таке – заревіти хлопцеві. Зрозуміло, що всі одразу почали мене дражнити дівчинкою. Я, безперечно, показав би їм всім, але продзвенів дзвінок і ми мали наш останній на сьогодні урок.

...Віра Володимирівна довго говорила з мамою, мама кивала. Те, що мама кивала їй у відповідь, мене не лякало. Тато розповідав, що всі журналісти на будь-що кивають і піддакують до теми, навіть якщо в темі зовсім не розуміються, або блукають думками десь далеко. Так що я не переживав, я набагато більше хвилювався за завтра, коли мамі доведеться зустрітися із директором. Бо Ольга Іванівна – вона така велика і страшна, та ще й втричі більша за маму, що я боявся за мамину стійкість у її переконаннях. Мама нарешті звільнилася, взяла мене за руку і ми мовчки пішли зі школи. Я йшов похнюпившись. Коли ми спускалися гіркою до метро, мама заговорила:
- Ну і що там у вас трапилося?
- Вони образили нашого тата, - буркнув я.
- І яким чином образили? – поцікавилася мама.
- Вони сказали, що він голий літає на вінику, - ще тихіше відповів я.
- Ги, треба буде спитати у нього, може й літає, - і оком не зморгнувши відповіла мама, - Бо устами немовляти – ти ж знаєш – глаголить істина!
Ми трошки ще йшли і мовчали, а потім мама знову запитала:
- А чого ці слова тобі так допекли?
- А чого вони?! – обурився я. Невже мама не розуміла?!
- Марко, але ж від цих слів тато не став гіршим ні на трішки! Він так само говорить, так само співає, так само одягається і весь з себе так само чудовий!
- Мам, але ж тато.... Він же не чарівник насправді! – нарешті випалив я те, що тривожило мене найбільше.
І, зізнатися, тривожило доволі давно. Я довіряв мамі і татові, але у нас у школі ніхто вже давно не вірить у фей чи діда Мороза. Нашого Левківського засміяли ще в першому класі за те, що він сказав, буцімто йому машинку дід Мороз поклав під подушку. Ух, як же з нього сміялися, кепкували! І, звісно ж, усім нам відомо, звідки насправді беруться діти. Всі ті байки про капусту, магазин і лелек нехай розповідають для діток у садочку! Зрозуміло, що мама мені ніколи нічого не казала про магазин і лелек, а казала як є, але про чарівників я все ж мав деякі сумніви. Тим паче, мій тато ніколи не ходив у капелюху в зірочки і не мав чарівного жезла.
Мама, почувши мої слова, зупинилася і присіла біля мене навпочіпки.
- А чому ти так думаєш?
- Бо чарівники... існують тільки в казках.
- А казки де існують? – поцікавилася мама.
- Казки... в книжках, – відповів я. Потім подумав і додав: - І в мультиках.
- А ось і не зовсім так! В казках та мультиках казки... задокументовані! А насправді казки живуть... у світі. Ось туточки, навколо! Тільки їх не бачать ті, хто в них не вірить.
- Це як в Пітері Пені?
- Ну приблизно.
- То якщо тато чарівник... Чому ж він не чарує?
Ми знову йшли узвозом, минали якісь модні магазини і наближалися до метро. Мені дуже хотілося з’ясувати все, адже скоро ми спустимося під землю, а там майже неможливо нормально розмовляти.
- Бо тато дуже зайнятий, - з сумом сказала мама.
- А раніше він чарував?
- Раніше чарував, - відповіла вона ще сумніше.
Ми трішки помовчали. Я сказав:
- А ти могла б попросити тата трошки почарувати?
Мама стенала плечима:
- Краще сам його попроси. Але навряд чи щось вийде. Бачиш, тут така справа, що чим довше ти не чаруєш, тим важче згадати, як воно робиться. Раніше... Коли ще тебе на світі не було... Коли ми були молодшими...
Я аж засмутився, бо маму понесло. Я дуже любив слухати, як мама розповідала про своє дитинство, або про моє дитинство, а період “коли була молодша” мене не цікавив, однак заради правди, заради прояснення для мене питання про чарівництво, я був готовий слухати навіть це.
- Ми були настільки сильними, що могли змінити світ для себе!
- Як це? – запитав я, бо не зовсім розумів, що мама має на увазі.
- А так: усе навколо наче змінювало свої обриси, час починав йти не так, як звичайно, вулиці ставали химерними і таємничими... Ми могли мати все, що захочемо!
- І навіть п’ятірку з математики? – недовірливо запитав я.
Мамини замріяні очі враз набули здорового виразу і спинилися на моєму обличчі. Вона відповіла майже невдоволено:
- Марко, коли весь світ навколо тебе стає казковим, тебе більше не цікавить оцінка з математики.
Ну, в це я вже ніяк не міг повірити! Адже тато не раз хапався за голову, мовляв, як це можна не розуміти таких елементарних речей, як у нас на математиці в другому класі. То хіба справжнього чарівника могли цікавити такі дрібниці?

...Тато повернувся додому пізно. Скільки мама не просила його приходити додому раніше, але він не слухався. У них там на роботі все дуже круто, вони там ріжуться у комп’ютерні ігри (ага, а мені не можна більше 30 хвилин на день!), настільний футбол і їдять піццу. Я коли виросту, то обов’язково піду працювати до тата на роботу, і теж буду приходити додому пізно.
Доки тато пив чай, я вмостився навпроти нього і дуже серйозно сказав:
- Тато, ось мама каже, що ти чарівник. А Віра Володимирівна каже, що це все вигадки. А ти що скажеш?
- Угу, вони на цю тему у школі таке розвели, що мені завтра до директора. Ото робити мені нічого, тільки тратити три години свого життя на бозна-що! –проспівала мама, пробігаючи з однієї кімнати до іншої.
- Ой, багато вона розуміє, та ваша Віра Володимирівна, - скривився тато. – Ти ліпше маму слухай, вона знає що каже!
Очі у тата стали зовсім лукавими, і він, стишивши голос, таємниче сказав:
- Всім відомо, що твоя мама раніше була ще тією відьмою! Ні, не в лихому сенсі, як ото в казках кажуть. Вона й мене зачарувала, і сама зачарувалася. Ех, ото були дні.... А зараз ми такі запрацьовані, а тоді...
Ну ось, ще татового замріяного обличчя мені не вистачало. Не люблю, коли ці всякі телячі ніжності починаються. Але все ж страшенно цікаво, як тоді чарували мама і тато? Думаю, мама стояла на кухні і варила якесь вариво, а потім споювала ним тата. У нас на кухні стоїть стара ступка з товкачиком, то мабуть у цій ступці мама розтирала всіляке зілля-бадилля, або жаб’ячі лапки чи котячі очі. Ні, котячі очі навряд чи, мама любить котів, окрім того наш кіт Другий має два ока. Наш кіт! Він же... він же чорний! Ну звісно! Кожна відьма чи чарівник повинні мати чорного кота!
Я покликав Другого, і кіт ліниво вийшов мені назустріч. Він був товстий і зовсім не зловісний, ну анітрішечки. Кіт лащився мені об руки, і я задумався: а чи бувають чародійські коти кастрованими? Здається, я ніде в казках і книжках не зустрічав про це. Але, в той же час, ніколи ніде не писалося, що кіт має бути НЕ кастрованим. Так що це питання ще треба з’ясувати.  

Зізнатися, я боявся іти до директорки. У мене мама бойова, але проти Ольги Іванівни вона виглядає просто дівчинкою. А тут ще й мама Кореня – губи яскраво-рожеві, нігті довгі та загнуті, біле волосся і общипані брови. Хоч мама з татом часто посміювалися з таких тіток, але такі тітки чомусь завжди краще за маму могли будь-кому довести будь-що. Ото я й боявся. Може, на день перестати бути хорошим і розповісти, що Корінь сам винен?..
Поки я собі розмірковував, нас викликали в кабінет. Корінь на мене не дивився – йому, видно, теж було не по собі. Мама Кореня з викликом глянула на мою маму, однак моя мама вдавала, що розглядає полиці з книжками і нічого не бачить. Ольга Іванівна завела нас до свого великого кабінету і посадила за довгий стіл переговорів – ми з мамою ближче до дверей, а мама Кореня і сам Корінь –  навпроти.
Ольга Іванівна довго і поважно говорила: що я і Корєнєв Андрій побилися на перерві, і що це неприпустима поведінка для другокласників; що у нас дуже хороша школа, і що якщо діти, тобто ми, такі невиховані, то можливо нам краще перейти у свою районну школу, або – Ольга Іванівна довгим поглядом глянула спершу на Кореня, потім на мене, - у дитсадок, молодшу групу. І що їй здається, що наші мами уділяють недостатньо уваги нашому вихованню. І що чи не здається моїй мамі, що її син надто великий, аби йому розповідати казки про тата чарівника чи про Санту Клауса.  
- Я і не розповідаю йому про Санту Клауса, це ж ясно, що його не існує, - незворушно відповіла мама.
- Тобто тато-чарівник і Санта Клаус це не одне й те саме? – обурено запитала директорка.
- Ну звісно не те саме, - спокійно проговорила мама. - Санта Клауса в його сучасному вигляді вигадали задля реклами Кока-Коли, а мій чоловік чарівник – бо він чарівник.
Погляд Ольги Іванівни став важким і вона процідила крізь зуби:
- Як на мене, якраз час сказати сину правду. Тоді не буде ніяких проблем! Я вважаю, що саме ви винні в тому, що сталося вчора. Ваш син відірваний від реальності, і це вже зараз заважає йому жити! А що ж буде далі?
Мама Кореня хіхікнула. Я страшенно розізлився! Якби вона не була мамою, а була моєю однокласницею, я  їй показав би, як сміятися з моєї мами!
- Як на мене,  - відповіла мама, - це не та реальність, за яку треба чіплятися. А раптом навколо є ще багато реальностей? Мені, наприклад, більше подобається та, в якій мій чоловік чарівник.
Ольга Іванівна побагровіла.
- Діти, вийдіть з кабінету, - звеліла вона.
Коли ми з Коренем виходили, я чув, як вона силувала маму провести зі мною виховну роботу, аби така моя “асоціальна” поведінка більше не повторювалася. Хоч я й не зрозумів, що малося на увазі, але саме слово звучало загрозливо і страшно, і я навіть трохи за себе  злякався.
Але мама ніякої виховної роботи проводити не стала. Вона сказала мені: “А, не зважай на них, просто не втручайся, хай кажуть що хочуть”, а ввечері, коли тато почав розпитувати про директрису, відповіла, що найкраще нам буде про все забути. Але для мене історія лише почалася. В школі всі як подуріли, мене дражнили брехуном та Поттером, кидалися в мене папірцями і всіляко ображали. Я не мав у класі друзів, окрім двох дівчат-близнючок, але хіба допоможуть дівчата в хлопчачих чварах? Ті часи видавалися мені пеклом, і ходити в школу зовсім не хотілося. Кілька разів ми навіть зчиняли бійки, але Віра Володимирівна нас за це наказувала і писала зауваження в щоденнику. А якось навіть телефонувала батькам. Мама дуже переживала через мене, і вони з татом запевняли, що після закінчення школи я навіть не згадаю, як тих образників звати... Але мені аж ніяк не ставало легше, адже те “після школи” настане ой як не скоро!

...І я впритул зайнявся з’ясуванням “чарівникіського” питання. Почитав у Інтернеті. Запитав у бібліотекарки, де можна дізнатися правду про чарівників, і вона мені дала  книжку зі складною назвою. Книжку я, до речі, зрозумів, так що не треба думати, що я маленький. Хоча ніде не було написано про чарівників, що це брехня чи вигадки, однак з прочитаного я зробив висновок, що вони жили дуже-дуже давно і їх час від часу спалювали на вогнищах. Останнє, що я вчинив – це почав розпитувати дорослих. Після цього я заплутався остаточно. Всі друзі батьків казали, що чарівники існують. А хрещені в один голос підтвердили, що мама з татом – чарівники. А ось коли я тишком зателефонував бабусям та дідусям, то вони сказали, що це все вигадки.
І ось якось до нас приїхала погостювати моя прабабуся, яку всі називали просто – Бабніною. Бабніна жила в іншому місті і була дуже поважною і строгою. Воно ходила повільно, носила на голові “дульку” і вважала, що дітей треба виховувати зовсім не так, як робить моя мама з татом. Іноді Бабніна пробувала застосовувати ці методи виховання на мені, і я так зрозумів, що в основі методу лежить фраза “Бо я так сказала!”
Якось ввечері, доки мама з татом дивилися новини у сусідній кімнаті, Бабніна заходилася випитувати мене, як там школа та оцінки. Я терпіти не можу відповідати на такі запитання, бо від мене завжди хочуть почути про суцільні п’ятірки, і коли я казав про четвірку, прабабуся зітхала, закочувала очі і починала читати нотації, що так не можна, і що ж буде з цією дитиною (тобто зі мною) далі, якщо вже у другому класі я приношу четвірки. І тут вона згадала про інші мої шкільні негаразди, і так на мене глянула, що я хоч-не-хоч, а мусив розповісти про нашу бійку з Коренем і про мої невеселі пригоди останніх місяців.
Не встиг я розповісти все до ладу, аби вона змогла зрозуміти, хто насправді правий, а хто винуватий, як Бабніна дуже розізлилася на маму й одразу сказала, що “так і думала, що з онуки таке виросте”, а про тата сказала, що “два чоботи пара”. Тоді глянула на мене і дуже суворо заговорила. Вона говорила довго і поважно, і це звучало так переконливо, що всі мої сумніви почали вивітрюватися. Вона розповідала, що ніяких чарівників не існує, а мої батьки, хоч і мають дитину (це вона про мене), але ще й не виросли до пуття, а все ще бавляться у ігри, а їм би пора за голову братися. Вона казала, що існують закони фізики, і проти цих законів не підеш.
- Ти розумієш, що твоя мама не може, наприклад, літати, бо існує сила тяжіння! І їй ніколи не вдасться цю силу подолати без допоміжних засобів! Аби ти був старший, я б написала тобі відповідні формули!
І хоча я ніколи не бачив формул, але зі слів тата знав, що це дуже серйозна штука. І тому мимоволі проникся.
Прабабуся так завелася, що я не втерпів і – сумно зізнатися – знову заплакав. Я схлипував і тільки й міг, що шептати: “Це все неправда, неправда...” Тато, почувши, відвів мене у іншу кімнату, а потім посадив на коліна і гладив мене по голові, і казав, що коли я виросту, то обов’язково зрозумію, де правда, а де ні.
- Бачиш, Марко, які справи. Лише ми створюємо правду. А однозначної правди все одно немає. Розумієш?
Я не розумів.
З того часу, як я не намагався, але не міг пробачити батькам неправди – як могли вони обманювати мене, мов маленького! Я скоро піду у п’ятий клас, і вже давно не вірю у байки. А через їхні вигадки я став посміховиськом для всієї школи!
Тільки від того, що мені прояснилася правда – легше не стало. На душі шкреблися кішки, і мені здавалося, що тато часом дивиться на мене з докором. А тут ще мама почала кудись ходити по вечорах – на годину, а то й на дві! Поверталася геть змучена та настільки сумна, що хотілося міцно-міцно її обійняти й утішити. Але  я відчував за собою провину в її смутку, і лиш відмовчувався, а вона йшла до себе в кімнату і тихо плакалася татові, і про щось радилася, а мені ставало дуже погано і соромно.

Але якось вранці я помітив, що у мами горять очі. То був сонячний і аж літній ранок, і я з самого початку відчув, що день буде особливим. Мама сказала, що вони з татом на тиждень їдуть з міста, а мене до школи поводить бабуся. Я теж хотів поїхати з міста, але до канікул було ще далеко. Шкода, що я не міг взяти відпустку так, як тато! Мама дістала з комірчини старого зеленого наплічника, склала туди намет, спальник і ще багато корисних речей. А коли наступного дня я прокинувся і виповз на кухню чогось пожувати перед школою, то просто не впізнав маму. Вона була зовсім не така, як зазвичай. У ній змінилося все, навіть погляд. Довга спідниця, яка подолом підмітала підлогу, розшита сорочка, тканий пасок – ну якийсь зовсім не мамин кумедний одяг. Тато теж виглядав якось не так, очевидно тому, що я його бачив не за комп’ютером і не за чаєм, а це була рідкість. Тато закинув на спину наплічника, а мама попросила мене дочекатися бабусі, яка мала б відвести мене у школу.
- Куди ви їдете? – запитав я.
- Не знаємо, - відповіли вони сміючись і поїхали.

... Тиждень був нескінченно довгим.  І ось якось ввечері, коли вже стемніло, мама з татом повернулися. Мені здалося, що вони геть зовсім подуріли – реготалися, підкидали мене мало не до стелі, говорили про щось зовсім незрозуміле, а потім хором кинулися винищувати запаси в холодильнику – доїли холодні бабусині котлети, уплели просто з каструлі картоплю і запили соком. А потім, не питаючись, схопили мене під руки і потягли на вулицю. На нас дихали пахощами весняні дерева, коли ми йшли повз ліс поблизу дому. І коли я припинив дивуватися з мамтатиної чудернацької поведінки і серце перестало так скажено битися, я зрозумів, що щось переінакшилося не лише в батьках, а й в усьому навколо. Наче змінилися обриси звичних речей, і я так і не міг вирішити, чіткішими вони стали чи розмитішими, а може те й інше водночас. Щось у просторі навколо нас зникло, а щось додалося, наче ми були заточені у невидимий кокон, і я б цього не помітив, аби по дорозі не стрів свого друга з двору Сергія, і поки я підбіг до нього та поговорив про те і про се, то світ став звичний, а коли я знову приєднався до тата з мамою, то втямив, що все не просто так!
Ми сіли у жовту маршрутку, їхали і мовчали, і та мовчанка була такою піднесеною та надзвичайною, ніби ми мали купити мені якусь страшенно важливу омріяну річ, і я все ніяк не міг здогадатися, яку саме. Я хотів поговорити з батьками, але мені видалося, що це буде недоречним. А коли ми вийшли біля дніпрових круч, що вели до Пішохідного мосту, повітря навколо нас було таким наелектризованим, що ще трішки – і, здавалося, іскри полетять. Ми взялися всі за руки, вже добряче стемніло і повіяв свіжий вітер, і так ми побігли вниз по звивистій дорозі, і парком розносилося тупотіння наших ніг і наш регіт. Ми розганялися, все швидше і швидше, але якимось дивовижним чином ніхто не перечіпався, не падав і навіть не захекувався. І тоді я забув, як мене звати, і що я учень 3-в класу, і що це ось моя мама і мій тато, а лишилася тільки весела ватага найрідніших когось, а більше не було довкола нікого.
Ми бігли, і цю ніч враз населили дивовижні істоти, і відкрилися таємні дороги і шляхи, і почулися нечувані звуки. Ні, це не було так, наче ось у книжці написано чорними літерами на білому папері. На ці чудасії був лише натяк, безмовне знаття їхнього існування, це як ніби ідеш різдвяною ніччю, нікого не бачиш і нічого не стається, але весь світ просякнутий відчуттям близького дива, і якщо прислухатися – то почуєш його тиху ходу. Скоро нам перестали бути потрібні заасфальтовані дороги, мама з татом ніби знали якісь таємничі лази, вони покинули паркові доріжки та йшли у невідомому напрямку твердо і впевнено, і за кожним поворотом, за кожним кущем я бачив, як звичні речі наповнюються інакшим змістом. І я побачив суворих чародіїв і старезних відьом, божевільних і вільних людей, а потім зовсім незчувся, як ми опинилися знову на горі, на оглядовому майданчику, і перед нами розфарбованою яскравими капками та картами спиною розкинувся Київ.
- Фу-у-ух! – сказала мама.
- Охо-хо! – вторив їй тато.
Вони віддихувалися і сміялися, і я сміявся, і в ті хвилини не було між нами ні віку, ні роботи, ні зобов’язань – нічого. Тільки радість.
Мама обперлася спиною об прохолодний гранітний парапет, струснула волоссям. Потім враз лукаво мені підморгнула і заскочила на парапет з ногами, розкинувши руки. За її спиною чорним вужем дихав Дніпро. Я не встиг навіть зморгнути, не те, що сказати, як побачив, як вона повільно, ніби у фінальній сцені кінофільму, падає назад. І перш, ніж я злякався, світ відкинув цю романтичну уповільнену манеру показу, і знову пришвидшився, і мама шугонула вниз, а потім чорним птахом на фоні темно-синього неба гайнула вгору – я бачив лише її тінь, чорну постать – бо вже за кілька метрів не розрізнити блиску очей чи світлість шкіри. І доки я дивився, роззявивши рота, як побачив, що до тієї постаті приєдналася ще одна – я не встиг збагнути, як лишився сам-один, впершись руками об шорсткий граніт і витріщивши очі.
Але дві постаті не покинули мене, вони виконували надзвичайний танок, то віддаляючись від майданчика, то наближаючись, то сплітаючись, то відштовхуючись. В ту хвилину я знав, що якщо я повірю, що теж можу так, то для мене перестане існувати ця земля, яка тримає мої ноги, і цей парапет, який відділяє мене від прірви і неба. Але, по правді кажучи, щось спинило мене, і я потім дуже-дуже шкодував. Незвичне видиво так заворожило мене, прикувавши погляд, що в якусь мить у мене запаморочилося у голові і я похитнувся. А потім м’яка рука стиснула моє плече:
- Ходімо, ти змерз.
Це говорила моя мама. У неї були величезні і трішки божевільні очі. Її за руку тримав тато.
А потім вони обняли мене, ми йшли і мовчали, і треба сказати, що це було найбільшим дивом – адже мало що в цьому світі може змусити мене помовчати цілих три години!
Найсмішніше те, що на наступний день, у понеділок, тато знову побіг на роботу, а мама – на ділові зустрічі. Я вдивлявся у них і не йняв віри своїм вчорашнім враженням. Напевне, їм таки справді було важко вирватися з буднів хоча б на один день! І я тішився, що вони таки це зробили.
А щодо школи – то скоро все стало нормально. Мене ще з місяць, певно, дражнили, а потім залишили у спокої. А навіть коли і дражнили, я не зважав. Ні, це не те, що я зумисне стримувався – я справді не зважав! Їхні кпини видавалися просто смішними перед тією таємницею, яку я в собі тримав. Та і ділитися нею не хотілося – адже якщо це справжня таємниця, то вона любить тишу. А коли недруги дуже вже заходилися, я лише посміхався. Адже я знав, що моя мама уміє літати. А мій тато – чарівник. А отже колись, рано чи пізно, я теж таким стану. Адже я їхній син!


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

а я хз что хD иДТ

© РикимартинХЗ, 06-05-2009

Крок у ніч

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Віталій Кривоніс, 10-05-2008

і я знаю цю таємницю!

© L_Dolyk, 03-08-2007

Як хочеться літати!

© Оксана яблонська, Львів, 31-07-2007
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.82115292549133 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …