Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2601
Творів: 47345
Рецензій: 92111

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Про ангелів, шо курять

Справжній ангел курить вінстон

© Олена Олександрівна, 31-07-2007
– О, «Справжній ангел  курить «Вінстон»! Чуєш,  тут пише, шо  ми ангели!
– Ги-ги…
  

   Куріння спричиняє  залежність.
   Не починайте  курити.

          

– Привіт мамо! Мамо, то я, твій син  Орко! Мамо, я прийшов! Мамо, відкрий двері! Ма-а-ам, впусти мене  до хати! Ма-а-ам!..
п'ята ранку.  Шойно  приїхав перший поїзд  з  міста. Зараз  вийдуть  прибиральники згрібати сміття, шо  завалялося зі вчора десь під  деревами.
Я стою в клумбі, під  нашим балконом, і, як малий задурманений Ромео, випрошую, шоб мене  впустили до  хати. Тільки шо  в мене, на відміну від  Ромео,  вся справа полягає  трохи в іншому…
– Ма-ам, я твій єдиний син. Мамо, тут холодно! Ну відкрий двері! Ма-а-ам.
Я починаю  скакати на місці і дерти вже і без  того  зірване горло. Але знаю, шо  той номер не пройде. Ніхто не має наміру впускати мене  до хати і поїти чаєм.
То в нас такий періодичний виховний процес. Називається нєфіг   шлятися до  раня. Нєфіг  пити «Славу».
– Ма-ам, ма-ам, ма-А-АААм!!!
А у відповідь хіба тишина. І моє  «Ма-ам» розлітається пустими, ше  поки трохи темними, вулицями. Розбиваючись об стіни посірілих  будинків.
– Ма-а-а-а-м?
А, блядь. – думаю я.
А ше я думаю, шо то вже справа марна. То саме, шо  сцяти на оголений дріт, коли тебе болить голова. В будь-якому випадку, бажаного  ефекту не принесе.
Ну і добре.
Я закидаю  за плечі свій здоровезний рюкзак. Хоча, з іншого боку, на фіга мені такий здоровий рюкзак, як я в ньому і так нічого не ношу. (Хіба одна-єдина книжка вже навіть  не пам'ятаю  чийого  авторства; Три старенькі диски (два дорогі, за тридцять  гривень,  і один  самопальний. Ігор збірочку   записав) і пара теплих  шкарпеток, яких  просто  не мав куда запхати. В мене в рюкзаку навіть ручки немає.  І ніколи не було.  І не буде.  Я так собі думаю.  Я надіюся!)
Менше  з тим…
Я закидаю  рюкзак за плечі.  Копаю  ногою  металічну банку  з-під  пива «Балтика3». Банка підскакує  і б'ється боком об  бордюр.    
– Ма-ам, я пішов! ТИ чуєш, я вже йду!!!
Але мама не чує.  Мама спить.

Пусті дороги. Паралелі з  каштанів.  Закриті універмаги. Змоклі асфальти. Моє місто в сні.  Моє  місто спить.
Нє, ну може моє, то  засильно троха сказано. Але колись воно мало необережність прийняти тута всіх  нас і тепер терпить, бо  ніяк не може позбутися.  Нє, ну ясно.  Місто мріє  нас звідси вижити.  Мріє.  Чесно.  Я знаю.  
Воно паскудить нам всі умови, виганяє  нас з  наших  будинків. Витравляє  нудотним запахом десь з-під  пивної. Гниє  навколо смітників, запускає  на нас поліцаїв чи розлючених  маму і тата. Заганяє  десь на розвалені покинуті, чи населені бомжами, багатоповерхівки. Відкриває  роти. Заливає  в горлянку спиртне, закриває  роти. Набиває  самокрутки, знову відкриває  роти і просить  вдихнути. А потім, стравлені його  буденністю, ми блюєм, відключаємось, тікаєм до  свого  приємного світу, страждаєм від  головного болю, від  кожного гучного  звуку і качаємся по землі. Засинаємо  в обнімку з бомжами, розпластавшись десь на гної  смітників, посеред  нудотного запаху, шо доноситься десь з-під  пивних.
І з дівчат  місто  підсилає  нам самих  хіба самих лярв.  А всі нормальні і прикольні, такі, як треба,  просто  усміхаються до  нас і проходять далі. Місто  тицяє  нам  під  ніс різні цікаві афіші про концерти, фести чи круті перформенси, які відбуваються десь не в нас.  Десь інакше. І  ми збираємо рюкзаки, витрясаємо  з  кишень останні гроші на квиток і їдемо туди. Паскудимо і робимо  свої злих  демонів там.  І проти нас вже збунтовується вся область. А місто  наше ше й підбиває, мовляв, та.  Я їх  знаю.  То такі суки, шо світ ше не видів.  Треба з  ними шось вирішувати…
Проти нас збунтувалася вже вся область.  Але ми не їдемо далі.  Не  піддаємося на всі спокуси і не здаємся зі всього злого. Ми стоїмо на місці.  Всьо.  Баста. Ми не йдемо дальше. Дальше дроги нема. Я не хочу, щоб проти мене збунтувалася ціла країна.




– Тур, здоров.  – кажу я у відчинені двері.
Переді мною  стоїть мій друг  Ігор Тур.  Він  у дурнуватій темно-коричневій піжамі і в чорних  тапочках.  Таких  пухнастих  в клітиночку.  Мабуть Тур вже збирався йти лягати. Або вже трохи навіть поспав.
– Пустиш  пожити з  добу?
Тур без  слів відступається і дозволяє  пройти в квартиру.

Я тусую  на кухню.  Тур слідує  за мною.
Тур вмикає  світло.  Шоб  я міг  бачити, де є  стіл  і крісла,  а де нє.
Я бачу стіл.  Сідаю за стіл. Сідаю  за стіл  на крісло.
Я чекаю, коли хтось зробить може мені чаю.
Але Тур не спішить.  Він  сідає  за стіл поруч зі мною. Підпирає   свою голову руками так, ніби боїться, шо та не витримає  і зара' покотиться донизу. Тур, не бійся, з  твоєю головою  всьо  буде добре.  Принаймні до ранку…
–  Шо,  не пускають?
При тому говорить Тур дуже тихенько.  Я не знаю  чо' він  так.  Може голова болить.  Може ше шось  сталося. Ну добре.  Я буду спілкуватися так само  тихенько.  Я ж  все ж  таки  в Тура в хаті,  а не навпаки.
–  Шо, не пускають? – питає  Тур, мабуть ( Я так собі думаю!),  маючи на увазі моїх  маму з  татом.
– Ага…  – тихенько відповідаю  я.  – Та добре.  Шо там.  Через  пару днів їм то пройде.  Надіюся… Все  ж  проходить!
– Ну та…
Я бачу, шо Тур дуже хоче спати  і вже відверто засинає.
Але я не хочу, шоб  Тур  заснув.
Шо  я буду робити сам в чужій квартирі?
–  Тур, а де твої  старі? – питаю я на кінець, коли вже на ніц нема чого спитати, а чаю мені так ніхто і не зробив.
–  З  дому пішли… – недбало  відповідає  Тур.
–  Як  з дому пішли? – не зрозумів я.
–  Та на село поїхали! Казали, шо робота там є якась. Слухай, Орко, а ти той…  спати не хочеш?
–  Нєа… В тебе є  чай запарений?
– Нема в мене  чаю. Ше й запареного.  Хіба   запропоную  може води. Хочеш  води?
–  Нє.  Хочу чаю.
–  ну то файно…
На велику круглу лампу, шо припнута до стелі, сідає  муха. Вона потирає  свої  лапки, дивлячись на світло  і її напевне то пре: потирати лапки і дивитися на світло. Муха – то  тільки муха.  І муха не розуміє, шо до завтра вона, як і тисячі мух-товаришів, здохне отут на тій припнутій кухонній, круглій лампі.  Може навіть не  завтра.  Може навіть  через  пару годин мухи не стане. І її навіть не буде кому згадати, бо  муха – то муха.  Просто  комашка.  В неї  навіть знайомих  ніяких нема.  І вмре вона тупо.  Вона, та велика Турова муха, навіть не бачить, як там, всередині лампи, б'ються крильцями і лапками об побілене(дієприкметник) скло її  мухи-побратими, шо лежать посеред  трупів своїх  побратимів-мух. Їх спалює то світло,  на яке вони летіли, яке вони вічно шукали і всьо таке...  І вони здохнуть, бо  вони може дійсно  хочуть забагато. А тепер подумаєм: ти топчешся серед  трупів істот таких  самих як ти, можливо  серед  якихось твоїх родичів (ти – муха. Ти не знаєш, шо то твої  родичі.  Точніше, тобі всі родичі далеко в череві, але ми то  опустим.), ти здихаєш  серед  гори твоїх трупів, які вже мабуть  почали розкладатися, тільки тому, шо один–такий Тур поїхав на концерт і не витер лампи від  ваших  залишків. А тепер ше хтось з  тобі подібних  істот хоче залетіти сюда, бо бачить світло.  А ти, звісно ж, не хочеш, шоб  з  тобою тут вмирав хтось ще.  Ти хочеш, шоб та друга істота летіла дальше.  Але вона прийде сюда, до  твоєї  лампи, бо  один тіп, друг вищезгаданого Тура, нарвався, його вигнали з дому і він  прийшов сюда, і вмикнув світло.  Висновок: мухи мабуть нас ненавидять так само , як і всі інші.  Маємо ше одну причину любити самих себе.

В кінці-кінців Тур таки заснув.  Головою  вперся в кухонний стіл  і заснув.
Я вимикаю  світло  і  проходжу далі в кімнату.
Певно зараз  бухнуся на диван.
Але нє.  На дивані, бачу, вже хтось спить.
–  Привіт. – усміхається Квіточка, виглядаючи з-за численних ковдр  і подушок.
–  Привіт.  – усміхаюся до неї  я.
–  Класний був концертик,  правда?
–  Мене  тепер після того концертика додому не пускають.
–  Я знаю.  Я чула.
–  Ми тебе розбудили, та?
–  Нє. Я просто ше не спала.
–  Ааа…
Я  думаю, може Квіточка захоче зробити мені чаю.
–  Та не переживай.  – після певної мовчанки каже вона. – Їм то скоро пройде..
–  Кому їм?
–  Ну.. Твоїм батькам…
–  А, їм. Та ясно! Ше певно  до четверга всьо  буде добре…
Поруч з  Квіточкою, на кріслі лежать, акуратно складені її  джинси.
–  Слухай, – так помаленьку кажу я.  – Квіточка, ти чаю  не хочеш?
Квіточка заглядає  на кухню. Там, посеред  рушників, вилок і прихваток, посеред всіх тих  мисок і банячків розлігся Тур. Деколи він  хропить  і плямкає  ротом.
–  Нє.  – каже Квіточка.  – Чаю, мабуть, нє.  Я хочу спати…
Вона знову заривається в свої  ковдри.  На світ  божий висовує  хіба ніс. Квіточка засинає. Так тихенько посопує. І їй мабуть зараз  добре.
А я сиджу поруч і розглядаю  її джинси.
Я слухаю,  як сопе Квіточка, як трохи далі від  нас, на кухні,  хропе її хлопець. І думаю, шо  було б круто помиритися з  містом.  Шо  б  воно  більше не викидало  мене з  дому і давало  по-людськи дожити хоча б  до  кінця тижня.
Але нє,  місто  напевно, не захоче.

Квіточка  – дівчина мого найкращого друга Ігоря Тура.  Нормальна така дівчина. Але чесне слово, вона мене троха напрягає.  Та вона всіх  напрягає.  НУ, хіба може крім  Тура.  Та, Тура, мабуть  нє.  Вона ж  його дівчина.  
Якась  вона дуже стандартни чи шо…  І думає  якось  так стандартно…  І спокійна якась задуже… Навіть  не знаю, як то  казати…
Ото попередня дівчина в Тура була прикольна. Справжній друг.  Якраз  така, як треба.  Другої  такої, принаймні, ше не бачив.  Зла, весела…
Скільки пам'ятаю, вона завжди з  нас як не стіблася, то  критикувала… Але ми їй то  дозволяли.  Бо вона знала такі певні межі. Ніби чуйку якусь на то  мала, коли вже бажано зупинитися і хоч трошки помовчати.
Тур зашнуровував їй шнурівки на шкарах, а вона проходила два кроки і казала, шо він  зашнурував  якось не так. Бісилася, зупинялася і перев'язувала сама. Інколи доводилося чекати на неї  годинами, а  вона злилася, коли ми запізнювалися на якісь  срані п'ять хвилин.  Тур  місяцями вишукував для неї  раритетні диски якихось богом забутих  виконавців, а коли знаходив і залишав їй, дівчина ні разу не сказала ой, класно!  Зара' будем слухати!, або дякую тобі, коханий Туре, або дякую тобі просто Туре.  Єдине, шо  можна було  від  неї  почути – то ага… ну добре. Лиши он там я подивлюся. Вона могла зникнути на цілий тиждень.  Десь забитися в свій андеґраунд, ховатися там від  всіх, обнімаючись з пивом і книжкою  якогось класика, завченою на пам'ять.  А потім передзвонити і сказати класна погода. Слухай, хто був третім Римським імператором, мені ту для тесту треба? Гречно  подякувати і без  жодного  пояснення кинути трубку.
Але  тільки вона вміла робити то так, шоб  ми розуміли, шо вона така є.  Шоб ми не злилися і не обзивали її  сукою, а просто шукали в тих  недоліках  шось хороше.  І ми чесно  то робили.  Ми шукали і навіть знаходили.  Ми знаходили у всій цій наглості  багато, безліч хорошого, чого  не могли знайти в себе. І то  було прикольно.  Нє,  паскудно троха, але прикольно. Я не знаю... Мабуть, вона просто  якось  так вміла не дохарювати тим, а робити собі за стиль. Чи шо…  Інші такого не вміють і хай навіть  не стараються.
Під  музику вона починала завжди дивно  поводитися. Тур  з того  дуже ся тішив і  вічно ставив їй різні диски. Коли дівчина слухала  свої  групи зі всіма тими солістами-гітаристами-барабанщиками чи ким там ше, вона слухала хоч когось.
А ше вона торба як любила дітей. По-соєму, правда і ставилася до  них  якось  по-своєму, але видно, шо любила.  І діти торба як любили її.  Правда ніхто не брав на ризик лишати з  нею  свою  дитину більше, ніж  на 7 хвили.
Словом, то  була дуже прикольна тіпуха.  Тільки пила багато.
Але все добре,  як   то все  є, колись-таки мусить закінчитися.
Турові все ж  набридло сцяти окропом під  ноги (образно!), шо одного прекрасного  ранечка, його  коханій перегорить нова спайка і вона візьме  собі за звичку різати нас кухонним ножем з  пилочкою  на кінчику.

Недавно я, до речі, її  бачив.  Проходилася по вулиці, розглядала графіті. Я привітався.  Сказав привіт.  Вона усміхнулася, відповіла Здоров!, а потім, не знати за які гріхи, послала на хуй.  З того всього роблю висновок, шо  вона п'яна.  Позаяк п'яна вона все.  Ну шо ж, надіюся, колись на неї тоже впаде щастя.

Ми втрьох  сидимо на кухні:
Я, Тур та його  дівчина – тихенька, передбачувана, завжди правильна і ніколи неп'яна Квіточка. Ми п'ємо чай і заїдаємо  бутербродами.
Зраз  ранок.  Трохи прохолодно, проте форточка на кухні відчинена. Тур і вся його родина люблять, коли на кухні відчинена форточка. Файно. Добре.  Ми не сперечаємся.
Я на підлозі.  Сиджу, спершись спиною  до  холодильника. Тур п'є  чай на стояка.  Я не знаю  чому саме так, на стояка. Тур так, напевне, любить. Не всі речі мають своє  пояснення, як бачимо.
Квіточка єдина, шо сидить за столом.  Як люди.  П'є  чай без  цукру.  На ній зараз  Турова футболка з «Gans’n’Roses». Тур люб'язно надає футболку  в якості піжами, коли Квіточка не може повернутися додому, бо вже пізно.  Якшо  вас цікавить, то  так, Квіточка живе десь в чорта на рогах.  
Зараз  вона в своїх  джинсах.  Тих  самих, шо  вчора лежали на бильці крісла. Дурні джинси.  Півночі мені снилися. Перепаскудили всі сни.
– Подзвони, може, до Форда.  – кажу я. – Тур, подзвони до Форда. Хай прийде.
Форд – це іще один наш  друг.  Наш  друг  Форд.  Форд не любить  Квіточки і Квіточка його  так само не любить, але вони обоє люблять Тура, тож, здається, маємо  все  добре.
–  Ту-ур, чуєш, – знову кажу я.  – Та подзвони до Форда….
–  Блін, Орко, не хар. Форд  ше певно  спить.
Квіточка каже, шо реально ше спить.  Тільки 12–та година.
– Ну добре. – кажу я. – Файно. Спить, то  спить. Будити не будемо.
Добре.
Тур встає  і набирає  на телефоні Фордів №.
Ало, Форд – чуємо ми. – Нє? А, тоді вибачте…. Вуйко Славко,  а можна Форда?... Ну… сина вашого… як там…  Петра! Петра можна? Нє,  вчора не пили.  І сьогодні не будем…  То шо там з Петром? Та файний концерт був. А Петро…Спить? Йой! Ну,  я не знаю… Та трохи важливо… Розбудити…  Нє, слухайте, Форд… він  же Петро.  Я, власне,  Петро хотів сказати… Так вот… Петро. Він  не дуже любить, коли його будять, та?.. А… Вже встав.  Збирається…  А куда, якшо не секрет? Не каже.  Ага.  Ну то  добре.  Я може передзвоню  потім… Пізніше. Файно. Дякую.  До побачення.
Тур повертається до  нас і каже:
Ставте чайник.  Зара' прийдуть гості.

І гості приходять.  Приходить Форд.  Приносить цукерки.  Шо  ми будемо робити з цукерками, я не знаю. То нагадало  мені один випадок,  коли двоє  моїх  однокласників розкрутили трьох малих  на 20 грн. і замість того, шоб купити на всі гроші ну хоча б пива (про таку річ, як  портвейн «777» за шість гривень, я мовчу) купили до  сраки бананів. Потім бідаки не мали як то з'їсти і придумували різні цікаві способи, аби тільки їх позбутися. Я нічого  поганого не хочу сказати про  своїх  однокласників, про  людей з  якими я вчився років десь може вже скоро 11 буде, але більшість з них – то реальні придурки.
–  Цукерок хтось хоче? –  питає  Форд.  Після чого кладе великий  прозорий кульочок, наповнений різнокольоровими карамельками на стіл  перед  нами.  Сам, так ніби взамін, бере одну з  канапок.  З неприхованою  огидою  знімає  з  неї  шматочок помідора і кладе на його  місце шматок ковбаси, що зняв з  канапки сусідської.  Потім відкушує маленький шматок.  Питає, де ми таку паскудну  ковбасу взяли.  Ми відповідаємо, шо в  холодильнику. Форд  думає, файно.  І так зранку  нічого не їв.
За пару укусів канапка зникає.
Форд її  так педантично пережовує, облизує  пальці, випрошує  в Квіточки чай.  Робить рівно 2  ковтки. Каже:
–  Квіточка, ти певно дуже розумна, але смаку до їжі не маєш  гет.
Квіточка втуплюється в стіл.
Тур шось з  себе видає. Якісь слова, незрозумілі мому вуху.
Форд усміхається, каже до  Квіточки добре, не ображайся.
–  Орко, дай чай. – просить  в мене Форд.
Слухай,  – кажу я.  – там чайник шойно закипів.  Йди собі зроби.
–  Добре…
Форд тусує до плити.  По дорозі ше встигає  запитатися в   Тура про його  батьків.
–  Тур, де твої старі, на роботі?
–  Нє…
Форда така відповідь повністю  влаштовує.
Тим Форд  мене  пре. Він  не хариться речима, якими йому харитися вже не аж  так мус.
–  А шо, Орко, чув я, шо з  дому тебе вигнали.
Форд  сміється до  мене.   Сміється так зловтішається.  Форд.  Він  мій сусід.  Певно  чув, як я там  під  балконами кричав. Нє, з  тим методом виховання треба шось робити. Любі мої  мама і тато, а давайте вже хватить виганяти з дому рідну дитину. Давайте, га?
–  Добре, – каже Форд,  нарешті допивши чай. – я тут дивіться шо  знайшов. Фест скоро буде.  «Тарас Бульба» називається.  А давайте їдемо, га?
– Ну, не знаю… – задумується Тур.
–  В мене,  в принципі, були троха плани… – задумуюсь я.
–  А коли хоч фест? – питає  Квіточка.
–  14–16 липня.
А, то  файно… – відповідаємо ми.
Їдем.  Буде, має  бути класно…
Форд  тішиться з того, шо  ми понавирішували. Витягує з кишені складену афішу.
–  О, дивіться.  Ото-во в вас біля під'їзду зняв…

Дзвонить телефон.  Я знімаю  трубку:
–  Ало?
–  Орко? Де ти лазиш?!! Чо' ти додому не прийшов?!!
–  Ма-ам, ти ж сама не…
–  Орко, замовкни і вже йди додому!!! ВЖЕ. Боже, дитино, шо  мені з тобою  робити?! Та де в людей таке видано?!! Орко, ше раз… Та шо люди скажуть?!!
–  Ма-ам, люди не…
–  Орко, замовкни! Вдома поговоримо. Марш! Додому вже! Шоб ти через 20 хвилин  мені був… В чужій хаті сидіти!..
Ладно, люди.  Я пішов.  Всього  вам доброго.  Ше здибаємся.
Я забираю  свій рюкзак, хапаю  жменю  цукерок. Прощаюся зі всіма нашими і виходжу з  квартири, акуратно, шоб  сильно не гримнути, за собою  дверима.
–  Але чуєте. – каже Тур. – Мусимо  брати зі собою  мою  цьоцю.  Приїжджає  до нас на пару тижнів…  Не зліться.  Мене без  неї  в Дубно не пустять.  
Словом, так я і познайомився з  ангелом.

Мене вигнали з дому, потім обкричали, обсварили і сказали давай, малий Орко, вертайся. Ти більше так не будеш  і ми  потім собі поговоримо. Добре, кажу я. Але ж  знаю, шо буду. Я все-одно вчуджу шось  на зразок того  через  пару днів, коли втечу на «Тараса Бульбу». Але я, як чемний песик, кидаю  всю гордість, кажу: «добре».  Буду зараз і вже ніколи нікуди не вийду з  хати.
Вертаюся  знову до людей, які забили на рідного  сина, бо він  мав необережність прийти додому на пару годин  пізніше.  І я радий, шо  мене знову пускають в хату. І шо все  знов буде добре. В нормальній якійсь трохи інакшій ситуації я б, напевно, забив.  Але, то  мої батьки, розумієте? Висновок:  батьки – то певно  єдині люди перед  якими ти не вийобуєшся.  Або  просто тобі їх  поки треба.  

А тепер про ангелів.
Вони ж є, чесно  є, тільки є троха не так. Ангели деколи знімають свій крутий, модний німбик, ховають крильця під  широкі  футболки зі страшними личками і йдуть до нас.  Ангели затесуються в народ, але їм то не виходить.  Вони ж  ангели! Від  них  віє добром і чистотою. Якби вони не ховали свої  крильця, їх  все одно  тягне вгору.  Хмари лягають східцями над  асфальтами і світлофорами, над  обгризеними будинками і новенькими (чи навпаки вже зачовганими) іномарками, над  всіми тими бронзовими монументами і дітьми-наркоманами-бомжами, шоб  в будь-який момент ангел міг  повернутися.  Але вони не повертаються. Вони терпеливі. Вони не хочуть. Вони ж  ангели! І квіти виростають з-під  бруківок там,  де вони ступають, шоб  їхні темні ангельські гади не торкалися до брудної  закривавленої, зариганої землі. Я не хочу робити таке з  ангелами. Вони мають ходити по квітах.  І то  тільки по ромашках. Можна ше по хмарках.  Але не по бруківці.  Ні в якому разі не по  бруківці.  Ангели надто  чисті. Надто  світлі і невинні.  Ангели – словом ангели.  І напевно  крапка.

З моїм ангелом нас познайомив Тур.
Вона акуратно пштичком збила з  цигарки попіл.
– Знайомтесь,  це Мирося. – каже Тур, показуючи нам свою цьоцю.
Мирося невеселим поглядом оглядає  нас – мене, Форда та Квіточку. Ми всі стоїмо  в  Тура в кухонному проході  і втикаємо  на Миросю, шо, власне, сидить за кухонним столом. Не знаю, виглядає, як в зоопарку.
Отже, Мирося невеселим поглядом оглядає  нас – мене, Форда та Квіточку і намагається видати з  себе шось  на зразок «Привіт» з  усмішкою. Але вона ангел. Ангелам не можна лукавити, тож нічого  з того  не виходить.  Пізніше вона забиває  старатися і просто  допиває  каву, запалюючи ше одну цигарку.
Тур,  видно, не знає, шо  робити далі.
Він  представляє  нас.
– Це Квіточка.  Моя дівчина. – каже Тур.
На словах  «моя дівчина» Квіточка червоніє  і втуплюється в стіл. Тур бере її за руку, після чого  Квіточка червоніти не перестає.
– … А то – Орко  і Форд. Мої друзі. То з ними ми їдемо  на «Тараса Бульбу»…
–  Ага… Добре.  – нарешті видушує  з себе Мирося.
Нє, вона ангел. Та, точно ангел.  І голос ангельський.
Коли Тур сказав, шо  треба брати його  цьоцю, я чуть  об  стінку головою  не бився.  Думав буде там по Дубну за нами  якась жіночка бігати з  черпаком і «Хлопчики, поїжте!».  Але нє.  З нами їде сам ангел, старший за нас раптом на рочок.
Коли тебе знайомлять з  твоїм приватним ангелом, ти взнаєш, шо  то  прикольна чува і ви разом з  нею і ше  з  деяким людьми їдете на не менш прикольний фест, ти думаєш, шо хтось тебе нарешті полюбив і від  того  тобі (чи принаймні хоч мені) робиться набагато краще, ніж  є  насправді.
– То коли вирушаємо? – питає  Мирося. Цигарка і кава на той час їй вже нарешті скінчилися.
–  Ну десь може післязавтра… – припускає  Форд.
–  Післязавтра… – повторяє  про  себе Мирося.
–  Та.  Післязавтра. – стверджувально виголошує  Тур.
–  В четвер.  – уточнює  Квіточка.
–   В четвер? – перепитує  янгол.
–  Та. – підтверджую  я.
–  Блядь. –  каже ангел Мирося.  – А чо' не в п'ятницю?
–  Так чекай ж… треба місце забити. – пояснює  Тур. Ми киваєм, мовляв ага, та.  Треба забити.
Мирося погоджується, каже, шо  справді.  Ото ми файно придумали.
Нас, доречі, шойно  ангел похвалив.
І високо вгорі задзвонили дзвоники.
–  А намет маєте? – питає  Мирося.
В ангелів голос, шоб ви знали, грубий і жорсткий.
–  Маєм.  – каже Тур. – Форд в вуйка бере.
– В вуйка? – перепитує  Мрося, мабуть згадуючи, шо  то є «вуйко».
А ше.  Ангели бувають обкурені.
–  Ну та. – каже Форд.
–  Класно… – киває  Мирося.
Ангели навіть  кивають по-своєму.
–  Орко, чуєш, а тебе впустять? – питає  мене Квіточка.
І тут я починаю  замислюватися. Хм…  А справді….
Напевно, кожен з них  ше досі згадує  про то, як  Орка з дому вигнали. Файно  мама, файно тату.  Я сам нарвався.  Сам винен і тепер з мене  за то  стібуться. Як з  лікарів в лікарні…
Без  питань. Кажу я. Всьо добре буде.
А сам тим часом думаю, шо мене тепер вже чесно з хати виженуть  і відречуть  від  роду.
–  Та нє. Звичайно, шо впустять.– кажу я. – А ти ангел?

Орко, Орко, ти, нензна дитина! Чуєш, ти нікуди не  поїдеш! Орко!
Кричить до  мене  рідна мама, коли я запаковую  канапки.
Орко, якшо  ти підеш  зараз, то вже можеш  не вертатися! Ясно?
Тим часом я запихаю в рюкзак чистий рушник…
Ти мене зрозумів?!!!
… і ложку.
Якшо ти вийдеш зараз, то вже можеш  не приходити!  Вже ніколи! Я ясно  висловилася?
… Далі я запаковую іще одну футболку і трохи туалетного  паперу.
Ти бачиш, шо  він  робить? Ти бачиш?!! Та де ти там хоч  шось бачиш?!! Сидиш  газету читаєш. Тут дитина з  хати йде, а ти газету читаєш!
Я забираю  спальний мішок.
– Ма-ам, я пішов! Через  пару дів буду!
Шо? Куда ти пішов?! Ану вернися! Орко!
Але мені 16 років і я такий. І я вже не повернуся. Принаймні до  кінця тижня.
Я  не повернуся, бо  їду на крутий роковий фест зі своїм найкращим другом Туром, його дівчиною, нашим спільним   знайомим і  янголом, який спеціально для того  зійшов з  небес.    
Мені 16  років і я швидше буду там ніж тут. І то не  через те, шо  я не люблю чи не поважаю  своїх  батьків. То не розходиться в любові чи повазі.  То розходиться, мабуть, просто  в одному реченні: я буду там. І всьо.  І крапка.
Я не знаю, як то  пояснити мамі  з татом, коли вони є троха нарвані.  І не знаю, як то пояснити тут.  То  таке саме…. Чи  хоча б  трохи схоже на такий стан…  Коли в тебе ангіна, ти не можеш  нормально розмовляти, шойно  зжер цілу жменю  таблеток від  горла (дорогих  при чому таблеток від  горла!), але все-одно  тягнешся за пачкою  цигарок і йдеш  на балкон. І ти то робиш  навіть  не тому, шо  тобі вже хочеться і тебе вже тягне. Нє, ти витримаєш  ше пару годин. Ти то  робиш  тому, шо  просто  ти то робиш… Як  кіт  з'їдає  всьо підряд, з'їдає всьо, шо бачить, всьо, шо лишили на святковому столі. І  кіт вже зжер всю шинку і рибу,  і ковбасу дідового  виробництва тоже зжер. І котові зараз  так зле.  Його болить маленький шлуночок. Він  ніколи не їв так багато, бо  ви ніколи не лишали його  сам–на-сам  зі святковим столом на так довго.  Він  не може по-людськи рухатися, шоб  якось нормально функціонувати.  Йому зараз  страх, як  фігово. Йому вмерти хочеться. (Вловили весь  трагізм:  КОТОВІ вмерти хочеться!) Але все-одно, варто  вам лише відкрити холодильник і пошарудіти кульочком, він  все-одно  прикатуляється  до  вас і скаже «м'яу». І то так є.  Вибачте,  я не психолог і не крутий філософ, шоб  все хоч трохи пояснити.  Просто знайте, шо  такий стан  є.  Ну і, напевне, то всьо, шо вам на даний момент треба знати…
Я, Форд та Квіточка стоїмо на вокзалі. Зараз 7-а ранку, тож  трохи холодно.  Патла в нас всіх  мокрі, від  чого темніють, закручуються і  діляться на такі тоненькі різнобарвні пасма.
На нас впала хмаринка.  Ми в тумані.
Квіточка знімає з  себе рюкзак і кладе на бруківку, спираючи на колону.  Сама присідає  поруч. Форд  сідає  біля неї.
Я дістаю з  кишені пачку сигарет і подаю їм.  Так ніби нате, діти моєї  змордованої раси, пригощайтеся. Квіточка вертить головою, мовляв не курю, ти знаєш, не хар.  Форд своїми довгими, худими і білими (мов та сигарета) пальцями  акуратно дістає  одну, запалює і подає  мені запальничку.
–  Ну, і де твій Тур? – нетерпляче питає  в Квіточки так, ніби вона знає.
Квіточка знизує  плечима.  Я підозрюю, шо запізнюються вони якраз  через  мого  ангела. Шо ж, у янголів багато  справ.  Їм можна запізнитися.  Вони ж  янголи!
–  Почекаєм… – кажу я.  – Добре…  Янголам можна простити.
Квіточка з Форд витріщаються на мене так, ніби в мене мандаринки на носі повиростали  і тепер тріскають, пускаючи свій пекучий сік всім людям в очі.
Але добре, шо хоч нічо'  не кажуть
–  А-а, он  вони йдуть!  – тішиться завжди вірна Турові Квіточка і махає  руками.
Дійсно.  Вони йдуть.
Мій ангел  дочекався  до такого  останнього  моменту, коли надія вже потроху починала махати до  нас своєю  лівою  руцею. (Нє, вона ж, надія себто, лівша…) І тоді прийшов.  Так, ніби, шоб нагадати, шо  останній момент  все  є. Головне відрізнити, коли він  останній, а коли не дуже. Мабуть ангели і існують для того.  Шоб  нагадувати про шось.
Мирося, світлий ангелочок, затесаний добром  в людську подобу, виходить з  туману і її  одяг  ніби світиться, шоб ангел  не загубив шляху. Я знаю.  То з-під  одягу висвітлюються крила.
Вона ступає  широкими кроками крізь туман, крізь  ранкові сумерки; волога, з тою  встою  хуйньою, шо  зібралася з  викидів в повітря, її  не займає. Їм не дозволено.  Мирося, вона ж  ангел! Вона ступає, витягнувши шию, вирівнявши спину.  Піднімаючись над  вокзальною  бруківкою  і над  всім брудом, шо  та несе.  Її біле-біле, як новенька шафкова дверка в лікарні, тіло  робиться ше білішим спеціально, шоб нагадати, шо Мирося чиста. А одяг чорний.  Одяг  завжди можна зняти, на відміну від  тіла чи душі… От у нас всіх, незважаючи на доволі-таки  короткий (але НЕ малий!) вік, душі вже повкривалися болотно-зелено-чорними  плямами, різних  розмірів і відтінків.  Плями мають здатність кровоточити і гнити. Ми всі в тих  кривавих, загнилих  ранах-плямках, а янголи чисті.  Запитання: навіщо пускати на землю, до нас, шось на стільки досконале?  Я не хочу, шоб мій ангел кружляв серед плям.
Поруч із  нею, маленькими крочками, йде Тур. Він  позіхає, широко, при тому, відкриваючи рота. Хм, дивно. Якшо Мирося янгол, то виходить, шо  Тур янгольський племінник.  От дурнота. В Турові виявляється булькає  троха ангельської крові. Хм-м… Тур… Ніколи б  такого не подумав….
Його, мабуть, всиновили.
–  Привіт! – вітаємось ми.
–  Тур, блядь, Якшо ти ше раз  викинеш  мої цигарки в унітаз, я клянуся, шо переєбу тебе на хєр.  Ясно? – пророкує  Мирося, а потім вітається. До нас своїм «Здоров».
Тур тим часом з  Квіточкою  чмокаються в щічку, але нам то не цікаво.
–  Ну то шо там? – питаюся в Миросі.
Вона не розуміє, тому природно запитує:
–  Там, то ніби де?
Я показую  вгору.
Мирося відвертається і говорить вже до  Форда:
– Палатку взяли?          
–  Та.  – каже Форд.
І показує  на рюкзак.
– Круто… – своїм злим, грубим голосом каже Мирося. – Курити є?
–  Нє.
В мене є.
Кажу я з радості, шо  зараз  прислужуся ангелу.
– Нє.  В тебе не такі. Я «Вінстон» курю.
Але я не почув тих  слів.
Я не почув, шо  сказав мій приватний ангел, бо саме  в цей час приїхав поїзд. Янголи не підвищують голос, коли їм шось  мішає говорити.  Вони не будуть напружувати свої зв'язки. Ну, їх  можна зрозуміти.  Вони ж  янголи!  В них голос Божий звучить.  Отой грубий, прокурений за 17 років голос з такими злими, агресивними нотками. То якраз  воно. То якраз  та штука, яку дарує  Бог  своїм Ангелам, коли ті  спускаються на нашу закривавлену, обригану землю.  Воно виривається з  легень, проходить через  гортань і шо там ше (Sorry, я погано  вчив біологію.), фільтрується через  голосові зв'язки і виходить назовні.
Але таке буває  тільки, коли янгол  опускається на землю, і тільки тоді. Я підозрюю, шо  на небі чи де там вони всі живуть, ти не відрізниш  свого  ангела від  чийогось іншого і  за тобою  вже вічно, до самої  смерті, буде ходити якась чужа тінь. Шо сідає  за крісло, коли ти стоїш  в черзі за молоком; і грає  на банджо  (чи шо там ше вона собі може пробити в тебе в хаті), коли ти з друзями своїми п'єш  пиво і дивишся футбол.  Чи коли плачеш  сам-один в  кімнаті ще якогось диспансеру, коли всіх твоїх  наркоманів повиводили на прогулку, а на тебе–такого нелюдського забили, чужа тінь буде читати газету і сьорбати собі чай. Вона буде ржати з тих  всіх  дурнуватих, йобнутих, прямо скажем йобнутих, газетних  анекдотів, а ти будеш  сидіти   в свому диспансері один-один, мов прострочена консерва в холодильнику, і плакати, як маленька дитина з  двома білими бантиками на голові, яку шойно покинула мама. ( Не голову, а дитину покинула!)
Будь ласка, послухайте мене: не губіть своїх янголів, навіть, якшо  вони вас харять. Навіть, якшо з ними не прикольно. Навіть, якшо вони забивають,  як в старій-добрій пісеньці, вас вічно відмазувати від біди.  Рано чи пізно, демони таки впадуть на ваші сліди…  Ага, і навіщо я то говорю?

Ми сидимо в поїзді.  Тут загалом мало  народу. Тут взагалі є  тільки ми і ше якийсь дядько. Ми підняли доволі сильний галас, але дядькові то, здається не мішає. Йому  взагалі по-моєму насрати галас зараз  чи нє. З іншого боку – нас ж  більше.
Ми граємо  в карти і п'ємо пиво.
Квіточка пива не п'є.  Вона каже шось про то, шо  порядні дівчата не п'ють взагалі.  (Я надіюся, шо  під «взагалі» малися на увазі алкогольні і слабоалкогольні напої. А не всьо, чим можна втамувати спрагу. )
  –  Прикольно… – киває  головою  Мирося, роблячи великий ковток.
Нє, звичайно ж  ніхто нічого  поганого про  Миросю не хотів сказати. Мирося не рахується.  Вона ж  янгол.
–  Добре. – каже Форд. – І того в мене 140.
Форд  пише на паперчику, під , намальованою мною  качкою, схожою на Рональдіньйо, +140, підкреслює напис.  Виходить 620.
–  Мирсю,  в тебе шо? – питає  Форд, обмальовуючи своє 620 рамочкою.
– 60!
–  Добре…
Форд  пише 530.
–  А в вас шо  там?.. Ей, Тур, Квіточка, шо  в вас? А!  Ви ж  -100. Точно–точно…  Навіть –110… Ти, Орко був на болвані, та?  
Потім Форд  усміхається, облизується, каже:
–  Тут я вже виграю
і передає карти комусь з нас.
А я хочу спати. Я по-людськи вже дві ночі не спав.  І не спатиму ше три.  А два плюс три, на скільки я пам'ятаю, то буде п'ять…
Я відрубуюся.
Коли розплющую  очі, Форд  вже з  чогось тішиться.  Каже Прикольно.  А потім причіпає  на вікно велику наклейку зі скелетом.  Знизу пише «Форд».
Форд, шобись те знали, займається тим… як його…  анемонить, коротше,  Форд  трохи. Ну, знаєте. та, наліпки всюди вішає. З тими анемонами, то шоб ви собі так не думали, як ви завжди любите – діти дуркою  харяться.  А нє, то вам не коники з  гівна ліпити. В них  там цілі батели є. Хто де найбільше приклеїть.
Форд каже, шо колись мав щастя приклеїти свого анемона прямо  ментові на спину.  З того Форд  дуже тішився і з радості  напився.
– То твій анемон  такий? – трохи розчаровано  питає  Мирося.
–  та! – гордо  відповідає  киває  Форд.
–  скелет і «Форд»?
–  Ну та…  То так ніби я зсередини….
Форд зсередини. – про себе констатую я.
–  Душа то ніби моя… – шоб скоріше дійшло пояснює нам Фордик.
–  Кістяк – то  твоя душа?  – дивно  якось так витріщається Мирося    
–  Ага…
–  Нє. Кістяк не може бути душею…
–  ну то так образно…
–  Дурне тоді виходить в тебе якесь   образно….  В Zsuf`а прикольніше.
–  Їх  просто  багато…  Виправдовується Форд.
–  Нє. – каже Квіточка. –  В них просто  прикольніше.
В Zsuf'а  прикольніше – про себе констатую я.

А ми, тим часом, проїжджаємо повз  якісь засрані села з  їхніми засраними хатками і з  дітьми засранцями, шо  губляться десь там і вже ніколи не  знайдуть дороги до чогось людського, бо  вони і не додують, шо то так можна і шо  то  шось людське взагалі є.   Ми проїжджаємо повз  звалки, гори металобрухту, де стоять в черзі до кращої  долі душі всіх  тих  загублених, роздавлених  старих машин, яких  зрадили їхні прийобнуті власники, ніби дякуючи за подаровану довіру і вічне служіння. Звичайно ж, як  ми з вами знаємо, ніякої  кращої  долі для них  не буде, бо рай сам закрився на ремонт  декілька тижнів тому. З вікна нашого вагона можна вловити за якихось пару секунд, як десь там посеред  поля якісь пацани копають нормального хлопця. За пару секунд, шо   ми бачимо, можна розгледіти кров, яка  вихлюпується з  його  дирочок на обличчі, з  його  шрамів на тілі, з його поламаних колін.  Так.  Мені шкода.  Але якшо я скажу, шо мені страх  як шкода того тіпа, і шо  мені є  противними ті недобрі дядьки, краще від  того все-одно нікому не стане.  І гірше тоже не стане, бо не стане взагалі ніяк.  І я не знаю чи справді варто  марнувати цілі 10 секунд на таку штуку, як сказати «Боже, як мені шкода…» і так дальше.
Я бачу дерева.  Тупо  дерева.  Я не надам значення  тупо деревам.  Давайте не будемо шукати знаків там, де їх нема і бути не може.  Аж  так сильно, я ше не зійшов на пси.
Я бачу траву
Я бачу людей
Я бачу якісь  дурнуваті вчинки…
І мені стає  похуй до  того, шо я бачу.
Я хочу заснути.  За останні два дні я спав всього декілька годин.  Всьо решта ми з Туром, з  Фордом, з  Миросею і ше деколи з  Квіточкою валяли хуї  в Тура на хаті під  якусь дурнувату (або  не дуже дурнувату) музичку і алкогольні напої. І  шмаль. Та.  І шмаль тоже.
Я хочу заснути. Нє, ну не так прямо шоб хочу заснути, але чую, шо  поспати я маю.  Хоч би якихось півгодини.
Поїзд так файно  хитається в різні сторони: вправо–вліво, вправо–вліво,   вправо–вліво. Я хитаюся разом з  ним.  В животі булькає холодне пиво і мені стає  так добре.  Дуже навіть  добре.  Такого класного  відчуття я не мав вже два тижні точно.  Та шо там два тижні? Я не мав його 16 років!
Мені добре і я забиваю  великий болт  на все, шо там сталося вдома,  який курс долара,  шо за жопу маємо з  політичною  ситуацією  в країні і все таке.   Бо мені дійсно  на то насрати.  Мені робиться так прикольно і я чую, шо другий раз  прикольно САМЕ ТАК не буде.  Буде якось по-інакшому.  А так нє. І я хочу відчувати то, шо  є  саме зараз.  І розтягнути то як на довший час.  Я переміщаюся в свій персональний рай, який  ангели склєпали для мене пів тижня тому  і за який нічого  не треба було  робити. Вони мені кажуть: йди, Орко, по жовтих  цеглинках.  І дійдеш  до раю. І я радий.   І я йду, бо маю таке відчуття, якшо  я залишуся там  хоч на тридцять хвилинок мені буде добре вже до  кінця тижня, якшо  не до кінця року чи найближчого  десятиліття.
– УГА-ГА-ГА!!!! Орко, ти чув? – голосно рже Форд і штрикає  мене ліктем під  дихало.  
Тим самим він-ізвєрг  вибив мене  з  мого класного  стану.  
Блін, стежка до  раю  повернула трохи вбік.
Форд, ти придурок.
«Та-та-та, чув.» – недбало  промовляю  я. І знову намагаюся повернутися там, звідки мене  вивели.  Але доріжка з  жовтих  цеглинок, по якій я мав йти,  закінчилася. Нє, не сама доріжка закінчилася.  Нє!  Не обрив! Цеглинки жовті закінчилися.  Тепер я маю  вибрати між  зеленими та рожевими.  Мирося стоїть на зелених  і каже Орко, йди зеленими.  І я вірю  Миросі.  Бо мені зараз дуже добре, шоб  нікому не вірити і бо  вона мій ангел. Вона занадто янгольська, шоб  мене  здурити.
Отже, я знову продовжую свій похід  до  раю. Але
–  ТА! ТА! ТА! – закричав Тур, а Мирося, з якогось дива, почала копати мене  ногами.
Так, ніби мені то  подобається.  Так, ніби я просив.
Стежка знову круто  схилилася вбік, але я все ж  намагаюся не збитися з  неї  на рожеві цеглинки, які в'ються поруч.  Поїзд заторможує.  Дорога знову скручується, але я все ж  йду далі.  Я знаю, шо  часу залишається все  менше і менше, але я хочу дойти хоча б  до брами. Я бачу напис.  Там пише «Вам залишилося ше 10 цеглинок».  Ше десять  цеглинок, але я ж  не знаю до  чого! Я проходжу ті срані 10 цеглинок, а тим напис – мені залишилося ще 20.  Я проходжу наступні двадцять і читаю, шо маю  пройти всього – 50. Потім – 70, 80 і так дальше.  І я розумію, шо  ходжу по колу.  Шо та дорога з  зеленої  цегли не має  виходу і ні до чого   мене  не приведе. Я хочу перейти на рожеві цеглинки, бо  до раю  мене  мали привести саме вони.  Але рожеві цеглинки вже позникали, бо  я їх  уникав, бо  послухав свого ангела, який загнав мене на зелені.  На ту срану зелену безвихідь, з  якої я вже ніколи не втечу.   І мені стає  так стрьомно. Ніби дитині, яку недавно  покинула мама… Ніби наркошу, який залишився сам в свому диспансері, бо  всіх  інших  вивели на прогулянку.  Чи ніби котові, який зжер пів святкового стола і ше шось там з холодильника впридачу і тепер не може рухатися.
Мій ангел  помилився і я разом з  ним.  І я більше не вийду з  тої  зеленої  сральні.
Маю два запитання:
Чому мій ангел  такий жорстокий?  І чому, якшо  він  ангел, він  зараз на землі,  а не як всі ангели зі всіма іншими ангелами своїми друзями не водить хороводи  навколо  великої  хмарки і пліткує  про  любов чи там про  шо ше.
Мій ангел тут. Сидить тут в свої чорних гадах, в футболці з «Sex pistols» на зелених цеглинках.  П'є пиво, курить гівняний синій «Вінстон» і вбиває  рожеві цеглинки, шоб  вони ніколи не водили до  раю  тих, кому той рай непотрібний. Або навпаки. Мій ангел сидить п'є пиво, курить «Вінстон», пускає  нам в рота дим і копає  мене  ногами, тим самим приносячи мені тільки біль. І ше хіба шо  якийсь маленький кусочок моральної  насолоди, шо  до  мене  доторкнувся мій приватний ангел.
Але добре.  Вони ж  ангели.  Ангелам можна простити.

–  Курва,  яка то, на хєр, наша зупинка?!! – репетує  Форд.  –  То не Дубно взагалі!... «Тарас Бульба» хоч в Дубні має  бути?
Ми стоїмо біля колії.  На якомусь вокзалі.  Не знаю, я ніколи не був у Дубні, але по засраності своїй вокзал  якраз  такий, як я собі уявляв.  Тільки от гівно сталося –  як вже було  сказано: то  НЕ Дубно.
Тут одне з двох  ми або  благополучно просрали свою зупинку, або  вилізли не на тій.
Я достеменно  не можу сказати, шо  сталося: коли мене  розбудили, я  вже був тут.
–  Нє, чекай.  – намагається заспокоїти всіх  Тур. – Може то  ше наша зупинка…
Такої  дурної  надії  я ше, чесне слово, не бачив.  Розумієте,  в житті нашому деколи приходять  такі моменти, коли надія  є  не зовсім до речі. Чесно, так є. І ви не сліпі.  Ви то    знаєте і без  мене.
Наприклад,  якшо  ви повний мудак, то  вам нема чого надіятися за 8  місяців вивчити весь курс шкільної  програми і ше вершечок, шо  універ  собі десь там лишив на десерт для зайобки-розминки.
Якшо ви нарік, кончений заїжджений наркот, як от якась Крапка Біос,  і коли вас ведуть за руку до лікаря на обстеження, то знайте, шо  та! ТА! Печінка і нирки в вас вже давно  полетіли.  І нервова система до  сраки. Ви нагло колетеся вже пару років і від  того стали дистрофіком.   І діти в вас будуть дегенератами, якшо  взагалі будуть.   Якшо  ви не загнетеся, бо  не сьогодні-завтра ви все-одно загнетеся.  Че-е-е-есне слово.
І коли друзі вітають  вас з  Новим Роком чи коли ви вітаєте своїх  друзів з  Новим  Роком, то  всі вже знають, шо   він, Новий Рік  цей,  отак-от нагло просто  з бухти-барахти не принесе нічого  нового, крім може нових  джинсів, нових  шкарів чи шо  там  ви ше собі купите ( або  вам хтось купить). І нема чого  надіятися, шо з бухти-барахти хтось там на горі ( чи де та вся їхня браза засідає)  вирішить : «О, чуєте, та то такий прикольний вуйко. Давайте ми йому той…  золоті гори подаруємо!» І чесно то  зробить.  Прийде і подарує. На таке не треба надіятися, бо чудес не буває. Вони є  хіба в казках  і то  не у всіх.
І якшо  на станції  пише:
Н дальше двох  букв нема ИЙ  знову нема букви ІДГ нема букви  і Б, то то і є Н [нема двох  букв] ИЙ  [нема букви] ІДГ [нема букви] Б,  а не Дубно.
І так воно справді є  і інакше бути не може.  Вибачте, діти, якшо  я когось розчарував.
– Нє. – роблю висновок  в голос я. – То таки не Дубно.
–  Ну то, шо будемо робити?... – обережно  так каже Квіточка, бо  бачить, шо Мирося зі злості вже робиться зелена і нагадує  цеглинку.
Хм-м,  стоп! А звідки  Мирося знає  про мої  цеглинки?
Пам'ятаю  колись, на 750-річчя Львова, ми з Туром їхали в трамваї. Там людей набилося, як шпротів в банці – до сраки багато.  До хуя просто. На одній нозі всі стояли. Дехто  навіть до шоферки примудрився заскочити.  Але все-одно, жирна цьотка провідник мусіла перейтися і попродавати білетики. Але ж  вона нажерлася на тих  білетиках  – ЖИРНА!    Не мала як  влізтися і нас з  Туром заставили вийти! У-у-у, пенсіонери. Ми в ваші літа пішки ходили. На даний момент  нічого поганого  не хочу сказати  про  старших людей,  але чули б  вони, шо ми з  Туром говорили про них  тоді….
Так-от, Мирося шойно  нагадала мені нас. І то  нормально. Турові вона якийсь родич, мені – ангел.  Так шо  маємо все по-людськи. Але нє, стоп.  Якшо  Тура всиновили, то тут шось не дуже збігається.

–  Та нє.  Люди.  Ми тут надовго.
Приходить Тур.  Він, власне, мав знайти десь тут може є  якийсь  розклад  поїздів( але шоб  датувався трохи пізніше, ніж рада під  Переяславом!) і сказати коли маємо  чекати рейсу на Дубно і чи чекати його  взагалі.
–  Та нє.  Люди.  Ми тут надовго. – каже Тур.
Потім передумує  не знати про  шо і додає:
–  Через  вісім годин хіба поїзд буде.
Блін. Думаємо  ми.  То вже скорше пішки по рейсах  дойти.
–  Нєа. – киває головою  Тур. –  Скорше не вийде.  До Дубна ше далеко. Можна в принципі сходити до  міста. Раптом вісім  кілометрів звідси… Але там маршрутки тоже хєр ходять…
–  ВІСІМ КІЛОМЕТРІВ?!!!!!!!!!!!!!!! А потім ше назад хуярити?– дивується Мирося.
–  Та нє.  Я ліпше вже тут лишуся.
Квіточка киває. І погоджується.
Ми з Фордом кажемо, шо  нє.  Йдем по рельсах.  Реально до  завтра зайдемо!

Шляхом голосування вирішили, шо лишаємся тут. Нікуди не йдем і сидимо на місці. Вирішено  було хіба Форда послати до міста чи де там в них  найближчий магазин, купити шось похрупати.
Вернувся Форд  через  неповні три години. Причому вернувся  п'яний і не  сам, а з  якимось  малим-поводирем. Приніс нам трохи «альмінки».  Казав «похрупати» в магазині не було.
Малий взяв з  нас двадцять  гривень за доставку  Форда.
Хотів взяти двадцять п'ять, але п'ять потім скинув, бо  Форд  був дуже брудний і подряпаний.  Що  сталося ніхто  нам так і не пояснив.
Малий сказав «Спитайте в нього». Маючи на увазі Форда. І швиденько  злиняв.
Форд  сказав: «потім. Орко, наливай.  В тебе рука легка.»
Я налив.  

–  Дурна «Альмінка». – через  деякий час каже Мирося. – Я від  неї  вічно  роблюся п'яна.
Я дивлюся на картинку довкола: на своїх п'яних  друзів,  на явно  зануджену Квіточку, на свої  обляпані хєр-зна чим джинсаки, і зауважую, шо  мабуть не тільки вона. Робиться п'яна.
  Мирося дивиться на Форда з  Туром, шо вдають з  себе крутих  зірок хард-кору і поcкочувалися вниз на  рельси. На явно зануджену Квіточку і  погоджується, шо  так.  Не  тільки вона.  В тому плані  Мирося вже не унікальна.
Я питаю:
– А там в вас ви тоже альмінку  глушите?
Мирося робить великий ковток і каже, шо нє.  Там Нє.

Ми далі продовжуємо сидіти  на тому засраному і тепер вже трохи зариганому вокзалі. Здається трохи попустило.
Квіточка говорить шось про то, шо  мали б  хоч троха встидатися за півгодини так впитися.
–  А ти думаєш  для того  багато  треба? – каже Тур,  а Форд потім додає:
–  Ой, чуєте, я згадав! Я ж  тоді ше закуску  купив!
–  Ти ж  казав, шо  не маєш ніякої  закуски! Магазин  закритий був… Чи шо  ти там про  закуску говорив… – намагався хоч трохи пригадати той епізод  я.
–  Та я той… забув я тоді…. – каже Форд, а потім дістає  з  рюкзака оберемок сосисок і три цукерки  – «роршенки» з  вишеньками.
–  Клас! –каже Тур. – Цукерки!
І з'їдає  всі три.
Форд, як святий Миколай-чудотворець.  Завжди приносить нам цукерок. І ше деколи драп.
Я вихоплюю одну сосиску і починаю її  тупо  жерти, намагаючись  в процесі хоч трохи відділити її від  целофанового пакетика.
Ну, ви ж  знаєте, сосиски, хуй-зна за який хєр, запихають в ті пакетики.  Такі дурні целофанові кульочки, від  яких  травляться коти.  
–   Добре, шо робити будемо? – питає  Квіточка, бо їй  тут  з нами-алкашами робиться реально нудно.  Ну та ясно: цукерок не дали, сирих  сосисок вона казала, шо  жерти не буде. Альмінки, яка кожна порядна дівчина, не п'є.  Драп не курить, та й його  в нас зараз  нема.
–   Добре, шо робити будемо? – знову питає  Квіточка.
Форд дивиться на пусті пляшки, на сосиски, на три обгортки від «рошенок» з  вишеньками і розчаровано питає:
–   А вам ше мало?
–  Та нє.  – каже Мирося.  – Не мало.  Але треба якось той…
–   Та! Точно! – перебиває  її  Тур. –   В парашу десь тут сходити треба!
–  Та нє.  – каже Мирося. – Я не про  то.
Тур задумується.  Бо  й справді, шо  може бути важливіше за похід  в парашу.
–  Треба той…. – далі продовжує  Мирося. – інтелектуально  збагатитися!
Тур  трохи розчарований. Але все ж  до  туалету не йде.
–  О,  класно-класно! – кажу я.  – Я знаю  одну прикольну історії. Іннт-електуальну страх!
– Чесно? – недовірливо  питає  мене  Мирося.
– Та! – кажу я
Потім питаю:
– Розказувати?
–  Не знаю… – просить  Тур. – Давай, може я перше в туалет сходжу?
–  А всі решта шо про  то думають?
Всі решта, здається, були не проти. Особливо,  врахувати то, шо  Форд  давно, як  третій сон бачив, а Квіточці ми, тихенько від  Тура, дали троха «корок понюхати».  Так шо вона тепер була «файна».
–  Добре.  – приступаю  до  своєї  історії  я.  –  Ви  хтось  знаєте Іринку Листопад чи може Падолист?
–  Іринку Листопадчиможепадлист? –  перепитує Квіточка.  Вона, здається, не вкурила.
–  Нє. – пояснюю  їй я. –  Іринку Листопад. Або  Іринку Падолист.  Отак-от.  Знаєте її?
–  Нє.– грубо  відповідає  Мирося. –  А в неї шо, два прізвища?
–  А чо' два? – не розуміє  Квіточка.
–  А хєр  його  знає  чо' 2. Може життя в неї таке складне було.  Два прізвища…. То  ви не знаєте Іринки Листопад?...
– …або  Падолист.  – доповнює  мене  Квіточка.
–  Та.  – погоджуюсь  я. –  То ви її  знаєте чи нє?
–  Мабуть нє… – припускає  Квіточка.
–  Сказали ж: не знаєм! – відповідає  Мирося, штрикаючи Форда під бік. Бо  той якраз  почав сильно стогнати, блукаючи по своїй п'яній матриці і не бажаючи шукати хоч якогось  контакту з  реальним світом.  
–  А хто вона така? – питає  Тур, який шойно  вернувся десь з-за тамтого боку станції, чи то пак! З там того боку місяця.
– О, – кажу я. – Іринка Падолист – то була одна нещасна дівчинка інвалід….
–  А чо' вона була нещасна? – питає  Тур.
–  Бо вона не мала ноги! – кажу я, ледве  стримуючи сльози.
Потім намагаюся зліпити історію  до купи, шоб  вийшла одна гарна казочка:
–  Жила на світі одна дівчинка – Іринка Падолист…
– …чи Листопад… –доповнює  мене  Квіточка.
–  Не має  значення.  – кажу я. – Отже, жила на світі одна маленька дівчинка – третьокласниця.  Вона була дуже весела і гарна дитина, але не мала ноги і з того відчувала певний дискомфорт.  І діти всі прикалувалися з  неї, бо  вона не мала ноги.  В принципі, інваліди ходять  в таку спеціальну школу для інвалідів, але до  тої  школи було  далеко  їхати і Іринка ходила в звичайну пустомитівську школу №2.  А ше Іринці приписали носити протез, але в хаті були гроші хіба на диван і нове радіо, тож  протезу дитині ніхто  не купив.  Купили диван  і радіо. І ше на ковбасу троха грошей лишилося.  На протез  нє.   Ну то  ви, надіюся зрозуміли.  Зрозуміли, та?
–  зрозуміли-зрозуміли. – недбало  відповідає  Мирося.
–  І в школі в Іринки справи йшли хуячо.  – продовжую я.  – вчителі її  страшно не любили.  Бо  коли викликали до  дошки вона не могла по-людськи вийти і постійно  падала. Вчителі не розуміли, думали, шо  вона з  них  так прикалується і з того записували погані зауваження в щоденник.  Мама дуже злилася і наказувала Іринку різними дурнуватими мудойобствами. В кінці-кінців Іринці то  набридло  і вона собі знайшла друзів  по Інтернету в Асці 5 і 1. І так спілкувалася вона з друзями по Інтернету в своїй сраній Асці 5 і 1, рказувала всім, шо  відвідує  школу бальних танців (Там ж, в Інтернеті, через  фотку ніхто  ногу не просить показати.) і мріяла  пробити десь собі квип. А одного  разу в Іринки мама просила оплатити квитанцію  за телефон.  А почта була далеко.  В сусідньому селі Щирець.  Іринка спішила зі всіх  сил, шоб  вчасно  добратися до Щирця і заплатити за телефон,  але ж  вона була ОДНОНОГА.  Ноги в неї  не було  одної… То  я так пояснюю… Нє, може хтось  не поняв…  І вона вічно  спотикалася і добиралася до  Щирця аж  пару днів.  За той час термін  виплати вже давно  витік і  в Іринки відрізали телефон.  І вона більше не могла розмовляти з друзями в мережі. З такого  горя Іринка вирішила накласти  на себе руку через  повішання, але ніяк не могла добратися до  петельки і бідна так збилася, шo попала в реанімацію. В лікарні Іринка познайомилася з  якимось  тіпом, який пояснив їй, шо  головне в житті – то  не нога, якої  нема.  І шо  не через  ногу Іринка така не класна, а через  то, шо  вона мудачка сама по собі. Іринці сподобалося таке тіпове вчення і вони стали частіше спілкуватися, а згодом дружити.  Тіп відкрив в Іринці приховані доброту і ше там  якісь добрі якості, які Іринка десь там ховала далеко. І допоміг  не стрьоматися своєї  біди. В кінці-кінців, Іринка стала дуже комунікабельною  людиною, мала багато  знайомих.  А через  п'ять років познайомилася з  найбільшим коханням свого  життя  Іванком.
–  Як прикольно! – втішилася Квіточка, бо  думала, шо  то вже кінець  історії.
Але то  ше  не всьо.  Я добив.
–  Іванко був наркоманом.  Навчив Іринку  курити, нюхати і колоти собі під шкіру  всяку гидоту і Іринка, як то  часто  буває з наркоманами, загнулася від  передози.  Отака-от історія.
– Ги-і-ги…. – плакав п'яний Форд, спираючись  Миросі на футболку. – боже, яка страшна історія.  Від  любові  чувиха вмерла.  Орко, ти  ізвєрг!
Ми не зрозуміли.              

Вже сутеніє  і робиться більш  холодно.  Сонце потроху ховається за хмари, перетусовує  на захід.  Видно день підходить  до вечора.  Або йому, сонцю себто, вже  замахалося сидіти там зверху і втикати на нас – п'яних  придурків, малих мудойобів,  і на ангела, шо  з  нами всіма тут попускається. Реально.  Від  нас вже навіть  сонце  зйобує  і лізе десь до мене  додому світити в мамині вазонки.
Круто.  Файно! Ну і добре! Якшо ти будеш  їсти  тільки помиті овочі, на фіга тоді імунна система?
Тур бере в мене з  рук вже трохи надпиту пляшку Альміни, заплющує одне око і заглядає, шо  там робиться в середині пляшки. Я не знаю на шо він  надіється, але, походу, нічого, крім темно-багряної  рідини він  там не побачить.  Ми чекаєм.
Тур нарешті збивається і каже:
–  А я би  зараз  хотів м'яса кусок великий.  Великий кусок добре прожареного  м'яса з  приправами і шоб  було  багато  кетчупу.     Шоб  то м'ясо  плавало  там в тому кетчупі, шоб  він  вибризкував.  Але, шоб  кетчуп був файний.  Моцний такий кетчуп.  Не  «Торчин-продукт», сраний, для дітей молодшого шкільного  віку, а нормальний-нормальний кетчуп.  Гострий. З часником.  Такий, як моя бабця колись робила.  Ну, ше до  того, як почула про  холестерин  і всяку-решта бздуру.. І перчиком так зверху…
Після чого  Тур  облизується, акуратно витирає долонею  горличко пляшки і надпиває, роблячи декілька великих  і жадних   ковтків.
Потім передає  пляшку Квіточці.
Квіточка, видно троха стрьомається, бере пляшку акуратно, двома руками, і виглядає  все  це так, ніби вона боїться, шо  алкогольна речовина, яка є  в тій пляшці, зараз  переповзе через шкіру в капілярчики-вени-артерії. І вже ніколи звітам не вилізе.  І в тілі бідної Квіточки  Альмінка залишиться вже навічно. Який жах для такої тендітної маленької покоцаної  душеньки! Квіточка хоче якнайшвидше покінчити з  тим всім, тому говорить швиденько і перше, шо  спадає  на думку.  Не  то, шо  Тур!
–  А я хочу… – говорить  вона.  –  Я хочу зараз  заснути. Але заснути по-людськи.  Не  так, як Форд  тут шойно, а по-людськи.  В себе вдома, на ліжечку, посеред  подушок і всіх  решта приколів.  З песиком своїм під боком…
(–Ага, та, з песиком!  Ну аякже! – шепче мені на вухо Форд.)  
– … і з  телевізором… – продовжує  Квіточка.  – а м'яса нє.  М'яса я зараз  не хочу.
Потім Квіточка робить рівно  два маленьких  ковтки і передає  пляшку Миросі.  Мирося говорить  шось незрозуміле.  Починає  розказувати про  якісь  дивні речі,  в які в'їжджають певно, хіба ангели і то  не всі. А я, тим  часом, думаю, шо б  на даний момент  хотілося мені.
Якшо чесно, то  мені, на даний момент, не хотілося б нічого.  Ні пити-ні курити, ні їсти-ні спати, ні песика…. Мені пофіг, хоч би тут не знаю, шо  сталося…  хоч би сюда зараз  мої  мама з татом приїхали в такому самому дурацьком стані,  як ми.  Але треба, думаю, шось  сказати.  Шо-небуть.  Шо перше на думку попадеться.  Але, блін,
Не знаю  шо…        
–  Орко, ти береш пляшку, чи мені до  кінця вже додудлювати? – підганяє  мене Мирося.
–  Добре.  – кажу я.  Потім забираю пляшку.  Говорю, шо хочу безплатний мобільний зв'язок і випиваю  свою законну 1/5  нашої  Альміни.
– Наївний. – каже Форд, забирає  в мене пляшку і без  зайвих  балачок випиває  все, шо  лишилося.  До кінця. Вилизує  останні крапельки.  Потім каже: стяти хочу.  І кудись йде. Залишаючи нас всіх  тутай.  Без  Альміни і без  своєї  присутності.  


Далі прийшлося обрізати.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© , 01-10-2012

Вітаю на нашому сайті і починаю з компліментів

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© М.Гоголь, 03-08-2007

[ Без назви ]

©  Irzha., 03-08-2007
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.71063184738159 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …