Червоне простирадло уже забуло про те, що колись було білосніжним. Ліжко було пустим настільки. наскільки пустими бувають очі байдужих людей. І червоні плями крові - це були зрачки які дивились і лякали. Ніде не було чути ніяких криків. Стояла абсолютна тиша. Мертва тиша.
Її чоловіка тиждень тому арештували за те, що він приховував від влади мішок зерна, який знайшли на глибині двох метрів під землею, копаючи під сараєм. Хтось їх здав, отримавши за це у винагороду буханку черствого і запліснявілого хліба. А можливо навіть і того менше. Вона уже тиждень була сама в будинку. До неї ніхто не заходив. так як більшої частини мешканців села не було в живих. голод забирав усіх і уже великими своїми ненажерливими лапами добирався до неї. Ще 5 днів тому з дому зникли останні харчі. Вночі хтось забрав останню картоплю. А разом із їжею виніс із сараю останні дрова. Жінка була не в стані сама собі наколотии дров, щоб розпалити пічку, тому хотіла когось попросити. але їхню хату всі обходили чомусь десятою дорогою, а сама вона не могла далеко йти, тому що от-от повинна була народити.
Баба-повитуха не прийшла. Мабуть помирає. Або просто не бачить сенсу в тому, аби дитина народжувалась зараз, в такий лихий час.
Жінка уже два дні не виходила з хати і день не вставала з ліжка. їй було погано. Роди наближались. Що там за вікном не було видно, тому що мороз обмалював усе своїми чудернацькими візерунками. Чи не єдине, що могло розвеселити її - це було розглядування шибки, що була прямо навпроти її ліжка і пошуку там все нових і нових малюнків. Але під вечір стало не до того. Жахливі болі ледве не паралізовували її. Крик, який доносився з її горлянки давалось накривав собою усе село. Щось з її чрева пробивало собі шлях на зовні. Але не могло справитись без посторонньої допомоги. Але ні від кого було дочекатись цієжї допомоги. її сині губи уже не виштовхували звуків. Вона кричала і плакала мовчки. Сльози стікали по обличчю і падали рожевими потоками на кінчики цих самих губ. Вона постаралась взяти себе в руки, та сил уже не було. Її очі, які ще декілька років тому могли звабити будь-якого чоловіка в селі, виглядали як дві бездонні криниці, вода з яких ллється через край. Кривава вода.
По селу іноді ходили живі трупи. мішки з кістками, в порівнянні з цими людьми, виглядали просто як найкрасивіші в світі. Голова колгоспу вже місяць як утік в місто, "забувши" про місцеві проблеми. У людей не було ніяких засобів, для виживання.
Вулиці з кожним днем все менше відчували тупіт чиїхось ніг. їхні вуха уже майже забули що таке - людський голос, а очі - що таке погляд. У деяких хатах за шибками все ще панувало життя. Або хоча би надія на нього. Але і вона поступово згасала. Зима забирала все у свої володіння, і не жаліла навіть тих одиноких людей, які ще задлишались живими.
три дні назад проїхала остання машина. Вони забрали у людей найцінніше - надію на спасіння. тому що всіх. хто пробував підійти до них, або залізти у кузова - розстрілювали. А трупи забирали з собою. Хтось пробував прикинутись мертвим. Але всі все одно отримували "контрольний в голову".
Вітер відносив її крик у іншу сторону. Село було сховане він неї. А вона від села.
У хатинці горіла одинока свічка. Чоловік пробував наточити сокиру і піти у ліс. В селі уже не було ні у кого нічого їстівного.
Почувся дитячий плач.
Чоловік з сокирою підійшов до хати. з якої чув спочатку плач дитини, а потім жіночий крик.
В хаті було гамірно. Чи не вперше за останні 3 місяці було чути життя. Але це життя пахло гниллю.
Чоловік відчинив двері до кімнати. там він побачив скривавлене ліжко і слід, який вів до дверей іншої кімнати. Він старався акуратно переступати калюжі крові. Крик з сусідньої кімнати рвав вщент барабанні перетинки у його вухах. Мисливець підійшов до дверей і прислухався до криків, стараючись почути у них хоч щось. Але то були просто безумні крики, які переходили у стогони. Тоді він з силою штовхнув двері і залетів у кімнату.... щоб зупинитись посеред неї. В його очах був жах. Синя, від холоду мати, стояла без одягу і кричала. На столі щось лежало. Чоловік підійшов ближче. там лежала маленька дитина, якій мати запихала в рот пальці своєї лівої руки. Тільки тепер йому стало зрозуміло, що він чув за звуки у криках:"ЇЖ! ЇЖ!" постійно повторювала жінка, запихуючи пальці в рот дитині.
Вийшовши трішки з шокового стану, мисливець підійшов до жінки, але та, відчувши позад себе пожих розвернулась і...
Те, що він побачив, застигло в очах.
Геть божевільна жінка, яка відрізала собі всі пальці на руці і частину грудей з божевільним криком кинулась на нього. Її ніж пройшов крізь його горло.
Люди почули крик, який ставав все ближчим і ближчим.
- ЇЖА! ЇЖА!
Хто залишився в живих і був у стані рухатись - вибігли на вулицю. Там стояла жінка і тримала в руках шматочки м'яса на кістках. Всі одразу ж кинулись і порозбирали у неї ці шматочки і почали жадібно їсти. Обгризати кості.
А жінка все посміхалась і кричала, доки не рухнула на землю без сил і без дихання.
Зранку у людей минув шок, і вони знову вийшли на вулицю, все ще маючи надію, що події вчорашньої ночі - це жахливий сон.
На вулиці лежала купка кісток і два тіла. Жіноче, із сокирою у спині, а на ній чоловіче, із ножем у шиї.
Вдалині почувся звук мотору. Це їхали забирати тіла. І кістки.
- Вона була вагітна? А де дитина? - тілки всі уже зрозуміли, що це був не сон. І тому вони стояли один коло одного. Шість жіночок, два хлопчика, одна дівчинка і один дідусь. Стояли і чекали своєї смерті. Смерті, яка врятує їх від пекла. холодного і голодного пекла.
десь далеко зупинилась машина.. Почулись крики. Потім стрілянина.
Пішов сніг. Лапатий сніг, яким так люблять бавитись діти.
Ясно світило сонечко.
Сніжинки повільно опускались на землю, ніби нехотячи падати, витанцьовували неймовірні піруети.
Вантажівка рушила з місця.
Ось вона проїзджає мимо хати мисливця..
ось і коло хати жінки, яка загодувала до смерті своє немовля.
Ось вантажівка уже в'їхала в ліс... І зникла за густими деревами, залишивши на деякий час тільки звук двигуна...
